Книжки та кістяний пил

2

Однією рукою тримаючись за поручень, а другою — орудуючи милицею, Вів спустилася з ґанку й озирнулася. Під ґонтовим навісом бовталася облуплена вивіска з абияк вирізьбленою рибиною і виведеним чорною фарбою написом «Окунь».

Приємний морський бриз заходився гратися з кучерями Вів. Орчиця стала роздивлятися Мурк — принаймні його видиму звідти частину.

Добрячих три чверті горизонту займало море-океан, і лише з півночі його обмежовувала височенна крейдяна круча. Навіть із такої відстані Вів бачила на кручі якісь невеликі білуваті штуки й низенькі огорожі, але розгледіти, що воно й для чого, не могла. Від води вглиб узбережжя тягнулися піщані дюни, на чиїх гребенях бовваніли кудлаті трави.

Основна частина містечка Мурк вочевидь розташовувалася вище, за древніми, викладеними з каменю стінами колишньої фортеці, тоді як «Окунь» і решта будівель на вулиці, куди доля закинула Вів, тулилися нижче, на піщаних схилах побіля дороги, що вела на південь.

Від міських мурів і вниз аж до берега розкинулося плетиво прокладених концентричними напівколами вузьких вуличок із такими ж вузькими будівлями. Вибілені сонцем і солоними туманами, у сріблястому ранковому — чи вже майже полуденному — світлі вони здавалися попелясто-перламутровими. Попід будиночками звивалися дощаті тротуари, а поміж тротуарами зміїлися ріденько вимощені бруківкою (здебільшого підсипані піском) дороги.

З берега в море заходили чотири довжелезні пристані, завалені снастями та ящиками. Пришвартовані до паль рибальські човни куняли на хвилях, носами клюючи пірс, наче табунець мальків біля окрайця хліба. Далі, певно, де глибше, плесо борознили більші судна. На причалах виднілося кілька крихітних фігур — вони щось переносили й нерозбірливо перекрикувалися між собою.

Здавалося, містечко задрімало. Й не факт, що колись прокинеться, подумала Вів.

Орчицю раптом охопило прикре відчуття, що її покинули, викинули, як непотріб. На серці у Вів наростала гірка впевненість, що Воррен навмисно заслав її на цей усіма богами забутий край світу й, звісна річ, заїздити сюди на зворотному шляху навіть не планував. Простий і зручний спосіб позбутися клопоту.

Вона зціпила зуби й спробувала загнати цю думку в найтемніші закутки душі.

Шкутильгаючи, Вів вийшла із затінку на сонце. Відчувалося, що скоро полудень. Орчиця замружила очі й завмерла, купаючись у теплих променях, що так лагідно пестили шкіру.

Набрала повні груди солоного морського повітря й повільно-повільно видихнула.

— Ну, — мовила сама до себе, — що буде, то буде, а дві смерті не буде.

На милиці пересуватися бруківкою було непросто, але, як показав досвід, по піску йти виявилося ще важче. Та Вів подибала вперед — повільно, але впевнено. За кількасот кроків зрозуміла, що милиця немилосердно натирає пахву. Пообіцяла собі, що обмотає її ганчір’ям, а потім, щойно це стане можливим, викине дровиняку к бісовій матері.

Орчиця спершу рушила вниз — на щастя, спуск був доволі пологим і на позір безпечним. Із дюн, що здіймалися обабіч дороги, повсякчас злітали сполохані мартини.

Як не дивно, першим-ліпшим, кого вона зустріла, був орк. Заклавши голоблі попід рук, він поволі тягнув нагору візок. Сорочки й капелюха на ньому не було, а плечі щільно вкривали давно зарубцьовані шрами. На возі лежали в’язки вже нарубаних дров і невеличкі оберемки трісок для розпалювання.

— Салют! — коли вони порівнялися на дорозі, Вів приклала вільну руку до чола, жартома віддаючи честь.

Орк мовчки кивнув і побрів собі далі, затримавши погляд хіба на її шаблі. Вів же, навпаки, зупинилася й довгенько дивилася йому вслід. Роботяга так і не озирнувся, і орчицю це чомусь страшенно зачепило.

