Книжки та кістяний пил

40

Кількадесят стільців і табуреток позичили в «Окуні». Вів розставляла їх концентричними напівколами, подекуди впереміж із поодинокими вцілілими стільцями з інтер’єру «Чортополоху». Рута весь час торочила, що сидячок забагато. Та виявилося, що їх було замало.

Спершись на відремонтований прилавок, Вів спостерігала, як книгарню дружно наповнюють відвідувачі. Ті, щоправда, розгублено роззиралися, помічаючи сліди нещодавнього погрому. Відколи сюди без запрошення завітала Варіна, минуло три дні. Наслідки її візиту ще виднілися випаленими дірками на килимі, латками на шторах, нашвидкуруч полагодженими шафами, частоколом прогалин на полицях, що нагадували усмішку кулачного борця, і смертельно пораненим столиком у кутку, який іще не встигли винести. Попри це, заклад аж світився незламною наснагою того, хто таки вижив.

Вів почувалася винною в усьому, що тут скоїлося. Її безнастанно мучила совість. Звісно, ніякої логіки в тому не було й бути не могло, адже це Бальтус припхався сюди й спробував здихатися Варіниної книги, Бальтус, а не Вів. Лантух бачив, як мордується орчиця, й запевняв її, що некромантка все одно знайшла б згубу, принагідно наробивши лиха ні в чому не винним місцевим. Та це не вельми заспокоювало.

Тим паче Вів вистачило клепки свідомо полізти в те сховище на сторінках і поцупити дещо, що їй не належало. І не просто поцупити, а ще й залишити собі! Може, якби вона не утнула такої дурниці, все склалося б інакше? Краще? Або й гірше?..

Здавалося, вона ненароком лишила по собі сліди крові, по яких її наздоганяли всілякі прикрощі.

З одного боку, так навіть буде легше покинути це містечко.

З другого — Вів хотілося б повернути час назад і все переграти. Принаймні бути обачнішою.

Орчиця краєм ока помітила, як до книгарні прослизнув Гайларк, і змусила себе пригальмувати цей вир думок. Тримаючи в руках тонкий томик, лікар кивнув до вельми добре знайомої пацієнтки і ґречно вмостився поруч із Лукою, двор-фомвартовим. Серед різнолюду, що набився до книжкової крамнички, чимало облич Вів бачила вперше. Зате коли у дверях постав Піттс, вона не змогла стримати усмішки. Кремезний орк із душею поета спробував забитися в найдальший куток, а для певності прикривався книгою, неначе сміховинно малесеньким щитом.

— Треба було більше випічки принести, — зауважила Мейлі, вилазячи на стілець поруч із Вів.

Біля них на таці здіймалася буквально гора різноманітних булок, пряників, кексів і рогаликів, а по сусідству парував великий мідний чайник.

Вів і Мейлі спостерігали за метушнею в залі й ненароком торкнулися ліктями. Орчиця подумала, що цей теплий дотик закарбується в пам’яті значно глибше, ніж усі інші спогади про цей відтинок її життя. Їй захотілося пригорнути Мейлі до себе, але такий жест видавався надто гучним і вже точно невчасним.

Навіть нечесним, бо розставання — неминуче.

Пекарка намагалася поводитися невимушено, старанно вдавала, що все гаразд, проте навіть крізь її усмішку й короткі буденні фрази виразно проступав біль.

Вів спіймала себе на думці, що по ній, либонь, так само все видно.

Проте часом солодка брехня краща за гірку правду, хіба ні?

Орчиця благоговійно дивилася, як книгарня наповнюється затишним гомоном і душевним теплом зичливого товариства. Проте почувалася так, ніби її вже тут і немає, ніби вона лише нишком за всіма спостерігає.

Якщо Воррен живий, він скоро прибуде. А він точно живий, бо передумов для протилежного немає.

Де б не були зараз Ворони, Варінині сліди невдовзі приведуть їх до Мурка.

І тоді Вів поїде звідси. Назавжди.

З комірчини із солідним стосиком книг у лапках і портфелем через плече вийшла Рута. Позаду неї гордовито трюхикав Коржик — пір’ячко розпустив, наче гордовитий когут.

Щуролюдка вирячила очі, лише тепер помітивши, скільки набилося люду.

— Книжка дійсно варта уваги, — пирхнула Вів, знизуючи плечима.

— Кхе-кхе, — прокашлялася Рута. — Ем, усі зібралися? — голосно запитала вона. — Тьху ти, Йосип голий, яке тупе запитання! — пробурмотіла вже собі під ніс. — Хіба ж хто скаже, що ні?!

Наступної миті червоні двері знову прочинилися. До зали одне за одним увійшло ще трійко гостей. Орчицині брови злітали щораз вище, коли вона впізнавала цих трьох. Попереду з абсолютно пришелепкуватою міною дріботіла Ґалліна. За нею — Берк. І Кселія Ґрейтстрайдер — неперевершено елегантна й стильна навіть у комбінезоні для верхової їзди.

