Книжки та кістяний пил

29

Якщо ще нещодавно Рута голосно й красномовно картала себе за те, що раніше не додумалася влаштувати розпродаж, то тепер вона не менш голосно й красномовно кляла себе за те, що таки влаштувала його, не врахувавши один нюанс: спродавши жителям і гостям Мурка майже сотню книжок, вона з лишком задовольнила народний попит на читання. Після розпродажу «Чортополох» перетворився на пустку — гляди, ось-ось перекотиполе вітром пронесе.

Книжкові шафи сонно позіхали напівпорожніми полицями.

— То коли приїде нове замовлення? — запитала Вів.

Рута спроквола підняла голову:

— Та біс його зна. Доставка суходолом — кампанія не-передбачувана. Можливо, за кілька днів, а може, за кілька тижнів... Та й власне... Хто ті книжки купуватиме? Я ж власноруч втюхала всім, хто тільки вміє читати, по пакунку книг за безцінь! Навіть якщо приїде нова поставка, вона нікому, крім мене, й на хрін не здалася, бо всі вже мають що читати! — наостанок щуролюдка загнула кілька добірних, зовсім не літературних матюків.

Вів барабанила по палітурці вже третього тому про пригоди детектива Бекетта — єдиному, що рятувало її від смертельної нудьги.

— Та не переживай, вони ж прочитають і захочуть ще. Прийдуть по щось нове. Правда ж? — підбадьорювала подругу орчиця.

— О-о-ох... — тяжко зітхнула Рута. — Мабуть, так. У теорії. Сподіваюся, — вона зиркнула на Лантуха, який за цілковитої відсутності інших відвідувачів цілими днями преспокійно снував книгарнею. — Шкода, що вони читають не так швидко, як він.

Гомункул сидів у кріслі. Поруч стояв стос книжок заввишки як те ж таки крісло. Лантух читав — чи радше ковтав — книжки небаченими темпами. В ногах у нього лежав Коржик і повсякчас наважувався то лизнути, то гризнути котрусь із кісток. Лантух же напрочуд стримано й ввічливо відвертав допитливого грифтер’єрового дзьобика.

— І як можна так швидко читати? — дивувалась Вів. — Невже тут теж задіяна... якась магія чи що?

Лантух кінцевою фалангою мізинця перегорнув черговий аркуш.

— Я просто дивлюся на сторінку, й слова вмить переносяться мені в голову. Хіба це не загальновживаний спосіб?

— Стоп-стоп, ще раз: усе, що написано на сторінці, в одну мить перетікає тобі в голову? Все за раз? — перепитала Рута.

Скелетик розгублено переводив погляд то на орчицю, то на щуролюдку:

— А ви що, по слову читаєте?

— Так! — вигукнули вони в один голос.

Лантух обміркував почуте й констатував:

— Без образ, міледі, але ж це вкрай неефективна метода.

Вів відсунула штору й визирнула у вікно. Період биття байдиків, що несподівано настав після такого жвавого розпродажу, лише розпалював її нетерплячку. Орчиця з жахом усвідомлювала, що минають хвилини, години, дні, а Воррен із Воронами все не повертаються. Жодної звістки, жодних новин. У Мурку, як завше, нічого не відбувалося, взагалі нічогісінько. Вона вже була б рада, аби об’явився який-небудь сльозавий паскудник — хоч якась тобі робота.

Буквально вчора, повертаючись зі щоденної прогулянки, вона зупинилася біля дошки оголошень і довго роздивлялася кожен папірець, вчитувалася в кожнісінький запит, замріяно уявляла багатоденні погоні, бандитські кодла, ночівлі просто неба, сутички з розбійниками на битих шляхах.

Їй до болю кортіло знову не випускати з рук зброю.

І зараз їй хотілося повернутися до кімнати, взяти меча й до сьомого поту тренуватися. Власне, Вів так і робила щодня на задвірках «Окуня».

Утім, вона ж пообіцяла Руті допомогти з книгарнею, щоб від постійного намагання звести кінці з кінцями та досягла якої-не-якої стабільності. Так, Вів узяла на себе цей обов’язок, і їй подобалося думати, що вона завжди дотримує слова.

Отож зараз треба не про розбійників думати, а про книгарню, переконувала себе орчиця. Із того, як мляво ворушився Рутин хвостик, Вів зрозуміла, що подруга знову впадає в апатію.

