Книжки та кістяний пил

15

Першу ніч Вів і справді спала з шаблею напоготові: лягаючи, поклала холодну зброю поруч так, щоб можна було без зусиль рукою дотягнутися. А що мала напрочуд буйну фантазію, то кілька разів накручувала себе до такої міри, що починала вчувати запах мерзлої крові й чітко уявляти сльозавого покидька: ось він, стоїть у неї на порозі, чарами відмикає двері, безшумно підкрадається до ліжка й замахується... У блідому місячному світлі зблискують леза його кинджалів і.

День видався спекотний, сонце пекло немилосердно, ще й штиль стояв — жодного подиху вітру. Щоправда, орчиця з горішньої кімнати ще й не виходила — умиваючись потом, абсолютно виснажена, вона колодою лежала на колючому солом’яному матраці. Нога не просто боліла — горіла. Єдине, на що у Вів стало сил, — водити пальцем по обплетеному шкірою руків’ю рідненької шабельки.

Її все дістало. Їй набридло бути неповноправною через те довбане поранення. Вона сердилася на себе, бо здуру затіяла бійку й цим звела коту під хвіст увесь прогрес у лікуванні, досягнутий за минулі тижні. Вів заприсягнула, що віднині буде суворо дотримуватися всіх Гайларкових приписів. Ну, майже всіх.

З головою пірнувши в чорторий розпачливих думок, вона й не помітила, як підкрався. сон. Орчиця міцно заснула й проспала аж до полудня наступного дня.

~

— Леле, яка краса! — гукнула Вів, спускаючись бруковано-піщаною дорогою.

З моря подував прохолодний бриз. На поясі орчиці нарешті знову висіла шабля.

Рута, вся забризкана червоними цятками, тримала в одній лапці широченького малярного пензля, а поруч, на шматку старої парусини, стояло відерце червоної фарби. Щуролюдка вже встигла пофарбувати нижню половину вхідних дверей книгарні.

— О, це ти! — ахнула Рута й тильною стороною лапки тернула лоба, чим поставила собі ще одну червону пляму на хутрі. — Добре, що прийшла, бо я вже була думала, на що б його видертися, аби верхню половину помалювати! Та щоб мені, треба ж було вродитися такою куцою!

Щуролюдка затримала погляд на шаблі в піхвах, але нічого не сказала.

— Ти сильно не радій, бо малярка з мене нікудишня! — кривлячись від болю, Вів видерлася на дощату доріжку.

Рута зойкнула й крізь зуби втягнула повітря, немов це в неї пів стегна розпанахано.

— Не очікувала, що Іридія так скоро тебе відпустить. Як нога?

— Загоїться, поки весілля скоїться, — реготнула Вів. — Особливо якщо я перестану сама собі шкодити, — вона сперлася на поручень і тяжко видихнула, прислухаючись до того, як по нозі хвилею розтікається й ущухає біль. Коли підвела очі, побачила, що на неї у вікно вирячився Коржик.

— Стоп! — сахнулася Рута. — Ти вже на волі, а той?!..

— О, — спохмурніла Вів, — це довга історія. Давай я почну фарбувати й заодно усе тобі розкажу?

Вона відстібнула шаблю й притулила її до стіни неподалік — щоб у разі потреби можна було швидко дотягнутися. Взяла пензля, зважила в руці. Прилаштувалася так, щоб стояти зручно було — дарма що на одній нозі. Рута стала збоку й тримала перед собою цеберко, щоб орчиці не доводилося щоразу нахилятися. Вів набралася сміливості, вмочила пензля у фарбу й заходилася фарбувати верхню половину дверей упевненими, довгими, на диво акуратними мазками.

За роботою вона розповіла про все, що сталося за час її перебування за ґратами. Коли дійшла до тієї частини оповіді, де чоловік у сірому загадково зник із камери, Рута пискнула й із переляку ледь не впустила відерце. А коли Вів озвучила свої припущення щодо можливого зв’язку втікача з некроманткою, щуролюдка зовсім утратила спокій:

— Срань приморська! Зажди, ти хочеш сказати, що він якось утік із замкненої камери й тепер, холера, розгулює містом, маючи при собі не лише кинджали, а й отой... химородний камінь?! — заторохтіла Рута.

