Книжки та кістяний пил

36

— Ну, як тобі? — Рута критичним поглядом оцінювала свіжовидруковану листівку, стос яких щойно забрала з місцевої муркської типографії. На різного розміру аркушах красувався один і той самий напис:

Вів, яка саме пихтіла над штендером, розігнулася, глянула на рекламку й схвально кивнула:

— Як на мене, ідеально. Сподіваюся, задум спрацює! Особливу для книгарні подію запланували на п’ятидень, бо саме тоді — щотижня — прибуває пасажирський фрегат.

Ба більше, так Вів і Рута мали один день у запасі — якраз щоб розвісити оголошення всюди, де тільки очі бачать.

— Дай біг! На, займешся більшими афішами, — Рута відділила частину стосика.

— Ага, як тільки з оцим упораюся, — Вів понурила голову, дивлячись на результат своїх каліграфічних потуг. — Уже три чи чотири рази переписувала, а воно однак криво виходить.

Орчиця вкотре витерла ганчіркою дошку й узялася заново виводити крейдою уже ненависний їй напис. Слова все одно поїхали праворуч униз, зате стрілочка вийшла рівна. Ну, більш-менш рівна.

— А бодай мені... І звідкіля ці руки ростуть...

Через плече Вів зазирнув Лантух:

— Ой, лишенько! І не посперечаєшся.

— От спасибі! — фиркнула Вів і простягнула скелетику крейду. — На, зроби краще.

Гомункул напрочуд сміливо узяв шматочок своїми кістлявими пучками:

— Дякую, залюбки! Тільки порадьте, який шрифт обрати: готичний чи рукописний?

— Мені по цимбалах, аби читалося нормально.

У гомункулових очницях завертілися загадкові сині вогники:

— Е-е-е... Так чи так, слова складаються з літер, і хто вміє читати, той прочитає... Хіба ні?

— Лантуху, роби на свій смак, ми тобі довіряємо, — втрутилася Рута, знижуючи градус напруги.

Вів звільнила місце за столом. Скелетик заходився тут і там, здавалося б, цілковито хаотично, черкати крейдою по дошці штендера.

Рута сунула орчиці молоток, коробку цвяхів і пачку листівок:

— На, піди молотком помахай.

Та професійним рухом підважила інструмент, перевірила, чи добре лежить у руці, й ностальгійно зітхнула:

— Е-е-ех, яке хороше знаряддя. Я тобі розказувала, що свій молот загубила?

Щуролюдка закотила очі:

— Я тебе благаю, тільки нікому не розтрощи макітру. Принаймні не сьогодні, бо тоді до нас по книжки ніхто не прийде.

— Гм-м-м, — почувся сиплий Лантухів голос. — М-м-так, цілком задовільно, — він задумливо потирав підборіддя.

Вів і Рута перевели погляд на штендер і отетеріли.

На дошці були виведені досконало рівні, геометрично й естетично вивірені за всіма законами образотворчого мистецтва й каліграфії літери, що складалися в ті самі слова, які безуспішно намагалася набазграти орчиця:

ЗАВІТАЙТЕ!

НОВІ КНИЖКИ

І НЕ ТІЛЬКИ...

А під ними — красивезна взірчаста стрілка.

— Та щоб я скисла! — ахнула Вів.

— Що? Некрасиво? Я все перероблю! — зойкнув Лантух.

— Не смій! Усе і-де-аль-но! — тішилася Рута.

Скелетик видихнув із полегшенням, а тоді тужливо глянув на стосик листівок:

— Як прикро, що я не зможу особисто познайомитися з леді Ґрейтстрайдер. Її «Острів гріха» — це перлина красного письменства...

Рута й Вів мовчки перезирнулися.

Орчиця лагідно поклала руку на плече Лантуху, хоча їй і досі робилося дивно й ніяково, коли вона торкалася цього безплотного, але явно живого створіння:

— Чому ж не зможеш? Якщо ти хочеш із нею поспілкуватися, то ми тільки за!

