Книжки та кістяний пил

25

На ручці яскраво-червоних дверей «Чортополоху» висіла табличка «Зачинено». Вів її вперше бачила. Хотіла була зазирнути через вітрину, але та була зашторена. Довелося стукати:

— Руто! Ти вдома? — погукала орчиця.

Першим відгукнувся Коржик. Тоді сіпнулася штора. За мить почулося, як зсередини відсовується клямка. Врешті з дверей висунулася Рута — в брудному халаті, уся в пилюці.

— Що за...? — почала Вів, але Рута жестом поквапила її всередину.

Книгарня виглядала так, наче стала жертвою дуже локального, напрочуд вибіркового землетрусу.

Більшість шаф світили голими полицями, лише там і сям похило тулилися поодинокі книжечки, наче п’яниці в закапелках нічного міста. Натомість по всій залі купчилися стоси видань.

Посеред цього рейваху стояв Лантух: два коловороти синього полум’я в очницях і пиловий ковтюшок на ріжку. В руках скелетик тримав чималий рулон коричневого паперу, вже надірваний з одного краю. А в западинці тазу в нього лежав моток шпагату — Вів стало якось ніяково за таке розташування робочого матеріалу, хоча Лантуха воно явно анітрохи не бентежило.

Поміж купами книжок гасав Коржик: принюхувався, гарчав, попискував. Орчицю цього разу навіть зневажливим «пу-гу» не обдарував.

Рута саме клала на вершину копиці чималий прямокутний пакунок, перев’язаний мотузкою. Спереду красувався виведений чорнилом підпис: «Мандри. Кохання. Розбиті серця».

— Ми таки вирішимо проблему з браком місця! — завзято й навіть трохи агресивно заявила щуролюдка.

— Ти ж не збираєшся спакувати й спродати все за раз? — вибалушила очі Вів.

— Ні, але я знаю: тепер або ніколи. Зараз найкращий час, аби навести тут лад. І коли приїде поставка, в нас уже все буде готово.

Вів не могла приховувати сумнів:

— Послухай, це чудова ідея і все таке, просто... Скільки, по-твоєму, вдасться продати найближчим часом? — орчиця взяла в руки ще один коричневий пакунок із підписом «Пригоди. Скарби. Кровопролиття». Направду, опис дуже інтригував. Вів захотілося роздерти папір і зазирнути, які книжки там усередині, — а це вже багато про що свідчило. Й давало надію.

— Ну, ми з Лантухом говорили про це. — Рута знову заходилася перебирати купи: брала верхню книжку, перечитувала назву, іноді гортала кілька перших сторінок, сама собі кивала й, керуючись лише їй відомою методою, клала книженцію на котрусь купку.

— Та невже?

— Так, міледі, — підтвердив Лантух.

Рута простягнула йому стосик із трьох книжок. Гомункул схилився над столиком, який сьогодні теж перетворився на робочу поверхню, і спритно запакував комплект: бездоганно рівно відірвав шмат паперу, бездоганно рівно загорнув у нього книги, тоді відмотав шпагату, кістлявими пальцями розірвав мотузку й спритно перев’язав згорток бездоганним бантиком.

Рутині очі світилися від запалу, якого Вів за весь час знайомства ще не бачила.

— Вуличний розпродаж! Прямо біля книгарні, на доріжці. Післязавтра прибуває ще одне пасажирське судно. А ми виставимо столи, розкладемо на них пакунки та й побачимо, скільки буде охочих. Що продамо — те продамо. А що не продамо, — знизала плечима щуролюдка, — ну, позаносимо в комірчину, як ти й радила.

Вів здавалося, що Рута переоцінює перспективи такого розпродажу. Проте в щуролюдки був такий піднесений настрій, такі сповнені надії очі, що орчиці забракло сміливості висловити свої реалістичніші прогнози.

— Ну, тоді командуй, — Вів укотре роззирнулася: почувалася велеткою серед тонкого плетива слів, боялася й кроку ступити. — Для мене буде робота?

Рута подала чорнильницю й перо:

— У тебе почерк нормальний?

~

Так вони дружно працювали аж до вечора. Рута опікалася добором книжок, а тоді почала розставляти по місцях те, що на розпродаж не пішло. Лантух невтомно загортав і перев’язував стосики. Вів же, за Рутиною вказівкою, писала на обгортці по три-чотири слова, що натякали на зміст видань усередині.

— Чуєш, Лантуху... — примружившись, Вів виводила черговий підпис. Хоча й користувалася пером, та пальці вже були чорні. — Скільки тобі... років? Чи радше сказати, скільки ти... — орчиця намагалася дібрати якесь нейтральне слово, — ...прожив?

Гомункул напрочуд терпляче відігнав Коржика, який укотре спробував поцупити в скелетика гомілку, й мовив:

— На жаль, міледі, я не можу цього сказати.