Вів теж була не в захваті від такого повороту подій, а ще більше її дивувало, що й щуролюдка не на жарт розійшлася.

— Згрубше кажучи, так воно і є, — зітхнула орчиця.

— І він будь-якої миті може наскочити сюди?! — не вгавала Рута.

Вів пензлем махнула на шаблю:

— Гадаю, тепер Іридія не буде задовбувати мене через те, що я маю при собі зброю. А якщо й буде — мені на її закони начхати.

Руту це анітрохи не заспокоїло.

— Я вже давно звикла, — знизала плечима Вів, — що мене сприймають як загрозу. Зате. днюючи тут у книгарні із шаблею, я буду вдвічі більше користі приносити, еге ж? — підморгнула орчиця, підбадьорюючи товаришку.

— Та я не за те переживаю, — правила своєї Рута. — Просто... так дивно було бачити, як ти б’єшся. І я, до речі, ніколи не сприймала тебе як загрозу!

— Добре, добре. Але ми обидві знаємо, що я можу бути доволі. грізною, — Вів підкріпила свої слова грізно насупленими бровами.

— Та вірю, вірю. Втім, я за інше мову вела. Той покидьок. Коли він ударив Коржика, я зазирнула йому прямо у вічі, — згадуючи той епізод, Рута сполотніла, — і в тих очах була мертва порожнеча. Кажу тобі, в нього був погляд небіжчика.

Як згадаю, аж дрижаки пробирають! І тоді в мене все аж похололо від жаху.

— Розумію. Із ним справді щось не те. Я це нутром відчуваю.

— Я до чого веду: я цілковито тобі довіряю й не сумніваюся у твоїх силах. Упевнена, що ти все правильно зробила! Звісно, спершу я схарапудилася — за все своє життя небагацько вуличних бійок бачила, таке в Мурку далеко не щодня трапляється, — щуролюдка нервово реготнула. — Можливо, в цьому є чимала заслуга Іридії. Але від позавчора мені на серці залягла така липка тривога... І тривожно мені не через тебе...

Вів саме дофарбовувала верхній пружок, тому зосереджено мовчала. Тоді відхилилася, примруженим оком оцінила свою роботу: так, її володіння пензлем важко назвати майстерним, проте двері абсолютно однозначно набули рівномірного яскраво-червоного кольору.

— Вчора мене посеред ночі розбудив Коржик. Він пугукав і гавкав так само, як тоді, коли. Як гадаєш, що це може означати?

Вів востаннє провела пензлем — акуратний мазок, який так і кортіло претензійно назвати штрихом — і обережно опустила його в майже порожнє цеберко.

— Прошу, — заговорила вона серйозним тоном, — не бери в голову. Не хочу, щоб ти ще й через це переймалася. Якщо він і прийде — то хіба по мою душу. Та я впевнена, вистежуватиме той покидьок мене деінде, точно не в книгарні. Що йому тут робити? Нащо йому зайвий раз лякати тебе?

— Не скажу, що мені сильно полегшало.

— Так, уміння розрадити — це не про мене, — пирхнула Вів. — Просто довірся мені. Я свою справу знаю. А ти краще швиденько зроби щось із тими цятками фарби на хутрі, бо виглядаєш так, наче всю ніч курей потрошила.

~

— Чорт! — верескнула Ґалліна, трясучи долонею. — Фарба ще не висохла, еге?

Вів так здивувала поява гномки в книгарні, що вона навіть обуритися не встигла.

— А табличка там для кого висить?

Ґалліна спиною штурхнула двері зсередини, себто з не-пофарбованого боку, і глянула на вітрину, демонстративно задираючи голову.

— Ага, табличка! А ще вище можна було почепити?! — бризнула сарказмом гномка.

Вів випросталася й рушила від прилавка до дверей:

— Крий боже, ти понаставляла там відбитків...

— Ой, велике діло! Наче хтось умер!

— Покажи руки! Якщо в тебе на пучках свіжа фарба, значить, на дверях її поменшало, — бурчала Вів.