— Слухай, я тут подумала, — ціною надзусиль орчиця вичавила найбадьорішу усмішку, — якщо нам випало кілька днів перепочинку, чому б не використати ці вимушені вихідні на користь крамниці? Покупців нема, виходить, байдуже, чим ми тут будемо займатися. А якщо зачинитися й ще трохи причепурити залу? І тоді в нас будуть не лише нові книжки, а й ще дещо.

Спершись підборіддям на лапки, Рута якийсь час мовчки кліпала очима. Та вона явно обмірковувала почуте.

— Наприклад? — зрештою мовила щуролюдка.

— Ну, для початку... — Вів кивнула на потріскане скло каганця на стіні. — Щоразу, коли грюкають двері, я уявляю, як ця штукенція розсипається дощем осколків.

— По-твоєму, нова лямпа вирішить усі мої проблеми? — у Рутиному голосі чулися нотки роздратування й самоіронії.

— Знаєш, я собі це питання кожен божий день ставлю, — пирхнула Вів. — Утім, трохи нових барв не завадить. Може, ще аби й килим новий. Звісно, цей уже не так смердить, як раніше, проте.

— Пахощі не найкращі, — підсобив Лантух із влучним евфемізмом.

— Ти ще й запахи відчуваєш?! — отетеріла Рута.

— Моя Леді дуже скрупульозна у своєму ремеслі, — гордовито пояснив гомункул.

Коржик підтвердив це впевненим «кавк!».

— Але ж назагал нічого не зміниться, — стояла на своєму Рута. — Я продаю книжки, а не каганці й килими. І тут не готель, а книгарня! Ні, я не кажу, що не хочу, аби тут було чисто й затишно, — навпаки, хочу. Просто... Не вірю, що це кардинально змінить ситуацію. Коли хата горить, грядки можна вже не прополювати.

Вів намагалася підібрати слова, щоб нормально пояснити свою ідею і при цьому нікого не образити.

— Ну добре, — вона клацнула пальцями. — Візьмімо, до прикладу, пекарню. Уяви, що там.

Щуролюдка скривила губи, розуміючи, куди завертає ця розмова.

— Що там так само, як тут, у мене в книгарні? — буркнула Рута.

— Я зараз не про твою книгарню говорю. Словом, уяви, що там. брудно.

— От умієш же ти розрадити, — пирхнула книгарка.

— Ти даси сказати чи ні? Отож уяви, що там брудно. І що, по-твоєму, зробила б Мейлі?

— Тю! — закотила очі Рута. — Пекарня — це ж зовсім інше. Там же хліб продається! І якщо в пекарні брудно, це викликає відразу й псує апетит. І ніхто нічого не купить.

— Я до чого веду, — терпляче провадила Вів, — можливо, до читання теж має виникати своєрідний апетит?

— Гм-м-м-м. — примружилась Рута.

— Та й узагалі, ну що поганого може статися, якщо ми якусь оздобу зробимо, доведемо все до пуття?

— Наприклад, пустимо за вітром усі гроші, які я заробила з розпродажу, а від того не буде ні крихти користі.

— Ну, це в найгіршому разі, — не відступала Вів.

Рута подивилася на облуплену фарбу, тріснуте скло каганця, пошарпані штори й окаянний килим.

— Якщо чесно, я роззираюся й не розумію, що не так, — зізналася щуролюдка. — Це ж мій дім... Я звикла до всіх цих речей.

— Або покірно змирилася з думкою, що нічого не можна змінити.

— Твоя правда, — зітхнула вона. — То ти казала, можна трохи навести лад, щось причепурити?..

Лантух аж на ноги скочив:

— Міледі, я до ваших послуг. Дозвольте вам допомогти.

— Лантуху, називай мене Рутою, скільки ще разів я маю це повторити?

— Слухаюсь, міледі.

~

Не рахуючи таємних прогулянок до дошки оголошень, у самому середмісті Мурка Вів не так уже й багато часу проводила. По-перше, туди далеченько. По-друге, робити їй там не було чого. По-третє, завжди існувала ймовірність зустрітися з Іридією — і навіть попри тимчасове перемир’я орчицю така перспектива анітрохи не вабила.

Проте сьогодні їй кортіло дізнатися, чи брати-гноми й досі торгують уживаним крамом.

Вони з Рутою повісили у вітрині табличку «Зачинено» й вирушили вгору, до фортеці. Хотіли й Лантуха з собою взяти — в портфелі, звісна річ, — але він навідріз відмовився, запевнивши, що воліє зостатися в товаристві книжок.

