Книжки та кістяний пил

23

— Це все фарс. Олжа. Постановка, — упевнено заявив Бекетт і махнув тростиною, увінчаною зміїною головою, на гармидер довкола: перекинутий стіл, осколки побитих дзеркал, листя, що поналітало крізь вибиті шибки, багряні бризки крові на стіні.

— Постановка? — скептично перепитала Літа, закорковуючи каламарчик. Тоді енергійно його потрусила й подивилася проти світла, чи не змінився колір рідини.

Самовдоволено усміхаючись, старий розчепіреними пальцями перебирав сиві пелехи:

— Авжеж. Це справа рук Арамії. Вона підсовує мені те, що, на її думку, я й очікую побачити. Авжеж, ми повіримо, що вбивця — дворецький. Авжеж, ми повіримо, що леді Марден мертва. Ба більше, я ладен побитися об заклад, що це дійсно її кров.

Тномка свердлила старого недовірливим поглядом, вишукуючи на його лиці ознак утоми чи сумнівів, але їх і близько не було.

— Звідкіля така впевненість?

— Бо все аж надто просто й очевидно. Арамія зі мною грається. Те саме вона сказала й у тому клятому зашифрованому листі, — на згадці про послання Бекетт спохмурнів. — Але ось що мені найбільше муляє: її кроки надміру передбачувані. А це означає, що я таки щось пропустив! Проґавив! І треба зрозуміти що, доки не пізно.

— По-вашому, леді Марден і досі жива? — ахнула Літа. — Тоді треба якнайскоріше...

— Привіт, мармелядко. Дякую, що дочекалася. Знову читаєш, еге?

Вів сиділа на краю дощатого помосту й читала. Сіпнулася від несподіванки, підняла очі. Тихо бринькнув дзвіночок — це Мейлі, як завжди, розрум’янена, вийшла надвір, зачиняючи за собою вхідні двері пекарні.

— Салют! — усміхнулася Вів.

Вона була рада, що бодай хтось відволіче її від тривожних думок. Орчиця вже вп’яте перечитувала одну й ту саму сторінку, проте перед очима вирували інші картинки: кістяний гомункул, замкнутий у Рутиній комірчині; мертвий Бальтус долілиць на піску; Воррен і його Ворони, що розшукують Варіну, — де вони зараз? Можливо, вже спіймали чорнокнижницю, а Вів просто не в курсі?

Як не крути, товариство Мейлі було куди приємнішим. Орчиця згорнула книжку й сховала за пояс.

— Ага, підчитую. Рута весь час підбирає мені щось цікавеньке.

Мейлі недовірливо примружилася:

— Що сталося? Тебе щось гризе?

— Та ні, просто вчора... надто насичений видався день, — знітилася Вів.

Дворфійка поплескала її по лівому стегну:

— Ну, тоді руки в ноги — й ходім. Розкажеш мені, що там такого цікавого було. В мене є годинка, але не більше — інакше в пекарні почнеться катастрофа.

Вів потягнулася по ковіньку: сьогодні мусила показатися Гайларкові, тож матиме менше шансів почути якийсь уїдливий коментар з уст чванькуватого лікаря.

— О, ти знову з костуром? До речі, як нога? Невже погіршало? — співчутливо запитала Мейлі.

Вів зважила свою відповідь:

— Сьогодні трохи ниє, але жити буду.

Вони рушили нагору, до фортеці. У супроводі дворфійки орчиця не соромилася того, що так повільно чвалає. Пісок ще не просох після вчорашньої зливи, а подекуди й калюжки стояли. Море було сіре й непривітне. У повітрі ширяв густий і важкий запах мокрої деревини.

Найперше, що впало в око Вів: тут і там на гребені муру походжали вартові. Либонь, чатували. Отже, Іридія свого слова дотримала й сприйняла попередження про Варіну максимально серйозно. Цікаво, міркувала орчиця, які ще заходи безпеки запровадить старша вартова?

Дорогою Вів переповіла все, що сталося напередодні: від виявлення тіла Бальтуса й аж до появи скелетика на ім’я Лантух.

— Бігме! — зойкнула Мейлі, округливши очі. — Оце так новини! І що ти будеш з усім цим робити?

— Якби ж то знала. Може, ти щось порадиш?

Дворфійка замислилася. Вони простували вгору головним трактом. Вів робила один крок, Мейлі — два. Проте жодну це не бентежило. Пекарка задивилася вдалину, на неспокійне море, й урешті мовила:

— Як гадаєш, той ваш скелетик, він здатен заподіяти якусь шкоду?

Вів і сама про це багато думала.

— Не знаю, — зітхнула вона. — Малий здається цілком безневинним, але я боюся, що сама його присутність тут... може накликати біду на місто.

— Тобто ти натякаєш, що я маю триматися подалі, щоб уникнути неприємностей? Паляничко, ти кого надурити хочеш? Ти забула, що я в минулому булавою махала?

— Не забула. Просто хочу захистити вас усіх від лиха.

