Книжки та кістяний пил

38

Мули нестерпно повільно чвалали битим шляхом на північ, а візник уперто відмовлявся їх підганяти:

— Я мулів тримаю не задля перегонів, — бурчав фейрі, — а як тяглову силу. Вони й так шкварять як можуть. Швидше не буде.

Вів скреготала зубами, розмірковуючи, чи могла б загроза нападу шкелетів позитивно вплинути на темп, із яким мули переставляють копита. Втім, не можна було відкидати ймовірності, що з переляку тварини чкурнуть геть в інший бік. Або що кучер дасть драпака, рятуючи власну шкуру.

Теоретично орчиця бігала швидше за бідолашних мулів, але випробовувати щойно загоєну рану забігом на таку відстань — відверта дурість. Навіть Вів це розуміла.

Їй не залишалося нічого, окрім як накручувати себе й нервово барабанити по ослінчику, спостерігаючи, як мимо неспішно пропливають пасторальні краєвиди.

Спокою не давало ще й те, що час від часу орчиці вчувався той хворобливий сморід. Однак вона вже сумнівалася, чи можна довіряти власному нюху, чи це все витівки розбурханої фантазії. Перед очима мелькали найжахливіші картини: Мейлі булавою відбивається від полчища шкелетів, Рутина книгарня у вогні.

Ґалліна всю дорогу позирала на товаришку, але мовчала — розуміла, що в присутності погонича деякі теми краще не зачіпати.

Бричка сумирно гуркотіла дорогою. Сутеніло. Розпечений сонячний диск пірнув у воду й згас. На узбережжя невблаганно насувала ніч.

~

Вони ще й до околиць Мурка не доїхали, як почули розкотисті, тривожні удари дзвонів. Безперечно, вони били на сполох. До міста зоставалося ще два пагорби, але Вів більше й секунди не витримала б у бричці. Кожен удар дзвонів лише підкріплював усі її найгірші страхи. Тримаючи під пахвою Лантухів портфель, орчиця вискочила з кузова й твердо приземлилася на пісок.

Ґалліна теж вистрибнула на ходу, але в польоті її за барки перехопила Вів і закинула собі за спину так, що гномка мимоволі осідлала Чорнокрова. Лише коли Ґалліна спересердя вчепилася обіруч орчиці за горло, Вів послабила хватку.

— Це що за приколи?! — прошипіла обурена гномка.

— Мовчи й тримайся міцно.

— Шановні, що це ви чудите?! — крикнув погонич, різко тягнучи на себе віжки упряжі.

— Те, про що пошкодуємо, — гаркнула Вів і щодуху побігла.

На кожнім кроці Ґаллінині коліна гилили їй під лопатками.

~

Піщані дюни, передмістя з його ошатними дерев’яними будиночками й саме місто за мурами мали цілком ідилічний, преспокійний вигляд. І тільки калатання дзвонів свідчило, що сталася біда.

Вів вибігла на вершину останнього пагорба, що умовно позначав межі міста. З-під ніг летів пісок, а сорочка аж хлюпала від поту. Ґалліна гаряче хекала їй у потилицю, та ще й повсякчас зойкала, коли боляче гепалась об меча.

Орчиця вже налаштувала себе, що з висоти пагорба побачить пожарище, армію шкелетів, почує розпачливі крики містян і так далі — проте нічого такого й близько не було.

Кілька тижнів силуваних вакацій, як їх охрестив Воррен, не могли не даватися взнаки. І навіть ті спорадичні тренування й так звана фізична реабілітація не вельми ділу помогли: орчицині легені палали від пробіжки, яка ще декілька місяців тому здавалася б дитячою прогулянкою. Проте Вів не збавляла ходу. Загальмувала лише на перехресті, одне з розгалужень якого вело в бік «Окуня».

— Ніц не видко, — відзвітувала Ґалліна.

— А ти раніше чула, щоб так дзвони калатали? — спитала Вів, намагаючись перевести подих.

Гномка завовтузилася і, судячи з рухів, заперечно похитала головою.

— Мабуть, щось у середмісті сталося, тому звідси й не видно, — припустила орчиця. Десь удалині пролунали крики. А може, це їй тільки здалося. Принаймні зір ще не підводить, подумала Вів, забачивши у вікні «Чортополоху» слабеньке мерехтіння каганця.

Вона стояла як укопана на тому перехресті й важко дихала. Ґалліна скористалася нагодою і хвацько зіскочила додолу.

— Наче на кам’яній коняці прокаталася, — ремствувала гномка, потираючи забиті місця.

