Книжки та кістяний пил

37

Рано-вранці, ще вдосвіта, Вів із Ґалліною тихцем вийшли з «Окуня». Було прохолодно. У повітрі стояв густий запах мокрого піску й підгнилої деревини. На щастя, вчорашній туман відступив, проте ще тримався чіпкими пелехами за верхівки круч на північ од міста. Місяць, схожий на великий, припечатаний до небосхилу срібняк, млів в ореолі власного блідого світла.

Вів намагалася відігнати тривожні думки, що пів ночі не давали їй очей склепити. Навіть Бренду відзвітувала, куди намилилася, — про всяк випадок, а раптом Воррен повернеться саме тоді, коли вона на день відлучилася з Мурка. Орчиця багато чого могла стерпіти, але думка про те, що вона проґавить приїзд Воронів, ганяючись за якимись дрібними кровососами, була абсолютно нестерпною.

Направду за всіма цими гризотами крилася ще більша бентега, яка день у день підточувала Вів, наче шашіль: страх, що Воррен і Ворони взагалі ніколи не повернуться по неї. Про причини й наслідки такого повороту подій орчиця навіть думати не хотіла.

Збираючись на полювання, Вів переконувала — і майже переконала — себе, що Руті й Мейлі нічого не загрожує, адже Варінина книга зберігається в Іридії, а Лантуха вона бере з собою.

— Ти б іще більше мотлоху з собою нагребла, — пирхнула Ґалліна.

Вів знизала плечима й відчула приємну вагу Чорнокрова за спиною. Меч ритмічно постукував по навершю шаблі, яка висіла на поясі. По інший бік об стегно постукував Лантухів портфель.

— Місцевість незнайома. Один клинок — добре, а два — ще краще.

Ґалліна лише очі закотила, але нічого не сказала. Вони спустилися до битого шляху вздовж берега, над яким із боку суходолу рядочком тягнулися пістряві, обшиті вагонкою будиночки.

— Ти ж попередила, що потрібен саме мул? — всоте перепитала Вів. — Я не хочу пішки чухрати.

— Таж попередила, господи, попередила. Я знаю, ніяких коней.

Мулів виявилося аж двоє. Запряжені в хистку на вигляд бричку, вони байдуже пощипували ріденькі паростки прибережної трави. Прямо на робочому місці, себто на козлах, снідав довготелесий морський фейрі. Біля нього стояв запалений ліхтар.

— Ти ж знаєш дорогу? — уточнила Ґалліна в кучера.

— Як свої п’ять пальців, — кивнув той, облизуючи пальці й беручись за віжки. — Самі залізете чи помогти?

— Самі, — фиркнула Ґалліна, закинула в кузов невеличку дорожню сумку й спритно заскочила вслід за нею.

Вів зробила так само. У кузові, окрім двох нових пасажирок, уже лежало кілька мішків зерна. Орчиця відщебнула зброю, умостилася на лавку й двічі коротко стукнула по козлах. Погонич ляснув віжками. Рушили.

За неписаними правилами теревені в таку рань справляти не годилося, тож їхали мовчки. Вів простягнула Ґалліні одне вчорашнє печивко, яке завбачливо поцупила з таці. Подруги розділили скромний сніданок у приємній тиші.

Бричка торохтіла битим шляхом. Чутно було тільки, як мули соплять і форкають. І як повсякчас лящать віжки. Аж раптом цю ідилію порушило розкотисте бурчання в гномчиному животі.

— Знаменитий гном’ячий обмін речовин, еге? — реготнула Вів.

Ґалліна запустила руку у свою дорожню торбу й виловила звідти кілечко сушеної ковбаси. Тоді неохоче дістала ще одне, згадавши, як Вів пригостила її печивом. Наостанок витягла з ладунки найбільшого ножика, нахромила на нього ковбаску й простягнула орчиці.

Вів узяла частунок, проте їсти не поспішала:

— Це у тебе вперше?..

— Вперше — що? Їду в бричці? — Ґалліна закотила очі.

