Книжки та кістяний пил

19

— Ти вже сьогодні без ковіньки? — Рута здивовано звела брови.

— Таж тут недалечко. Я нам підобідок принесла.

— А не рано? — скептично зауважила щуролюдка.

— Щоб підобідати? А, тю, щоб без костура ходити? — Вів ляснула себе по лобі. — Я довіряю своїм інстинктам і своєму тілу. Це мої головні порадники, — орчиця поклала на прилавок стос книжок і чималий паперовий пакет. — А ще я вчора була в Гайларка. Він, як завжди, буркотів і фиркав, але на цей раз його либонь більше дратувало те, як швидко я оклигую.

— Чого б це мало його дратувати? — Рута потягнулася до пакунка.

— Бо ніхто не любить почуватися непотрібним, — Вів розпливлася в хитрій посмішці, яка б іще більше роздратувала бундючливого ельфа, проте їй вистачило мізків у його присутності так зуби не шкірити. — Особливо такі імениті лікарі.

— Це точно. А тут що? — Рута нетерпляче поскубувала мотузочку, якою був перев’язаний пакет.

— Мейлі наважилася випробувати один із гномських рецептів. Більше я подробиць не знаю. Відкривай, мені й самій цікаво.

Щуролюдка блискавично розв’язала акуратного бантика і без зайвих церемоній роздерла пакунок. Як виявилося, там було кілька пишних, немов повітряних, тістечок. Крізь розрізи зверху виднілася начинка — шматочки фруктів і ягоди.

Не чекаючи на запрошення до трапези, Рута миттю заходилася куштувати новинку.

— Йосип голий! — врешті мовила вона, переводячи подих. — Якщо ти закрутила з Мейлі лише заради її випічки, я тебе навіть не засуджуватиму.

— Я так розумію, всім аж язики чешуться прокоментувати моє особисте життя, еге? — буркнула Вів, заливаючись рум’янцем.

— Пф, та цілуйтеся хто з ким хоче. Ви ж нарід дорослий. Я лише рада таким привілеям, — блаженно замруживши очі, Рута дожувала тістечко й поплескала по стосику книжок, що їх повернула Вів. — Уже й ці прочитала?

Орчиця кивнула.

Щуролюдка дістала з-під прилавка ще одну товсту книжечку:

— А я вже знаю, що тобі наступним підсунути.

Вів провела пучкою по темно-зеленій шкіряній палітурці:

— «Свічадо та дволик»? Про що це?

— Заплутана історія.

— Це як? Ти й сама нічого не зрозуміла?

— Та ні, — захихотіла Рута. — Є такий жанр — детектив. Головні герої розкривають таємницю, пов’язану зі злочином.

— Так довго розкривають, що це займає добрих п’ять сотень сторінок?

— Так, але це цікаво читати. Мій улюблений персонаж — звісно ж, слідчий. У вас із ним є дещо спільне. Старий сивий дядько, найманець на пенсії. Замолоду був утратив ногу. А ще в нього є тямовитий друзяка-аптекар.

— І що ж у нас спільного? Старість і сивина? — вдавано обурилася Вів.

Рута висолопила язика й поплескала ту по плечу:

— Хіба я хоч раз порадила тобі щось погане? До слова, якщо ця частина сподобається — то знай, там ще десяток томів є, — щуролюдка взяла ще одне тістечко, відкусила трохи й знову благоговійно заплющила очі, наминаючи гостинця. — Трясця, як же смачно! — вдячно підсумувала вона, дожувавши.

Вів тим часом відщебнула шаблю й поставила її за прилавок. Рута ніколи не казала цього прямо, проте їй явно легшало на душі, коли в крамничці була озброєна подруга. Вів же через це відчувала і гордість, і провину. Про виродка в сірому вони теж нечасто згадували вголос, проте це не означало, що про нього забули.

Орчиця випросталася й відкинула кучері, які лізли в очі.

— Послухай, я давно вже хотіла поговорити...

Рута насторожено перестала жувати:

— Судячи з твого тону, це щось серйозне.

— Угу, — зітхнула Вів. — Розумієш, мені все це не до душі. Мені ніяково через те, що я просиджую штани в тебе в крамниці, запійно читаю твої книжки, повсякчас щось фарбую або протираю пил там, де ти не дотягуєшся. Але я відчуваю: цього замало. Чим ще я могла б тобі допомогти? А то почуваюся непотребом, тягарем на твоїх плечах.