Рута чи Мейлі?! Орчицю раптом скувала нерішучість. Перед нею постав направду складний вибір. Утім, якщо зважити всі обставини, то лише один варіант — ще не озвучений — видавався логічним: треба бігти в місто й знайти Іридію.

— Біжи до Рути, — скомандувала Вів, указуючи на яскраво-червоні двері. — Скажи їй, нехай зачиниться на сім замків.

— Ага, лечу-біжу-спотикаюся. А ти що затіяла? Пропонуєш мені книжки стерегти, коли тут нарешті заварушка накльовується?

— Я зазирну до Мейлі, гляну, чи все гаразд. І ніхто тебе не змушує стерегти книжки. Просто перевір, чи Рута в безпеці.

Не чекаючи ще однієї хвилі Ґалліниних претензій, Вів рушила до «Морської пісні».

~

На щастя, «Морська пісня» була зачинена. Проте Вів з тривогою лічила кожну нестерпно довгу мить, поки кулаком лупашила у двері. Власне, орчиці хотілося вибити ті двері до бісової матері, й зупиняла її лише вельми слушна думка про те, що потім, коли вона піде, не буде чого замикати, а замкнути обов’язково треба.

Дзвони калатали дедалі гучніше, чи то звідси їх було сильніше чути. Не може такого бути, переконувала себе Вів, щоб Мейлі змогла заснути, коли за вікном стоїть такий ґвалт. Пекарка мусить рано вставати, тому й лягає рано. Але зараз напевно крутиться в ліжку, вичікуючи, коли стихнуть дзвони.

На підтвердження цієї гіпотези у вікні зблиснуло світло каганця. Поки той пломінець переплив увесь перший поверх, де розташовувалися кухня й торгова зала пекарні, минула ще одна вічність. Нарешті двері прочинилися. В щілину виглянула Мейлі. Вів неначе гора з пліч упала.

— О-о-о, це ти-и-и, — позіхнула дворфійка. — Навіть не знаю, що мене розбудило: ти чи дзвони, — Мейлі піднесла каганець, присвічуючи орчиці в лице.

Вів же нахилилася, обійняла подругу за плечі й палко поцілувала в губи.

— О, ого, і я тебе рада бачити, мармелядко, — від несподіванки дворфійка зайшлася рум’янцем.

— Мейлі, скажи як місцева: що означають ці дзвони? — запитала Вів, не приховуючи тривоги.

Дворфійчину дрімоту й млість від поцілунку як вітром звіяло.

— Ет, мабуть, пожежу. Але звідси нічого не видно. Хоч би що там було, ми нічим зарадити не зможемо, — лише тепер Мейлі помітила, що Вів має при собі всю можливу зброю. — Стоп, невже?..

Орчиця мимохіть роззирнулася, немов очікуючи, що ось-ось з того чи іншого боку на пекарню накинеться дюжина живих мерців-шкелетів.

— Боюсь, дзвони калатають не на пожежу. Ти казала, в тебе на горищі й досі лежить булава, так?

— Агась.

— Знайди її й тримай напоготові. Спати не лягай. Коли я піду, позамикай усі двері. І нікого, чуєш, нікого не впускай.

Мейлі давно вже запідозрила неладне:

— Якщо вона дісталася сюди, я піду з тобою. Ці м’язи свою роботу...

— Ні, ні і ще раз ні, — перебила її Вів. — Ти коли востаннє булаву в руки брала? Отож-бо. Я хочу тебе захистити.

— А я прагну того самого, — Мейлі тицьнула Вів пальцем у живіт. — Поясни, на бога, куди ти так поспішаєш?

— По ту довбану книгу.

~

Вів наближалася до фортеці. Лемент у середмісті ставав щораз гучнішим і ближчим. Над містом стояла жовтава заграва — але не від гаданого пожарища, а від численних ліхтарів і каганців, що їх запалювали розбуркані дзвонами містяни. Дзвони, до речі, й далі оглушливо били на сполох. А на мурах тут і там мерехтіли ліхтарі вартових.

Шкіряний портфель, що тепер висів на поясі, шарпнувся, з-під клапана висунулася кістлява долонька й вимогливо поплескала Вів по бочині.

Орчиця зупинилася, відстібнула ношу й поставила рюкзак долі. Гомункул самостійно відкинув клапан і висунув свою головешку з вогненними очницями.

— Лантуху, це щось термінове? — закопошилася Вів. — І взагалі, я думала, ти вже спиш, чари мали б вивітритися!

