Книжки та кістяний пил

5

Вів вийшла на ґанок «Окуня» й завмерла. Виплакане дводенним дощем небо сяяло кришталевою блакиттю, а прибережні трави, ще позавчора сухі й жовклі, знову забуяли й зазеленіли. Пісок укривали безліч крихітних ямок і нірок, немов міріади дрібних істот понаривали міріади дрібних ходів і печерок.

Звісно, дивовижного зцілення за ніч не сталося. Проте нога значно менше боліла, та й ступати стало легше. Орчиця навіть наважилася потицяти забинтовану рану — і та, на превеликий подив, уже не відгукувалася пекельним болем на найменший дотик чи порух. Утім, про те, як пече семитванева мазь, Вів довіку не забула б.

Що ж стосується краєвиду, то найбільше вражало навіть не свіже зело, а кількість перехожих на дощатих доріжках. Біля причалу погойдувався пасажирський фрегат із опущеним трапом. Мабуть, затока у цьому місці доволі глибока. Над водою кружляли мартини, а лагідні хвилі прибою доносили пташині крики аж до узбережжя. Найжвавіший рух кипів унизу на набережній із крамничками, а також нагорі, біля міської брами. Проте чимало різнолюду розсипалося й вуличками передмістя.

Вів проминула «Чортополох». До слова, попри прибуття корабля, притоку клієнтури там так і не спостерігалося. Орчиця ж, через недовіру до трухлявих дощок, цього разу подибала по піщано-брукованій вуличці. Та правду кажучи, вона просто не хотіла потрапити на очі Руті. Вів зиркнула на облуплені червоні двері й, маючи на думці інші плани, пошкутильгала вниз вулицею.

Там стало ясно, що всі потенційні клієнти книгарні застрягли біля пекарні «Морська пісня» — до неї вишикувалася солідна черга матросів, докерів, купців, ремісників і пасажирів фрегата. Вів стала в кінець черги. Гном попереду помітно занервувався. Хвала богам, подумала Вів, що я не примудрилася ще й шаблю на пояс начепити. Орчиця якомога приязніше всміхнулася, але гном іще сильніше вибалушив очі.

Свіжий бриз розносив аромати випічки, які ще більше розпалювали апетит, ніж позавчора. Черга поволі просувалася вперед, і з кожним кроком ті хлібні пахощі посилювалися.

Нарешті Вів переступила поріг пекарні. Та була навстіж відчинена, а втім, усередині було спекотно, як у лазні, аж вітрина запітніла. По той бік прилавка громадилися дві великі кам’яні й дві ще більші чавунні печі, зусібіч оточені широкими мармуровими стільницями. Посередині височіли стелажі, заповнені небаченим розмаїттям хліба.

Обабіч прилавка тулилися плетені кошики, і в кожному — інакша випічка. Багети з посмугованою надрізами скоринкою, здобні пампухи, велетенські пухкі калачі з листкового тіста, які Вів запримітила ще позавчора, й рум’яні, щедро присипані цукринками булки.

Коли орчиця врешті опинилася в головах черги, з-за прилавка до неї всміхнулася рожевощока дворфійка із засуканими по лікті рукавами. Накачані м’язи рук свідчили, що тісто вимішує саме вона. На чолі в неї виблискували крапельки поту, а густе пшеничне волосся було заплетене у дві пишні тугі коси. А ще пекарка, як і годиться, була з ніг до голови запорошена борошном.

— Овва, а що це за булочка до нас завітала? — підморгнула та. — Кажи, чого душа бажає?

Від того підморгування Вів вирячила очі й роззявила рота. За кілька секунд оговталася й заговорила:

— Ем, мені, будь ласка, три оті калачі й ще... три штуки отого бурого. що б то не було.

— Імбирні булки з патокою. Зараз тобі все спакують, мармелядко. Щойно припливла?

— Е, ні, я... Ні, ем...

— Йой, зажди-заджи... — дворфійка клацнула пальцями й кивнула на забинтовану ногу Вів. — Бігме! Це ти ледь не вколошкала Гайларка! Чорт забирай, це ти!.. — вона схопила себе за горло й висолопила язика. Тоді зареготала й ляснула долонею по прилавку. Від подібного на вибух звуку морський фейрі позаду Вів аж підскочив на місці.

Сама ж Вів сполум’яніла, хоча, здавалося, уже б мала звикнути до такої слави.

— Я тоді була. несповна розуму. не при тямі.

— Ха-ха! Ой, паляничко, не печись так! Він завжди з такою кислою мармизою ходить, що я б сама його придушила. Легенько, — дворфійка знову клацнула пальцями, цього разу до помічниці — дівчинки роду людського, стрункої, як берізка, з дулькою на маківці. Та покірно розкрила паперовий мішечок і заходилася складати туди випічку на замовлення орчиці.