— Називай мене Вів.

Той повагався, та зрештою проказав:

— Пробачте, міледі Вів. Я багато світу побачив, але не можу вести лік часу, коли сплю. Тому не знаю, скільки мені років і скільки я прожив.

— Але ж створила тебе Варіна, хіба ні?

Рута відклала роботу й теж прислухалася.

Лантух, либонь, обмірковував, чи може відповідь зачепити окови закляття, яким він скутий.

— Т-так, — тихо шепнув урешті.

— Виходить, віком ти не старший від неї.

— А їй скільки? — поцікавилась Рута.

— Гм-м-м... — розгубилася Вів. — Холера, а я й не знаю. Вона ж некромантка, тут годі й гадати. Я так розумію, в тебе запитувати нема сенсу? — орчиця кивнула до скелетика. — Це теж один із секретів твоєї леді, еге? Й ти знову нічого не скажеш.

Лантух винувато знизав плечима.

— Але ти сказав, що бачив багато світу, — завважила Рута.

— О так, — погодився гомункул. Зав’язуючи ще одного рівнесенького бантика, він поринув у ностальгійні спогади: — Я бачив багато чудес. Найпрекрасніші пейзажі. Безкрайні моря, залиті полум’ям призахідного сонця. Бездонні підземні озера в німих печерах. Гірські вершини, вкриті снігами, що ніколи не тануть, — на цім Лантух стрепенувся, ніби пробуджуючись від солодкого сну, і враз спохмурнів. — І ще багато чого, що волів би забути, якби тільки міг.

— Лантуху, таж у тебе душа поета! — прошепотіла Рута.

— А що вона загадувала тобі робити? — не піддалася на сентименти Вів. — Бодай щось можеш розповісти?

— Я служив моїй Леді. Й неухильно виконував усі її накази.

— Це ми вже зрозуміли. Припускаю, в неї на службі ти не віником махав і не книжки загортав?

— Ваша правда, — підтвердив гомункул, і голос його прозвучав тихо й скорботно, наче шепіт вітру в морському гроті.

Рута зовсім облишила книжки, обтрусила пил із халата й подивилася на Лантуха сповненими співчуття очима:

— Любчику, знаю, я вже була запитувала, але. Якби ти міг робити те, чого твоя душа бажає, — про Варіну бодай на мить забудь, — що б це було?

Скелетик обмотав шматком шпагату черговий згорток і ще акуратніше, ніж завше, зав’язав бантика. Тоді довго роздивлявся, як контрастують його білуваті кістки з коричневим папером.

— Я не можу хулити мою Леді, — прошепотів Лантух і замовк.

~

— А це що за чортівня?! — ахнула Рута.

Вів опустила перо в чорнильницю й підвела погляд. Їй уже руки судомило від тієї писанини. За все життя вона не написала стільки слів, як за сьогодні. За спиною в орчиці височіла ціла вежа вже загорнутих і підписаних пакунків.

— Що там таке?

— Дивно, — вела собі Рута, — не пригадую, щоб у мене була така книжка. Ні, вона тут ніколи не стояла. Це не моя! Цікаво, звідкіля...

— Міледі, благаю! — скрикнув не своїм голосом Лантух. — Не займайте! — він кинувся до щуролюдки. Моток шпагату випав із таза й покотився підлогою. — Прошу, не торкайтеся її!

Зазвичай Руту важко було від чогось відмовити, проте тон скелетика виявився навдивовижу переконливим. Вона навіть на крок відступила від полиці, біля якої стояла.

Книжка була величенька, ледь не вдвічі більша від стандартних видань у книгарні. Справжнісінький фоліант.

— Як це розуміти? — вимагала пояснень Рута.

— Це дійсно не ваша книжка, не ваша, — винувато заторохтів Лантух — Вона належить. — раптом бідолаха кавкнув і затих. Його щелепи ворушилися, але з них виривалося лише глухе шамкання.

У пам’яті Вів зринула картина: Бальтус нишпорить по полиці, а забачивши орчицю, різко відсмикує руку.

— Ця книга належить твоїй леді, — упевнено заявила орчиця, встаючи з-за столу. Затерплими ногами сипонули характерні колючки, а праве стегно на додачу застугоніло болем.

— Варіні? — пошепки перепитала Рута.

Лантух мовчав.

— Це Бальтус сюди її припер, — міркувала вголос Вів. — І сховав. А я все дивувалася, якого дідька його занесло в книгарню! — вона потягнулася до книги. — Якщо комусь із нас і судилося мати справу з небувалою некромантською бісівщиною, то лише мені. Ніхто ж не проти?

Рута примружила оченята:

— Нагадай-но, як ти опинилася в Мурку? Часом не через те, що якась така некромантська бісівщина поранила тебе в ногу?

