Книжки та кістяний пил

26

— О, я щось намацала, — прокоментувала Вів, щойно пучками торкнулася чогось твердого й холодного. — Ій-бо, тут щось є.

Рута підійшла впритул до столика й сторожко вдивлялася в непроглядну пітьму сторінки, побоюючись, що звідти може щось вискочити або й гірше — затягнути її всередину.

— Це портали. Сотні порталів... — щуролюдка занурила палець у темну порожнечу й умить відсахнулася. — Холодне як лід!

— Лантуху, це правда? Це не просто книжка, а сховище?

— Так, міледі Вів, — зіщулено кивнув скелетик.

— Гадаю, раз уже ми знаємо деякі її секрети, ти більше не повинен їх оберігати. Чи це не так працює? — орчиця спробувала уявити, що і в якій кількості може міститися в цій книзі, й від тих думок їй очі на лоба полізли. — Тобі відомо, що Варіна тут тримає? Чорт забирай, вона має дуже сердитися через таку згубу!

Гомункул уперто тримав рот на замку.

— Я чула про такі артефакти, — благоговійно мовила Рута, — але ніколи не думала, що побачу щось подібне на власні очі! Скільки всього може бути за тими порталами.

Недовго думаючи, Вів перегорнула ще кілька сторінок і знову по лікоть устромила лівицю в темряву. Рута мала рацію: це як занурювати руку в крижану воду. Від холоду поколювало в пальцях, а плечі й спина враз укрилися сиротами.

Орчиця спробувала намацати межі криївки. Нігті черкали по слизьких холодних стінках. Затамувавши подих, вона потягнулася ще глибше й нарешті сягнула того, що лежало на гаданому дні. Воно було обліплене густим слизом. Вів піддалася рефлексу й висмикнула руку, очікуючи, що та буде в крові абощо. Проте долоня залишилася абсолютно чиста.

— Мабуть, не тут, — орчиця стрепенулася, уявляючи, що саме може зберігати некромантка в холоді.

На наступній сторінці Вів знову спробувала щастя й цього разу торкнулася чогось знайомого. Власне, там була ціла купа маленьких кружалець. «Це ж монети? — сама в себе запитувала й сама себе переконувала орчиця. — Так, точно монети». Нащупала карбування — чи то літери, а чи які символи. Та коли спробувала дістати знахідку назовні, монетка гострим, як лезо, краєм впилася в плоть. Вів зойкнула й випустила її. А коли витягла руку, то побачила, що великий і вказівний пальці вкриті тонкими порізами.

— От срань! — процитувала Руту й рефлекторно піднесла пучки до губ, та в останню мить спохопилася й вирішила, що краще витерти руку об штани.

— Лантуху! — тим часом Рута трясла скелетика. — Там же немає... Там же немає ніяких чудовиськ?!

Вів аж рота роззявила, забувши про порізи на руці:

— Бодай мене підняло та й гепнуло! Чому я не додумалася такого спитати?!

— Будь-яку живу істоту Морок уб’є, — проказав Лантух. — Проте це не означає, що там не чигає небезпека. Стережіться.

— Зажди, що ти сказав?! «Живу істоту уб’є»?! — Вів вирячила очі на свою лівицю. — Тобто мені зараз рука відсохне чи як?

— За кілька секунд нічого не станеться, — заспокоїв її гомункул. — Але залазити туди надовго я б не радив.

— От холера. Ну, ще разочок — і годі, — Вів стрімко занурила руку в наступну сторінку. Й тепер намацала дещо, від чого розпливлася в усмішці. — О-о-о, я знаю, що тут.

Пальці попестили округле навершя й ковзнули по обплетеному шкірою руків’ю, яке так добре лягало в долоню, наче було створене спеціально для неї. Вів міцніше взялася й потягнула знахідку на себе — ту щось утримувало. Орчиця налягла. Почувся скрегіт, схожий на тертя металу об кригу. Врешті вона помаленьку, дюйм за дюймом, витягла на світ білий важеньку штукенцію.

То був дворучний меч, масивний і блискучий, як новісінький. Від перепаду температур сталь покрилася памороззю, що вмить розтанула й сльозинками стікала по долу.

Вів із благоговійним захватом розглядала меч. Тілом прокотився добре знайомий трепет, як у дитинстві.

— Боги милостиві... — прошепотіла вона й піднесла меч до світла.

Це був справжній витвір зброярського мистецтва. Бездоганно викуваний. Вишукані форми. Ідеально збалансований. Вів поштиво провела великим пальцем по лезу.

Тоді перевела погляд на Руту — щуролюдка недовірливо позирала на меч, — а тоді на Лантуха — той знову зіщулився, як загнаний звір.