— З тебе шість мідяків, — констатувала дворфійка, вправно закрутила верх пакунка й простягнула його Вів. — І надовго ти в Мурку?

— На кілька тижнів, — мовила та, копирсаючись у гаманці. — Плюс-мінус.

— Ну, тоді ще побачимося.

— А що, добра в тебе випічка, еге? — Вів спробувала й собі укинути ґедзика — і їй це, на диво, вдалося.

— Та я певна, завтра прибіжиш як миленька. Бігме, ти коли скуштуєш мої калачі, то захочеш надовше тутечки зостатися. До речі, я Мейлі. Ласкаво прошу до Мурка.

— Кхм. А я Вів, — буркнула орчиця, забираючи паперовий мішечок.

— Вів, — лагідно докинула Мейлі їй услід, коли та вже відійшла від прилавка, — ти ж тільки дорогою не згамай усе за раз.

~

Коли Вів прочинила двері книгарні, пахощі свіжої випічки майже перебили спертий запах плісняви й пилу. Рута сиділа на високому табуреті за прилавком і щось записувала в гросбух. Зачувши скрип дверей, вона підняла очі.

З-за полиць із гоноровим дзявканням-пугуканням вискочив Коржик. Він знову збасував кігтями килим і загальмував акурат у Вів біля ніг. Орчиця відступила, обережно маневруючи милицею, аби знову нічого не перевернути.

Коржик тим часом помітив у відвідувачки в руках цікавий для його собачої натури пакунок і украдливо затих. Його банькаті очі забігали між обличчям Вів і заповітним мішечком, а з чорного дзьоба вивалилася рожева лопата язичка.

— «Ій-бо, я завтра занесу», казала вона, — хмикнула Рута, згортаючи гросбух.

— Бинти й милиці погано дружать із дощем, — пояснила Вів. — Зате сьогодні я принесла найщиріші вибачення, — вона потрусила мішечком.

— Гм. Сподіваюся, твоїх вибачень стане на трьох, бо Коржик вельми лояльний до таких хабарів.

— Саме на це я й розраховувала. Ану... — Вів запустила руку в пакет, дістала булочку й помахала нею у Коржика над мордочкою. Той несамовито закрутив хвостом і видав протяжне жалісливе «пу-гу-у-у». — До речі, а що це за. порода?

— Грифтер’єр, — Рута злізла з табурета й підійшла ближче. — Ти тільки розламай, бо зараз глитне цілком, а воно застрягне в горлі — доведеться звідтам витягувати. Він усе лигає так, наче за ним чорти женуться.

Вів не могла погодувати Коржика з рук, бо не годна була присісти, тож вручила гостинця Руті, а та відірвала окраєць і кинула своєму улюбленцю. Грифтер’єр на льоту зловив смаколика, не встиг той і додолу впасти.

— Полегше, малий, у мене є ще, — пирхнула Вів.

Рута ще раз пригостила Коржика, а тоді подріботіла до прилавка й завзято зазирнула в мішечок із хлібобулочними вибаченнями.

— О, від Мейлі? Бачу, ти щиро хочеш розкаятися.

— Так і є. До речі, та Мейлі... така мила й дружня.

— Що є, то є, — щуролюдка дістала з пакета ще одну булку з патокою й відкусила напрочуд великий як для її фізіології шматок. — От срань! — пробубоніла вона з повним ротом. — Я й забула, як це смачно.

Вів засміялася. Сьогодні в неї значно менше боліла нога, тож і настрій покращився. Орчиця висипала на прилавок жменьку мідяків — рівно двадцять — та й собі взялася скуштувати калача.

— Я ще в перший день на нього оком накинула, — Вів вдихнула духмяні пахощі й нарешті відкусила свій перший шматочок ще гарячого, хрусткого ззовні й соковитого всередині калача з квасного тіста. — Побий мене грім, він же тане у роті! І жителі Мурка щодня можуть купувати собі таке щастя?!

Рута спохмурніла:

— Можуть, та не всі. Тут аби на кусень хліба вистачило.

Вів зніяковіла й відвела погляд, буцімто роздивляючись крамницю — яка була у відверто плачевному стані. Їй навіть стало соромно за те, що буквально вранці вона забезпечила собі дах над головою ще на кілька тижнів уперед, відділивши Брендові мірку грошей. Робота найманців небезпечна для здоров’я і життя, зате добре винагороджується золотом.

Коржик знову заскімлив, Рута кинула на нього сварливий погляд, захрумала ще одну булочку й задоволено зітхнула.

— Ну, це не твій клопіт. Краще розкажи про «Ланцюг на десять ланок». Як успіхи?

— Прекрасно! По-перше, книжка допомогла мені не вмерти від нудьги й почасти навіть забути про біль у нозі. По-друге, я зрозуміла, що ще ніколи не читала... просто аби читати.

— То ти, мо’, й дочитала?! — Рута звела брівки. — Щоб я з цього місця не встала!