Вів спіймала себе на думці, що це вона вперше йде кудись разом із Рутою. Поруч, висолопивши рожевого язика, трюхикав Коржик і допитливо роздивлявся все банькатими очима.

— Секунду, — мовила Вів якраз навпроти «Морської пісні». — Я тут подумала, може, Мейлі захоче з нами сходити в місто. Ти ж не проти?

— Звісно, ні! Ба більше, я б тобі радила старанніше боготворити цю королеву, бо втече. Хто тоді постачатиме мені коржики з горіхами? Пхех, та в мене особистий інтерес!

Невдовзі Вів вийшла з пекарні вже у супроводі Мейлі.

— Якщо за моєї відсутності Ельза спалить усе на попіл — винна будеш ти, — вдавано бурчала дворфійка, проте її очі сяяли теплом.

Морська гладь віддзеркалювала сліпучо-біле сонячне світло. Над розпеченим піщаним узбережжям мліло невловиме марево — випаровувалася волога. На пляжі, де сухіше, тут і там сиділи відпочивальники — хто на покривалі, хто під крислатою парасолькою з парусини. А деякі відчайдухи на пузах каталися на хвилях. Здалеку вони скидалися на корки, якими грається прибій.

Усі троє з полегшенням видихнули, коли проминули міську браму й опинилися в приємному затінку високих мурів.

— Перше й найважливіше, — урочисто повідомила Вів і тицьнула на лавку дрібного краму, ту саму, біля якої кілька тижнів тому вперше побачила Бальтуса.

Поки Рута не передумала, орчиця завела всіх до крамнички, придбала нове лямпове скло й попросила запакувати його — мовляв, забере пізніше, на зворотному шляху.

— Ага, добре, що головна сверблячка минула. Ото вже муляла тобі та тріснута лямпа... — буркотіла щуролюдка.

Потім трійця попростувала до ятки братів-гномів. Відколи Вів бувала в них востаннє, асортимент помітно оновився. Меблів було — на будь-який смак і гаманець, від старезних, які від самого погляду розсипалися на порох, до майже новісіньких, напрочуд міцних і лискучих.

Мейлі одразу ж схопила парний різьблений книготримач:

— Диви’! Це що, качечка?

— Ти набік поверни, може, й кролик, — усміхнулася до неї Вів.

Рута захихотіла й заходилася оглядати столика, на якому той качкокролик щойно стояв.

Дворфійка розгублено й трішки ображено закопилила губу.

— Я тобі пізніше поясню, — підморгнула їй Вів. — Але ти бери, бери. В книгарню ж потрібні книготримачі, як без них?

— Шановні панянки, чим я можу вам допомогти? — запитав бородатий гном, поки його гладко поголений брат-близнюк копошився над ящиком якихось витребеньок.

— А килими у вас є? — поцікавилась Рута, не відриваючи лапку від уподобаного столика.

— Я би сказав, килимів у нас ціла гора, — запевнив гном.

— Головне — щоб чистий, — зауважила Вів, не зводячи з продавця максимально переконливого погляду.

Той явно сприйняв побажання за особисту образу, проте провів Руту до копиці скручених килимів. Найкращі екземпляри в розгорнутому вигляді лежали на масивному дерев’яному ослоні.

Утрьох вони оглянули далебі весь крам: меблі, посуд, реманент, декоративне начиння. Повсякчас шикали на Коржика, якому наче медом було помазано на подолах старих суконь, що кипою лежали на канапі.

Рута ж раз по раз верталася до того столика.

— Уже щось придумала, так? — поцікавилась Вів.

— Намагаюся уявити, як виглядатиме вітрина, коли приїдуть нові книжки...

На цім щуролюдка принишкла, проте орчиця вперше за довгий час побачила в її очах щось схоже на проблиск надії.

Зрештою трійця вибрала гожий килим, дві вази, два симпатичні стільці й столик, який від початку вподобала Рута. А ще картину — Мейлі запевнила, що це додасть шику голій стіні за прилавком.

Вів прихопила ще й книготримач у вигляді двох качечок.

Виявилося, що Мейлі має ще один талант: торгуватися, а брати-гноми були постійними покупцями в «Морській пісні». Вів із насолодою спостерігала, як на гном’ячих лобешниках пролягали борозни глибоких зморщок, коли крамарчуки шукали компроміс між бажанням отримати непоганий бариш і небажанням сперечатися з улюбленою пекаркою.