— Тю, а я б ризикнула. Я вже велика дівчинка, — Мейлі знизу вгору зиркнула на Вів. — Ну, принаймні доросла.

— Ой, ти ще та морока. Приємна морока.

— Можливо, колись тобі випаде нагода дізнатися, наскільки приємна. Прецінь вернімося до основної теми. Я хочу з ним познайомитися. Зі скелетиком.

— Одразу попереджаю: до випічки він байдужий. Мабуть, він узагалі нічого не їсть.

— Так чи інак, у гості з порожніми руками не ходять, — підморгнула Мейлі й грайливо штурхнула Вів.

Вів спіймала себе на думці, що була б не проти, аби той дотик тривав довше, ніж частка секунди.

~

Присутність Мейлі не лише підіймала настрій Вів, а й дивовижним чином впливала на Гайларка. Поки ельф оглядав, промивав, знову оглядав і врешті забинтовував рану, з його уст не зірвалося не лише жодного гострого слівця, а й навіть жодного багатозначного зітхання. Навпаки, він люб’язно повідомив, що рана чудово загоюється, й призначив нову — дуже пекучу — мазь, мовляв, для профілактики шрамів.

Поки Гайларк робив свою роботу, Вів знічев’я розглядала мініатюрні муляжі скелетів на стільниці навпроти і навіть вирішила запитати, чи відомо тому щось про остеоскрипцію, але таки передумала. Натомість слухняно кивала, коли треба було, й ні разу не огризалася.

Невдовзі вони з Мейлі благополучно вийшли з кабінету лікаря.

— Треба було й раніше тебе із собою брати. Уперше за ці тижні Гайларк нормально до мене ставився, — зазначила Вів.

— Дивись і вчись: цільнозерновий на заквасці, — повчальним тоном відповіла Мейлі. — Три-чотири буханці на тиждень, — і додала змовницьки: — Ніколи не зли того, хто тобі хліб пече.

— Особливо якщо в неї на горищі ще й булава лежить, — реготнула Вів.

— Йой, бігме, я й качалкою добряче відходити можу! — сміючись, запевнила Мейлі.

~

— Він не спить, — тільки й змогла констатувати Вів, щойно увійшла до «Чортополоху».

Гомункул завмер на місці й боязко поглядав на орчицю. У темних очницях безнастанно мерехтів коловорот синіх вогників. У кістлявих руках Лантух тримав... просяного віника.

Рута сиділа за прилавком і винувато кліпала очима.

Вів же навіть не могла зрозуміти, сердитися їй чи ні. Власне, яке вона має право тут командувати? Так, учора вони домовилися на тому, що зберуться сьогодні: на свіжі голови все обговорять, зважать і врешті-решт вирішать, що з ним робити. З другого боку, це ж Рутина книгарня, вона тут хазяйка. Та й гомункул — майже-жива-істота, хіба ні?..

Але на душі стало неспокійно. Погане, погане передчуття.

— І ти загадала йому... підмітати?.. Наче якомусь..? — почала було Вів.

— Я намагалася йому завадити! — зарепетувала Рута. — Коржик мені свідок! Нічого я нікому не загадувала робити. Просто цілий ранок дивилася на той клятий портфель і уявляла, як бідолашка лежить там купкою кісток. У мене серце краялося. Не могла я допустити, аби він там скнів на самоті, не могла! — щуролюдка нервово шарпала защібку плащика. — Але щойно він пробудився й виліз назовні. Розумієш, йому залежить на тому, аби бути корисним. Я переконувала його, що він не зобов’язаний на мене гарувати, але, як бачиш. Не переконала.

— Я не можу сидіти без діла, — підтвердив Лантух і продовжив методично підмітати.

— Добре, що ти хоч вікна зашторила, — зітхнула Вів. — Але я побачила його ще з порога. А якби це хтось інший зайшов?

— Якби та аби в роті виросли гриби, — закотила очі Рута.

Вів укотре не знайшла, що відповісти на ще одну неспростовну народну мудрість.

— Ну? — осміхнулася щуролюдка. — Що, по-твоєму, буде, якщо його ще хтось побачить?

Втім, орчиця не мала наміру так легко здатися.

— А що, по-твоєму, буде, якщо сюди завітає той, хто вбив Бальтуса? Або й Варіна власною персоною?!

— Якщо вони сюди припруться, то ми опинимося в такій глибокій сраці, що гірше й нема куди. Тоді вже байдуже буде, що по книгарні вештається скелетик, — фиркнула Рута. — А всі інші відвідувачі нам не страшні. Тим паче, поки портфель у комірчині, ніхто й не допетрає, що до чого. Найгірше, що може бути: посипляться запитання, на які ми не зобов’язані відповідати.

Вів зиркнула на Лантуха, немов шукаючи підтримки. Той лише знизав плечима.

Орчиця раптом вибухнула сміхом:

— Бодай мені лихо! Добре, Руто, добре, твоя взяла! — на знак капітуляції вона задерла руки. — Якщо вже на те пішло, то наступного разу я й Мейлі приведу, вона вельми хотіла познайомитися з нашим новим другом.

