27


Назавтра цілий день хмарилося, небо обіцяло: бути дощу. Вів уже традиційно зазирнула в «Чортополох», але засиджуватися там не стала: Рута метушилася, розставляючи по полицях залишки книжок, які не потрапили до таємничих пакунків, тож орчиці ніякої роботи не було. Вона розказала, куди віднесла Варінину книгу. Ця новина ніби й заспокоїла Руту, а ніби й додала тривожності. Так чи інак, зрештою переважили побутові клопоти, в які щуролюдка кинулася з головою.

Ще кілька днів тому Вів із Мейлі домовилися сьогодні прогулятися. І цей план грів душу орчиці, допоки напередодні вона не надибала того прекрасного меча. Стукаючи у двері «Морської пісні», Вів подумки наказувала собі не думати про меч і налаштуватися на чудовий день у найприємнішому товаристві.

Вони неспішно прогулювалися узбережжям. Мейлі ніжно погладжувала руку Вів. Орчиця розказувала, що вони з Рутою придумали, аби спродати трохи надлишку книжок.

— І ще раз дякую за випічку, — Вів стиснула долоню Мейлі.

— Усе хороше починається з випічки, — запевнила пекарка.

Потім дворфійка розповідала про своїх старих друзів, згадувала бувальщини з буремного минулого. Вів кивала й сміялася тоді, коли цього вимагала оповідь, проте думками раз по раз линула до меча, що лишився в кімнатчині. Він притягував її, як магніт. Орчиця мимохіть прискорювала ходу, неначе хотіла чимшвидше закінчити прогулянку й повернутися в шинок. Кілька разів ловила себе на цьому й мусила сповільнювати крок.

Коли ж вони прощалися, Мейлі вичавила із себе гірку усмішку, з якої Вів зрозуміла, що подруга помітила її неуважливість. Орчиця відчула різкий докір сумління.

Втім, уже за мить вона щодуху — наскільки дозволяла нога — мчала до «Окуня».

На задвірку, подалі від чужих очей, Вів гордовито здійняла меча й урешті роздивилася його при сріблистому світлі хмарного дня. Меч був значно важчий за шаблю. М’язи рук і плечей напружилися, напнулися жили — й тілом орчиці розлилася незрівнянна насолода. Вона почувалася сильною, рішучою, повносправною. Потому виконала низку вправ — від найпростіших до найскладніших — і сповнилася відчуття, що володіє цим мечем усе життя.

Про біль у нозі вже й не згадувала. Рана ще не повністю загоїлася, проте перестала мучити. А коли Вів замахнулася від плеча й рубонула навскіс униз, із характерним свистом розтинаючи повітря, з її уст зірвався переможний сміх.

Здавалося, меч невблаганно нашіптував Вів нову мету: прокласти шлях до Воронів. Туди, де їй і належить бути.

Орчиця мимоволі вишкірила ікла й розпливлася в пришелепкуватій, але дуже щирій усмішці. Ще з добру годину махала мечем. Піт заливав очі, стікав по хребту й ключицях, але Вів блаженствувала.


~

У день Рутиного вуличного розпродажу Вів спустилася з ґанку «Окуня», почуваючись як ніколи впевненою в собі. Плечі трохи нили після інтенсивних тренувань із мечем, але це мало скоро минутися. І якщо вчора небо віщувало неминучий дощ, то сьогодні свинцеві хмари кудись звіялися. У блакитній височині ліниво пливли білі хмаринки-пір’їнки.

Вів вирішила піти навпростець, через дюни. Наближаючись до книгарні, побачила, що Піттс завзято розставляє козли. Неподалік стояв возик, повен дощок.

Забачивши Вів, Піттс кивнув, не відволікаючись від роботи: узяв чотири дошки, закинув їх на одне плече, переніс, рівненько виклав між парою козлів. Вийшов простенький, але симпатичний столик, чи то пак прилавок.

— Давай поможу, — Вів заходилася підносити дошки. Тепер орчиці завиграшки давалася така фізична робота, про яку ще тиждень тому годі було й думати.

— Вельми дякую, Піттсе, — на дощату доріжку вийшла Рута. Вслід за нею, висолопивши гострого рожевого язичка, притрюхикав і Коржик. На диво, цього разу він навіть не загарчав на Вів.

Щуролюдка глянула на імпровізовану вітрину й сплеснула в долоні. Її очі аж світилися від ентузіазму:

— Ну що, до справи?

— Тебе теж у цю затію втягнули, еге? — звернулася Вів до Піттса.

— Та ні, — знизав плечима той. — Як то кажуть, послуга за послугу. Мо’, й мені шось перепаде з нового товару.

— Чекаєш на поставку поезії?

Орк замріяно всміхнувся й, на загальний подив, прорік:

— Спізнає щастя тільки той, хто стерпить біль і муки. Лише той мудрість почерпне з життєвої науки.

Вів спершу хотіла бовкнути якийсь уїдливий дотеп, та поки його вигадувала, мозок опрацював і засвоїв почуте. Бажання насміхатися відпало. Натомість орчиця буркнула до Рути:

— Слухай, а чому ти мені ніколи віршів почитати не давала?

— Хех, таж я просто чекала, коли ти сама попросиш. Знаєш, поезія потребує особливого настрою... Поезія — це справа делікатна, — пояснила Рута. — Ну, годі, не час для ліричних відступів. У нас роботи по горло. Ще треба винести всі пакунки надвір і викласти на столи. А те пасажирське судно прибуває за лічені години.