— Ніякий ти не тягар!.. — зарепетувала Рута, але Вів виставила долоню, мовляв, цить.

— Так-так, ти зараз скажеш, що від мене дуже велика користь і бла-бла-бла. Але скажи чесно: як справи з бухгалтерією? Пам’ятаєш, ти запевняла, що цей корабель скоро піде на дно? Тепер уже мені здається, що я надраюю палубу, поки ти воду з трюмів вичерпуєш. І мені ця роль вельми не подобається.

Рута шарпала застібку плащика. Вів уже давно вивчила: це означає, що щуролюдка нервується.

— Книгарня... ще трохи протримається на плаву. Останнім часом справи... пішли вгору. Трішечки. Клієнтів побільшало. Стали частіше купувати книжки, а не драні мапи. — Руті важко давалося кожне слово. Вона замовкла, мабуть, упорядковуючи думки, а тоді продовжила: — А з іншого боку, це найщасливіші дні мого життя. Сама твоя присутність нагадує мені, нащо я цим займаюся й чому полюбила це ремесло. Навіть не знаю, як це пояснити, але. Бачити, як захоплено ти читаєш, спостерігати, як ти реагуєш на книжки, які я тобі пропоную, і з якими емоціями їх повертаєш. Ій-бо, не знаю, як словами пояснити, та завдяки тобі в моєму житті з’явилося щось таке, про що я не здогадувалася, але конче цього потребувала!..

Знову запала тиша. І знову Вів вистачило розуму її не порушувати.

— Ти нагадала, в чому сенс мого життя, — майже пошепки підсумувала Рута.

Вів довго не могла дібрати слів. Зрештою мовила:

— Ясно... Я рада... за тебе. Хоча все одно совість гризе... Ніби я користуюся з твого становища й.

Рута спідлоба зиркнула на орчицю.

— Добре-добре, вибач, я не мала на увазі, що ти кривиш душею абощо. Просто за два-три тижні я поїду. Назавжди. То, може, я ще якось прислужитися годна? Щоб цей твій корабель ще довше, як ти кажеш, протримався на плаву. Ти ж бачила, я роботи не цураюся. Та й руки в мене не з дупи ростуть.

— Я бачу, звідки вони в тебе ростуть, але ціную тебе зовсім за інше, — зауважила Рута.

— Нехай так, але ж від моєї допомоги у фарбуванні дверей ти не відмовилася, — осміхнулась Вів.

— Ну гаразд, — щуролюдка зрозуміла, що цей аргумент нічим крити. — Я подумаю, що ще.

— Дякувати богам, ти тут! — заторохтіла Ґалліна, із гуркотом завалюючись у двері. — Вів, мерщій за мною, ти маєш це побачити!

— А щоб ти скисла! Що там скоїлося?!

— Там він!!! — гномка хапнула ротом повітря.

Не гаючи ні секунди, орчиця вихопила з-за прилавка піхви із шаблею й кинулася до виходу.

— Не висовуйся, — відповіла вона на Рутин занепокоєний погляд.

Тілом орчиці вже котилася хвиля адреналіну.

~

Він був мертвий. Цього разу вже точно. Абсолютно, однозначно мертвий.

Сіромаха лежав долілиць на піску за напівзруйнованою повіткою. І якщо безформної купи безбарвних лахів могло бути недостатньо для впізнання, то різкий запах морозу й металу, що вдарив Вів у носа, розвіював будь-які сумніви.

— Це ти його вколошкала? — орчиця навскіс підперезалася, закинула шаблю за спину й присіла біля трупа. Насамперед придивилася до слідів на піску, чи то пак до топтанини, яку вже майже повністю звіяв вітер.

— Авжеж, ні! — відмахнулася Ґалліна. — Я знайшла його вже мертвим. Точніше, не я, а той орк із возиком.

— Піттс чи що?

— Та най тебе качка копне, звідки мені знати, як його звуть?! Чи, по-твоєму, в Мурку багато таких орків із возами?

Пісок жадібно поглинув кров, а попелястий плащ покійника брижився, немов жива істота.

Вів задерла голову й помітила, що збираються темні хмари. Від суходолу повіяло передгрозовою прохолодою.

— А Піттс куди подівся?

— Не знаю. Чкурнув кудись туди, — гномка махнула в бік фортечних мурів.