Незабаром вона дісталася ряду крамничок, який простягався ледь не до самої води. Піщаний берег помережили дощаті доріжки, без яких, подумала Вів, пересуватися навіть на двох здорових ногах було б украй тяжко.

Орчиця вийшла на дерев’яний поміст, обабіч якого красувалися вітрини. Удари милиці об поїдену сіллю деревину скидалися на стукіт копит.

Майже всі крамниці були високими й вузькими будівлями, які, здавалося, похилило вітрами з моря. Зблизька Вів розгледіла, що вагонка на стінах і ґонт на дахах та піддашшях були полускані й аж шершаві від скалок.

Перші кілька закладів у ряду були зачинені, і судячи з розбитих та затулених брезентом або парусиною шибок — назавжди. Далі була книгарня чи щось на кшталт. Крізь вузькі вікна-вітрини Вів побачила купи книжок, сувоїв, мап та іншого паперового шмаття — усе наче після погрому. Навіть крізь стіни орчиця виразно відчувала характерний запах плісняви. Двері книгарні вочевидь колись були червоними, але тепер зосталася сама згадка про той колір.

Зліва від дверей бовталася невелика вивіска: «Книгарня “Чортополох”».

Вів похитала головою і пошкутильгала далі.

Магазин вітрил «Погожого вітру» — теж нічого цікавого. Сувенірна лавка «Вояж» — вітрина була завалена мушлями, коралами, морськими зірками та їжаками, скляними буйками й усілякими уламками, які зазвичай виносить на берег після кораблетрощі. Вів подумки дивувалася, питаючи себе, кому й нащо цей непотріб здався.

Раптом вітерець, що доти доносив лише різкі запахи морської ропи й водоростей, приніс пахощі свіжоспеченого хліба. Орчиця одразу ж його вловила — що не дивно, адже вона вже встигла зголодніти. У неї й раніше не було проблем з апетитом, що й казати про нинішні обставини, коли організм потребував додаткових запасів, які миттєво згорали через утруднене пересування й активні процеси загоєння. Словом, її нещодавній сніданок уже явно перетравився, а від аромату випічки в животі знову забурчало.

Наприкінці торгового ряду вимальовувалася перша ознака життя, якщо не рахувати того орка з кам’яною фізіономією — а його Вів вирішила не рахувати.

Гадана пекарня була принаймні вдвічі більшою, зокрема ширшою, за всі сусідні будівлі й мала аж два димарі, з яких завзято клубочився дим. Прямо на скляній вітрині були виведені акуратні й напрочуд яскраві — а отже, нещодавно підфарбовані — літери назви: «Пекарня “Морська пісня”». Утім, щоб зрозуміти, на чому спеціалізується заклад, не обов’язково було вміти читати — достатньо мати ніс.

Усередині виднілися плетені кошики, доверху наповнені круглими буханцями хліба, пухкими булками й розмаїтим печивом. Дзеленькнув дзвіночок, прочинилися двері, й із крамниці, запихаючи щось до рота, вийшов набундючений дворф-матрос.

Вів устигла зазирнути всередину, знову найгіршими словами проклинаючи себе за те, що залишила гаманець у горішній кімнатчині в «Окуні». Велетенські калачі з листкового тіста, що першими потрапили в око, обіцяли навіть перевершити ті гастрономічні очікування, які вже пообіцяв принесений вітром аромат. Орчиця обтерла слину й, силуючи себе, відвернулася.

Татко любив казати, що фізична праця — то найкращі ліки від голоду. Отже, треба знайти собі якесь заняття, виснувала Вів і рішуче подибала геть від пекарні. Подекуди дорогу перемітали піщані бархани. Будівлі по інший бік вулиці скидалися на житлові будинки або ж на житло під оренду для відпочивальників, які могли дозволити собі справдешні вакації. Проте навколо не було ні душі.

Обіч дороги височіла конов’язь — те, що треба, подумала Вів.

Вона ж ці кілька днів пролежала колодою, а тіло таких переступів не пробачає. Авжеж, марш-кидок або марафон їй ближчим часом не світили, але орчиця розуміла: не можна покладатися лише на гостроту шаблі, треба й самій не заіржавіти. І не затупіти.