— Ідеш на полювання.

Гномка роззявила була рота, наче хотіла щось розказати, але передумала. Натомість відрізала кружальце ковбаски й укинула за щоку. Неспішно прожувала й лише тоді буркнула:

— Та ні.

Вів пригадала, як тоді, коли вони вдвох уперше ходили на кручу й знайшли цвинтар, Ґалліна відчитувала її за Мейлі.

— Може, розкажеш? — заохочувала орчиця.

Гномка недовірливо примружилася:

— По-твоєму, я вигадую чи що? Повір, жменька ікластих тварюк мені по зубах...

— Я цього ніколи й не заперечувала, — перебила її Вів. — Просто коли ти мене розпитуєш, я все розказую. Гадаю, твоя черга. Щоб усе було по-чесному.

— Йой, краще б ти книжку в дорогу взяла. Так би ти читала, а я солодко дрімала.

— Ще раз питаю: чим ти займалася до того, як опинилася в Мурку?

Гномка хижацьким поглядом роздивлялася свій шмат сухої ковбаси.

— У Кардусі мене взяли до місцевої ватаги найманців. Принаймні я так вважала. Але тепер припускаю, що... гм... не справила на них великого враження, — Ґалліна скривила губи, очікуючи на якесь глузливе зауваження з боку Вів, але та мовчала. — Словом, — продовжила гномка після ніякової паузи, — ми переслідували одну банду. А втім, банда — це гучно сказано. Шайку дрібних злодюжок, от як я б їх охрестила. Ну їй-бо, якщо вже ви надумали красти, то крадіть щось нормальне, а не оберемок старих пліснявих сувоїв! Так чи інак, вони отаборилися в лісі на південь від Кардуса. Ми стрімголов помчали за ними, по гарячих слідах. А ліс великий, здоровенну площу треба було прочесати — і то якнайшвидше. Нас було четверо. Вирішили розділитися, й кожен пішов на розвідку.

Ґалліна знову замовкла, зважуючи, чи варто розповідати далі. Вів не тиснула.

— Отож я почимчикувала на схід, понад колишнім річищем, що вже висохло й перетворилося на яр. Глибоченький такий яр... Іду я, іду, аж тут — беркиць! — гномка присвиснула й змахнула ножем із наколотим кружальцем ковбаси, змальовуючи стрімке падіння сторчголов. — І я вже лечу вниз. Приземлення теж м’яким не назвеш: я бехнулася на каміння. Встаю, задираю голову й бачу, що хрін я звідти виберуся — обабіч прямовисні, гладесенькі, як чортова лисина, кам’яні схили яру. Діватися нема куди, лишається тільки йти по дну того ярка, сподіваючись, що десь буде не такий крутий схил. А ти в курсі, кому подобається жити в старих висохлих водориях?

— Гм-м-м. Істотам, які харчуються з того, що впаде згори й не зможе вибратися?

— Саме так. Там жили скележаби. Отруйні. Цілий табун. І, як ти розумієш, я дала їм раду, бо інакше не розказувала б тобі зараз цю історію, — Ґалліна з трепетом поплескала по ножах у ладунці. — От тільки вибралася з яру я аж наступного ранку, цілу ніч брела навпомацки.

— І що було далі?

— Потім я помчала туди, де ми були стали табором. От тільки там уже нікого не було. Ані душі. Навіть попіл у вогнищі захолов.

— Тобто вони не шукали тебе й навіть не зачекали пів доби?

Ґалліна задивилася вдалину:

— Це ще не все. Вертаюся я, значить, до Кардуса, до нашого лігва, й застаю їх усіх! Сидять утрьох, ділять винагороду. Словом, поки я борюкалася з довбаними жабами, вони спіймали злодіїв. А я їм була не приший кобилі хвіст. Либонь, і не помітили моєї відсутності.

Вів не зводила очей із обличчя гномки. Та навіть забула про свою ковбасу.

— От же довбані покидьки! — спересердя гаркнула орчиця.