— А тобі яке діло? Це ж не твоя крамн. О, привіт, — Ґалліна помахала Руті рукою з червоними пучками. — Рада знайомству.

Щуролюдка сперлася підборіддям на лапку й зітхнула:

— Вітаю. Не переймайся через такі дрібниці. Я насамперед маю подякувати тобі: ти дуже виручила Вів. А кілька слідів на фарбі — це зовсім невелика ціна.

Ґалліна вся засяяла: груди випнула, носа задерла, крутнулася, аж ножі в ладунці брязнули.

— Ой, та годі, це пусте. Стоп, я що зробила, «виручила» її?! — раптом вона перемінилася на лиці.

— Гаразд-гаразд, ти врятувала мою шкуру. Так краще? — закотила очі Вів. — Ти мені баки не забивай, я ж однак зараз перевірю двері ззовні.

Орчиця вийшла надвір і прискіпливо роздивлялася зовнішнє дверне полотно, а гномка тим часом пройшла вглиб книгарні й прискіпливо роздивлялася інтер’єр.

— Я Рута, — мовила щуролюдка. — А ти, мабуть, Ґалліна?

Ґалліна скоса зиркнула на Вів.

— Так, я розповідала про тебе, — напрочуд терпляче пояснила та. — Вважай, тебе тут заочно полюбили.

Гномка спритно вмостилася в крісло. У моє крісло, подумки зауважила Вів. Це стає поганим звичаєм.

— Г-м-м, а ти правду казала, дуже комфортабельно! — промуркотіла Ґалліна.

З глибини будівлі притупотів Коржик. Він заскочив у те саме крісло й калачиком скрутився на руках у гномки.

— О-о-о, а це в нас хто такий хороший? — Ґалліна почухала грифтер’єра за вушком, від чого той задоволено заворкотів.

Вів ця сцена зачепила значно більше, ніж мала б.

— Цей маленький добродій — Коржик, — пояснила Рута.

Ґалліна вирячила очі:

— Це ж за які такі гріхи можна заслужити назвисько «Коржик»?

Рута засміялася:

— Взагалі-то його свого часу нарекли Корделіусом. Мій батечко назвав його на честь Праотця Грифона із «Чотирьох бажань». Такий собі літературний дотеп. От тільки я була маленька й не могла вимовити такого складного слова, тому...

— Ти вартий кращого, — драматично прошепотіла Ґалліна Коржику.

Рута розгублено зиркнула на Вів, та не менш розгублено стенула плечима.

— То чим ми можемо тобі допомогти? — вирвалося в неї.

Як не дивно, але «ми» прозвучало напрочуд органічно, наче так і треба.

— Здається, ти заборгувала мені ще півтора розділу читання вголос, — відповіла Ґалліна.

— Тобі припекло поспати серед білого дня чи що? — реготнула Вів. — До речі, в мене тієї книжки нема з собою, лишила в «Окуні».

— Бла-бла-бла. То цейво, ти тут працюєш чи як?

— Допомагаю трохи, — зашарілася Вів.

— На дурняк?! — у гномки брови на лоба полізли.

— Не зовсім, — втрутилася Рута. — Вона має право читати все, що захоче.

— Пф, — скривилася Ґалліна. — Тобто, по суті, на дурняк. І що конкретно ви тут робите... цілими днями?

— Ну, коли приходять потенційні клієнти, до прикладу, такі, як-от ти, ми продаємо їм книжки, — розтовкмачила Рута.

Ґалліна свердлила Руту поглядом, намагаючись зрозуміти, яка частка сарказму в словах щуролюдки, але та не подавала жодного знаку.

— Перед твоїм візитом, — незворушно продовжила Рута, — ми якраз обговорювали подарунок для однієї особливої персони. Хочемо на знак вдячності вручити їй книжку. Вдало підібрати книгу на подарунок — це справжнє мистецтво, підвладне далеко не всім. Треба враховувати, для кого.

— А для кого?! — перебила Ґалліна.

— Кгм, — кашлянула Вів. — Для... Ем-м-м... Як сказала Рута, для однієї особливої персони. Для... подруги.

