Книжки та кістяний пил

10

Ідея проводити день абиде, тільки б не в «Окуні», ставала дедалі привабливішою.

Назавтра вранці, коли Вів спустилася до їдальні, на її улюбленому місці в кутку, закинувши ноги на стіл, вже всілася знайома мармиза! Враховуючи Ґаллінин зріст, сидіти так їй було зовсім незручно. Та й Бренд, судячи зі скривлених губ, був не у захваті, що столик став підпорою для брудних чобіт.

Гномка вдавала цілковиту байдужість до того, що коїться довкола, проте насправді стежила за Вів.

Навіть після нещодавньої перепалки Ґалліна щоранку приходила в «Окунь» і просиджувала там цілими днями. Вів виснувала, що гномці більше нема чим зайнятися.

Орчиця осудливо похитала головою й попрямувала до шинкваса.

— Бренде, салют.

— Доб’ранок, Вів. Тобі, як завше, сніданок?

Орчиця вмостилася на високий стілець, видихнула з полегшенням. Костур поставила поруч.

— Знаєш, у мене язик чешеться спитати: ти одного й того самого кухля драїш чи його товаришам теж іноді щастить?

Сиві шинкареві брови поповзли на лоба, а м’язи на вкритих татуюваннями руках заграли ще інтенсивніше.

— Не думав, що ти й таке помітиш. Старий як світ трюк, відомий усім корчмарям. Драй один — і всі подумають, що інші теж чисті, — гмикнув Бренд. — Сьогодні яєчня й вівсяники з медом.

Вів розтирала праве стегно. Здається, вчора вона трохи переборщила з вибиванням килима й маханням віником, бо нога знову нила. А може, річ іще й у тім, що орчиця наділа свої останні цілі штани. Набряк стух, нога вже пролазила в штанину, але місцями добряче тиснуло.

Поки Вів подумки перелічувала, де що болить і де що муляє, Ґалліна безперервно поглядом свердлила їй потилицю.

Бренд повернувся з кухоньки, поставив тарілку з ріденькою яєчнею та підсмаженими вівсяниками, полив печиво диким медом.

Вів нахилилася вперед і, пальцем показуючи собі за спину, прошепотіла:

— Вона тут цілими днями просиджує?

Бренд кашлянув, прочищаючи горло:

— Якось зачастив сюди один старий блохастий котяра. Бозна, звідки й узявся. Прибігав щоразу, коли я ніс тельбухи викидати. Щойно двері скрипнуть — він уже тут як тут. Оце точно така сама картина зараз, — шинкар стишив голос. — Тільки в ролі тельбухів — ти.

Вів пустила очі під лоба й взялася за виделку.

— Утім, — умисно голосно додав Бренд, — той котяра принаймні ноги на стіл не закидав.

— Що за натяки? — гиркнула гномка.

Вів прожувала й таки обернулася:

— Послухай, я не знаю, на що ти сподіваєшся. Але для ясності скажу: я Воррена в кишені не ношу. Тож нема ніякого сенсу сидіти тут, як пень, й мене очима пасти.

Гномка пронизала її гострим поглядом, немов ножем різонула. А тоді демонстративно дістала з ладунки вже справжнього ножа й, скривившись від напускної огиди, заходилася підрівнювати нігті.

Зазвичай Вів такі коники аж ніяк не зачіпали. Проте вона доїла, розрахувалася за сніданок і швиденько пішла, намагаючись не показувати, що їй кортить якомога скоріше покинути шинок.

~

Низько над дюнами купчилися пухнасті пасма туману. Вони вже накрили собою узбережжя й тепер підповзали до мурованих стін Мурка. На воді в молочно-сизому серпанку гойдався величний силует корабля, що став на якір. Ген вище нерухомо повисла найчистіша небесна блакить.

Коли Вів вийшла з «Окуня», їй трохи полегшало на душі, та вона однаково повсякчас озиралася, чи не дріботить за нею по п’ятах Ґалліна. «Цирк на дроті», — подумки обурювалася орчиця.

Вона сподівалася зустріти Піттса, бо ще відучора виношувала один задум і хотіла скоріше порадитися, що з того вийде.

Огорнуте туманом передмістя здавалося сонним і напрочуд тихим. Лише зрідка здалеку долинали якісь приглушені звуки. Куди оком не кинь — звідусіль тебе обступала імла.