Ґалліна шморгнула носом:

— Та не все так погано. Як виявилося, всілякі ворожбити готові чимало заплатити за скележаб’ячі язики.

Орчиця від серця потиснула гномчине плече.

А тоді обидві згамкали ковбаску.

Після такого-от сніданку Вів глибоко вдихнула, затримала холодне повітря в легенях і з насолодою спостерігала, як на сході зачинається новий день.

Орчиця замріяно водила по долу Чорнокрова, думала про те, що цей новий день принесе, й почувалася так, ніби нарешті виходить із туману, в якому безцільно бродила кілька тижнів поспіль.

~

Поки доїхали до пункту призначення, сонце вже зійшло. Поля дихали гарячим маревом ранкової роси. Вів одразу окинула оком ферму: ошатний будиночок, низка господарських будівель, загони для худібки, довжелезний хлів із солом’яною стріхою, великий сад, оточений — куди не глянь — ланами, на яких тут і там стриміли копиці сіна. За природну межу правили бастіонні дуби на пагорбах довкола долини.

Десь бекали вівці — мабуть, уже попрокидалися й просилися на пашу. Щойно бричка наблизилася до обійстя, як долиною прокотився дзвінкий собачий гавкіт.

Зрештою мули зупинилися. На табуретці на ґанку сидів власник ферми. Точніше, власниця. Висока, худорлява й жилава, з пишною дулькою сивого волосся, вона смачно затягувалася люлькою й придивлялася до ранніх гостей.

— Та невже! — ахнула фермерка, не витягаючи з рота мундштук. — А я була думала, в Мурку вже не зосталося жодного відчайдуха. Чи відчайдушки.

Вів і Ґалліна вистрибнули з брички й розминали спи-ни-ноги-плечі.

Фермерка обдивилася їх із ніг до голови. Її погляд затримався на Вів, котра саме підперезувалася холодною зброєю.

— Я Меґ, — для початку назвалася землевласниця.

— Салют, Меґ, — вискочила наперед Ґалліна, розмахуючи оголошенням. — Шо тут, тварюки й досі спокою не дають? Сподіваюся, ми не дарма тряслися сюди по баюрах, у мене вся дупа синя.

Фермерка засміялася, встаючи, проте в очах читалася розпука.

— О, не те слово. Мушу пильнувати отару день і ніч. А про те, щоб випустити овець на пашу, нема й мови. У мене вигін отамечки далі, на південь, вже бозна-скільки днів пустує. Ті потвори так і лізуть, щойно стемніє. Та я навіть собаку на ніч у хату забираю, зачиняюся на засув і дожидаюся, коли те сонце зійде. Перечікую лихо.

— Ага, тобто вони цуплять овець уночі, так? — Вів досвідченим оком оглядала на диво цілісіньку огорожу. — А ви тоді щоранку ремонтуєте загін чи як?

— Ну, сюди звірюки не щоночі навідуються, але частенько. Після цього мені лячно й із хати висовуватися, але ж роботи по господарству багацько. Та що цікаво: загони цілі, жодної проламаної поперечини абощо. Мабуть, вони просто перестрибують загорожу, — знизала плечима Меґ.

— Кров, кишки?

— Та ні.

— Гм, — поморщила чоло Вів. — Зовсім не схоже на ши-поспинів...

— А бачити ти їх бачила? — запитала Ґалліна фермерку.

— Раз чи й два. Думаю, у них там лігво біля галявини, за два пагорби на південь. А які звуки вони видають! Таке до скону не забудеш! Наче скрегіт каменюки об каменюку.

— Ясно. Скеруйте, куди нам далі. А ми вже самі розберемося. Приглянете за нашим транспортом?

— Звісно, — кивнула Меґ. — Зараз поставлю чайник, — гукнула вона вже до візника.

