Книжки та кістяний пил

4

На ніч Вів повернулася в кімнатчину нагорі. Зачинила віконницю на засув, щоб вітер не задував і дощ не заливав. Чиркнула сірником, запалила каганець. Перетягнула матрац так, щоб на ньому можна було сидіти, як на дивані, спиною притулившись до рами ліжка. Не надто зручно, зате рана вже не так болісно пульсувала.

Вів читала майже до самого ранку, аж доки очі не почали злипатися, а від позіхання ледь щелепа не вискочила. Тоді вже орчиця лягла, притискаючи до грудей розгорнуту книжку. Надворі й далі бушувала гроза. Завивання вітру й шум дощу спершу заколисали Вів, а потім заполонили її сни. Їй марився фрегат, що його розгойдують штормові хвилі. Ллє дощ, небо розтинають громовиці. На носовій палубі фрегата зблискують і дзвенять мечі. Вітер напинає вітрила й несе Вів незвіданими морями.

Коли назавтра вранці Вів спустилася на перший поверх «Окуня», вчорашня гроза вигарцювалася і зійшла на докучливу мряку. Крізь прочинені двері було видно, як дощова вода стікала по ґонтовому навісу і вливалася в безліч струмочків, що несли пісок униз вулицею.

Верхівку милиці Вів обмотала клаптями тієї вовняної сорочки, яку була мусила порвати ще тоді в лісі, щоб перев’язати рану. Стало справді зручніше, але за вчора орчиця так натерла пахву, що та ще добрячі два-три дні заживатиме.

Пригадуючи всі — зацікавлені, здивовані, косі й відверто неприязні — погляди, вона вирішила залишити шаблю в кімнаті, хоча без неї почувалася голою й не знала, куди подіти руки.

За кількома столиками вже снідали перші відвідувачі. Бренд, мабуть, саме возився на кухні. Вів умостилася на високий стілець біля шинкваса, а на нижчий табурет, як і вчора, опустила хвору ногу. Тоді поклала на стільницю книжку й розгорнула її там, де зупинилася напередодні, точніше, на світанку цього ж дня — на сто дев’яносто шостій сторінці.

Маджер зі своєю ватагою ізгоїв і добірних покидьків щойно проникла в острівну фортецю генерала Даммерлайта, і якби Вів під ранок не здолав сон, вона б уже дочитала, чим усе закінчилося. Натомість їй наснилися уривки сцен з роману впереміш із гаданими сценаріями, що ж буде далі. Такого в житті орчиці ще не бувало. Та й прокинулася вона рано — чи то від болю в нозі, чи то від кортячки якнайскоріше поринути в перипетії життя персонажів і зрештою пролити світло на фінал історії.

— О, я так бачу, хтось учора побував у «Чортополоху»? — уже знайомий голос вирвав Вів із виру подій на сторінці. Мимо пройшов Бренд із купкою порожніх брудних тарілок.

— Е, ага, — буркнула орчиця й кивнула на дощ за вікном. — Наче знала, що сьогодні треба буде чимось себе зайняти.

— Якби справді знала, то взяла би бодай дві, — фейрішинкар кивнув на книжку, — там уже нема чого дочитувати. Ну, якщо стане зовсім нудно, можеш посуд помити. Не в службу, а в дружбу, — осміхнувся він одним кутиком рота.

— До речі, про службу й дружбу, — Вів дістала з гаманця жменю мідяків. — Це за вчорашнє. І за сьогоднішній сніданок, коли твоя ласка.

Бренд задоволено кивнув і зник на кухні.

А коли повернувся з повною тарілкою каші з маслом, поруч із якою красувалися смажені ковбаски й двійко щедро приперчених яєць, орчиця навіть згорнула книжку й натомість підсунула до себе їжу. Бренд тим часом згріб зі стільниці купку мідяків.

— То у вас тут є вартова-тапенті... — почала було Вів.

