Книжки та кістяний пил

7

У Вів виникло передчуття, що доведеться таки заплатити Руті двадцять мідяків — і не тому, що книжка сподобалася.

Аби точно не спізнитися на призначену на полудень зустріч, орчиця вранці помалу вирушила на дощату набережну. За бинтами нічого не було видно, але Вів відчувала, що рана напрочуд швидко загоюється. Ступати стало ще легше. Вона навіть повсякчас наважувалася дати на праву ногу трішечки навантаження. Проте йшла неквапом, бо хотіла обміркувати прочитані напередодні розділи «Холодної зброї».

Холодну зброю там застосовували значно рідше, ніж Вів сподівалася. Ось чому Рута так загадково всміхалася. Як на те пішло, за всю першу третину книжки було рівно нуль сцен із боями на мечах чи бодай на ножах. Натомість там розповідалося про дипломатичні — і не тільки — інтрижки Міррім із родовитими й пещеними чаклунами і про те, як її особиста охоронниця, Тамора, згаданих вище чаклунів намагалася відвадити. І про те, як Міррім і Тамора чимраз гучніше сварилися. У їхніх діалогах було дуже багато каламбурів і хитромудрих ігор слів, та переважно все зводилося до сарказму. Тамора була кам’яною фейрі, на добрих кілька століть старшою від Міррім із роду людського. І вони палко ненавиділи одна одну. Мабуть. Із кожною сторінкою ставало тільки важче зрозуміти, що між ними. Вів хотіла, щоб Тамора й Міррім або натовкли одна одній пику, або ж разом заскочили під ковдру й урешті-решт усе з’ясували. Орчиця вже заприсягнула: якщо цього не станеться в найближчих розділах, вона покине читання і з легким серцем віддасть Руті ті нещасні двадцять мідяків.

Вів була думала, що доведеться чекати Піттса. Коли ж ні, це він уже чекав на неї навпроти «Чортополоху». Возик стояв неподалік, край дороги. Сам же орк, звісивши долоні поміж колін, сидів на помості. Біля нього лежало чотири дошки, пилка, молоток і ще кілька інструментів.

Побачивши Вів, Піттс звівся на ноги.

— Салют! — гукнула Вів, обперла милицю об поручень, а сама сперлася на стовпчик. — Як добре, що ти вже на місці.

— Осьо на купі все, що тре’. В мене троха іншої роботи є сьогодні, по обіді вернусь заберу ’струмент, — Піттс зазирнув Вів у очі й сердешно попросив: — Ти ж тілько не лишай нічо’ надворі без нагляду.

— Та не залишу, чи ж я зовсім дурна?

Тим часом Піттс перевів погляд на стосик дощок:

— Із запасом узяв. Про всяк випадок.

— Та мені й однієї вистачить.

Той знизав плечима:

— Ну, як нових не наробиш, то в найгіршому разі зостанеться та сама одна дірка, — на тім Піттс узявся за голоблі й поторохтів нагору, до міста.

— Бодай тобі заціпило! — пробурмотіла Вів собі під носа. — Хіба я не годна одну-дві дошки прибити?!

Орчиця хотіла зазирнути до Рути, привітатися, але передумала: спершу треба зробити діло.

На щастя, Піттс залишив ще й ящичок довгих залізних цвяхів, а також невеличкого лома й огризок вугільного олівця.

Вів сіла на поміст, узяла верхню дошку, поклала її впоперек доріжки поруч із проламаною — надто довга.

— Тю, та нема нічого простішого, — хмикнула вона й олівцем позначила бажану довжину.

Взяла пилку, як могла — себто максимально незручно, — вмостилася так, щоб пилка впиралася в дошку під прямим кутом і в потрібному місці. Власне, для цього довелося виставити поранену ногу вбік і скорчитися в три погибелі. Другою рукою налягла на дошку й почала пиляти. На лихо, інший кінець нової дошки підскакував і хляпав, а зубці пилки косо вгризалися в деревину й щораз застрягали.