Вів обперла милицю й шаблю об один зі стовпчиків, а сама повисла на перекладині, міцно тримаючись за неї обома руками. Помалу випростала ноги, сіпнулася, коли лютий біль пронизав праве стегно.

Провисла всім тілом, розпрямила руки, тоді напружилася й почала помалу підтягуватися, аж доки підборіддям не черкнула перекладину. Опустилася — підтягнулася, опустилася — підтягнулася, і так по колу. По спині, грудях, попереку, раменах і руках розливалося приємне тепло. Навіть думки про біль відійшли на задній план.

Лише коли біцепси затремтіли від напруження, а очі почало заливати потом, Вів м’яко гепнулася на дупу, підтягнула до себе ліву ногу й дозволила собі посидіти так, глибоко й рівно дихаючи.

Навпроти, вирячивши очі, зупинився той самий орк із возиком — щоправда, на зворотному шляху майже порожнім. По периметру короба на гачках теліпався всілякий явно не новий реманент та інструмент: молоток, кувалда, сокира, пилка.

— Чого витріщився, у мене що, роги ростуть? — насупилася Вів.

Орк знизав плечима й заговорив низьким, але напрочуд мелодійним голосом:

— А ти на диво швидко оклигала.

— Дай угадаю, ти бачив, як мене сюди привезли?

— Та, на це тілько лінивий не вийшов позирити. Така чудасія не щодень трапляється. Ото було на шо подивитися, — орк вишкірив зуби. — Ти за малим богом не задушила Гайларка.

— Гайларка? Це хто такий?

— Наш лікар місцевий.

— Йой, — скривилася Вів. Ото справді начудасіяла.

— Піттс, — співрозмовник тицьнув у себе пальцем, тоді нахилив голову, поправив голоблі й потягнув далі свого возика, не чекаючи, поки Вів бодай своє ім’я назве.

І це її ще більше обурило.

— А я Вів! — гарикнула йому вслід.

Той кивнув, але не озирнувся.

— Та бодай тобі лихо! — заговорила орчиця вже сама до себе. — Не місто, а мрія! Тепер ясно, чому всім аж кортить сюди переїхати.

На цьому вона насилу звелася на ноги, повісила шаблю на пояс, сперлася на милицю й подибала дощатою доріжкою, яка губилася в долинці між дюнами.

Звідти не було видно води, й стояв повний штиль. Від тієї тиші й спокою Вів хотілося вовком вити. Спересердя вона жбурнула милицю в пісок і пошкандибала на гребінь дюни, на кожнім кроці зойкаючи від болю.

Там, нагорі, принаймні подував морський бриз. Якусь хвилину Вів дихала солоним повітрям, а тоді дістала з піхов шаблю. Перенесла майже всю вагу тіла на здорову ногу й спробувала виконати кілька найпростіших рухів. Вона сподівалася спромогтися бодай на ази — замах, навскіс ліворуч, навскіс праворуч, оманливий випад вимагають роботи передусім верхньої частини тіла, — але виявилося, що й це марна затія. Опорна нога провалилася на дюйм глибше, орчиця похитнулася й, намагаючись утримати рівновагу, мимоволі стала на хвору ногу, після чого, щедро сиплючи прокльонами, зарилася носом у пісок і покотилася вниз по схилу дюни.

Хвилин п’ять Вів оговтувалася від цілковито ганебної поразки у двобої з піском, а тоді пошкутильгала назад до головного тракту. Мало того, що її розпирало від злості й докуки, так ще й під мокру сорочку набилося піску. А попереду — підйом угору вулицею, до «Окуня». Дарма що пологий, такий підйом був куди тяжчим викликом, ніж хотілося б. А найгірше те, що після такого виснажливого випробування на орчицю чекали порожня забігайлівка, порожня кімнатчина завбільшки з комірку й триклятущі вузькі круті сходи.

А вона мала би битися пліч-о-пліч із Воронами. Вона мала б наздоганяти Варіну.