Дорогою Вів не зустріла ані душі. Аж до самої пекарні, де було доволі жваво. Їй спало на думку, що, навіть якщо недоброзичливі сусіди з-за моря таки нападуть і візьмуть Мурк в облогу, біля «Морської пісні» все одно стоятиме черга. І добру половину черги займатимуть ті ж таки воріженьки.

Коли Вів відстояла своє і зрештою опинилася біля прилавка, Мейлі зустріла її осяйною усмішкою.

— Ага, ясно, ти в нас на кекси клюнула. Так і запишемо, — підморгнула дворфійка. Судячи з брижок у куточках очей, вона це частенько робила.

— Нема де правди діти, всі кекси я умняла ще навпроти пекарні, — реготнула Вів.

— Ой, мармелядко, я вже була питала, але забула: ти тут надовго чи проїздом?

— Та бозна, — знизала плечима Вів. — Мабуть, ще кілька тижнів побуду. Чекаю, поки по мене заїдуть... колеги. Бажано, щоб доти нога повністю зажила, — вона поплескала по стегну сильніше, ніж варто було б, і вмить про це пошкодувала.

З-за спини Вів визирнув смаглявий докер, мовляв, що за затримка. Він уже почав було роззявляти рота, але Мейлі спопелила його поглядом і не дала слова сказати. Вів тишком пораділа, що гнів пекарки був спрямований не на неї.

— Отакої, — весело продовжила дворфійка, — то ти в нас дівка войовнича, еге? Либонь, у якійсь ватазі найманців промишляєш? І не віднікуйся, я ж тебе наскрізь бачу. Що, до душі тобі таке життя? — не вгавала Мейлі.

На Вів тиснули з усіх сторін. Ззаду наростала черга, спереду напосідала пекарка. Ще й нога розболілася, довелося всією вагою спертися на костур.

— А чого ж ні. Це саме те, про що я завжди мріяла. Гасати по світу й показувати всіляким поганцям, де раки зимують. Боротися зі злом, усяке таке, — орчиця знову стенула плечима. — Щоправда, боротися доводиться переважно зі шипоспинами, які свійську худібку крадуть. Та вже маємо що маємо.

— М-м-м-м, — замріяно примружилася Мейлі, а тоді знову впилася лютим поглядом у докера, що стояв наступним після Вів. — Рольфе, та ніхто не чіпає твої булки! Тихо будь, поки я не розізлилася!

Виходячи з пекарні із пакетом імбирних булок, Вів винувато всміхалась у відповідь на обурені погляди різнолюду в довгій черзі.

~

Вона подибала вгору, до міста. Туман щокроку густішав і дедалі виразніше доносив звуки аж від берега: поплюскували хвилі, поскрипували щогли пришвартованих суден. Вів так собі міркувала: навіть якщо не зустріне Піттса, все одно насолодиться спокоєм.

Але вона таки зустріла Піттса, точніше, наткнулася на нього. Спершу Вів помітила край дороги возика, голоблями спрямованого до піщаного насипу біля помальованого соляними візерунками муру. Сам же Піттс сидів далі, у високій траві. Він згорбився, опустив голову й мав дуже зосереджений вигляд.

Читав ту книжечку, яку йому подарувала Рута.

Вів змогла наблизитися непоміченою. Коли ж Піттс таки почув чужі кроки, він підняв голову й подивився на неї тим самим відсутнім поглядом, як і під час першої зустрічі.

— Я так розумію, тобі до вподоби?

Той зиркнув на крихітну книжечку в жовтій палітурці, тоді знову на Вів.

— Еге ж.

На цім Піттс задивився вдалечінь, так ніби міг бачити крізь густий туман.

— Якраз день підхожий. Я отак, бува, прочитаю одну сторінку й тоді все обдумую. Прокручую в голові кожен рядок, роздивляюсь із усіх сторін, наче-от камінець у руці.

Вів лупала очима. Це була найдовша репліка, яку вона чула від Піттса за весь час знайомства, й складалася вона зі слів, які орчиця аж ніяк не очікувала почути.

— Ем, ясно... Слухай, у мене є ще одне прохання. Але я й так тобі завинила ще з минулого разу, тому тепер спершу розрахуюся, а тоді вже питатиму, — вона простягнула Піттсу паперовий мішечок. — По-перше, це тобі. Ще раз дякую. Я ж знаю, що то не були відходи з пилорами.