Хекаючи й сиплючи прокльонами, Вів наполегливо шарпала бідолашну пилку на себе й від себе. Це тривало приблизно вічність. Коли врешті надпиляний край почав відгинатися, вона не витерпіла й відламала — чи то пак по-живому відірвала — його вручну, сколовши чималий кусень повздовжніх волокон. Але й без того зріз вийшов жахливий — косий, кривий, кострубатий і навіть не там, де планувався.

Вів зітхнула й глянула на стосик із трьох запасних дощок, які вже й не видавалися такими зайвими.

— Щодня якась прутня, — підсумувала орчиця.

~

Другу дошку Вів теж зіпсувала. Й лише з третьої спроби їй вдалося відпиляти як слід — більш-менш рівно й там, де треба. Для цього насамперед довелося провести низку акробатичних експериментів, у яких найбільше набідувалися й без того бідолашні ноги та спина, а також трохи набити руку на вже зіпсованих дошках і навчитися пиляти плавно, аби на зворотному шляху зубці пилки не вгризалися намертво в деревину. Принаймні за результат уже було не аж так соромно.

Настав час відірвати залишки старої проламаної дошки. Це була куди легша частина роботи. Вів підважила край ломом, трохи налягла — і готово.

А забивати цвяхи виявилося ще простіше. Ій-бо, раз плюнути. Орчиця із великою насолодою замахувалася молотком і била чітко по головці. Стук-стук-стук. Навіть по пальцю ні разу не зацідила. Мова сили й влучності удару — це мова, яка текла в її жилах. Вів мимоволі розпливлася в усмішці.

Та на останнім ударі трохи переборщила. Щойно молоток опустився на головку цвяха, по всьому полотну дошки пролягла глибока тріщина. Вів ревонула й голосно загнула матюка. За мить у неї за спиною прочинилися двері книгарні.

— Та щоб я скисла, що тут коїться?! — скрикнула Рута. Позад неї занепокоєно дзявкотів Коржик.

Вів винувато підвела очі:

— Та я тутечки... хотіла доріжку поремонтувати...

Рута стояла, роззявивши рота, й витріщалася на купи тирси, якісь куці уламки й бруски, розкиданий інструмент і вже тріснуту нову дошку на місці старої проламаної.

— Як. Якого?!.. Хто т-тебе?!.. — щуролюдка спересердя не могла дібрати слів.

— Ну, тут же була трухлява дошка, пам’ятаєш, я розказувала? Я було ледь не провалилася ногою. Точніше, провалилася, але милицею. І подумала, треба б. — Вів зиркнула на молоток, тоді знову на Руту. — Могло ж бути й гірше?..

Рута зціпила губи й несамовито шарпала застібку плащика — здавалося, ось-ось відірве. Тоді грюкнула дверима — Коржик лишився всередині — й, не сказавши більше ні слова, подріботіла вниз вуличкою.

~

Вів зітхнула й узяла останню цілу дошку. Ретельно відміряла, ще ретельніше відпиляла потрібну довжину. Прилаштувала на місце й обережно, дуже обережно, ба навіть лагідно позабивала цвяхи. На останніх ударах вона навіть дихнути боялася.

Потому звелася на ноги й благоговійно подивилася на плоди своєї праці. Звісно, нова дошка вирізнялася з-поміж сусідок, але, подумала Вів, це ненадовго. Вітер, сіль, пішоходи й час зроблять свою справу. Рік, пів року — й уже ніхто нічого не відрізнить. Орчиця сперлася на милицю й випробувала нову дошку на міцність — пф, не деревина, а криця.

Поки позмітала тирсу, поки зібрала всі інструменти й згребла докупи будівельне сміття, вже й Піттс нагодився.

Спершу глянув на гірку обрубків, що зосталися від першої, чи то пак від перших трьох спроб, а тоді на результат. Вів думала, він зараз зарегоче або скрушно похитає головою, але орк спокійно почав збирати інструмент і залишки деревини й закидати їх у короб візка.

— Скільки з мене? — запитала Вів.

— Ні, скільки з мене? — прозвучав писклявий голос у них за спинами. То була Рута з багетом в оберемку. Поділ її червоного плащика тріпотів на вітрі.

— Та ніскілько, то ж відходи з пилорами, — не обертаючись, мовив Піттс.

Вів його словам не повірила.

Рута вочевидь теж.