Орчиця зрозуміла, що безмежно тішиться знахідці вона сама.

— Ну а що? — Вів опустила клинок і про всяк випадок на крок відступила.

Поверхня сторінки раптом ожила: заворушилася, пішла брижами. Власне, побачити це неозброєним оком було теоретично неможливо, адже пітьма не відбивала світло. Втім, усі відчули: щось коїться. Стіл під книгою й підлога завібрували. А з найчорнішої порожнечі долинув протяжний гул, немов хтось посурмив у ріжок.

— А це що було?! — ахнула Рута, нервово крутячи вусиками.

Лантух зітхнув — що дуже дивно з огляду на цілковиту відсутність легенів.

— Це вість моїй Леді. Вона знає, коли зі сховища щось беруть. Захисні чари проти злодіїв. Книга кличе свою володарку.

— Чого ж ти раніше не попередив?! — зарепетувала Вів, та коли зазирнула в коловороти синього полум’я, все зрозуміла.

— Він мусить оберігати секрети його леді, — прошепотіла Рута. — Ану поверни ту срань на місце! — гаркнула вона до Вів.

Щоправда, орчиця не мала наміру прощатися з таким скарбом. Навпаки, ще міцніше стиснула руків’я. На мить їй здалося, що по лезу пробігли сяйливі крапельки — так скрапує сік зі стовбура дерева.

— Гадаю, це вже не допоможе. Пізно, — констатувала Вів.

— Поможе чи не поможе, а його треба позбутися! Раптом він проклятий або... або... Не знаю... Приносить лихо?

Орчиця лише очі закотила:

— Пф-ф-ф. Лихо приносить не меч, а той, у чиїх він руках. Кажу тобі, це звичайнісінький меч. Ну, не звичайнісінький, а збіса хороший меч!

Вів не хотіла визнавати, як сильно її тягне до цього меча. Як добре лежить у руках ефес. Якою жахливою здається сама лише думка про розлуку з ним. Тим паче, є набагато нагальніші проблеми, хіба ні?

— От через що нам дійсно треба перейматися, то це через книжку. Лантуху, скажи, Варіна може її знайти? Прийти на поклик абощо? Словом, дізнатися, де зараз книга?

— Цього я не мо.

— Ага-ага, цього ти не можеш сказати, — зітхнула Вів. — Та я б сприймала це як «цілком можливо».

— А її можна якось знищити? — запропонувала Рута. — Хоча що я таке верзу?! Спалити книжку, нехай навіть... таку?!..

— Не варто цього робити! — не своїм голосом гримнув Лантух. Написи на кістках спалахнули блакитним сяйвом і вмить згасли.

Подруги сторожко переглянулися й порозумілися без слів: таке застереження ігнорувати не можна.

— До того ж, — мовила Вів, — уяви, які ще багатства можуть зберігатися в тих криївках. Коли Воррен розправиться з Варіною. Словом, грошики тобі не завадять, еге ж?

Рута скривилася, але зерно сумніву вже було посіяне. Вів бачила, що товаришка серйозно обмірковує ідею. Щуролюдка якраз роззиралася: стоси книжок, копиця коричневих пакунків, напівпорожні полиці.

Зрештою Рута опустила руки й понурила голову, немовби на неї раптом навалилася вся втома світу.

— А що нам із нею робити? Не можна ж і далі тримати цю бісівщину тут і сподіватися, що якось воно та й минеться?

— Таж не можна, — неохоче погодилась Вів. — У мене лише один варіант на думці.

~

— Тс-ся річ належить Варіні? — примружившись, Іридія уважно розглядала чорний фоліант. Лускатими пальцями провела по палітурці, особливо ретельно промацала тиснення по периметру.

— Так. Наш спільний знайомий незнайомець у сірому підкинув її в книгарню. Гадаю, він поцупив цю книгу у Варіни.

— Звідки такі припушщення?

Вів демонстративно розгорнула книгу. На диво, Іридію чорнильна пітьма анітрохи не налякала. Принаймні тапенті цього не показу вала.

— Це — портали до потайних сховищ, до так званого Мороку.

Орчиця на якусь мить занурила руку в темряву.

Цього разу зміївна не змогла приховати подиву: засичала й зміряла Вів недовірливим поглядом:

— Портали? Морок?..

— Це Рута так каже, вона... ем-м-м... Багато читала про всякі такі штуки. І цих порталів тут сотні, — для наочності Вів указала на тризначні цифри на сторінках.

— Муш-шу визнати, тс-се дивовижний артефакт. Безс-с-сумівно, дуже тс-сінний. Утім, я й дос-с-сі не розумію, звідки така впевненіс-сть, ш-що книга належала — чи належить — с-с-саме Варіні?