— Ні-ні, — категорично заперечив гомункул. — Це надто великий ризик.

— Тобі нема чого боятися, — запевнила Рута. — Як на мене, Кселія має дуже прогресивні погляди. А здивувати її, либонь, взагалі майже неможливо.

— Я не за себе боюся, — почухав потилицю Лантух. — Маю на увазі ризик для шановної пані Ґрейтстрайдер, якщо про цю зустріч колись дізнається моя Леді...

Вів зціпила зуби й міцніше стиснула молоток у руці:

— Варіна за все поплатиться, ой поплатиться.

~

Вів розвішала рекламки по всенькому місту: на в’їзді до брами, на кожнім розі, на ліхтарних стовпах, на стайнях і на всіх інших поверхнях, куди можна увігнати цвяха.

Навіть Гайларк дозволив причепити листівку на чепурному ґанку його чепурного будиночка — звісно, після того, як зі скептично скривленими губами ту ж таки листівку прочитав.

Один раз орчиця перетнулася з Іридією, втім, розійшлися вони мирно, лише обмінялися багатозначними кивками. Вів потилицею відчувала, що тапенті проводжає її поглядом, але не мала ані часу, ані снаги на чергове коло з’ясування стосунків зі зміївною. Скреготнула зубами й заходилася забивати цвях у двері трактиру навпроти штаб-квартири вартових.

Заважати їй Іридія не стала.

Мейлі ж повісила одне оголошення ззовні на вхідні двері, а друге приліпила прямо на прилавок.

Останню листівку Вів приберегла для «Окуня».

— Я повішу це на вході, ти не проти? — тицьнула Брендові під носа рекламку.

Той пробігся очима по оголошенню.

— Та вішай, на бога. Гм, це ж треба, ти вмовила Ґрейтстрайдер освітити наше задрипане містечко своєю сонцесяйною присутністю?

— А це така велика рідкість чи що?

— Пф, ще б пак! Я за все життя бачив її тут у Мурку тільки один раз. Собі на умі, та й живе на відлюдді.

— Тю, — знизала плечима Вів, — а мені Кселія сподобалася. Ще та штучка. А вже яка розумецька!

— Згоден, згоден. Шкода, що вона уникає нашого славного товариства. А от Берка я, до речі, частенько в місті зустрічаю.

— Так, стоп, Бренде, ти що, читав її книжки?!

Шинкар відвів погляд і продовжив демонстративно натирати того-самого-мідного-кухлика, граючи м’язами татуйованих рук.

— Ну-у-у... Підчитував трохи...

Вів сперлася на лікті й перехилилася через шинквас:

— Слу-у-у-ухай, — вона перейшла на шепіт, але не могла приховати змовницької усмішки, — Берк і Кселія. Наскільки я зрозуміла, вони, по суті, живуть удвох у тому величезному особняку. А в усіх її книжках. Ну, треба ж їй відкілясь ідеї черпати, як гадаєш?

— Я все життя думав, що в письменників просто дуже багата фантазія, — буркнув Бренд. — Бо якось дуже несправедливо виходить: комусь дістається все, а комусь — дуля з маком.

~

У п’ятидень, рано-вранці, Вів понесла штендер на причал і поставила його якраз там, де пасажири сходять на берег. Було доволі прохолодно й вогко, а над кручами купчилися кошлаті пасма туману, схожі на гребені хвиль, що замерзли в мить, коли розбивались об суходіл. Стояв повний штиль, і навіть плюскіт прибою тонув у тиші.

На зворотному шляху Вів постукала у двері «Морської пісні», і коли Мейлі відчинила, орчиця охоче заскочила в сповнену теплом і хлібними пахощами пекарню. Вони тихо погомоніли, немов боялися налякати тісто, яке саме підходило в незліченних банячках і мисках. Наостанок Вів обійняла Мейлі, цмокнула її в щоку, поклала на прилавок капшучок грошей від Рути, взамін же отримала кілька кошиків свіжих булочок, коржиків та ще й глечичок вершків.