Вів ще раз уважно роздивилася виднокіл. Долина, пагорби, діброви. А далі за ними, ймовірно, оселилися шипоспини. Щоправда, вона вже не раз їх бачила — і не раз убивала, і через це чимдалі більше сумнівалася, що сьогодні їм доведеться мати справу саме із шипоспинами.

~

Коли вони з Ґалліною зайшли в тінисту діброву, Вів пригальмувала біля могутнього бастіонного дуба й зняла з пояса шкіряний портфель. Поставила його долі, дістала пляшку, зубами витягла корок і сипонула дрібку кістяного пилу на купку кісток.

Щойно орчиця закоркувала пляшку, з глибини сумки ключем повилітали мерехтливі костомахи й, покружлявши в химерному танці, склалися в скелетик. Урешті в порожніх очницях черепа спалахнули сині коловороти Лантухової свідомості.

— Знаєш, я чомусь розпереживалася, що не варто було тебе сюди тягнути, — зізналася Вів, закидаючи майже порожній портфель на плече. — Втім, що тобі може статися?

— Запевняю вас, хвилюватися немає причин, — цілком упевнено зауважив гомункул.

— Якби ж то. Але як підказує мені досвід, шипоспини дуже полюбляють... похрумкати кістками, — Вів розтерла в кулаку уявну кістку. — А в тебе ж ні зброї, нічого. Я собі потім довіку не пробачу.

Лантух змахнув рукою. Його кістляві фаланги видовжилися, звузилися й перетворилися на пів десятка кістяних шпаг.

Ґалліна аж присвиснула:

— Щоб я скисла!

Вони — тепер уже втрьох — попрямували через невисокі пагорби з пологими схилами. По ліву руку від подорожніх здіймалося нагір’я, тут і там поросле дібровами. Незабаром дісталися росяного пасовища, про яке казала Меґ, — дійсно, трава була надто висока й зовсім не витоптана як для паші. Отара явно давненько сюди не навідувалася.

Трійця рушила далі. Стояла цілковита тиша, тільки один раз шелеснула куріпка, і зрідка долинав рев хвиль, що розбивалися об кам’янисте узбережжя десь удалині. Та ще час від часу Ґалліна бурчала собі під носа, коли їй трава по обличчю била.

Вів же не зводила очей із Лантуха: той крокував поруч і насторожено роззирався навсібіч. А ще в його поставі й ході була не просто небачена доти рішучість — ні, то була небачена доти войовничість. Подив, що його викликали ті смертоносні на вигляд пальці-шпаги, переріс у цілком обґрунтовану тривогу. Всі орчицині інстинкти волали про небезпеку.

Від ранкового піднесення не лишилося й сліду.

Так само не було й ознак життєдіяльності шипоспинів: ані витолоченої трави, ані подертого дерну, ані посліду, ані недоїдків. Шипоспини — істоти вкрай неохайні, тому Вів була впевнена: навіть якщо вони водяться в цих краях, то щонайменше кілька тижнів тому зграя покинула долину.

Утім, компанія відважно просувалася далі. Чому б не перевірити околиці, якщо вже припхалися аж сюди? Вів кортіло пригод, проте вона не втрачала пильності.

Вони прочесали луки й почали поволі спускатися в долинку. З обох боків стежку обступали положисті схили, вкриті глинястими сланцями й по пояс вгрузлими валунами.

— Та скільки, бляха, можна? — бурчала Ґалліна на безневинну китичку ковили.

Вів потай тішилася, що сьогодні роль «Мене-Все-Бісить» дісталася не їй.

— Боюся, ще з годинку треба прогулятися, — мовила Вів, придивляючись, чи нема на схилі прикмет лігва або нори.

Лантух подерся нагору: він елегантно перескакував валуни й буквально перелітав над сланцями. Вів не могла пригадати, щоб доти бачила його таким бадьорим і завзятим. Коли скелетик рухався, навіть написи на його кістках спалахували блакитним полум’ям.

Аж раптом він загальмував і втупився кудись ліворуч. Вів заціпеніла й подивилася в тому ж напрямку. Там за чагарниками виднілася купа каміння.

