Книжки та кістяний пил

18

Нога добре загоювалася, тож Вів вирішила, що пора й витривалість помаленьку відновлювати. Її жахало, з якою швидкістю тіло слабне: хиріють м’язи, притупляються рефлекси. Ні, вона ніяк не могла ще більше себе запустити, тому щодня брала шаблю і йшла вправлятися на задвірки «Окуня». До цих тренувань додалися й чимраз триваліші піші прогулянки горбистими околицями Мурка. Цього разу Вів уже не бігла поперед батька в пекло: діяла методично, але й наполегливо; дослухалася і до Гайларкових рекомендацій, і до реакції організму — а особливо пораненого стегна — на навантаження. А думки про того сльозавого поганця в сірому лахмітті лише підкріплювали її рішучість.

Сьогодні вона надумала вперше піднятися на кручу, яка обступала місто з півночі. Вів давно вже запримітила, що на хребті тієї кручі щось біліло, але здалеку не могла розібрати, що воно таке. Пологим південним схилом звивалася піщана стежечка: вона зміїлася поміж високих трав, колючих будяків, які саме цвіли пурпуровими чубариками, й невисоких, обчухраних невсипущими вітрами деревець.

Усю дорогу намагалася якомога менше користуватися костуром і натомість рівномірно розподіляти навантаження на обидві ноги. Права повсякчас озивалася болем, проте ще тиждень тому про такий похід годі було й мріяти.

Мокра від поту сорочка прилипала до спини, але орчиця закрутила свої кучері в дульку, тож солоний бриз приємно обдував шию та плечі.

Узагалі-то вона хотіла прогулятися наодинці, але не так сталося, як гадалося. Поруч дріботіла Ґалліна, а Вів не годна була утекти від непроханої супутниці.

— Гм, незлецький пейзажик, — прокоментувала гномка, затуляючи очі від сонця. Засукавши рукави й перекинувши через плече зв’язані шнурками черевики, вона босоніж стояла у піску й роздивлялася краєвид.

Десь далеко ударив дзвін. Затокою прокотилася луна. Було далеко за полудень. Ранковий туман розвіявся, наче й не бувало. Угорі пашіло безхмарне небо, а місто внизу обімліло від спеки й закуняло. Навіть одинока шхуна біля причалу — й та дрімала, не маючи сил, щоби кудись плисти. Лінивий плюскіт хвиль розчинявся в сонній тиші пообіддя.

Вів перевела подих і продовжила підйом. Як добре, що вранці їй вистачило розуму перевісити шаблю так, аби та щокроку не гупала по нозі: підперезалася навскіс, через плече, а піхви закинула за спину. Тепер ніщо не заважало йти.

Наступний привал улаштували аж на вершині пагорба. Зупинилися, роззирнулися. Користуючись перепочинком, орчиця ще й до ноги дослухалася: та нила, але не критично. Головне, що пекельним болем уже не пульсувала.

— Та це ж цвинтар, — ахнула Вів.

На хребті кручі, за невисокою кованою загорожею дійсно розкинулося старовинне кладовище, поросле ковилою, що шелестіла чубом і мляво лоскотала надгробки. Орчиця помітила навіть кілька дворфійських могил — ті вирізнялися брилами кварцу на місці могильних плит.

Вів подибала до воріт, зайшла на цвинтар і зрештою знайшла на позір надійний камінь, на який блаженно сперлася всією вагою. Сіль, дощі й вітри давно стерли епітафію, тому орчиці не було соромно за те, що багато хто назвав би блюзнірством. А змучена нога тому тільки раділа.

Ген далі на північ, на наступному пагорбі, виднівся пишний маєток, оточений гігантськими багатовіковими деревами, а не типовими для цього краю миршавими чагарниками й сухостоями, та охайним, підстриженим живоплотом. Рута ж якось казала, що на північних околицях Мурка живе Кселія Ґрейтстрайдер. Цікаво, подумала Вів, це її садиба?

Ґалліна скептичним оком оцінила кладовище й скривилася:

— Як на мене, паскудне місце.

— Не любиш цвинтарі?

— Не люблю, коли їх облаштовують на такій, побий мене грім, висоті! Роззирнися! Круча плюс пісок! Уллє добряча злива — і, гляди, родичі знову побачать свого діда, хоча розраховували зустрітися хіба на тім світі.

Вів придивилася, що висічено на сусідніх плитах.

— Вони вже давно тут спочивають. Якби дощі могли розмити ці могили — вони б уже їх розмили.

— Все одно паскудна ідея. А взагалі я не для того сюди прийшла, — фиркнула Ґалліна.

— Овва, а для чого? Розкрий секрет. Бо я прийшла, щоби потренуватися. І думала, що ти впала мені на хвіст, бо провітритися захотіла.

— Пф. Скажу як є: тобі потрібен спаринг-партнер. Чи партнерка. Не закочуй очі, ти й сама це знаєш. І що ти будеш робити, намарне махати шаблею? Велика з того користь? Чи, може, сама когось попросиш до пари? Наприклад, Іридію? — гномка діловито витоптувала галявинку серед будяків на пологішому схилі кручі, за кількадесят кроків од цвинтарної загорожі.