— Нехай так, але ж я вижила.

Щуролюдка не мала вагомих аргументів для продовження суперечки й відступила.

Вів узяла в руки книженцію. Та виявилася ще важчою, ніж на позір.

Орчиця очікувала, що це буде якийсь древній фоліант, стародавній ґримуар, ізборник заборонених знань. Проте чорна шкіряна палітурка видавалася новісінькою. Ніяких написів ззовні не було, хіба дрібненьке тиснення по периметру. Вів придивилася: візерунки були подібні до знаків на Лантухових кістках. Зріз книги був багряний, із розсипами позолоти.

А ще орчиця відчувала той запах. Від книжки смерділо мерзлою кров’ю. На раменах у Вів повиступали сироти.

— Все ясно. Лантух же в перший день казав, що Бальтус украв у Варіни не лише того портфеля... Вочевидь, він поцупив ще й цю книгу, — орчиця глянула на гомункула. — Правильно я кажу? Тепер, коли фоліант у моїх руках, це вже ніяка не таємниця, тож ти не повинен її оберігати.

— Так, ця книга належить моїй Леді, — несміло проказав скелетик.

— А що буде, якщо її розгорнути?

Лантух заворушив щелепами, але не зміг вичавити з себе ні слова.

Вів із розумінням кивнула. Поволі провела пучкою попід краєм шкіряної палітурки — той був вологий і слизький на дотик, наче стіни печери, в яку ніколи не зазирало світло.

— Ну, смерти не відперти! — підбадьорила себе орчиця й розгорнула фоліант.

~

Перша сторінка була повністю чорна. Причому не просто чорна, неначе залита чорнилом. І не просто порожня. То була суцільна непроглядна темрява. Пітьма, що поглинає світло. І цей прямокутник пітьми обрамлювало вузеньке жовтувате поле паперу. Вів здалося, що зі сторінки їй у лице дихнув легіт, а тоді повіяло запахом розрядів блискавки.

— От срань! — скрикнула Рута. — Ти просто взяла й розгорнула її?! Але тобі нічого не зробилося, так? Виходить, ніякої некромантської бісівщини там нема чи як?

— Де там, — загадково всміхнулася Вів. — Її тут хоч відбавляй, — орчиця перевела погляд на Лантуха, який розпачливо заламував собі руки.

Провела вказівним пальцем над темрявою, але торкнутися не наважилася. Від чорнильно-чорного аркуша тягнуло крижаним холодом.

Вів обережно взялася за верхній куточок і перегорнула сторінку.

Та теж виявилася чорнішою за глупу ніч. Як і наступна. І ще одна. Й так далі. Сотні чорних сторінок. Але кожна пронумерована, як і в будь-якій звичайнісінькій книзі.

— Та кажи вже, що там? — від нервів Рута перейшла на писк.

— Не жени коней, — буркнула Вів. — Я ще й сама не розумію, що це, — вона підійшла до столика, ліктем змахнула клапті пакувального паперу й обережно поклала книгу. Знову розгорнула й відступила на крок.

— Боги... — зойкнула Рута, здалеку узрівши ту несьогосвітню пітьму.

Вів почулося, що з фоліанта долинув брязкіт металу.

— Ану... — орчиця взяла перо, струсила зайве чорнило.

Лантух уважно стежив за кожним рухом, проте завадити не намагався. Принаймні поки що. Вів розцінила його мовчання як знак згоди. Взялася за самісіньку верхівку пір’їни й поволі наблизила до чорнющої поверхні.

Перо провалювалося в пітьму, неначе то була калюжа найчорнішого чорнила, не здатного відбивати світло.

Рута вибалушила очі й затулила рота лапками. Вів насторожено витягнула перо з темряви сторінки. Те було ціле й неушкоджене.

— Ага... Отже, перший дослід вважаймо успішним, — виснувала Вів.

— Перший дослід?! Тобто буде ще й другий? — зарепетувала Рута.

Орчиця поставила перо назад у чорнильницю. Розім’яла плечі, кілька разів стиснула в кулак правицю. Похитала головою. Вигляд у неї був скептичний.

— А щоб ти жива була! — зітхнула з полегшенням щуролюдка. — Я вже подумала, що ти збираєшся. ЙОСИП ГОЛИЙ! — заверещала Рута, коли Вів по лікоть засунула ліву руку в чорноту сторінки — й швидко витягла.

Поворушила пальцями, обдивилася шкіру — все ціле.

— А ось і другий дослід, — підсумувала орчиця, задумливо подивляючись на книжку.

Рута ще щось нерозбірливо белькотіла, сичала, бризкала слиною й безладно махала лапками, наче в неї злі духи вселилися. Вів піймала себе на думці, що, коли до подруги повернеться мова, яку їй відібрало, щуролюдка неодмінно ще й перлинами народної мудрості сипоне.