Гомункул подав знак орчиці, а та махнула гномці, яка вже добряче відстала й виснажено дріботіла позаду.

Вів із Ґалліною наздогнали Лантуха й узріли, що ж він знайшов. А знайшов він устя нори, а чи й печери, яка була за лігво якимсь надзвичайно неохайним істотам. Перериту й витолочену землю вкривав килим із дрібних уламків кісток, посліду, латок дерну й ще казна-чого. Саме устя було невелике, принаймні якщо порівнювати з розмірами орчиці. Вів явно довелося б навкарачки туди залазити, а от Ґалліна й Лантух пройдуть спокійно, навіть пригинатися не доведеться.

На щастя, всім вистачило розуму не пхатися до чорта в зуби.

— Вони там, — прошепотів Лантух своїм неповторно моторошним тоном.

— Звідки ти знаєш? — Ґалліну цей тон не переконав.

— Я чую, як дрижить земля, — загадково мовив скелетик.

Як на замовлення, з печери долинув пронизливий скрегіт, неначе хтось тернув каменюкою об каменюку.

— Бодай мені лихо, це й справді печера шипоспинів! — констатувала Вів. — Тільки треба виманити їх звідтіля. Лізти всередину — зась!

Вона відщебнула шаблю й разом із портфелем сховала за великий камінь неподалік. Дістала з-за спини Чорнокрова і якусь мить навіть устигла понасолоджуватися вагою меча, що приємно відгукувалась у м’язах рук і плечей.

Тоді приклала долоню напівруркою до рота й набрала повні легені повітря — збиралася крикнути. На заваді їй стали лише спантеличені погляди її друзів.

— Все дуже просто, — орчиця надумала таки озвучити план дій на широкий загал. — Я здійму галас, тварюки повискакують із нори — тут їм і смерть! Мізків у них як кіт наплакав. Я як найбільша серед нас буду за головну приманку. Вони кинуться до мене і тоді... — Вів змовницьки кивнула на Чорнокрова.

Ґалліна вже тримала напоготові кілька ножів.

— Зажди, ти що мені пропонуєш, проґавити найцікавішу частину?! — обурилася гномка. — Пф! Тільки через мій труп.

Ставлю мідяк, що поки ти замахнешся тією залізякою, я вже переріжу кілька горлянок, — на тім вона впевнено кивнула на каменюку, що притіняла устя печери.

Вів хотіла була заперечити, але заспокоїлася, коли побачила, як подруга впевнено обійшла чагарники, зникла за грудою каміння, а тоді над тією-таки каменюкою вигулькнула кучма рудого волосся й зблиснули бездоганно наточені ножі.

Орчиця перевела погляд на Лантуха:

— Ій-бо, я ще в житті так довго не думала перед тим, як діяти. Що скажеш про мій план? Тебе все влаштовує?

— Безперечно.

Вів очікувала, що скелетик зараз знов утне той фокус із пальцями-шпагами, але той просто стояв і свердлив її поглядом синьо-вогняних очей.

У глибині душі орчиця сподівалася, що гомункулова допомога не знадобиться.

А ще їй кортіло кинутися в самісіньке горнило битви, де кожна секунда може стати останньою.

Вів знову набрала повітря й щодуху прогорлопанила:

— Агов, покручі зубасті, є хто вдома?!

Так собі бойовий клич, на «трієчку», але й там у печері аж ніяк не академіки сидять.

Крик зрикошетив від скель на схід і луною прокотився по долині. А тоді запала мертва тиша.

Усі троє напнулися в очікуванні: ось-ось із темного устя хтось вискочить.

— Вони там поснули чи шо? — не витримала Ґалліна, визираючи із засідки.

Аж тут із темряви вискочив перший шипоспин.

Будовою тіла шипоспини схожі на звичайнісіньких вовків, от тільки уздовж хребта в них росте кілька рядів окостенілих шипів. А цей був ще й худющий, випнуті ребра аж просвічувалися. Білясті затуманені очі несамовито роззиралися, вишукуючи здобич. Із роззявленої пащі врізнобіч стриміли кривезні зуби, схожі на поламаний тин. Не гаючи часу, хижак стрибонув прямісінько на Вів.