Вів хотіла була сперечатися: детально розповісти, скільки щодня тренується наодинці, які вправи виконує і які результати має. Подумки прокрутила в голові всі аргументи — свої й гномчині — і зрозуміла, що ця розмова нікуди не приведе. Тож вирішила бути мудрішою, не марнувати часу й зусиль.

— Твоя правда. Але ти могла запропонувати це й раніше, отже, приперлася сюди не лише заради того, аби підсунути свою кандидатуру. Гм-м-м-м, — Вів примружилася й поглядом вивчала Ґалліну. — А-га. Ясно. Ну, якщо хочеш сказати щось віч-на-віч, то кажи. Я слухаю.

— Мейлі.

Вів лупала очима. Ніколи б не подумала, що ця тема може цікавити Ґалліну.

— Що — Мейлі? Давай до суті.

— Ти втріскалася в неї чи як?

— Що?.. Я... Зажди, а тобі яке діло? — Вів відштовхнулася від каменя й міцно стала на ноги. Стегно більше не сіпалося, наче полохлива косуля.

— Ти запала на неї? Так чи ні?

— Ну, скажімо, так, і що з того? Чи ти ревнуєш? Вибач, не розумію, до чого ти ведеш.

— Я ревную? Пф! — Ґалліна похитала головою й стала руки в боки. Повільно вдихнула, а тоді як заторохтіла: — Я просто намагаюся зрозуміти тебе. Ти по пів дня просиджуєш у книжковій крамниці, цілий куточок там собі облаштувала. Пофарбувала двері. Ба навіть клієнтів консультуєш! А вечорами любесенько прогулюєшся разом із пекаркою-дворфійкою. Себто ти осісти тут надумала чи як? «І жили вони довго й щасливо...»?

— Сміх та й годі! — обурилась Вів. — Я щойно видерлася на кручу, щоб шаблею помахати. То які, по-твоєму, в мене плани на майбутнє?

— Я ж за це й питаю. А вона знає, що ти скоро поїдеш, назавжди? — Ґалліна намагалася вдавати байдужість, але її очі були сповнені щирого співпереживання.

— Авжеж, знає. Та я й досі не розумію, тобі яке діло? Чи боїшся, що я не стану знайомити тебе з Ворреном, якщо надумаю тут залишитися?

Гномку це запитання явно зачепило.

— Я просто знаю, як це — бути покинутою, — зрештою відказала Ґалліна. — У Мейлі золоте серце.

Вів опанувала сплеск обурення й мовила:

— З Мейлі все так несподівано закрутилося. Я не мала наміру морочити їй голову. Вона знає, хто я, чим займаюся. Знає, що скоро поїду.

Орчиці пригадалися ті красиві й мудрі слова дворфійки, мовляв, усі дивляться на світ крізь крихітне віконце. Але не змогла доладно скласти їх докупи. Та й говорити чужими словами — це нечесно.

— Послухай, ми обидві прекрасно знаємо, хто є хто. І для обох це лише розвага на кілька тижнів. Чорт забирай, та я б воліла ніколи ні до кого не прив’язуватися, бо ніде надовго не затримуюся, — Вів розпачливо похитала головою. — Знаєш, мені зовсім не подобається, куди зайшла ця розмова.

— Ще б пак. Вірю, вірю, — Ґалліна зніяковіло копирсалася ступнями в піску. — Але я мусила запитати.

Вів теж утратила спокій. З одного боку, вона була впевнена: вони з Мейлі знають що роблять. Між ними немає ані брехні, ані таємниць. Але чому тоді Ґаллінині слова так її збентежили?

Найкращі ліки від бентеги — фізичні вправи.

Орчиця сперлася об загорожу, з правої ноги стягнула сандалію, з лівої — черевика. Витягла з піхов шаблю й, ледь-ледь накульгуючи, пошкандибала до витоптаного на піску майданчика.

— О, непогана арена. То я відповіла на твоє запитання?

Ґалліна стиснула губи:

— Так. Утім, це мене й не стосується.

— Не до душі мені твій тон. Ану, глянь на мене. В очі дивись.

Гномка мимохіть підкорилася.

— Боги мені свідки, я не янгол і не святенниця. Але й не скотиняка безсовісна. Гадаю, саме це ти хотіла почути?

Ґалліна довго свердлила Вів поглядом, а тоді кивнула. Орчиця відчула надзвичайне полегшення, бо ця розмова висотувала з неї всі залишки сил. А тепер вони обидві немов прокинулися після довгого хворобливого сну.

Урешті Вів розім’яла плечі, стала в оборонну стійку й поволі змахнула шаблею, насолоджуючись кожним рухом. Їй подобалося відчувати, як сотні скорочень м’язів урівноважують і скеровують гартовану сталь. Так помахи шаблі перетворюються на танок.

За хвилину Ґалліна дістала з ладунки два ножі й теж розпочала свій танок тіла й металу — зовсім інакший і водночас навдивовижу схожий.