Мала би бути де завгодно, тільки не тут.

Але мусила ретельно придивлятися, куди ступати й особливо — куди опускати милицю, бо рідка бруківка й пісок могли зіграти з нею ще один злий жарт. Тож Вів повністю зосередилася на дорозі й аж злякалася, коли поле зору раптом заступила тінь.

Орчиця підняла голову й поглядом зустрілася з вузькими зіницями зміїних очей тапенті. Й хоча та була нижча зростом — як на те пішло, небагато істот вищі за орків, — тапенті все ж таки стояла на кілька кроків вище по вулиці, тому Вів доводилося дивитися знизу вгору.

Принаймні так їй здавалося.

Тапенті мала міцну статуру. Під візерунчастою шкірою рамен і ніг грали пружні, немов із каменю висічені, м’язи. Покритий лускою капюшон біля скронь і шиї проти сонця просвічувався жовтаво-рожевим. Обличчя обрамляли тонкі, заплетені «риб’ячим хвостом» косички, якими ліниво грався вітер.

На поясі в неї висів характерний ліхтар — атрибут вартових. А з другого боку — довгий меч. І щоб уже точно ні в кого не виникало жодних сумнівів щодо її статусу, на блакитній туніці виблискував значок.

Зміївна схилила голову набік, і цей, здавалося б, безневинний жест насправді не висловлював нічого, крім бездонного презирства.

— Доблес-с-сна демонс-с-страція бойової майс-с-стернос-сті, — тапенті дивилася за спину Вів, на гребінь дюни, де орчиця влаштувала була пародію на тренування.

Вів кинуло в жар, і це був той випадок, коли від сорому до люті — всього одна крапля в майже переповненій чаші терпіння. Звісно, знаючи місцеві закони, чужинка-орчиця не могла дати люті вихід. А втім, бути білою й пухнастою її теж ніхто не зобов’язував.

— Я так розумію, крім мене, тут більше й нема на що подивитися? — огризнулася вона.

Тапенті стиснула губи у свого роду посмішці, але примружила очі:

— Якщо чес-с-сно, очі б мої такого не бачили. У моєму міс-с-сті панують тиш-ша та с-с-спокій. Не люблю, коли якіс-сь вис-с-скочки галакають тут, розмахуючи ш-шабля-ми, і зчиняють галас-с. Наполегливо раджу тобі тримати с-с-свою залізяку в піхвах, а ш-ще краш-ще —залиш-шати її у с-с-своїй норі. Ба більш-ше, я б і тобі радила звідти зайвий раз не вис-с-совуватис-ся.

— Хто-хто? «Якісь вис... вискочки»?! — затинаючись, перепитала Вів.

Не приховуючи зневаги, вартова просичала:

— Коли тебе тільки-но привезли, я з перш-шого погляду зрозуміла, ш-що за тобою наглядати доведетьс-ся. А с-с-сер-деш-шний Гайларк — той до кінця с-с-своїх днів не забуде таку пацієнточку. Тож пос-с-слухай: за найменш-шу провину я без вагань кину тебе за ґрати, і ти с-с-сидімеш-ш там любес-с-сенько, допоки. допоки по тебе не заїдуть твої друзяки, й тоді мені впаде камінь з пліч.

Вів від обурення заніміла й заціпеніла. Рука потягнулася була до шаблі, але орчиця знала: тапенті теж помітила цей рефлекс. І не просто помітила, а з підлою посмішкою насолоджувалася видовиськом.

— На вс-с-се добре, — вартова насмішкувато кивнула в бік шинку. — І обережно на с-с-схилі. Гепнеш-с-ся, бува, ш-щось зламаєш-ш — і доведетьс-ся тобі ш-ще довш-ше тут с-с-сиді-ти. А нам обом цього зовс-сім не хочетьс-ся, с-с-скажи?

На цьому тапенті зникла в провулку, лишивши Вів стовбичити серед дороги й лупати очима. Їй страшенно кортіло когось закатрупити.

І якщо найближчим часом Воррен не повернеться, вона сама вирушить на його пошуки — від гріха подалі, доки не утнула чогось такого, про що справді пошкодує.