Нав’ючена цим добром, Вів крокувала дощатою доріжкою, яка відгукувалася ще голоснішим скрипом, ніж зазвичай. Прибій розгулявся й розбивав ранкову тишу своєю одвічною піснею шумовиння. Іздалеку, з-за дюн, вітер доносив іржання коней і брязкіт збруї. А може, це їй причувалося.

Коли орчиця стукала в яскраво-червоні двері «Чортополоху», на них іще висіла табличка «Зачинено», проте Рута швиденько відімкнулася й впустила Вів.

Неперевершені пахощі обсмаженого пекана, масла й карамелі змішалися з незрівнянним ароматом новесеньких книжок і ще свіжого чорнила. Вперше на орчициній пам’яті в коминку тріскотіло полум’я, сповнюючи книгарню особливо затишним теплом. Біля коминка лежав тлустий пухнастий калачик — Коржик.

— Мені терміново потрібна доза цукру, — прошепотіла Рута. — Тьху, а чого я пошепки це кажу?! Наче боюся відлякати добрих духів торгівлі й прибутку, — нервово й надто голосно реготнула щуролюдка.

Грифтер’єр підвів голову й затарабанив кудлатим хвостиком по підлозі.

— Ніхто про тебе не забув, карапузику! — Вів присіла біля Коржика й простягнула йому окраєць булки, а ще шматок бекону, який спеціально приберегла від сніданку. Коржик жадібно заглитнув гостинці, потерся головешкою об орчицину ногу, тоді знову скрутився бубликом і засопів.

— Він просто поїв у мене з рук, а я почуваюся так, наче стала королевою всесвіту! — сама собі дивувалася Вів.

— О, я тебе чудово розумію. Те саме відчувала, коли ти дочитала «Ланцюг на десять ланок», — зблиснула гострими зубками Рута. — Ану, неси їх сюди, — кивнула вона на поки ще повні кошики випічки.

Удвох вони виклали гостинці на дві таці, поруч поставили великий заварник із гарячим чаєм та ще й цілу пірамідку чашок, горняток і кружечок. Коли Рута виснувала, що все готово, вона дістала з-під прилавка портфель, сипонула туди жменьку кістяного пилу й оживила, чи то пак пробудила гомункула.

Він уважним поглядом обвів книгарню.

— Це буде видатний день, — мовив Лантух, сповнений натхнення й захвату. — Сюди завітає сама Кселія Ґрейтстрайдер!

Так, сьогодні буде направду видатний день, — на цім скелетик відкинув віко скриньки, що, як завжди, стояла на прилавку, і градом кісток засипався всередину. За мить зі скрині висунулася кістлява кисть і опустила над собою віко. Вів для певності ще й на замок скриньку закрила, аби убезпечити надто допитливих відвідувачів від надто несподіваної знахідки. Проте в щілині між корпусом і віком поблискували два сині вогники.

— Нехай вам сьогодні усміхнеться доля, — пролунало зі схованки.

— Спасибі, Лантуху, — Рута лагідно поплескала по скриньці.

Запала затишна тиша. Шипів каганець, у коминку потріскували дрова, біля коминка похропував Коржик. Рута заходилася викладати на столику біля вітрини нову композицію з книжок. Щуролюдка страшенно метушилася й на нервах ледь не відірвала бідолашну застібку на плащику. Зрештою вона вибудувала цілу вежу з примірників найсвіжішого роману Ґрейтстрайдер «Спрага помсти» та ще кількох старіших творів.

Щойно Рута впоралася, як знадвору почулися кроки по дощатій набережній, а тоді й різкий стукіт у двері.

Власниця книгарні визирнула з-за шторки у вікно й кинулася відчиняти.

