Книжки та кістяний пил

30

— Йо-о-осип голий, оце так рейвах, — констатувала Рута, потираючи голівоньку, яка й досі трохи боліла після вчорашнього.

Вони втрьох — із Вів і Лантухом — стояли посеред крамниці. Перед ними купою громадилися необхідні будівельні матеріали й інструменти. Вхідні двері були зачинені на клямку. Книжкові шафи стояли накриті відрізами старої парусини, по кутках приваленої камінцями. Придбані напередодні столик, стільці й килим чекали своєї черги на вулиці. Загалом усе, що можна було винести, повиносили. Вишенькою на торті став той парний книготримач — качки гордовито вилискували на виставленому надвір прилавку.

І тепер, коли книгарня наполовину спорожніла, полущена фарба на стінах стала ще помітнішою, а кожен занехаяний куточок мав іще занехаяніший вигляд, ніж завше.

— Нарешті! — Лантух аж підскакував від завзяття. — Міледі, якщо дозволите?

Втім, на офіційний дозвіл він не дочекався — упевнено відкрив відерце з фарбою. Вів здалося, що тієї миті скелетик усміхався.

— Навіть якщо ні, хіба ж тебе відвадиш? — зітхнула Рута.

Вів разом із Лантухом заходилися кельмами зішкрібати стару облуплену фарбу зі стін. Брудно-білі лусочки, схожі на осикову кору, осипалися додолу й на парусину. Рута змітала їх на купку. Вів гадала, що більшість робіт доведеться виконувати їй, бо стелі в крамниці були доволі високі, проте гомункул проявляв феноменальну фізичну витривалість, вправність і гнучкість. Та й висоти він не боявся — чого йому боятися? Словом, Лантух спритно видирався парусиною на книжкові шафи, де вмощувався в найкарколомніших позах, відтворити й витримати які не змогла б жодна істота з плоті й крові.

Потім Рута наливала фарбу з цеберка в менші дзбанки й подавала їх нагору. Не покладаючи рук вони дружно працювали добрячих кілька годин і таки пофарбували всю торгову залу книгарні. Вів навіть стелі увагою не оминула, хоча це коштувало такого напруження м’язів шиї і спини, якого ніяке тренування з мечем не могло забезпечити.

Коли впоралися з фарбуванням, Вів познімала камінці, які втримували парусину, скрутила її в рулони й винесла надвір. Лантух навстіж повідчиняв вікна, а Рута — двері. На тім вони втрьох знову стали посеред приміщення, милуючись плодами своєї праці.

— Гм-м-м... Дійсно, стало значно... краще, — визнала Рута.

— Зажди, це ще не все, — Вів занесла старого каганця, зняла старе тріснуте лямпове скло, обережно розгорнула нове і прикріпила його до гасниці. — От тепер і справді стало значно краще.

— Не можу не погодитися, — закивав Лантух, і сині вогники в його очницях закружляли в радісному танку. — Не побоюсь цього слова, дивовижна метаморфоза інтер’єру, — скелетик задоволено зітхнув і вперше за весь час виглядав безтурботним, чому Вів несказанно дивувалася.

— Але ж це просто фарба, — закотила очі щуролюдка, проте з того, як ворушилися її хвостик і вуса, орчиця виснувала, що товаришка дуже задоволена.

Ще кілька годин вони заносили й розставляли меблі — і старі, і нові. Ставили, совали, пересовували, поправляли на дюйм ліворуч-праворуч. Вирішили навіть кілька книжкових шаф пересунути. Щоправда, ця задача була під силу лише Вів: вона бралася то за один край, то за інший і помалу переміщувала шафи на нові місця.

Столик, який припав Руті до душі, поставили навпроти двостороннього стелажа, у такий спосіб започаткувавши ще один затишний куточок при вітрині. Обабіч столика розташувалися два нові стільці, а в кутках — поки що порожні вази. Старий столик і обтягнуті оксамитом крісла поставили там само, де ті й були раніше, але після такої масштабної перестановки вони набули зовсім нового вигляду. По тому розстелили новий килим. Глибокий бордовий колір несподівано додав надзвичайного тепла й затишку.

Поки возилися-носилися з меблями, фарба на стінах підсохла, тож Вів забила над прилавком цвяха й дбайливо повісила картину, яку вибрала Мейлі.

Книгарня не просто змінилася — вона переродилася.

— А тут що буде? — Вів постукала по новішому столику.

— А побачиш, — загадково пробурмотіла Рута й зникла серед книжкових полиць. Вона прочісувала ряд за рядом, торкалася корінців книжок, задумливо бринькала кігтиком по губі. Вів і Лантух мовчки спостерігали, як щуролюдка дріботить туди-сюди, ставить або кладе на стіл кілька томів, міняє їх місцями, котрийсь забирає й за мить приносить йому заміну. Відтак вона взяла з прилавка пару качок — чи кроликів — та й почала так і сяк підпирати ними на позір хаотичну конструкцію з книжок.

Вів так і не допетрала, яка ознака свідчила про довершеність, проте Рута зрештою відступила і, задоволено киваючи, милувалася результатом.

Композиція на столику справді видавалася дуже стильною і гармонійною.

Щуролюдка струснула головою, немов отямлюючись від дрімоти. Обвела критичним поглядом усю книгарню в її оновленій подобі й дала цілком вичерпну оцінку:

— Дровиняку мені в сраку!