Піттс узяв пакет, зазирнув усередину й вдихнув пахощі свіжої випічки. По тому дістав одну булочку, напрочуд обережно відкусив шматочок і, замруживши очі, почав повільно жувати. Неспівмірно здоровенний палець другої руки тим часом виконував роль закладки.

Прожувавши, Піттс кивнув до Вів, мовляв, продовжуй.

Вів махнула на майже порожній орків возик і пояснила суть справи. Піттс обміркував почуте, ще раз кивнув, устав, обтрусився, дбайливо сховав книжечку в кишеню штанів.

Але, перш ніж рушити, таки згамав ще одну булку.

~

Як і передбачалося, брати-гноми спершу трохи поремствували, мовляв, не можна ж отак усе віддавати за безцінь, та зрештою зійшлися на хорошій ціні. Вів виснувала, що це погода зіграла їй на руку.

Ще під час попереднього походу в середмістя вона запримітила на вуличному розпродажі меблів два непогані крісла — старенькі, звісно, але не подерті, обтягнуті зеленим оксамитом і, головне, великі й міцно збиті, а отже, Вів зможе в них сидіти, не боячись щось собі зламати.

Сторгувалися за один срібняк і два мідяки. Поки Піттс ставив крісла у короб воза, Вів підібрала ще й невеличкого столика.

На зворотному шляху вона пильно придивлялася до дворика під навісом біля лавки дрібного краму, але підозрілого чоловіка в сірому лахмітті й із важким портфелем на плечі, звісно ж, там не було. Вів схаменулася, похитала головою й сама себе пошпетила. Авжеж, вона не забула, що підказували тоді їй інстинкти. Але наразі ніякої очевидної загрози не було, то, може, й не варто вигадувати собі мороки?

Браму з обох сторін охороняли вартові, але Іридії серед них не було. Та навіть тапенті не прискіпалася б до возика зі старими меблями.

Коли дісталися «Чортополоха», Піттс допоміг вивантажити покупки на дощату доріжку. Тоді взяв в одну руку голоблі, а в другу — імбирну булку та й почвалав собі, благоговійно наминаючи смаколика.

~

— З моря вітер, зі сраки гості! — ахнула Рута. — Та вони тут не помістяться! — вона закуталася в плащик і недовірливо розглядала виставлені при порозі книгарні меблі.

— А я тобі кажу, є тільки один спосіб дізнатися: перевірити. Хоч щось одне та поміститься, ось побачиш. І взагалі, крісло — моя обов’язкова умова, — вишкірила зуби Вів.

Поки вона затягувала перше крісло, незграбно човгаючи пораненою ногою, Коржик обурено пугукав і гарчав.

Рута метушилася й дріботіла від полиці до полиці. Користуючись сум’яттям, Вів затягнула ще й друге крісло. І столика.

Вони ідеально вписалися біля східного вікна. Гасовий каганець заливав цей затишний куток м’яким золотавим світлом.

Насамкінець Вів гепнулася в крісло і з полегшенням видихнула. Оббивка встигла набрати трохи вологи, зате сидіти було м’яко. А коли орчиця витягнула обидві ноги вперед і відкинулася на спинку, то піймала себе на думці, що більше ніколи не захоче звідси вставати.

— Оце я розумію, благоустрій, — проворкотіла Вів, склавши руки на пузі.

Рута вмостилася в крісло навпроти, розправила поділ плащика й хвіст. Пововтузилася. Тоді почала нервово барабанити кігтиками.

— І скільки ти за все це мусила відвалити?

Вів завбачливо заплющила очі.

— Та яка різниця. Можемо уявити, що я купила ці меблі собі й заберу їх, коли їхатиму з міста. Домовились? Гадаю, твої клієнти теж були б не проти отак зручно посидіти й почитати біля вікна.

— Так, вийшло дуже... симпатично, — визнала Рута. Вона теж відкинулася на спинку крісла й, нахиливши голову, розглядала Вів. — Знаєш, це так дивно, але я. Здається, я ніколи не запитувала в тебе нічого посутнього. Йосип на кобилі, яка ж я скотиняка безсовісна! Тільки про себе й торочила, за цей тиждень розказала тобі більше, ніж за все життя. Мабуть, річ у тім, що за останні кілька років я. мало з ким знайомилася. Втратила навички соціалізації.

Вів прокрила очі й заговорила:

— Я тебе чудово розумію. Просто в тебе зараз такий етап. Ти немов у тунелі.