На порозі стояли Берк і Кселія. Вів чомусь вважала, що ельфійка прибуде сюди з почтом і вбрана як особа королівської крові. Проте письменниця була в тих самих рейтузах, які носила вдома. Та ще в розтоптаних чоботях, лляній кофтинці з довгими рукавами-ліхтариками й шарфику, обмотаному довкола шиї й елегантно перекинутому через плече. Сріблисте волосся Кселія зібрала у високу «мушлю», закріплену довгою дерев’яною шпилькою.

— Щоб я всралась! — верескнула Рута й, зрозумівши, що бовкнула це вголос, затулила лапками писок. — Тобто вибачте, заходьте! Ласкаво просимо!

— Дякую, серденько, дякую, — Кселію ця сцена явно потішила. Вона обстукала чоботи й увійшла. Книгарня раптом немовби змаліла.

Услід за ельфійкою зайшов і Берк. Цього разу він мав при собі старовинного меча. Чоловік відстібнув піхви з череса й ґречно передав зброю Вів.

— Узяв про всяк випадок, хтозна, які неприємності можуть застати в дорозі, — дражливо усміхнувся Берк.

— Овва! — пані Ґрейтстрайдер роззирнулася, ставши руки в боки. — Як тут гарно й затишно!

Рута стрепенулася, знову визирнула надвір, перевернула табличку на дверях так, щоб ззовні було «Відчинено», проте самі двері щільно зачинила, аби вберегтися від холоду й протягів. Тоді вдихнула й уже була роззявила рота, наче хотіла щось сказати, але зустрілася поглядом із Кселією і заціпеніла, розгубивши всі думки й слова.

Вів не була готова до того, що необхідно буде брати ситуацію у свої дужі руки, але перезирнулася з Берком і зрозуміла, що таки доведеться. Тим паче вона знала один безвідмовний спосіб:

— Солоденького? — орчиця кивнула на таці з випічкою й жестом запросила Кселію почастуватися.

~

Рута оговталася від першого шоку й заходилася показувати свої скромні книжкові володіння, проте всі її потуги зводилися до нерозбірливого торохтіння й зайвої метушні. Кселія з увічливості кілька разів обійшла торгову залу — завширшки й завдовжки не більш як десять ельфійських кроків, — а тоді змилувалася над бідолашною Рутою й непомітно перебрала керування цим раутом на себе. Наказала подати їй перо, чорнильницю й — обов’язково — ще одне печивко, після чого вмостилася в зелене крісло біля столика з вежею власних романів.

Не встигла ельфійка й чаю сьорбнути, як теленькнув дзвіночок над вхідними дверима.

На порозі стояв Лука — той самий безталанний дворфвартовий.

Він методично підкрутив руді вуса, ввійшов і завмер як укопаний навпроти Кселії, яка з неприхованою цікавістю спостерігала за поведінкою їхнього першого відвідувача.

— М-міс Ґ-рейт-Ґрейтстрайдер?! — дворф так смикав себе за вуса, що, здавалося, ось-ось відірве собі верхню губу.

— Так, — зронила ельфійка.

Лука підскочив до столика, ще більше вибалушив очі й мертвою хваткою вчепився в новесенький примірник «Спраги помсти».

— Я прочитав усі ваші книги. Звісно, окрім цієї, — зачудовано прошепотів вартовий.

— А мій автограф хочеш?

— А ви його дасте? — Лука ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді, не вві сні.

— Залюбки. Тільки скажи, як тебе звуть? — Кселія простягнула дворфові руку.

— Е, м-м, я — Лука, пані, ем, ге, себто леді, леді Ґрейт-страйдер.

— Називай мене просто Кселією, — вона розгорнула книжку, вмочила перо в чорнило, розгонистим розчерком вивела підпис, а нижче додала кілька слів від себе.

Коли Лука прочитав те особисте послання, його щоки залилися гарячим рум’янцем.

Ельфійка загадково примружилася:

— Луко, ти наче хочеш щось іще спитати, ні?..