— Ще дрібка вранішніх зосталася, — пояснив скелетик. — Будь ласка, випустіть мене. Це дуже важливо.

— Малий, якщо ти не в курсі: я йду в місто, по ту кляту чорну книжку, — орчиця махнула рукою на міські мури. — Ти що, хочеш, аби тебе хтось побачив і уколошкав на місці?! Тобі жити набридло? Тим паче з Іридією ви ще не знайомі.

Повір, вона точно не буде в захваті. Вибач, нема коли все розжовувати, якщо коротко: мене вона ненавидить. Не думаю, що тобі щось краще світить.

— Байдуже. Вона не зможе завдати мені шкоди. Жодна жива істота в тих стінах не здатна мені зашкодити, — сухим і дуже переконливим тоном запевнив Лантух.

Перед очима Вів постала чітка картина: шипоспин, на решето побитий уламками кісток. Місця для сумнівів просто не лишалося.

— Ясно. Тільки попереджаю: можливо, твоя леді вже в місті.

— Якщо так, то я волів би зустрітися з нею на рівних, а не як купка костомах у шкіряній торбі.

Вів не мала чим крити. Опустилася навколішки, відкоркувала пляшку з кістяним пилом, щедро сипонула в портфель. Коли кістки зі знайомим торохтінням склалися в невеличкий скелет, вона підхопила Лантухів сховок, звелася на ноги й кивнула:

— Гайда!

~

На диво, міську браму ніхто не охороняв. Найгірші, проте досі суто гіпотетичні побоювання Вів набували цілком реальних обрисів. Добре хоч Лантух не відставав, хоча орчиця, набагато вища від гомункула, гігантськими кроками щодуху мчала вгору піщаним схилом.

Пролунав короткий розпачливий крик, страшніший за всі інші вигуки й ґвалт, що долинали з фортеці.

Не збавляючи ходу, Вів вискочила на тракт. Ступні нарешті відчули під собою тверду бруківку замість підступного піску. Та щойно орчиця забігла в браму, як мимохіть заціпеніла. Те, що відкрилося її очам, нагадувало жахливезний, найстрашніший кошмар. Вів навіть засумнівалася, чи це не сон.

Просто до центральної площі-ринку брели полчища кістлявих постатей із бридкими вищирами й порожніми чорними очницями. Зусібіч їх обступали вартові, які відчайдушно боролися з навалою нечисті. Орчиця немов знову опинилася в тому лісі, в горнилі битви, коли пліч-о-пліч із Ворреновими Воронами громила Варінину армію оживлених кістяків. От тільки шкелетів було щонайменше удвічі більше, ніж вартових. І ще бозна-скільки тієї погані суне іншими вулицями міста.

— Триндець... — тільки й зронила Вів.

— Скажіть, де чорнокнига? — запитав Лантух.

Вів дістала з-за спини Чорнокрова й по-хижацьки вишкірила зуби. Вона вже була готова кинутися в бій, рубати шкелетів, сікти їх, трощити на друзки, шаткувати.

— Де книга? — наполягав скелетик.

Орчиця рикнула й спробувала опанувати себе:

— В Іридії. У штабі вартових.

— Ми повинні забрати її. Поки цього не зробила моя Леді, — пояснив гомункул.

Вів роздратовано закотила очі.

— Так, твоя правда. А ти можеш. Ну, цейво. Зробити такий «вжух» із кістками, як ти біля лігва шипоспинів утнув?

— На жаль, ні. Шкелети — творіння рук і магії моєї Леді. Я не можу їм зашкодити.

— Ясно. Тоді за мною. І не відставай, — скомандувала Вів.

Містяни вже позаконопачувалися у своїх домівках, проте деякі особливо сміливі — чи нерозважливі — стирчали з вікон і балконів верхніх поверхів, галасуючи й тицяючи пальцями на рейвах, що скоївся на зазвичай тихих-мирних вулицях Мурка. Вартові, як могли, стримували наступ кістлявих покручів. Вів очима вишукувала Іридію, гадаючи, що тапенті має бути в авангарді оборони, проте зміївни ніде не було видно.

Орчиця інтуїтивно проклала собі найкоротший маршрут до гарнізону вартових і стрімголов приєдналася до баталії. Замахнулася Чорнокровом і рубонула навскіс угору. Грудна клітка шкелета розлетілася на друзки, а череп змалював досконалу дугу в повітрі, гепнувся додолу й покотився, наче капустина, що впала з воза.