— У тунелі?

— Ну, образно кажучи. Уяви, що йдеш по тунелю, звідусіль темрява, і ти здатна лише йти вперед. Ти йдеш уперед, розуміючи, що це єдиний спосіб вибратися. Можливо, коли дістанешся світла, зможеш роззирнутися, але доти навпомацки в темряві крокуєш уперед, — Вів ще глибше провалилася в оксамитові обійми крісла.

— Гм, — Рута принишкла й замислилася. — Гаразд, а тепер уявімо, що я все-таки не в якомусь довбаному тунелі. Уявімо, що я нарешті побачила тебе й щиро хочу поцікавитися: як ти тут опинилася? Холера, та я ж навіть не знаю, що в тебе з ногою!

Вів розповіла про Ворренових Воронів і про Варіну Бліду, побіжно згадавши інцидент, коли їй списом прохромили ногу. Двічі.

— А щоб мене гепнуло! Зажди, ти хочеш сказати, що тут неподалік розгулює некромантка?! — ахнула Рута.

— Та ні, вона вже далеко на півночі. Либонь, бреде засніженим передгір’ям. Тобі нема про що перейматися. Рано чи пізно Ворони її спіймають.

— Тобто ти поживеш у Мурку, лише доки твоя нога не загоїться?

— Плюс-мінус. Точніше сказати, доки Воррен із ватагою по мене не заїде. Я приблизно уявляю, з якою швидкістю вони просуваються на північ. І бачу, з якою швидкістю заростає рана. Якщо до того часу вона повністю не заживе, я все одно поїду з ними. Звісно, марафон мені поки не світить, але й тут засиджуватися я не збираюся, — переконувала себе Вів.

— І тобі до вподоби життя найманки? Тобі справді кортить повернутися до роботи? — запитала Рута.

— Авжеж, чому б ні?

— Ну, судячи з твоєї ж розповіді, живеться вам не солодко. Спите на холодній землі, їсте що попало... Ще й то мечем хтось штрикне, то списом.

Вів реготнула, але потім задумалася.

— Знаєш, бути однією з Ворренових Воронів означає постійно жити на вістрі ножа. Одна секунда в горнилі битви — це ціла вічність. А коли звикаєш до такого ладу, — Вів стенула плечима, — то будь-який інший устрій здається марною тратою часу.

Рута хотіла була щось сказати, аж тут до них підбіг Коржик і, не зводячи очей із Вів, настовбурчив пір’ячко. Вів дістала окраєць булки, який спеціально для такої мохнатої-пернатої оказії приберегла, й помахала ним перед носом — чи то пак дзьобом — грифтер’єра. Той зневажливо мотнув головою і скрутився ображеним калачиком в ногах у хазяйки. Вів зітхнула й подала гостинець Руті.

— Рано чи пізно він до тебе подобрішає, — винувато розвела лапками щуролюдка й кинула шматочок булки. Додолу той, звісно ж, не долетів — його на льоту перехопив Коржик.

Тепер уже Вів сприйняла таку погорду за найглибшу особисту образу, хоча й розуміла, що це дурниці.

Поки Рута чухала Коржикові спину, той задоволено булькотів і пригорнувся ближче. Щуролюдка задумливо дивилася у вікно, на туман. Запала тиша. Тільки каганець на стіні тихо шипів, та ще Коржик порохкував.

— То що, — заговорила Вів, — ти вже придумала, що мені читати наступним?

Рута виринула із глибокої задуми й тепер уже здавалася напрочуд... безтурботною.

— Уже давно, — радісно мовила вона, зіскочила з крісла, але так, щоб, бороніть боги, Коржика не розбудити, й побігла за прилавок.

За мить винесла звідти чималенький фоліант. На обкладинці красувалися кучеряві золоті літери: «Море пристрасті», Кселія Ґрейтстрайдер. А ще — доволі пікантна ксилографія: оголені морські фейрі, що сплітаються тілами, а над ними розбивається хвиля — і бризки буцімто ненароком, але дуже стратегічно прикривають найцікавіші місця.

— У-у-м-гм-м, — нерозбірливо буркнула Вів.

— А знаєш, якщо замислитися, я таки цікавилася твоїм життям. Книжки, які ми читаємо, теж багато що можуть про нас розповісти, — загадково всміхнулася Рута. — От мені страх як цікаво, що ти про «Море пристрасті» скажеш.