— А можна?.. Можна я розкажу, яка моя на-а-а-айулюбленіша ваша книга? — ледь чутно пробелькотів вартовий.

— Любчику, гадаю, тобі терміново потрібна доза цукру. Сідай, у ногах правди нема. Зате нам є про що побалакати.

І це був тільки початок.

~

Вів і Берк підпирали собою стіни в дальньому кутку крамниці й пильнували ладу. А ще — неприховано насолоджувалися плином направду чудового дня.

Коли до книгарні заходили нові й нові відвідувачі, у грудях орчиці розливалося особливе тепло, і йшло воно не від розпаленого коминка. З напливом клієнтури Рутина нервозність урешті минулася. Власне, для нервів елементарно бракувало часу. І місця. Під ногами вертівся Коржик — чатував, чи не зронить хтось шматочок випічки. Жодна зронена крихта не встигала торкнутися підлоги.

Найбільше Вів здивувала поява не абикого, а самого лікаря Гайларка, який у присутності відомої письменниці розгубився, як хлопчисько, й торохкотів щось невгаразд.

Дзвінкий сміх і глибокий голос Кселії мали чудодійний вплив на всякого штибу різнолюд. Вона приязно гомоніла, потискала руку й роздавала автографи всім, хто того дня зазирнув до «Чортополоху».

— Я так розумію, — заговорила Вів до Берка, — це вона вперше на таку затію погодилася?

— Так, уперше, — відповів той, не зводячи зачудованого погляду зі Кселії. — Якщо чесно, я й досі не вірю, що все це насправді.

Вів укотре укріпилася у своїй гіпотезі, що Берк — не просто охоронець чи камердинер. Це саме засвідчували і його очі: сумні, але сповнені тепла.

— Мабуть, на все свій час, — додав чоловік.

Вів кортіло спитати те, що Рута якнайсуворіше заборонила їй питати. Втім, щуролюдка була заклопотана — саме підбирала книжку, — та й розмови в дальньому кутку зали не чула. Звісно, орчиця такої нагоди упустити не могла, хоча й намагалася якомога делікатніше сформулювати запитання:

— То ви в тому особняку, ем... цейво, е-е-ем, лише удвох чи як?

Берк звів брову, ще не сповна розуміючи, до чого хилить співрозмовниця.

— Як сказати, ще є садівник і кілька сезонних робітників. А загалом так, ми там лише вдвох.

— Гм-м-м-м, — протягнула Вів задумливо. — І чим ви там удвох... ем... займаєтеся?

— Кселія пише, та і я без діла не сиджу. За роботою час швидко летить.

— Ясна річ, ясна річ, — кивала Вів, думаючи про колосальну різницю в тривалості людського й ельфійського життів. І про Беркову сивину.

Здавалося, чоловік прочитав орчицині думки, бо його вуста вигнулися в меланхолійній усмішці:

— Усьому на світі свій час. А буває й таке, що слушна година ніколи не настає.

Вів подумала про Мейлі та її слова про те, як ми бачимо одне одного крізь маленьке віконце, і як по-різному дивимося на світ, і як важливі події трапляються в найневдаліший для того час.

А тоді побачила щасливе, усміхнене Рутине обличчя: щуролюдка давала комусь у руки книжку — либонь, саме ту, яка так довго чекала свого читача.

— А іноді ми ще не стали тими, ким би мали бути, — тихо проказав Берк.

Вів знала, що на думці в них зараз різні персони, проте річище роздумів однакове.

~

Рута завалилася в крісло й виснажено видихнула. Коржик умить заскочив їй на коліна й, несамовито крутячи хвостом після надто насиченого дня, намагався зручненько примоститися.

Вів уже збиралася замикати на ніч, коли у двері тихо постукали. Орчиця прочинила й побачила Мейлі, яка боязко зазирала в щілину при одвірку, немов перевіряючи, що книгарня не зникла й не переїхала.