Ельф-вартовий, який доти топтався на місці, не знаючи, з якого боку підступити до озброєного шкелета, тепер із неприхованим захватом витріщився на Вів, але її вже й слід захолов.

Вона пробивалася через побоїще й принагідно викошувала нечисть, неначе бур’яни. Трощила сухорляві гомілки, заганяла меча між ребра, відтинала довбешки, сікла наліво та направо, й жоден її удар не припав повз ціль. Сині язики полум’я в чорних очницях тьмяніли й ураз згасали. І щоразу, коли шкелети один за одним перетворювалися на порохняві сірі купки подроблених кісток, Вів переможно ревла. Вона вже навіть не озиралася, чи не відстав Лантух. Зрештою, він же запевняв, що йому ніхто не може заподіяти шкоди. Чи якось так.

На задвірках орчициної свідомості ще бовваніла ключова мета: дістатися довбаної книжки. Проте Вів, якою вона була цієї миті, їй, справжній Вів кортіло тільки одного: безжально винищувати всіх Варіниних солдатів, які тільки трапляються під гарячу руку. Нарешті вона знову була собою. Вів сміялася, тріумфувала й почувалася у своїй тарілці.

Так, вона була збилася з дороги й кілька тижнів проскніла в цій глушині. Зате тепер віднайшла свій шлях.

Хай навіть кілька фібр у глибині душі ще спроквола опиралися цьому поклику, але вони були дуже, дуже глибоко.

Вів люто сікла Варіниних посіпак мечем, поцупленим у їхньої ж володарки.

~

Іридії вона не знайшла, зате побачила одну добре знайому фізіономію — дворфа Луку. Вів якраз пригальмувала перевести подих і обтруситися від кістяного пилу, який сама й здійняла, щойно розтрощивши ще одного шкелета.

— Де Іридія? — без зайвих церемоній запитала орчиця. Лука аж зіщулився в могутній і дещо зловісній тіні Вів, що широкоплечою горою над ним постала.

— Й-я, я н-не знаю, — промимрив Лука, непевно вказуючи своїм коротким меченятком кудись у бік штаб-квартири вартових. Та вже наступної миті його погляд прикипів до Лантуха, який вигулькнув з-за спини орчиці. — Ззаду! — верескнув безталанний дворф, здіймаючи зброю.

— Цей — зі мною, — пояснила Вів. — Якщо хочеш когось штрикнути, знайди собі іншу мішень.

Орчиця й гомункул помчали у вказаному напрямку, а Лука так і зостався стояти з роззявленим ротом посеред страшного рейваху. Довкола бряжчала холодна зброя, тріщали кістки й репалися обладунки, лунали крики. А ще пеленою стояв сизий пил.

Нарешті Вів побачила тапенті. Та билася на чолі загону вартових. Вони напівколом вишикувалися під штабом, захищаючи вхід до гарнізону. Їх уже звідусіль оточили Варінині солдати, а з прилеглих провулків сунули й сунули все нові мовчазні ординці. Направду, від чисельності й мертвецького мовчання того легіону ставало моторошно. Перегукувалися між собою лише вартові, а голосніше з-поміж усіх лунав командирський голос Іридії, яка закликала колег до бою і, як годиться, показувала на власному прикладі, що означає нищити ворога. Зміївна впевнено розмахувала мечем, і від кожного її удару підкошувалися висхлі ноги й розліталися порожні шкелетячі макітри.

Вів завзято пірнула в осердя битви й рубала не прикриті обладунками хребти й кінцівки, у яких уже давно висох кістковий мозок. Їхні з Іридією погляди на частку секунди зустрілися, а тоді кожна повернулася до брудної, але абсолютно незамінної роботи.

Змальовуючи мечем широкі дуги наліво й направо, орчиця прокладала собі шлях до тапенті й зупинилася лише тоді, коли між ними не зосталося жодного кістяного покидька.

Іридія була з голови до п’ят запорошена перламутровим пилом, а тоненькі кіски й зовсім побіліли. Забачивши позаду Вів Лантуха, вартова недовірливо примружилася.

— А тс-се ш-ш-що за чортівня?! — прошипіла зміївна.

— Ой, потім поясню. Де та книжка?

Старша вартова наче й хотіла би погиркатися, але передумала:

— То вона по книжку прийшшла, вірно?

— Так. І пора вже покласти край цій історії, — порадила Вів, бо часу на довгі роз’яснення в них не було.

— Дай с-с-слово, ш-що допоможеш-ш відбитис-ся від тс-сієї погані.