Як не крути, та в цій грі всі козирі були на руках у Мейлі.

Сторгувалися на хорошій ціні, а Вів ще й за доставку окремо доплатила.

— Якщо Гайларк побачить, як я все це добро тягну на своєму горбі, він мені в друге стегно скальпеля зажене, — пояснила орчиця, плескаючи себе по хворій нозі.

Зазирнули ще й до столяра — взяли кілька відерець білої фарби. Вів виснувала, що закупи вдалися на славу.

— А тепер — обідати. Я пригощаю. Треба ж хоч раз поїсти ще десь, окрім «Окуня».

— Підтримую. Тим паче я тут усі заклади знаю, — мовила Мейлі, просовуючи долоньку в руку Вів. Від дворфійки приємно пахло імбиром і літнім сонцем.

Вів стиснула її руку. В найглибших закутках душі чаїлося болісне усвідомлення, що все скоро закінчиться. Орчиця старанно — хоча й не вельми успішно — його маскувала, проте змінити хід історії не могла.

Мейлі так само все розуміла.

Але за взаємної мовчазної згоди вони до кінця вдаватимуть, що все гаразд.

~

— А я йому кажу: «Ні, трясця, нікуди я його не можу подіти, бо це мій хвіст!.. Він буквально у мене зі сраки росте!..» — заволала Рута, плескаючи лапкою по столу.

Мейлі саме ковтала пиво, але в горлі рідина зустрілася з реготом, що виривався назовні. Результат був цілком передбачуваний: дворфійка пирхнула сміхом і пійлом, забризкуючи весь стіл. Вів, так само регочучи, дбайливо поплескала подругу по спині й там руку і залишила.

Трійця пообідала в одному з мурківських ресторанів, а тоді, за порадою Мейлі, засіла в затишній кормчі в кінці глухого провулка. Вони виявилися єдиними відвідувачами, проте після кількох кварт пива з лишком компенсували брак клієнтури своїм галасом. А коли компанія горлопанила занадто гучно, корчмар запопадливо згрібав порожні кухлі в оберемок і тікав на кухню, буцімто щоб поновити запас пійла. Мейлі від того ще гучніше реготала.

— І тоді, — захриплим від сміху голосом вела Рута, — він каже: «Мені по цимбалах, що то таке й звідкіля воно росте. Якщо ви ще бодай раз помацкаєте мене за дупу», — щуролюдка демонстративно насупилася й понизила тон, — «у вас будуть дуже, дуже великі проблеми».

Мейлі насилу хапнула ротом повітря.

Вів же відкинулася на спинку стільця й подивилася на Руту з-над порожнього кухля:

— Отакої! А ти що, справді мацала його за дупу?

— Та звісно, що ні! Там. Не було. Чого. Мацати, — заявила книгарка, підкреслюючи кожне слово ударом кігтика. — У нього, цей... як воно зветься... Ліхтар... на поясі висів. І стукав по гузну.

— Тобто виявилося, що він ще й вартовий?! — ахнула Мейлі.

— Ага. Пласкосракий вартовий, — верескнула Рута.

Усі троє вибухнули таким реготом, що аж шибки задрижали.

Коли ж пересміялися, запала сяка-така тиша. Рута зі сльозами в очах роздивлялася подруг, тоді здійняла кухоль:

— За вас! Ви такі. Ви такі гарнюні. А я... п’янюча.

— Це ми гарнюні? Ну ти точно п’янюча, — пирхнула Вів, і собі підіймаючи кварту.

— Гей! Ти за всіх не розписуйся! — Мейлі цокнулася з Рутою. — Я всім гарнюням гарнюня.

Вів завважила замріяний дворфійчин погляд і зрозуміла, що зморозила дурницю. Насправді ж їй так до вподоби милуватися рум’янцем на щоках Мейлі, її ніжною рожевою шкірою над ключицями. У грудях орчиці розливалося тепло. Їй захотілося нахилитися ближче, торкнутися пухких вуст пекарки й.

Раптом вона згадала, що вони тут не самі. Дійсно, однією лапкою підперши щоку, а в другій крутячи напівпорожній кухлик, із них не зводила допитливих очей Рута.

Вів прокашлялась і як могла перепросила:

— Ну, тут нема чим крити.