— Ой, хлопче, не обманюй. Поки не підобідаєш, я тебе нікуди не пущу, — тоді суворо зиркнула на Вів: — І тебе теж.

~

Щойно Рута прочинила двері, Коржик угледів свіжу здобу й уже не зводив із неї очей. Слідом за Рутою хоч-не-хоч ввійшла Вів, а Піттс — той і зовсім зніяковів. Потоптався на порозі, зіщулився, втягнув голову й таки зайшов у книгарню. Всередині знай полохливо роззирався, немов ті заповнені вщент полиці погрожували поховати його під лавиною паперу.

Рута закопошилася біля прилавка: відсунула купу книжок, виклала свіжий хлібчик і зникла за стелажем, у глибині приміщення. Вернулася з довгим ножем і перкалевим клуночком. Розв’язала вузол — усередині було пів кільця ковбаси й трикутний кусень сиру, який апетитно пах сметаною, сіллю й літніми травами.

Не гаючи часу на балачки, Рута вправно нарізала все, потім виклала на скибки багета по кілька шматочків сиру та кружалець ковбаси й, відводячи очі, простягнула обом оркам по канапці. Потім швиденько приготувала таку ж канапку собі, а Коржику кинула сирну скоринку. Той на льоту її проковтнув і гайда крутити хвостом, просячи ще.

— Ну, чого стоїмо, кого чекаємо? — нарешті заговорила щуролюдка. — їжте, — на тім вона демонстративно вкусила канапку й почала енергійно жувати.

— Ем, та ми ж... — почала була Вів.

— Їжте!

— Добре, добре, — орчиця зубами відщипнула окраєць багета. Як і передбачалося, той був фантастично смачний: духмяний, м’який усередині, хрусткий ззовні. Й натурально танув у роті.

Піттс явно почувався ні в сих ні в тих, але підкорився й теж узявся до канапки.

За якусь хвилинку Рута прокашлялася й мовила:

— Спасибі вам обом, — придивилася до Піттса: — Можливо, на знак вдячності я можу запропонувати тобі якусь книжечку?

Вів уже уявляла, як той зараз буде віднікуватися, коли ж ні — Піттс обрав шлях іще меншого опору. Він несміло взяв із найближчої полиці якусь невеличку жовту книжечку, яка в його велетенській руці виглядала ще крихітнішою.

— Оцю можна?

— Овва, «Шипи й шестерні». Прекрасна збірка віршів. Дарую, — елегантно кивнула Рута.

— Ну. Цей, мені вже тре’ йти, — Піттс незграбно відкланявся й вийшов із книгарні.

— Ще ніколи не бачила, щоб когось так нажахала безплатна канапка, — засміялася Вів.

Рута поглипала на зачинені двері, тоді глянула на прилавок, на свій скромний обід, змахнула недоїдки Коржику й ридма заридала.

— Сране життя! — схлипувала Рута. — Що я тут роблю? До чого я докотилася?! Покладатися на чужу милостиню, аби замінити одну нещасну дошку!

Сказати, що Вів стало прикро й ніяково, — нічого не сказати. Намагаючись бодай трохи втішити щуролюдку, вона всадовила її на високий табурет. Та Рута лише закинула лапки на прилавок і зарилася в них носом.

— Та годі тобі, не плач. Хіба все так погано? — боязко заговорила Вів, розуміючи, що це може бути дуже тонка крига.

— Все набагато гірше, ніж ти думаєш, — рюмсала Рута. — Я вже не витримую. Та й книгарня довго не протягне. Ще місяць-два — і гаплик.

— Та не може такого бути, — підбадьорювала її Вів. — Я так розумію, ця книгарня існує тут уже не один рік. Усе буде нормально, все владнається.

Щуролюдка підняла голову — лише для того, щоб спопелити Вів сповненим відчаю поглядом:

— П’ять десятиліть. Ця книгарня існує тут ось уже п’ять десятиліть. Її заснував мій покійний батечко. Я тут виросла. Малою спала отам на поличці, поміж книжок, — вона кивнула на шафу в протилежному кутку. — Помираючи, батечко заповів книгарню мені. І я, його люба донечка Рута, спустила все на пси! Сили небесні, а що він сказав би, якби побачив, до чого я довела «Чортополох»?!