Вів ледь не пирхнула: це ж треба, дожилися, що сама Іридія вимагає від неї помахати мечем. Але зараз було зовсім не до сміху. Орчиця відповіла лише впевненим кивком.

Із прилеглих вулиць прибували все нові й нові лави кістлявих потороч.

— Відтіс-сніть їх! — гукнула зміївна своєму загону, а тоді звернулась до Вів: — С-с-за мною!

~

Іридія зачинила важкі дубові двері штабу. Ґвалт, що панував на вулицях Мурка, перетворився на віддалений гомін. Відносна тиша аж різала вуха.

Тапенті скоса зиркнула на Лантуха, який тримався біля Вів, і, не гаючи часу, попрямувала коридором до свого кабінету — невеличкого охайного приміщення, проте роздивлятися деталі інтер’єру не було коли.

У дальньому кутку виднілися вузькі залізні двері з масивним замком. Іридія зняла з пояса в’язку ключів, блискавично знайшла потрібний і вставила в щілину. Тоді торкнулася дверного полотна, нахилила голову й пошепки просичала кілька слів. По периметру проступили викарбувані на металі химерні знаки. Вони засвітилися вогняним сяйвом і швидко згасли. Безперечно, це були якісь захисні чари, але Вів не знала які, та й тупих запитань ставити не хотіла.

На цім Іридія обіруч уперлась у двері, трохи налягла — й вони зі скреготом відчинилися всередину. Як виявилося, за ними була ще одна кімната — а точніше, заставлена шафами й стелажами комірчина без вікон.

— С-с-стій тут, — тапенті боком прослизнула в комірчину й за мить повернулася з важким полотняним згортком. Поклала одну руку зверху і прошепотіла коротке заклинання невідомою орчиці мовою. На полотні замерехтіли таємничі візерунки.

Урешті Іридія відгорнула край тканини. Звісно, під нею була Варінина книга пітьми з незліченними порталами до сховищ у Мороці.

Лантух видав звук — щось середнє між полегшенням і безпросвітним відчаєм.

Попри нагальність, Вів таки не витерпіла й поцікавилася:

— Ага, а це що за чортівня?!

— Превентивні заходи бес-зпеки, — стримано мовила зміївна. — Як бачимо, тс-сілком виправдані.

— Такі слабкі чари ніяк би не допомогли, — тихо зітхнув Лантух.

Вів буквально висмикнула чорнокнигу з рук Іридії. Шум і лемент, що й досі долинали з вулиці, враз стихли.

— Йой, лишенько, — зойкнув гомункул. — Тепер вона нас іще краще бачить.

— Ш-що с-с-сталос-ся? Чому все с-стихло? — допитувалася Іридія.

— А вона знає, що ми задумали? — ось що більше непокоїло Вів.

Скелетик знизав худорлявими плечима:

— Скоро побачимо.

Орчиця розгорнула книгу приблизно на середині й загнула куточок сторінки.

~

Коли Вів із Іридією вибігли на вулицю, вони немов опинилися в музеї дуже войовничих, але скам’янілих у русі фігур.

Геть-чисто всі шкелети заціпеніли — заціпеніли разом зі своїми клинками, списами, щитами й бердишами. Вартові ж лупали очима, все ще тримаючи напоготові зброю, ладні давати відсіч нападникам, які несподівано заклякли.

Тоді шкелетячі макітри з вогнистими мітками на лобах усі як одна повернулися й втупилися неживими полум’яними поглядами у Вів. Орчиця ж стовбичила з книгою під пахвою і торбою Лантухових кісток через плече.

Чорнокров же перепочивав у піхвах за спиною. На зміну йому Вів витягла шаблю. Проте Варінині солдати вочевидь не збиралися атакувати. Заворушилися тільки їхні щелепи — злагоджено, синхронно, — і з них зазвучав уже знайомий орчиці голос. Той самий, який вона чула вві сні.

— О, Вів, вітаю, — заговорила Варіна медовим голосом, шурхотливим, наче пісок у пісочному годиннику. — Як же довго я цього чекала. До слова, щойно познайомилася з двома твоїми подругами. Дуже приємні панночки. Гадаю, нам із тобою варто нарешті зустрітися віч-на-віч. Пропоную зробити це в якомусь затишному закладі. Тільки ти і я, власною персоною.

Заціпенілі шкелети враз розсипалися на друзки, наче потворні маріонетки, яким в один мент перерізали всі нитки.

У Вів же нутрощі вузлом скрутило: вона достеменно знала, де шукати некромантку.