— Тож спасибі тобі за пораду.

— Якщо хочеш по-нормальному подякувати, купи ще одну книжку.

Вів поставила милицю під стіну й ліктем сперлася на прилавок, перенісши вагу на здорову ногу.

— Все аж так погано?

— Я продаю чимало атласів і мап, але... — Рута відщипнула шматочок булки й обдивилася його з усіх сторін. — Але це те саме, що долоньками вичерпувати воду з трюмів, коли тобі вже й палубу заливає. Рано чи пізно цей корабель піде на дно, — щуролюдка поклала шматочок здоби в рота й, сиплючи крихтами, знову нагнула матюків собі під носа.

Запала ніякова тиша. Вів і Рута мовчки жували випічку, й кожна дивилася абикуди, тільки б не в очі іншій. На жаль, у самій книгарні особливо й ні на що було дивитися. Зрештою орчиця дожувала й мовила:

— Ну, я так розумію, моряцький атлас мою стріху не врятує, а тинятися без діла мені ще довгенько доведеться, — вона кивнула на милицю. — То, може, ще щось мені підбереш?

Щуролюдка мовчки придивлялася до Вів. Вів же подумала, що, попри молодий вік, Рута виглядає так, ніби безмежно стомилася від цього життя. Тим часом власниця книгарні стріпонулася, немов прокидаючись од сну, й раптом пожвавішала:

— Підберу, підберу, але ти мені спершу розкажи, що думаєш про «Ланцюг на десять ланок».

Вів поморщила чоло. Безперечно, книжка їй дико сподобалася, але. але як це передати словами, а тим паче зв’язними реченнями?..

— Ну, ем... Хороша книжка, — розгублено промимрила вона.

— Ого, яке красномовство, — пхикнула Рута.

— Бої на мечах дуже добре описані. Ну як — добре. Не зовсім реалістично, але красиво.

— Тут уже я тобі повірю на слово. А персонажі, як тобі персонажі?

— Ем-м. Як сказати. Маджер — вона така. Складний у неї характер.

— Гм-м-м... Та невже? З чого такі висновки? — щуролюдка зацікавлено посмикувала вусиками.

Вів замислилася.

— З одного боку, в неї неймовірна сила волі. А ще вона така наполеглива. Мабуть, за це її читачі й люблять. А з другого. Ця наполегливість часто межує з упертістю. А потім ще Леґанн, він то вабить її, то відштовхує. Їм обом бракує другої половинки, і якби обоє переступили через свої тупі принципи, можливо, все б склалося.

У Рути в очах аж вогники затанцювали:

— Леґанн узагалі мій улюблений герой! Попри всі його вади й трагічний кінець. Згадай, що було, коли Маджер утратила Леґанна.

— Вона втратила все, — підхопила Вів. — А втім, він же її зрадив.

— Хіба? Ти впевнена? А може, він намагався не допустити, щоб вона зрадила себе? І тут постає головне запитання: чи вдалося йому це зробити?

— Гм-м, я про це й не подумала, — нахмурила брови Вів.

— Ну то подумай, а я поки піду пошукаю тобі ще щось цікаве, — Рута зникла за стелажем.

Вів зиркнула на грифтер’єра — той примружив очі.

— То що, ми й досі вороги? — прошепотіла Вів.

Коржик загарчав і настовбурчив пір’яний комірець.

— Ну й книш тобі, злюко. Сама поласую, — мовила Вів і вкинула в рота останній шматочок імбирної булки з патокою.

Коржик аж забулькотів від обурення.

— Осьдечки, знайшла, — Рута поклала на прилавок на цей раз значно товстіший томик у зеленій палітурці. — Русса Тенсіджер, «Холодна зброя». Своєрідний модерновий роман, але, я впевнена, тобі сподобається.

— Тю, таж він називається «Холодна зброя», а це вже половина успіху!

Рута загадково всміхнулася й закивала.

— Скільки з мене?

— Знаєш, у мене є цікавіша пропозиція. Угода. Ти береш цю книжку на віру й читаєш. Сподобається — занесеш двадцять мідяків. Не сподобається — просто залиш її собі.

— Ем... Я, звісно, нічого не тямлю в комерції, але... Можливо, саме тому в книгарні такі сутужні справи? Бо мапи ти продаєш, а книжки безплатно роздаєш?

Щуролюдка проігнорувала докір:

— Тільки прочитай повністю, від палітурки до палітурки. Якщо не дочитаєш — теж муситимеш заплатити.

— Щось мені підказує, — звела брови Вів, — що в цій історії не так багато ножів, як хотілося б.

— Ранять не тільки ножі. То що, по руках? — Рута простягнула лапку.

Вів почухала потилицю, знизала плечима, та зрештою погодилася:

— По руках.

У Рутиних очах гарцювали бісики:

— Мені вже кортить почути, що ти про цей роман скажеш.