Залою прокотився емоційний гомін.

— Бодай мене вахмурки вхоплять! — видихнула Вів.

— Отакої! — заторохтіла Рута. — Пані Ґрейтстрайдер! Яка... яка приємна несподіванка!

— Кселія. Просто Кселія, — лагідно наполягла ельфійка. — Я собі подумала, якщо вже всі тут зібралися, щоб обговорити мою найсвіжішу книгу, то чому б і мені не скуштувати бочку меду й ложку дьогтю?

У Луки щелепа відвисла. А ще сердега, здається, забув, як дихати.

— О, т-так, авжеж! Звичайно! — закивала щуролюдка. — Я... я вельми вражена. В хорошому сенсі. М-мені вельми приємно, що ви завітали... — Рута спробувала заспокоїтися й опанувати свої емоції. — Гадаю, в цьому випадку я навіть маю право говорити за всіх і повідомити, що ми всі дуже, дуже раді, що ви завітали.

Лука запопадливо запропонував поступитися місцем. Пані Ґрейтстрайдер прийняла пропозицію, сповістивши про це стриманим аристократичним кивком.

Берк відщебнув від череса меча, обійшов залу й притулився в кутку позад Вів і Мейлі.

— Здається, я проґавив найяскравішу подію в історії Мурка.

— О, про це зарано судити, — тихо відказала Вів. — Можливо, ще все попереду.

Берк запитально округлив очі, але орчиця тільки захихотіла й знову спрямувала погляд на середину приміщення.

— Як ви знаєте, я не вельми красномовна, та й виступати на публіці не люблю, — почала з вибачень Рута. — Звиняйте, звиняйте. Я продаю книжки, а не пишу їх. — Дружний добродушний сміх із зали додав щуролюдці сміливості. — Так чи інак, надіюся, такі зустрічі стануть регулярними. Ви всі прочитали «Спрагу помсти», й, сподіваюся, цей роман сподобався вам так само, як і мені. Отож сьогодні ми зібралися, щоб обговорити цей твір, і я... — книгарка втупилася в стос книжок у себе в лапах так, наче вперше їх узріла.

Гайларк першим кинувся на поміч: забрав у Рути той стос, а щуролюдка ніяково шарпала кишеню плащика й вдячно кивала лікарю. Тоді врешті видобула з кишені зіжмаканий папірець, розгорнула й тремтливою лапкою простягнула перед собою:

— Отже, я склала орієнтовний список запитань для обговорення, але його дотримуватися зовсім не обов’язково, можна просто балакати хто про що захоче. Але перш ніж ми почнемо обговорення, я б хотіла ще дещо сказати. Чи то пак познайомити вас із одним моїм хорошим другом.

— О, зараз буде найцікавіше, — прошепотіла Вів, зустрівшись зі стурбованим Берковим поглядом. — Спокійно, меч не знадобиться.

Рута витягла на середину кімнати шкіряний портфель, відкинула застібку й відступила.

Усередині щось забулькотіло, заклекотіло. Врешті звідти висипалася купка кісток. Методично й навіть мелодійно постукуючи, ті кістки склалися в гомункула з куцими ріжками на черепі. Наостанок у скелетика в порожніх чорних очницях спалахнуло й зануртувало синє полум’я.

Після Варіниної кончини кістяний пил більше не знадобився. Вочевидь, річ була не в його магічній дії, а в тому, як страх сковував гомункула й змушував вірити, що для пробудження неодмінно треба, щоб хтось сипонув того пилу з пляшки.

Вів почула, як Берк нашорошився й потягнувся до меча, проте, помітивши орчицину спокійну реакцію на з’яву живого скелета, заспокоївся.

— Знайомтеся, — вела далі Рута, — це Лантух. Якийсь час він поживе у мене.

Запала ніякова тиша. Чути було лише, як Лантух нервово хрускотить пальцями.

Гомункулів погляд зупинився на Кселії. Скелетик боязко вклонився:

— Леді Ґрейтстрайдер. Яка честь. Надзвичайно радий знайомству. Мушу зізнатися, я захоплююся вашою творчістю. Так, я ваш великий шанувальник. А що в осяжному майбутньому я можу коротати дні виключно так, як мені заманеться, то з нетерпінням чекаю на ваші нові романи, які ковтаю з великою охотою.

Доти Вів навіть не знала, що ельфи спроможні на таку емоцію, як здивування. Проте лице Кселії свідчило, що таки спроможні. Це було направду непересічне видовище.

Знову запала тиша. Здається, ніхто не знав, що робити й що казати.

На щастя, ситуацію врятував знаменитий гном’ячий обмін речовин.

— Так, Лантуху, здоров був, — для годиться привіталася Ґалліна й звернулася до головної організаторки заходу: — Руто, цейво, а коли можна буде булок поїсти?

Це стало початком прекрасних посиденьок.

Але для Вів цей вечір ознаменував кінець історії.

Точніше, кінець чужої історії.