Та впевнено змахнула — по класиці, навскіс угору — Чорнокровом. Лискуча сталь зі свистом розітнула повітря й у польоті протаранила тулуб шипоспина. Того відкинуло назад. Гепнувшись об землю, звір скорчився, з останніх сил ревонув — так, наче каміння рокотить, коли зривається в ущелину, — і спустив дух.

Краєм ока Вів помітила праворуч якийсь блакитний спалах — це Лантух щось витворяв: уламки кісток, які пластом лежали довкола печери, почали бриніти, немов від поштовхів землетрусу. Проте ані на роздуми, ані на розпитування часу не було — з лігва вискочило ще двоє шипоспинів. Судячи з усього, одного з них Ґалліна вирішила взяти на себе — гномка кинулася йому буквально під лапи. Зблиснули ножі. Тим, що був у лівій руці, вона полоснула по ребрах, а другий по саме нікуди увігнала тварюці в живіт.

Вів по-звірячому вишкірилася й уже відводила меча за спину, щоб якомога сильніше замахнутися — за її планом, удар мав припасти другому (точніше, третьому) шипоспинові в грудну клітку. Можливо, вона занадто захопилася розрахунками, бо коли ліворуч промайнула якась тінь, орчиця вже нічого не могла вдіяти, окрім як зціпити зуби й прикрити власну макітру зігнутою в лікті рукою.

«Холера, з печери є іще один вихід», — тільки й устигла подумати Вів.

Виставлений як щит лікоть дійсно порятував її від зубів четвертого шипоспина — ті намарне клацнули, хапаючи саме лише повітря, — проте не порятував від кінетичної енергії. Простіше кажучи, шипоспин із розгону врізався в орчицю й повалив її горілиць. Попри це, Чорнокров таки досягнув початкової цілі — дарма що трохи під іншим кутом. Поранений шипоспин завив і покотився вбік котком кістлявих кінцівок, шипів і зубів. На лихо, лезо застрягло йому між ребер. Так Вів ненароком втратила єдине знаряддя, яке мала при собі.

Орчиця навіть не встигла подих перевести після зовсім не м’якенького приземлення — голіруч учепилася в горлянку шипоспина, який усім тілом навис над нею. Усього за кілька дюймів від її обличчя клацали повні зубів щелепи й летіли бризки слини. А ще тварюка хекала на Вів своїм смердючим гнилісним віддихом.

Вів борсалася, пихтіла, намагалася скинути шипоспина із себе, пробувала вивільнитися, душила звіра, але той виявився напрочуд живучим.

Наче крізь сон, долинув Ґаллінин крик. Тоді щось зашурхотіло, затріщало, задеренчало. Орчиця рефлекторно замружилася від сліпуче-яскравого блакитного спалаху. У повітрі щось загуло, немов налетів рій шершнів.

Шипоспин заревів і відсахнувся. Вів відчула, як на неї бризнуло щось тепле й густе. Істота судомно корчилася, а тоді повалилася на бік.

Вів прокрила очі, інстинктивно відкинула потвору — байдуже, живу чи мертву — й лише тоді змогла роздивитися, що до чого.

Четвертий шипоспин був однозначно мертвий. Мертвісінький. На відміну від своїх родичів, він навіть останній дух спустити не встиг.

Тіло потвори було зусібіч пронизане стонадцятьма уламками кісток.

Вів звелася навколішки й витріщилася на Лантуха. Той стояв неподалік. Мереживо написів на гомункулових кістках переливалося синім сяйвом. Розпечені до білого вогні в очах уже згасали й сповільнювалися.

— Що це в бісової матері було?! — нарешті здобулась на слові Вів.

— Мені теж цікаво! — до них підбігла Ґалліна. — Чорт забирай, ти ж просто... — гномка змахнула рукою й присвиснула.