Вів пошкутильгала в улюблений читацький куточок і обережно опустилася в улюблене крісло. Звісно, в присутності Мейлі Гайларк як ніколи делікатно обробив рану, проте стегно все одно нило: до вчорашніх вихилясів додалася вимушена піша прогулянка в середмістя поганою після дощу дорогою.

— Нам багато про що треба поговорити, — Вів кивнула на гомункула, — бо вчора... конструктивної розмови не вийшло.

Шух, шух, шух! — шурхотів віник по підлозі.

— Лантуху, — не витримала орчиця, — ти можеш просто сісти й посидіти спокійно?

— Якщо ви не заперечуєте, міледі, я б віддав перевагу фізичній праці. Це приміщення. — скелетик роззирнувся, поміркував, либонь, добираючи слова, й напрочуд дипломатично наголосив: — Викликає глибоке занепокоєння й відчайдушно потребує моїх рішучих дій.

Вів перевела погляд на Руту й повела бровою:

— Я так бачу, він уже тут обживається.

Грюкнули двері: у книгарню завалилася Ґалліна.

— Чорт забирай, він не спить! — ахнула гномка. — Та ще й підмітає?!

— Ми буквально щойно про це поговорили, — Рута втомлено заплющила очі. — І ні, я не змушувала його прибирати, він сам захотів.

— Коли вже всі в зборі, треба вирішити, що з ним робити, — серйозним тоном заговорила Вів і зараз же зловила гнівний Рутин погляд, — ем, себто треба з’ясувати, чого він хоче. Сподіваюся, поки ми будемо вести дебати, в місто не ввірветься осатаніла некромантка й не влаштує масове побоїще, — орчиця зиркнула на скелетика, гадаючи, що він має що сказати. Але той лише знітився, зіщулився й відвернувся до полиці з книжками.

— Лантуху, любчику, скажи, чого ти хочеш? — лагідно звернулася до нього Рута. — Що б ти обрав, якби мав право вибору?

Гомункул знову повернувся лицем до компанії. Вогники в очницях закрутилися ще швидше, ніж зазвичай.

— Моя думка не має значення, бо в мене нема права вибору. Я собі не належу. Я мушу комусь служити. Тільки так і не інакше.

— Але ти не зобов’язаний комусь прислужуватися, — спробувала прояснити ситуацію Ґалліна. — Ми можемо просто, ну... — гномка потерла пучками, немов підсолюючи страву, — пробуджувати тебе, наприклад, щоранку, а ти собі цілий день займайся чим хочеш. Як тобі план?

Лантух завмер і так довго мовчав, що Вів устигла подумати, що або він заснув, або ж чари вивітрилися. Врешті скелетик тихо й повільно проказав:

— Єдине, чого я хочу, — повертатися до буття й служити тому, хто мене пробудить.

— Гаразд, — видихнула Рута. — Це ми вже зрозуміли. Але ти не зобов’язаний нікому служити. Ти можеш служити сам собі. Затямив?

Гомункул кивнув, але Вів сумнівалася, що він повірив почутому. Мабуть, просто не хотів сперечатися. Так чи інак, не було жодного сенсу й далі переливати з пустого в порожнє.

— Слухай, — заговорила гномка, — ти вчора сказав, що Бальтус поцупив у Варіни не лише тебе.

Вів ця подробиця геть із голови вилетіла. Руті, судячи з її вирячених очиць, теж.

Лантух боязко кивнув, але промовчав.

— О-о-отже, — терпляче вела Ґалліна, — що ще він у неї вкрав?

Скелетик понурив голову:

— Ой, лишенько! Я мушу берегти таємниці моєї Леді. Більше нічого не можу сказати, — на цім він раптово змінив тему й звернувся до Рути: — Я з великою охотою чекаю на генеральне прибирання. Люблю наводити лад. Перебирати, сортувати, ставити в порядок. Це дарує мені душевний спокій. А ще, прибираючи, стільки всього цікавого можна знайти.

Вів чудувалася таким благоговійним міркуванням про прибирання. Втім, Лантух узагалі поводився дуже дивно, може, треба просто звикати до цього. Та все ж якось надто наполегливо він позирав на одну з полиць, немов на щось натякав. Орчиця вже ладна була запитати...

— Говорили-балакали, — заторохтіла Ґалліна, діловито поплескуючи по підлокітниках, — добре, що не плакали. Значить, лишаємо все як є. А якщо сюди заявиться Варіна. — гномка погладила ножі на поясі, — може, хоч якась розвага мені буде.

— Тіпун тобі на язик! — просичала Рута.

Краєм ока Вів помітила, як Лантух перемінився на згадці про Варіну й начебто хотів щось сказати, та зрештою зціпив щелепи й відвернувся.

Орчиця ще якусь мить за ним поспостерігала, а тоді звернулася до Ґалліни:

— На тім і порішили. Я хочу піти на кручу, повправлятися з мечем. Ти зі мною?

— Таке питаєш! — миттю зіскочила з крісла гномка.