Вів зітхнула.

— Ясно. Побіг по вартових. Отже, зараз сюди примчить сама Іридія. От холера.

— Але ж ми його не вбивали, то й переживати нема за що. Дідько, та нам же тільки полегшало. Камінь з пліч, хіба ні?

Вів закотила очі.

— Тобто тебе вже не цікавить, хто його убив, за що й нащо? Чи він сам ласти склеїв? І головне — хто поміг йому вибратися з камери?

Цікавість брала гору, тож орчиця випросталася, зачепила небіжчика носаком під пахву й перевернула того навзнак.

Мертве обличчя не виражало ніяких емоцій. Порожні безбарвні очі сліпо дивилися в нікуди. І бозна, що вони бачили в останні секунди перед кончиною.

Матюкнувшись собі під носа, бо за другим разом стегно відгукнулося гострим болем, Вів знову присіла біля мерця й відкинула поділ його плаща. На чересі й досі висів магічний камінь. А ще пузатенький капшук — судячи з усього, повний. Орчиця по лікті засукала рукави — не собі, а покійникові.

— Що поробляєш? — зазирнула їй через плече Ґалліна, тримаючи напоготові ножа, неначе сіромаха міг ожити й накинутися на них. І враховуючи, що саме шукала Вів, такі заходи безпеки не можна було вважати зайвими.

Орчиця мовчки відгорнула закривавлений роздертий край сірої сорочки. Крізь стиснуті зуби втягнула повітря, й причиною цього разу була не поранена нога.

На лівій половині грудної клітки зяяла смертоносна колота рана. А на кілька дюймів вище, майже попід ключицею, темніло тавро: діамант, увінчаний рогами з гілок.

Тавро Варіни Блідої.

— Чорт забирай! — просичала Вів.

— Що там? Що таке? — заскрекотіла Ґалліна. — Ти мене лякаєш!

Вів устала й пильно глянула у вічі гномки:

— Тут було ще щось, крім тіла? Можливо, торба чи портфель? Ти ж бачила, в нього була якась шанька.

— Ні, біля тіла нічого не було. Ти поясниш, що то за знак, чи ні?

Вів тяжко зітхнула:

— Це Варінина мітка. Він їй служив.

— Тій некромантці? Але ж він не мрець! Тобто, ем, це тепер він мрець, а донині був більш-менш живим, хоч і чахликом... — Ґалліна ляснула себе по лобі. — Ну, ти зрозуміла.

— На жаль, їй служать не лише шкелети, — похмуро пояснила Вів. — Покопай пісок, раптом він десь поруч зарив свою ношу.

Орчиця незграбно пошкандибала на ближню дюну й з-за гребеня глянула на міську браму: вартових не видно. Поки що.

— Якщо той портфель іще тут, його треба знайти раніше, ніж це зробить Іридія.

— Нащо?..

— Бо я впевнена, що на смерті цього покидька історія не закінчується. Але скоріше рак на горі свисне, аніж тапенті захоче мене вислухати.

Удвох вони перерили пісок у радіусі кількох кроків від трупа. Зазирнули під кожен камінь і під кожен кущик прибережних трав. Аж тоді Вів допетрала оглянути напіврозвалену повітку. Та трималася хіба на чесному слові: дерев’яний каркас похилився, а дошки з половини потрухли.

Орчиця обійшла цю халабуду, уважно зазираючи в усі щілини. Аж тут у темряві поміж руїн щось зблиснуло.

— Ну що, знайшла? — з-за іншого рогу вигулькнула Ґалліна.

— Здається, так, — Вів опустилася на одне коліно й чітко уявила, як завтра пошкодує про ці вихиляси.

Утім, часу на роздуми не було. Вона рішуче полізла рукою в найтемніший закуток і дістала звідти старий шкіряний портфель. Як виявилося, то поблискувала мідна защібка.

— Він навмисно його тут сховав. Знав, що хтось шукатиме. Питання: хто?

З-за дюни долинули бубоніння голосів і тупіт кроків.

Вів похапцем сунула портфель назад під трухлі дошки й скочила на ноги.

Ґалліна вже була роззявила рота, але Вів махнула рукою, мовляв, цить. Гномка змовницьки кивнула.

— Не зараз, — прошепотіла вона.

— Не зараз, — кивнула Вів.

До місця злочину вже наближався загін вартових.