— От чудасія! — зареготав Бренд. — Ти вчора ще й Іридію зустріла? Ет, я б усі гроші віддав, аби стати свідком ваших страхоглядок.

Вів мовчки кліпала.

— Ну, знаєш, буває таке, зустрічаються на дорозі дві собаки, і по них зразу видно: зараз будуть показувати зуби. От це точно про вас двох. В Іридії твердий характер, і вона всім це демонструє. На її думку, це допомагає уникнути багатьох проблем. Як на мене, її метода чудово працює, — морський фейрі знизав плечима. — Вочевидь, учора в дуелі вишкірених зубів перемогла вона, інакше ти б тут не сиділа без діла.

Вів насупилася й відклала виделку, не з’ївши ані ріски.

— Заспокійся, це ж комплімент. Я до чого веду: Іридія тут головна. Вона — старша вартова. І якби ти вчора утнула якусь дурницю, як-от погавкатися зі старшою вартовою, цю ніч ти провела б не в ліжечку нагорі, а в значно скрутніших умовах. Наприклад, за ґратами. А так видно, що в тебе є трохи клепки. Та й куди тобі битися, — Бренд поплескав по солідному орчициному біцепсу. — Якби до цього дійшло, я ставив би на ту, котрій не доводиться стрибати з милицею, — на тім він пирснув смішком і, витираючи руки об фартух, знову зник за дверима кухоньки.

Вів із посереднім успіхом намагалася забути образу й прогнати дурні думки. Та, як відомо, гаряча їжа здатна на справжні чудеса, а смачна гаряча їжа — й поготів. Якщо в цих вимушених вакаціях і було щось приємне, то це можливість поїсти гаряченького, а не щодня давитися холодними сухпайками.

Згадка про сухпайки навела її на роздуми про походи й Воррена з його ватагою Воронів, які, либонь, мчать десь на північ — і мчать без неї. Так, смажені ковбаски — це добре, але вона зараз же проміняла б їх на ліжник на холодній землі, де їй і місце.

Бренд правду казав, треба було брати дві книжки. Вів пересіла за стіл, який уподобала ще вчора, й узялася дочитувати «Ланцюг на десять ланок». Десятиліттями виношувана помста Маджер усім, хто її скривдив. Гірка зрада соратника, Леґанна Чотирипалого. І трагічна загибель Даммерлайта, чию наглу смерть головна героїня довіку оплакувала — навіть після всього, що він їй заподіяв. Єдине, чого бракувало орчиці для повного щастя, — дзбанка горішків, щоб рот не гуляв.

Коли ж вона врешті перегорнула останню сторінку, надворі досі сіялася дрібна мжичка.

— Е ні, Руто, ти мене сьогодні не чекай. Поки дощ, я звідси носа не виткну. Але за наступним разом усі клопоти тобі відшкодую, — заговорила Вів сама до себе, уявляючи, як щуролюдка раз по раз визирає боржницю і, намочивши хутро, писклявим голосочком сипле на адресу Вів найгірші прокльони. Орчиця не могла стримати усмішки.

Вів вирішила прочитати книжку ще раз — аж настільки їй не хотілося прощатися з історією Маджер. Аж тут двері шинку відчинилися, й атмосфера в залі вмить змінилася.

Вів підняла голову.

Поріг переступив високий вродливий ельф. Він роздратовано струсив краплі з провощеного плаща й великої чорної шкіряної сумки. На шиї в нового відвідувача бовталися окуляри на шворці, що було дуже дивно, адже навіть Вів знала, що ельфам окуляри не потрібні.

Орчиця придивилася до незнайомця. Його риси здавалися смутно знайомими.

Ельф роззирнувся й затримав погляд на Вів. При цьому на обличчі промайнула не те щоб радість... Ні, то була якась інша емоція, яку орчиця не встигла зчитати.

Зате встигла помітити багряні синці на ельфовій шиї.

— Та щоб я скисла. — простогнала вона.