— Слухаюсь, міледі, — театрально вклонилась Вів, наслідуючи шанобливий Лантухів тон.

Рута реготнула й прикрила рота лапкою. Піттс здивовано глянув на обох, але нічого не сказав.


~

Вони втрьох стояли над двома столиками й розглядали рівнесенькі ряди пакунків. Рута раптом ляснула себе по лобі:

— Трясця! Ледь не забула!

Щуролюдка помчала в крамницю й за мить повернулася, тягнучи на спині дерев’яний штендер. Для демонстрації його призначення поставила штендер на доріжку й розклала: конструкція у формі літери «А» з обох сторін мала по дощечці, на яких крейдою було виведено:



Придбай


книжки


наосліп


І рівненька стрілочка внизу.

— Треба віднести його ближче до причалу, — хекаючи, пояснила Рута.

Коржик підтримав ідею діловитим «пу-гу!».

Вів хотіла взяти це завдання на себе, але її випередив Піттс:

— М’ні якраз по дорозі, — мовив він, одним пальцем підхопив штендер і поклав на возика. — Поставлю де тре’. Удачі вам із розпродажем.

На цім орк помахав рукою, взяв голоблі попід пахви й потягнув бричку вниз до узбережжя.

— Ну, — видихнула Рута, несамовито шарпаючи застібку плащика. — Я так розумію... нам лишається просто чекати?..

— Ага. Не переживай. Я впевнена, все піде як по маслу, — мовила Вів, хоча насправді не була аж така впевнена. Не зовсім.


~

Фрегат прибув майже опівдні. Рута й Вів чекали годину. Потім ще одну. І ще.

— А бодай мені всячина! Нічого в нас не вийде! Ніхто не прийде на розпродаж! — нарікала Рута. — Всі пасажири вже давно зійшли на берег! От срака! Нащо ми все це затіяли?! — щуролюдка знічев’я смикала бантик на згортку з підписом «Родина. Бізнес. Дворфійські звичаї».

— Давай ще трохи зачекаємо, — підбадьорювала подругу Вів, хоча в глибині душі й сама переживала, що задум провалився. — Ти ж розумієш, народ щойно з дороги, всім треба спершу нагальніші справи повирішувати: знайти нічліг, попоїсти, все таке...

— Так, певно, ти маєш рацію, — кивала Рута, хоча явно в це не вірила.

Нарешті вдалині забовваніло кілька постатей. Рута примружилася й не зводила із них очей, але ті завернули в «Морську пісню».

— Ох. — зітхнула щуролюдка й опустила плечі.

У Вів серце кров’ю облилося.

Утім, невдовзі ті дві постаті знову вигулькнули на вулиці й рушили вгору схилом, якраз у напрямку «Чортополоху». Вів подумала, що подружжя — пара кам’яних фейрі у вишуканому вбранні — прямує до «Окуня» й пройде мимо. Коли ж ні, туристи зупинилися біля імпровізованого прилавка.

— «Придбай книжки наосліп»? — усміхаючись, перепитала пані. Її пшеничні кучері були зібрані в красиву високу зачіску. — Такого я ще не чула.

— Пояснюю, — заторохтіла Рута, — я відібрала по кілька книжок, об’єднаних спільною темою, і склала з них такі комплектики. Спереду на обгортці є натяки про те, що криється всередині, але назагал це покупка наосліп. Сюрприз.

Джентльмен зважив у руці один з пакунків, повів бровами, прочитав підпис.

— А чому я сам не можу обрати, що придбати? — недовірливо запитав він.

— Бо Рута має особливий хист: підбирати книжки, — проказала Вів, схрестивши руки. — Скажу за себе: вона ще ні разу не прогадала. Крім того, всі люблять сюрпризи, хіба ні?

— А вигіднішої пропозиції годі й шукати! — підхопила щуролюдка. — Всього тридцять мідяків за три книжки, — Рутині вусики нервово смикалися. Вів зрозуміла, що не одна вона намагається приховати переживання від появи перших потенційних покупців.

— «В’язання. Вбивство. Вино», — пані теж зачитала підпис і засміялася. — О, звучить дуже цікаво! Погодься, Феллане!

— Угу, — байдуже буркнув той, але його рука вже тягнулася до іншого згортка.

— Ой, бурчи-не-бурчи, а я б почитала, — фейрі підморгнула до Рути й пояснила: — Ми тут проїздом, попереду ще чотири дні морем на північ, до Стелласії. Я ледь не збожеволіла від нудьги, поки ми на фрегаті пливли. Ій-бо, була на межі відчаю.

— Запевняю, ви не розчаруєтеся, — запевнила Рута.

Тим часом пані вже діставала гаманця.

— «Зрада. Дзиґарі. Садівництво»? — лупав очима її чоловік.

Між подружжям кам’яних фейрі без зайвих церемоній вклинився дворф. Посмикуючи пишні, як у моржа, вуса, він зацікавлено розглядав асортимент на імпровізованих прилавках.

Поки Рута люб’язно теревенила з панною, Вів начепила свою найпривітнішу усмішку й заговорила до дворфа. Так на певний час вона забула і про Воррена, і про некромантію, і навіть про меча.

Нехай їй на цій бричці недовго кататися, але ж ніщо не заважає взятися за голоблі та й самій трохи потягнути. Чи бодай поштовхати.

І хоча вже було далеко за полудень, торгівля лише набирала обертів.

Загрузка...