— Якщо я скажу, що за запахом упізнала, ти ж мені все одно не повіриш, еге?

Іридія тільки й пирхнула.

Вів розцінила таку реакцію як підтвердження своєї гіпотези. Знічев’я почухала потилицю й продовжила:

— Слухай, так уже склалося, що я звідти дещо взяла... і коли я те «дещо» витягла, пролунав такий ніби як сигнал тривоги. А Варіна, чисто теоретично, могла відчути, що з котрогось сховища щось забрали. І, чисто теоретично, навіть дізнатися, де зараз ця химородна книжка. Повторюсь: чисто теоретично.

— А ш-що ти-с звідти взяла?

— Та таке, дрібничка, нічого цінного, — Вів поквапилася змінити тему. — Так чи інак, я подумала, що книгу варто зберігати десь у надійнішому місці. Більш захищеному, ніж простенька крамничка, — орчиця стійко витримала байдужий погляд тапенті. — Наприклад, тут, під замком?..

— Тобто ти принос-с-сиш мені потенційно небезпечний предмет, який — чис-с-сто теоретично — може мати ко-лос-с-сальну цінніс-сть в очах ш-ще небезпечнішої лиходійки, і пропонуєш-ш зберігати його тут, у гарнізоні вартових?

Вів не лишалося нічого, крім як пришелепкувато кивнути:

— Ну, так. Виходить, що так.

Вуста Іридії вигнулися на взір усмішки. Тоді вона взяла книгу обома руками, підважила.

— Ти й не уявляєш-ш, як я очікую на день, коли ти назавжди поїдеш-ш із мого міс-с-ста.

~

Кажуть, шила в мішку не сховаєш, а дворучного меча — й поготів, подумки міркувала Вів, коли ввечері заходила до «Окуня», несучи поперед себе, як ту писанку, диво-знахідку. Дійсно, шестифутового красеня навіть за спину не можна було закинути, тож орчиця просто сподівалася непомітно прослизнути до себе нагору.

— А щоб мене чорти вхопили! — писклявий Ґаллінин голос умить зруйнував усі мрії про спокій. — Де ти його взяла?!

— Е... Ем-м... Я... — Вів уже прокляла себе за те, що завчасно не придумала якоїсь путньої побрехеньки про походження меча. — Я його... ем... купила, — промимрила вона вкрай непереконливо.

Навіть Бренд проявив інтерес до навколишнього світу й поцікавився:

— Овва, це що, дворучний меч? Колекцію холодної зброї збираєш?

Вів щиро намагалася всміхнутися, але вийшов жаский вищир.

— Народ, у мене сьогодні був дуже важкий день. Якщо ви не проти, я собі просто піду нагору й завалюся спати.

Тримаючи меча під пахвою, вона піднялася сходами, докульгала до кімнати й надійно зачинила за собою двері. З вузького віконця подував вологий бриз. Він доносив характерні запахи солі та йоду.

Вів поклала меч на порожній каркас ліжка, запалила каганець і почала знову роздивлятися клинок.

Гладесенька й рівнесенька, наче дзеркало, гартована сталь. Навіть при тьмяному світлі було видно, що на лезі ані подряпинки, ані щербинки. А рукоятку, здавалося, лише вчора обплели вичиненою шкірою. Роль навершя виконувало масивне, вкрите елегантним орнаментом срібне кільце, яке вилискувало так, ніби його щойно відполірували.

Вів захотілося негайно взяти меч у руки. Й більше ніколи не випускати.

Вона помацала стегно — вже майже не болить. Цікаво, Воррен наздогнав Варіну? Воронам вдалося її... знешкодити? Та й чи живі вони? А вона? Потойбічна сурма, що лунала з чорних сторінок, цілком однозначно засвідчувала, що некромантка й досі жива-здорова.

На душі орчиці розгоралася нетерплячка. Вона вже бозна-скільки тижнів тільки те й робить, що байдики б’є. Добре, що хоча б іноді якісь вправи із шаблею виконувала, аби зовсім не заіржавіти.

Це все Мурк і його сонлива атмосфера. Місто на узбережжі заколисує, наспівуючи млосну оду ледарству.

І вона ледь не піддалася його чарам! Звісно, орчиця мала вимушені вакації: треба ж було дочекатися, поки загоїться рана, а потім помалу відновлювати навички. Та й нема нічого поганого в тому, щоб із насолодою проводити вільний час. Знайти собі якесь заняття до душі, зазнайомитися з місцевими... Згадка про Мейлі обернулася колючим докором сумління.

Проте рано чи пізно ці вакації закінчаться, міркувала собі Вів. І вона має бути до цього готовою.