Знайомий незнайомець підійшов і кинув на стіл сумку — всередині щось гуркнуло й забряжчало. На вигляд йому було років сто — а може, й усі п’ятсот, із ельфами ніколи не вгадаєш. Коротко стрижене сріблясте волосся, витончені й суворі риси обличчя.

— Ви Гайларк?.. — чи то запитала, чи то сама собі відповіла Вів і, випнувши нижні ікла, розпливлася в придуркуватій винуватій усмішці.

— Нашого першого знайомства ти не пам’ятаєш, еге? — мовив ельф. У нього був красивий мелодійний голос, здавалося б, даний зовсім не для того, щоб висловлювати роздратування. — А втім, я анітрохи не здивований. Ти ж була ледь притомна.

— Я дуже, дуже сильно вибачаюся за... за, ем, за отеє... — Вів провела пучкою собі по горлу.

Гайларкові вуста зімкнулися в тонку риску.

— Так чи інак, я не збираюся робити свою роботу на очах у половини Мурка. Ходімо, — він тицьнув пальцем у бік сходів. — Пора вже покласти край цій епопеї.

— Це як розуміти?!..

— Дитя моє, якщо хочеш умерти від гангрени — так і скажи, я собі піду з богом, дарма що там дощ періщить. Либонь не розкисну. Якщо ж хочеш жити й ходити на двох — тоді я люб’язно попрошу тебе шурувати нагору.

Вів негайно взялася за милицю.

І забрала зі столу книжку.

~

Усю дорогу до кімнатчини вона перепрошувала й перепрошувала, проте, коли лікар зняв бинти й почав тицяти ще не загоєну рану, їй захотілося взяти ельфа за чучерепки й викинути у вікно.

Орчиця сиділа край ліжка: випростала ногу й п’яткою уперлась у свою сумку. Коли Гайларк заходився витирати застарілі залишки мазі з роз’ятреної плоті, по стегну знову поповзли патьоки сукровиці. Вів до крові закусила нижню губу, але не зводила очей із процесу.

— Я так бачу, ти забагато гасаєш, — зауважив ельф, поправляючи окуляри на переніссі.

— Ем-м... Стараюся не заіржавіти.

— Бачу, зараз тобі це не йде на користь.

— Як добре ви все бачите, — крізь зуби прошипіла Вів. — Це окуляри такі хороші чи що? Не знала, що вони й ельфам бувають потрібні.

— Це не прості окуляри, це стократне пенсне, — пояснив той. — Помагає роздивитися всяку заразу. На щастя, у тебе все чисто. І що більше ти відпочиватимеш, то більше шансів, що ця історія хвороби матиме щасливий кінець.

— Відпочиватиму де, тута?! Та в мене стріха потече! Я вже мовчу, що тут шде розвернутися. А якщо колодою полежу ще тиждень-другий, то втрачу форму й не зможу битися, коли настане слушна година. І в такому разі.

Гайларк звів брови й спідлоба глянув на свою пацієнтку. На його кислій міні мелькнуло щось віддалено — дуже віддалено — подібне до співчуття.

— Дитя моє, я бачу, що ти молода й кремезна, наче буйволиця. Та краще втратити трішки оцього, — лікар поплескав по її величезному біцепсу, — зате зберегти оце, — на цім він торкнувся її ноги.

— Ага. Добре, уявімо, що я дослухалася до ваших порад і покірно виконую всі настанови.

Гайларк роздратовано хмикнув.

— ...Коли я зможу нормально ходити?

Ельф свердлив її докірливим поглядом лавандових очей.

— Я б не давав якихось прогнозів, бо буде дуже прикро, якщо ти не послухаєшся й доведеться відпиляти тобі ногу.

Вів нервово ковтнула.

— Але... є в мене дещо на думці, — він понишпорив у шкіряній сумці. — Семитванева мазь. Я її вкрай рідко призначаю. Чула про таку?

