Книжки та кістяний пил

22

— Хто ти або що ти таке? — запитала Вів.

Вона бачила, що це точно не шкелет, — надто вже манюній, та ще й беззбройний. Утім, ані на дюйм не опустила шаблю.

В очницях істоти поблискували язички синього полум’я. Вів од того погляду стало ніяково.

— Я гомункул, — зрештою заговорив скелетик. — І належу моїй Леді, — останнє слово він вимовив чи то з благоговінням, чи то з острахом.

Вів вирішила продовжити знайомство:

— А хто твоя леді?.. Леді Варіна?

Бідолаха зненацька упав навколішки й ляснув долонею собі по лобі.

— Леді — це Леді, — прошепотів він потойбічним голосом.

Закутками книгарні прокотилася луна.

— Цілком вичерпна відповідь, — промимрила Ґалліна. — Ти збираєшся напасти на нас чи як? — уже голосніше запитала вона.

Гомункул випростався й боязко повторив свій цілком однозначний девіз:

— Я... я існую, щоб служити.

— Служити кому? — Ґалліна цілком однозначно помахала ножем у скелетика перед очима, хоча Вів уявлення не мала, як невеличкий ніж може зашкодити купі кісток, сполучених без плоті, крові й шкіри.

От шабля — це інша річ. Шаблею принаймні можна розтрощити так званого кістяного гомункула на друзки, якщо він становитиме загрозу. Щоправда, орчиця була впевнена, що нападати той наміру не має.

Тим часом кістяк тицьнув максимально кістлявим пальцем у напрямку Вів:

— Я служу тому, хто мене пробудить.

Рута напрочуд безстрашно закрокувала до гомункула. Вів хотіла була завадити:

— Стій! Не підходь до нього, поки ми...

— Спокійно! — відмахнулася щуролюдка. — Він же й мухи не зобидить! Ну ви гляньте, який бубонька! Ти ж нікого не скривдиш, правда? — защебетала вона до скелетика.

Той похитав головою й покірно склав долоні докупи. Він дійсно мав вельми безневинний вигляд. Навіть замогильний голос звучав лагідно й здавався, по-перше, дуже древнім, а по-друге, абсолютно. безпечним.

— Скажи, любчику, як тебе звуть? — піддобрювалася до нього Рута.

— Моя Леді називає мене Лантухом.

— Та це ж не ім’я, а насмішка! — обурилася Ґалліна, ховаючи ножа в ладунку. Її праведний гнів свідчив про докорінну зміну ставлення до нового знайомця.

Вів теж сховала шаблю в піхви.

— Виходить, — звернулася вона до скелета, — ти служиш і мені, й тій леді?

У Лантуха затремтіли руки. Вочевидь, він дуже нервувався.

— Я мушу задовольняти вас обох, міледі. Проте лише в межах моїх можливостей.

— Себто ти мусиш робити все, що я скажу? — дещо суворо перепитала Вів.

Рута негайно спопелила її докірливим поглядом.

— І так. і ні. — боязко відповів Лантух. Його вже тіпало від страху.

— Поясни, будь ласкавий, це як розуміти? — попросила Рута.

Лантух указав на пляшку з кістяним пилом у руці Вів:

— Без того порошку мене не існує. Не послухатися того, хто мене пробудив, означає навіки заснути. Ця істина сковує мене, а отже, й мою волю.

— Тобто теоретично ти можеш не послухатися, але якщо вчиниш так, то більше ніколи не прокинешся? — Вів по-новому подивилася на непересічний вміст пляшки.

Гомункул несміло кивнув.

— Який жах! — ахнула Рута, й доволі нетипове для неї речення без приказок зі словом «срака» свідчило про найглибшу відразу до ситуації.

— Як ти тут опинився? Чому ти не з Варіною? — допитувалася Вів, менш схильна до жалощів.

— Мене викрали, — Лантух зіщулився, як зацькована тваринка. — Бальтус обікрав мою Леді. Він поцупив мене... І не тільки. Вона дуже гніватиметься, коли його знайде.

— Бальтус? — перепитала Ґалліна. — Такий блідий, сльозавий, у сірих лахах? Гадаю, твоїй леді не доведеться каляти об нього руки. Бальтус уже врізав дуба, — для наочності гномка черкнула пальцем собі по горлу й висолопила язика.

— Себто він... мертвий? — уточнив Лантух. У його голосі були не так подив чи жах, як надія, що він правильно зрозумів мовний зворот. — Я впевнений, це вона послала за ним погоню.

— О, — реготнула Ґалліна, — вже ж наздогнали то наздогнали.

Попри приязний тон розмови, Вів усе одно щось непокоїло.

— Скажи чесно, ти ж уже нас бачив, так?

— Так, міледі. І навіть подумати не міг, що побачу знов.

— Виходить, це ти випустив його — Бальтуса — з камери? Якщо так, то це багато чого пояснює, — міркувала вголос орчиця. — Проте ми й досі не знаємо, що Бальтус робив у Мурку.

— Він утікав від моєї Леді. Переховувався. Все торочив про море, про далекі краї, — пояснив гомункул.