Вів незграбно поплескала ту по плечу:

— Як я вже казала, я мало знаюся на комерції, але... Можливо, щось змінилося?

— Та нічогісінько не змінилося, все точно таке саме, як і було. Ну, визнаю, не зовсім таке. Усе потьмяніло, облупилося, почало розвалюватися. Та назагал усе лишилося як було. Єдина відмінність: за прилавком замість батечка — я.

— Гм. То, може. Може, в цьому й проблема?

Рута примружила очиці:

— А ти, я бачу, вмієш розрадити!

— Йой, лихо, та я ж не те мала на увазі! — спохопилася Вів. — Я не кажу, що проблема в тобі! Я хотіла сказати, може, проблема в тому, що тут, у книгарні, нічого не міняється? Вибач, я не бажала підкинути хмизу у вогонь. Просто емоції, тим паче чужі — це зовсім не моя парафія.

Рута захихотіла крізь сльози:

— Та не прибідняйся. Ти — найтямовитіша моя клієнтка за останній місяць.

— А оце вже реально проблема, — пирхнула Вів.

Хихотіння Рути переросло в хрипкий істеричний сміх. Пересміявшись, вона знову заговорила, вже спокійніше:

— Ти не повіриш, але я частенько про це думала. Про те, щоб щось змінити. Але щоразу то часу бракує, то грошей, аби залатати всі дірки. І я просто сиджу тут і долоньками вихлюпую воду за борт.

Вів почухала потилицю:

— Ну диви, сьогодні стало на одну дірку менше. А, тьху, це я ж її й проламала, тому вона не рахується.

Рута знизала плечима й сперлася підборіддям на схрещені лапки.

— А якби в тебе була можливість щось змінити, що б це було? — поцікавилась Вів.

Щуролюдка надовго затихла. Вів уже було змирилася з думкою, що відповіді їй не почути, коли ж ні:

— Та багато що. Насамперед провела би повний перепис майна. Оновила б асортимент. Спродала б ті драні атласи. Накупила б нових видань. Стіни перефарбувала б. А тоді магічним чином перенесла б усю будівлю в якесь велике місто, де всі тільки те й роблять, що скуповують і читають книжки, — Рута зацікавлено подивилася на Вів. — А ти що змінила б? Тобі свіжим оком видніше, що тут не так.

Вів розуміла, що опинилася на ще тоншій кризі.

— Ем-м-м... — несміло буркнула вона. — По-перше... Запашок... Мабуть, я б для початку зробила щось із цим килимом.

— Запашок?..

— М-м, так, від килима смердить пліснявою і... сечею, — орчиця покосилася на грифтер’єра. — Наче його роками в нечистотах вимочували.

Коржик обурено пугукнув і клюнув наклепницю в носак черевика.

Рута знову засміялася, тоді принишкла.

— Дякую, що полагодила хідник. І дякую, що вислухала моє ниття.

— Лише завдяки тобі й твоїм книжкам у мене тут ще стріха не потекла, — відмахнулася Вів. — Вважай, мені й самій це вигідно.

Щуролюдка пожвавішала, в очах нарешті зблиснув інтерес.

— До речі, про книжки. Як тобі «Холодна зброя»?

— Ой, ну я... Цейво... — Вів тягнула час, щоб щось вигадати, але вирішила не мудрувати. — Якщо чесно, я ще й половини не прочитала. Скажу, коли закінчу.

— Що, замало двобоїв на мечах, еге?

— Я утримаюся від передчасних суджень, маю право.

Рута піднялася з прилавка, покрутила вусиками. Відрізала ще дві скибки багета, поділилася з Вів.

Поки орчиця наминала хліб, щуролюдка, принюхуючись і ретельно все обдивляючись, обійшла крамничку.

— Килим дійсно смердить. І як я цього не помічала?! Мабуть, я постійно переймаюся лише через якісь масштабні проблеми й банально не бачу дрібниць у себе під носом. Так, килим треба гарненько провітрити.

Вів ковтнула здобу й похитала головою:

— Е ні, той килим треба гарненько. спалити до бісової матері!