Лантух знизав плечима, неначе зашарівся.

— Кістки є кістки, — скромно відповів скелетик.

— А щоб мене підняло та й гепнуло! — чудувалася Ґалліна. — Коли ти казав, що служиш своїй леді, я подумала, що ти цей... чай їй подаєш... чи щось типу того.

~

Вів стягнула всі чотири трупаки на купу й, насупивши брови, придивлялася до них.

— Щось не те... — буркнула вона.

— Ага, смердять вони так, наче здохли кілька місяців тому, а не оце щойно, — пропищала Ґалліна, демонстративно затискаючи носа.

— Та ні, від шипоспинів завжди так тхне, повір мені. Ні, я про інше. Глянь, які худющі. Їх що, голодом морили?!

Навіть вгодованого шипоспина важко назвати красивим створінням, а ці четверо виявилися найжалюгіднішими представниками свого поріддя, яких тільки можна зустріти в природі. Гидь, і все. Зачухані, хирляві, ребра драбинкою стирчать, шерсть побило лишаями. Без сліз не глянеш.

— Ці кістки теж давно тут лежать, свіжих серед них я не відчуваю, — зазначив Лантух, крутячи на пальці хребець якоїсь дрібної тваринки.

— Хто ж тоді дере вівці?! — дивувалась Ґалліна.

— Дере чи просто краде, ось у чім питання, — міркувала вголос Вів. — Хоча я не знаю. Може, ніякого зв’язку і немає. Але виглядає все так, ніби шипоспини боялися писок висунути з нори. Наче їх щось дуже налякало. А налякати шипоспина вельми непросто — вони надто тупі, щоб боятися. Виходить, у цих краях оселився якийсь іще страшніший хижак? Або щось гірше.

— Винагороду обіцяли лише за шипоспинів, — наголосила гномка й заходилася збирати трофеї, чи то пак докази вдалого полювання.

— Мене совість гризе, — зітхнула Вів, — бо ми наче й зробили роботу, але я нутром чую: ще далеко не всю.

— До твого відома, — просторікувала Ґалліна, діловито й брутально пораючись ножем, — погонич теж довго чекати не буде.

Вів пристебнула піхви з шаблею до пояса, закинула Лантухів портфель за спину:

— Твоя правда. А я не хочу назад пішки чухрати.

~

Трійця наближалася до краю діброви, що межувала з фермерською садибою. Лантух своєчасно заскочив у портфель.

На узліссі Вів пригальмувала, щоб поправити лямку, й за звичкою втягнула носом повітря.

У ніздрі вдарив до болю знайомий запах.

Запах крові на морозі.

В орчиці волосся на загривку дибки стало, а плечі й спина побралися сиротами.

— Стій тут, — кивнула вона до Ґалліни й пішла на запах.

— Тю! Що за чортівня? Ти куди намилилася?! — заторохтіла гномка.

— Потім поясню, — гаркнула через плече Вів.

Той запах завів її назад у діброву й привів до невеличкої, затіненої дубами галявини. А ось і зниклі вівці, подумала орчиця. Точніше, те, що від них лишилося.

Вів обійшла галявину й знайшла ще дещо, від чого у неї кров у жилах похолола.

— Це ж те, що я думаю? — тихо спитала вона, привідкриваючи портфель.

Звідти до половини висунувся гомункулів череп. Синьо-вогненні очі прикипіли до місця, куди вказувала орчиця.

— Ой, лишенько, — зойкнув Лантух. І без того моторошний голос був сповнений хтонічного жаху.

Щойно Меґ вийшла на ґанок, як Вів схопила її попід руку й повела до найближчої витоптаної латки.

— Вам часом не зустрічався отакий знак? — орчиця нашвидкуруч намалювала паличкою такий-сякий діамант, увінчаний двома гілками, схожими на роги.

Вираз обличчя фермерки сказав усе без зайвих слів.

— Де і коли? — ще суворішим тоном запитала Вів.