— Ну, як усе пройшло? — пошепки запитала вона.

Рута засміялася й махнула лапкою, мовляв, заходь:

— Навіть краще, ніж можна було уявити в найсміливіших мріях! До речі, твої смаколики розлетілися всі до єдиного.

Дійсно, на тацях зосталися тільки крихти. Що стосується книжкових шаф — звісно, все начисто не розмели, але полиці помітно, дуже помітно поріділи. Усі, старі й нові, видання з прізвищем Ґрейтстрайдер розгребли в перші години, після чого клієнти купували романи інших авторів і давали на підпис Кселії. Цікаво, що це приносило їй іще більшу насолоду, ніж залишати автографи у власних книжках.

Кселія з Берком пробули в книгарні аж до сутінків. Лише коли з крамниці вийшов останній клієнт, Берк пристібнув до череса піхви з мечем і зазначив, що їм пора відкланятися. На тім вони з ельфійкою розчинились у вечірньому тумані, що оповив приморське містечко.

— Ох, паляничко, я така рада за тебе! — Мейлі зичливо поплескала Руту по плечу. Коржик тим часом витягнув шию й принюхався до пекарчиного фартуха в надії, що та сховала в кишеньці якогось гостинчика.

Вів таки зачинила двері на клямку, зашторила фасадні вікна й урешті відімкнула скриньку на прилавку. Звідти, наче журавлиний ключ, вилетіли костомахи, які вправно склалися в скелетик.

— Вибач, нам шкода, що тобі довелося цілісінький день просидіти під замком, — зітхнула Вів. До неї підійшла Мейлі й обійняла подругу за стан.

— Я радію й тому, що міг усе бачити, — заговорив Лантух. — Знаєте, я нічого не пам’ятаю про своє життя до того, як став... тим, ким є зараз. Проте я пам’ятаю, що таке затишок. І що таке тепло ватри, хоча вже й не можу його відчувати. Але сьогодні я спізнав щось подібне. Чітке уявлення про відчуття й почуття, яких уже не здатен пережити.

Мейлі несвідомо ще сильніше стиснула Вів у обіймах.

— Бігме, як же це несправедливо, — зі сльозами на очах мовила дворфійка.

— Думаю, пора тобі провітритися. І не просто провітритися, а показатися на світ білий. Завтречки, — Вів спробувала розрадити скелетика. — Ґалліні вже давно руки чешуться перерізати кілька горлянок, а якщо вона не матиме такої змоги ближчим часом, то, бува, сама собі горя наробить, граючись із тими смішними ножиками. Ну, менше з тим. Ти ж хотів допомогти нам приструнити шипоспинів? То давай! Підемо втрьох! Годі тобі скніти у темряві.

— Перепрошую, «шипоспинів»? — уточнила Мейлі.

— Йой, — сполотніла Вів, — здається, я не встигла тобі розповісти... Нічого надзвичайного, цілком пересічне полювання на зграйку потвор. Ґалліна знайшла оголошення, що в одного фермера, на південь звідси, вівці зникати стали. Гадаю, там на чверть години роботи, не більше. — орчиця хотіла була ще применшити вагомість замовлення, та їй на думку спало дещо інше: — Слухай, а ти з нами не хочеш? Так, ти вже давненько покинула це діло, але раптом.

— Ні-ні, — силувано всміхнулася Мейлі й поплескала Вів по нозі. — По-перше, в мене в самої роботи по горло, по-друге, я вам тільки заважатиму.

Вів пригадалися Беркові слова: «А буває й таке, що слушна година ніколи не настає».

Усі затихли, думаючи про своє. Лантух же дочекався своєї слушної години й таки озвучив відповідь на ген раніше поставлене йому запитання:

— Я залюбки. Вважатиму за честь.

— Руто, ти чула? Зможеш завтра виспатися, — зазначила Вів.

Але Рута з Коржиком на руцях уже й без того дружно сопіли в кріслі.