— Нізащо не повірю, що в тебе тут є друзі, — пирхнула гномка. — Ой, стоп, для подруги, — загорілися Ґаллінині очі, — це що, для мене?!

Вів не втрималася й вибухнула розкотистим реготом.

~

— О-ой, що це? — запитала Мейлі, коли Вів вручила їй прямокутний паперовий пакунок, перев’язаний шпагатом. На щастя, це Рута зав’язала акуратного бантика, бо інакше вийшов би мертвий вузол.

— Е-ем, я просто. Е-е. Хотіла подякувати тобі.

Це чи не вперше за весь час Вів застала «Морську пісню» без довжелезної черги. Воно й не дивно: надвечір полиці й кошики спорожніли. Всередині пекарні навіть було не так душно й спекотно, як у попередні рази. У печах уже не горів вогонь, а струнка, як берізка, дівчинка роду людського, з дулькою на маківці, старанно драїла сковорідки у глибокій балії, повній мильної води. Здавалося, після насиченого робочого дня заклад нарешті видихнув із полегшенням.

Дворфійка всміхалася — щиро, лагідно й дуже приязно, аж Вів зніяковіла.

— Йо-о-ой, — щебетала Мейлі, шарпаючи бантика нігтями, під якими позабивалося борошно, — як же кортить відкрити! Можна, можна?

— Так, звісно! Це ж тобі! — Вів незграбно переступала з ноги на костур і навпаки. Їй хотілося якомога скоріше втекти — й водночас побачити реакцію Мейлі, коли та зрозуміє, що в пакунку.

Вони з Рутою сто разів усе обговорили й зважили, проте орчиця однаково переживала. Хоча й довіряла Рутиній думці більше, ніж самій собі.

Дворфійка потягнула мотузок на себе, розв’язала вузлика, обережно розгорнула папір і дістала товстенький фоліант у дерев’яній оправі, по корінцю переплетений шкіряною шнурівкою. Спершу Мейлі насупила брови. Ззовні ніяких підписів не було, тож вона розгорнула книгу, пробіглася очима по першій сторінці й розпливлася в щасливій-прещасливій усмішці.

— Невже це... Ні, не може бути... Бігме... — вона подивилася на Вів, шукаючи підтвердження своїм словам. — Це те, що я думаю?..

— Якщо чесно, я не впевнена, що тобі таке треба. Кулінарна книга. Навіть не знаю. Ти ж і так. — Вів кивнула на простору кухню позаду, — а це просто збірник рецептів. Він тобі хоч згодиться?

— Просто збірник рецептів?! — здивувалася Мейлі. — Мармелядко, це ж рецепти гномської випічки! Бігме, та просто почитати їх — це для мене вже насолода! Навіть готувати за ними необов’язково, — засміялася дворфійка й погортала далі. — Святі пампухи, яка краса! Покрокові інструкції! А ти глянь на ці ілюстрації! Я просто в захваті!

— Я дуже рада, — всміхнулася Вів, хоча й відчула докір сумління: як вона сама не докумекала таку книжку подарувати?! — Дякую за ту передачку. Ну, поки я була у в’язниці. А ти й не забула про мене. Ніхто ж тебе не змушував. Це було дуже мило з твого боку, — орчиця зарум’янилася, як та булочка. Виявляється, вручати подарунки — це справа куди тонша, ніж здавалося.

— Не забула про тебе? — Мейлі схилилася над прилавком. — Мармелядко, та я постійно тільки про тебе й думаю, відколи вперше побачила.

— О... Е-е-ем... — Вів раптом розучилася говорити, а всі слова розсипалися на літери, які вона ніяк не могла зібрати докупи. Мабуть, те саме відбувається, коли тобі проламують макітру булавою, подумки лаяла себе орчиця.

Дворфійка не зводила очей із Вів. Погляд Мейлі виказував радість, замилування й іще щось. незбагненне.

— Бережись, паляничко. Особливо ногу бережи, Вів, — підморгнула пекарка, ніжно провела рукою по палітурці подарованої кулінарної книги й повернулася до прибирання.

Вів вийшла з «Морської пісні». У голові роїлися думки, та не лише бентежні, а й приємні.