— А! Ну, тоді йому слід було заскочити на перший же корабель, що звідси відчалював, а не вештатися по книгарнях. Мав би мізки — був би живий. Мабуть.

Лантух ніяк це не прокоментував.

— Але... — похитала головою Вів, — запитань лишається більше, ніж відповідей. До прикладу: якщо Варіна послала когось за Бальтусом, чи знає вона, де ти? Чи є ризик, що вона вже прямує сюди?

Лантух закинув руки до неба — у цьому жесті безпомильно розпізнавалися відчай і безпорадність.

— Міледі, цього я не скажу.

— Бо не знаєш, — насупила брови Вів, — чи... не можеш?

— Не можу, — жалібно повторив скелетик. — Я мушу берегти таємниці моєї Леді.

— Вона скувала тебе закляттям мовчання? — прошепотіла Рута.

Лантух обернувся на голос щуролюдки. При жовтуватому світлі каганця гомункул набув кольору зіпсутої сметани.

— Страх сковує незгірше за закляття, — тихо відповів він.

~

Вів хотілося обговорити все віч-на-віч із подругами.

— Слухай, а ти міг би. Піти поспати? Ненадовго, — попросила вона Лантуха. — Обіцяю, я знову тебе розбуджу.

— Як накажете, міледі, — покірно мовив скелетик, обережно відділив череп від хребта, поклав у портфель, а тоді розсипався каскадом кісток, кожна з яких падала чітко в сумку, що навіть не поворухнулася.

Прецінь Вів не покидало дошкульне відчуття, що Лантух все одно їх чує — і не просто чує, а підслуховує. Вона опустила верхній клапан портфеля, застібнула його й подала Руті:

— Цейво, віднеси в комірчину. Від гріха подалі.

Щойно Рута відчинила комірку, як звідти вискочив Коржик.

Він так радів свободі, неначе просидів у зачині всеньке своє життя: пугукав, дзявкотів, дер кігтями по дошках, гасав із кутка в куток. Вів із Ґалліною тим часом розставляли меблі на свої місця.

Зрештою орчиця обперлася об книжкову шафу, а її товаришки повмощувалися на кріслах. Якусь хвилину стояла тиша, тільки дощ лопотів у східне вікно та стугоніли дошки, потурбовані штормовою погодою.

— Ну, — першою заговорила Рута, — що далі?

— А що далі? Ти сама все чула. Він служить Варіні й береже її секрети. Ми нічого, ні-чо-гі-сінь-ко, — наголосила Вів, — про нього не знаємо. Бозна, що він може втнути. Як на мене, випускати його на білий світ надто ризиковано. Можливо, небезпечно навіть тримати того клятого портфеля тут, у книгарні.

— То ти пропонуєш його викинути чи що? — пополотніла Рута.

— Не знаю, не знаю, — знітилася Ґалліна. — Мені його шкода.

Вів розвела руками:

— По-вашому, мені його не шкода?! Він же наче в рабстві... Це жахливо, несправедливо! Але є одне велике «але»: його створила Варіна. Невідомо, чи можна йому довіряти. Невідомо, на чиєму він боці.

— Принаймні її він боїться більше, ніж нас, — зауважила Рута.

Із цим важко було посперечатися, тому Вів навіть не намагалася:

— Твоя правда. Але й на цьому проблеми не вичерпуються. Ви хочете залишити його тут, щоб він потім чкурнув до Варіни, або якось відправив їй звістку, або. не знаю, — орчиця стенула плечима, — ще якогось лиха накоїв?

— Або можна впарити його Іридії, — пробурмотіла Ґалліна. — Ну а що? — відповіла на одразу два приголомшені погляди. — Нехай вона з ним панькається, нам менше клопоту буде.

Вів аж сама здивувалася, як швидко обміркувала й відкинула цю пропозицію. Втім, не так швидко — й точно не так емоційно, — як це зробила Рута.

— Та щоб на вас срачка напала! Нікому ми його впарювати не будемо, — безапеляційно заявила щуролюдка. — Не можна так розпоряджатися чужим життям, наче це не істота, а... якийсь лантух із кістками! Навіть якщо це й справді лантух із кістками, тільки дуже специфічний.

Вів зітхнула й відхилилася від шафи.

— Я так бачу, сьогодні ми згоди не дійдемо. Ну, нічого, ранок покаже, що вечір не скаже.

Дійсно, сперечатися вже ні в кого не було сил. Та й нічого путнього нікому на думку не спадало, тож вони ніяково розпрощалися й розбрелися з «Чортополоху». Проте кожна тільки й думала, що про химерне створіння в шкіряному портфелі — створіння, яке спить, а може, навпаки, чатує. Або ж мандрує засвіттям, яке живій душі годі й уявити.

Надворі й досі бушувала гроза. Лив дощ, завивав вітер. Вів із Ґалліною швидко — наскільки дозволяла поранена нога — брели вгору, до «Окуня».

Сірі косматі хмари розітнула блискавка. Десь далеко, за кручею, пролунав розпачливий крик. Не змовляючись, подруги наддали ходу.