Орчиця помотала головою. Тим часом лікар дістав глиняний дзбаночок і обережно зняв кришку. Всередині була брудно-жовтава суміш, від якої, як і передбачала її назва, різко відгонило баговинням, цмоковиною, гниловоддям, трясовиною та іншими різновидами болота.

— Раніше її широко застосовували на полі бою. У скрутних обставинах перебирати не доводиться. А результат був вартий того, щоб потерпіти. Мазь дуже дієва, але має свої... недоліки. Трошки пече. Так, наче шершень жалить.

— Шершень жалить? — реготнула Вів. — Таж буває й набагато гірше.

— Я не закінчив речення. Так, наче шершень жалить і жалить, щосекунди впродовж багатьох годин. Власне, весь час, поки мазь нанесена на рану, — на останніх словах ельф навіть підвищив голос.

— Йой.

— Проте, — збадьорішав Гайларк, — цілющі властивості цієї мазі не мають собі рівних навіть у сучасній медицині. Особливо коли йдеться про потребу швидко загоїти роздерту плоть. Словом, якщо я сьогодні нанесу тобі цей препарат, то вже завтра вранці ти зможеш пересуватися — хоча я наполягаю на обмеженні рухливості. Стегно буде щільно забинтоване, але ти зможеш ходити з милицею.

— Я й так із нею ходила.

— Тим паче. Отож, я так розумію, ти згодна на такий експеримент?..

Вів відчайдушно обвела поглядом тісну кімнатчину, потім глипнула на милицю. І на розпанахану рану на стегні.

— Мажте, — зрештою кивнула орчиця.

Лікар узяв маленьку дерев’яну лопатку, щедро зачерпнув мазі й наніс прямо на рану. Спершу Вів відчула легесеньке холодне поколювання й подумала, що це або Гайларк — тріпло й брехло, або ж орки нечутливі до дії засобу.

Але потім почало припікати.

Незабаром уже пекло так, наче вчинилася пожежа у сосновому лісі.

А далі заболіло ще сильніше, й Вів уже ладна була проміняти ці тортури на ще кілька поранень списом.

Гайларк, певно, й не здогадувався, як йому пощастило: коли він схилився над раною і заходився заново бинтувати ногу, орчиці було видно синці в нього на шиї — і лише відчуття провини стримувало її, аби знову не вчепитися ельфові в горлянку.

~

Обід і вечерю Вів пропустила. Власне, того дня вона більше ні разу не вставала з набитого соломою матраца й навіть не думала ані про їжу, ані про Воррена й Воронів. Усі її думки заполонив пекельний всепоглинущий біль. Орчиця лежала на спині й, стікаючи потом, важко дихала.

Вона змалечку пишалася вмінням терпіти біль, тож перші пів годинки після нанесення триклятущої мазі ще переконувала себе, що рано чи пізно він ущухне, вгамується. Але минали години, а біль не слабшав. Навпаки: з кожним ударом серця несамовито пульсував і діставав до кісток. І не було на те ніякої ради. Навіть глибоке розмірене дихання не рятувало.

Перед лицем відчаю Вів ухопилася за останню надію — і подумки полинула в нещодавно прочитану історію. Це було нелегко, немов видиратися вгору по вкритій слизом мотузці. Повсякчас їй вдавалося міцно вчепитися за Маджер і Леґанна, за карколомні двобої на мечах на даху сторожової вежі, за польоти верхи на крилатих вороних конях. Але й тоді на тлі фантазії безнастанно пульсував біль.

Усю ніч Вів не склепила очей. Бувало, силоміць замружувалась, але пульсації болю й синхронні до них спалахи ізсередини повік не давали заснути.

Лише вдосвіта, коли надворі зарожевіло, ущухнув дощ — а разом із ним, випадково чи ні, але ущухнув і біль. Заціпенілі за ніч м’язи тіла нарешті розслабилися. Бідолашна орчиця провалилася в сон і спала як убита. Спала до обіду. А коли прокинулася, ладна була ведмедя з’їсти.