Лантух вибалушив очі — якщо таке взагалі можливо, враховуючи, що за очі йому правили сині вогненні круговерті в порожніх очницях черепа, — й відскочив далі, ніж мала б дозволяти його кістлява статура.

Вів нахилилася до бідолахи й прошепотіла:

— Спокійно, малий, це така приповідка, а не наказ.

~

— Леле, оце ви роботу проробили! — чудувалася Мейлі. — Книгарню буквально не впізнати! Вона ж як новісінька стала! І ціле лямпове скло сюди значно краще вписується, — підморгнула дворфійка до Вів.

Орчиця театрально вклонилася, на що Рута тихенько захихотіла.

Ґалліна сиділа в м’якому кріслі й за всі щоки наминала лимонні тістечка, які принесла пекарка. Маючи повен рот, гномка видавала лише якесь нерозбірливе, але схвальне мугикання.

Рута назбирала на пляжі цілий оберемок сухостою і наповнила ним дві нові вази. Коли надворі почало сутеніти, Вів засвітила каганець — тепер язичок полум’я ласкаво шипів і потріскував, облизуючи новесеньке скло. Свіженько пофарбовані стіни аж сяяли білизною. Напоєні сонцем прибережні трави пашіли духмяністю. Від смороду, що його видавав окаянний старий килим, не лишилося й сліду.

Навіть книжки на полицях — і ті набули зовсім інакшого вигляду: охайного, розкішного, дорогого.

— Вів казала, скоро буде нова поставка книжок? — поцікавилася дворфійка.

Рута сиділа за прилавком і, поринувши у власні думи, мляво жувала своє тістечко. Лантух поруч гортав-читав якусь книженцію.

— Га? А, так... Має бути... Незабаром... Думаю, я доти й не відчинятимусь.

— Ще більше книжок? Вам що, цих бракує? — Ґалліна ласо позирала на залишок тістечок у коричневому згортку.

— По-твоєму, ми не помітили, що ти об’явилася лише на частування, а коли тут робота кипіла, тебе й на горизонті не було видно? — відпустила шпильку Вів. У неї й досі боліли шия і спина, тож орчиця розсілася в кріслі поруч із Мейлі.

— Та ти глянь на мене: я курдупелька, в мені й чотирьох футів зросту нема! Як я можу прислужитися на толоці? — гномка закотила очі й потягнулася по ще одне тістечко, але зустрілася з докірливим поглядом Вів і несподівано облишила затію вкотре поласувати смакотою.

— Сподіваюся, ти бодай почитала ті книжки, що я тобі на розпродажі взяла? Ну, на дозвіллі, поки ми тут батрачили, — не вгавала Вів.

— Звісно ж, ні, — буркнула Ґалліна, дістала ножа й заходилася демонстративно чистити нігті.

Проте орчиця завважила, як підозріло зачервонілися гномчині щічки.

Мейлі зручніше вмостилася на стільці, ноги закинула на ослінчик.

— Тут так гарно й затишно, що й покуняти не гріх, — замріяно мовила пекарка. — Неначе острівець безпеки. Прихисток від усіх бід. А ще прихисток для моїх ступень, які страшенно болять після цілого дня на ногах.

Запала тиша. Лише каганець невтомно сичав, даруючи м’яке жовтаве світло. Усіх огортала приємна втома, як це буває після важкої, але необхідної праці. Всім думалося про щось своє.

Раптом Лантух згорнув книжку й кинувся до вікна. Притулившись кістлявими долонями до скла, він вдивлявся в густі сутінки.

Коржик, що доти солодко дрімав долі, здійняв голову й скочив на лапи.

Вів рефлекторно вчепилася в підлокітник:

— Що там?! — в її уяві вже постала картинка: на місто суне Бальтус із цілою армією шкелетів у рогатих шоломах, і в кожного з них на лобі синім полум’ям палає Варінине тавро.

— Міледі... Мені начебто щось привиділося там, за вікном, — відповів Лантух таким нажаханим замогильним голосом, від якого в присутніх сироти повиступали.

Орчиця блискавично скочила на ноги, відсунула клямку й вибігла надвір. Пробігла кількадесят кроків дощатою доріжкою в тому напрямку, що найкраще було видно з вікна, до якого прикипів Лантух. Роззирнулася. Нічого й нікого.

Тільки тихо шелестіли прибережні трави, та ще піщані дюни кидали бентежні довжелезні тіні.

На превеликий загальний подив, на дощату доріжку вискочив і Коржик. Пугукаючи, він став пліч-о-пліч — чи то пак нога до ноги — з Вів. Грифтер’єр насторожено притиснув трикутні вушка й настовбурчив пір’яний комірець. Це вперше його гнів був спрямований не на орчицю.

Щось невловиме, але точно неприємне лоскотало її чуття. Роздуваючи ніздрі, Вів зосередилася. Так, це був він, той самий фантомний запах.

Запах снігу. І замерзлої крові.

Та щойно Вів його вловила, як він розвіявся. Орчиця вже ладна була повірити, що їй усе це примарилося.

Коли ж повернулася до книгарні, на порозі, з ножами в обох руках, чатувала Ґалліна. Передбачаючи подальші запитання, Вів похитала головою:

— Нікого. Але... — вона перевела погляд на Лантуха, який не зводив із неї полум’яних очей, — ти сьогодні ночуєш зі мною, в «Окуні». Про всяк випадок.