Книжки та кістяний пил

11

Райлі буркнула коротке заклинання — спалахнуло світло. Воно немов лилося зрогатеньких лишайників, які обліплювали стелю печери, що стала їхнім прихистком.

На жаль, те неживе блакитне сяйво зовсім не гріло. Лііна дрижала від холоду, проте її щоки залилися рум’янцем. Бліда шкіра на неприкритих плечах здавалася тонюсінькою, ледь не прозорою. Від спалаху світла Лііна замружилася.

Райлі стискала в долоні магічний камінь — від застосування чарів, дарма що найпростіших, він нагрівався, тож власниця жадібно поглинала кожну дрібку тепла.

— Шкода, що тут нема з чого вогнище розкласти, — зітхнула вона.

Тоді дістала з наскрізь мокрої торби таку ж наскрізь мокру мантію, розіслала її на камінні. Потіснилися, але вдвох умістилися. Пощастило, що Райлі не загубила сумку в морі. Пощастило, що вони на смерть не розбилися об скелі.

— Та нічого, переживемо, — прошепотіла Лііна й вичавила із себе невеселу усмішку. Мокре йрозкуйовджене волосся поприлипало їй до щік, але однаково немов сяяло в напівтемряві. Як і їїусмішка.

Лііна підсунулася ще ближче й зрештою притулилася до Райлі.

Якийсь час Райлі боялася поворухнутися. Лише зачаровано вдихала запах Лііниного волосся, морської солі й мокрої пряжі. Так, вона не вміла прикликати вогонь, але між ними й без магії щось розгоралося. А потім на зміну несамовитому запалу прийшло щось нове, незвідане.

— Райлі, — прошепотіла Лііна й пригорнулася ще ближче.

За останні кілька днів Райлі пізнала нові значення найпростіших рухів і жестів. І те, що за ними крилося, водночас лякало й вабило її.

— Так? — мовила вона й нахилила голову.

Лііна заворушилася, й ці звуки заповнили тишу холодної печери в скелях посеред моря. Повільно й невпевнено вона підняла руку, намацала западинку й початок ключиці. Тоді пальці ковзнули під мокру тканину, мимохідь вивчаючи довжину йрельеф випуклої кістки. Це було так приємно й потаємно, що Райлі затамувала дихання.

Потім пальці зупинилися, і вже наступної миті Райлі припала вустами до губ Лііни. Спершу вона була заплющила очі, але коли розплющила, побачила, що Лііна дивиться на неї поглядом, сповненим пристрасті й жадання.

Розпалюючись, вони спрагло спліталися руками й перепліталися тілами. Байдуже, що під мокрою мантією було тверде каміння, — на це вже ніхто не звертавуваги. Лііна і Райлі упивалися одна одною, насолоджувалися гарячими дотиками долонь і губ, які опускалися все нижче й нижче...

Вів відірвалася від читання, бо відчула, що її свердлить очима Рута.

Гаяти дні в книгарні було б набагато приємніше, якби не специфічний зміст роману, що його підсунула щуролюдка. І річ не в тім, що Вів той роман не подобався — навпаки, він їй дуже припав до душі. Просто деякі абзаци або й цілі розділи змушували її паленіти, пробуджували плоть. І щоразу на таких сценах за орчицею неодмінно спостерігала Рута — точно тобі знала, на якій сторінці що буде. Вів ставало ніяково, вона стидалася, неначе хтось підглядає, як вона купається.

— Мабуть, цей розділ я дочитаю у себе в кімнаті на горищі, — Вів позначила сторінку закладкою, згорнула «Море пристрасті» й відклала книжку вбік.

— М-м-м, хочеш усамітнитися? — осміхнулася Рута.

Вів подумки відзначила, що такого хитрого й багатозначного прищуру ще не бачила.

— Та ні, просто... Просто ти так витріщаєшся на мене, наче пильнуєш, аби я нічого не вкрала.

— Бороніть боги! — віднікувалася щуролюдка. — Мені ж просто цікаво, чи тобі цікаво!

Вів узяла костур і підвелася з крісла.

— Ага, чи цікаві мені найбільш. пікантні сцени?

Рута вибухнула реготом, аж Коржика розбудила.

— Але я й досі не розумію, що ти замислила? Чесно кажучи, користі з мене небагато. — Вів пошкутильгала до прилавка.

Щуролюдка гортала величезний каталог видань і робила позначки в гросбуху.

— Ну, сам факт твоєї присутності дуже мене.

Цієї миті прочинилися двері. До книгарні несміло зазирнула висока морська фейрі.

— Моряцькі атласи? — Вів випередила Руту й розпливлася в усмішці.

Потенційна клієнтка сіпнулася й лише набундючила брови.

— Я можу вам чимось допомогти? — своєчасно втрутилася Рута, вибігаючи з-за прилавка й усім виглядом показуючи, що Вів тут зайва.

~

Незабаром відвідувачка пішла зі стосиком із трьох книг у руках — мабуть, на неї чекала довготривала подорож морем. Вів же стояла у дверях, барабанячи пальцями по облупленому одвірку.

— Ну що знову? — не витримала Рута. — По тобі ж видно, вже щось надумала. Що? Ще якісь меблі докупити?

— Та ні. Не меблі. Знаєш, мені кортить. — Вів помітила ту саму хитру посмішку на губах щуролюдки й не дала їй слова вставити, — мені кортить допомогти тобі. Так-так, зробив діло — читай пікантні сцени сміло. Тільки я їх читатиму на самоті, у себе в кімнаті.

— Щоб ти знала, за ці два дні тут побувало більше покупців, ніж за весь минулий тиждень. І це не рахуючи тебе! — пирснула Рута.

— Серйозно? Та справи все одно йдуть сутужно.

Щуролюдка скривилася:

— Що ж, знайомся: таке воно, життя книготорговця в богами забутому містечку Мурк. От я впевнена, що з тебе вже є дуже велика користь: перехожі бачать тебе у вікні й розуміють, що крамниця не зачиняється. І не завалюється!

Вів пошкрябала залишки червоної фарби на вхідних дверях.

— Можливо, свіжа фарба теж подавала би їм правильний сигнал.

— Подавала б, та недовго. Аби ти знала, як швидко вона облущується від солі й вітру. Фарбувати щось ззовні — це буквально викидати гроші на вітер. Якщо вже й витрачати останні срібняки, то на щось важливіше.

— Наприклад?

— Наприклад, нові книжки, — Рута поплескала лапкою по каталогу. — У мене всі видання такі старезні. Звісно, я нічого не маю проти класики, але... В Азимуті тепер стільки всього друкується!.. Актуальні теми, молоді сміливі автори й авторки. А ще в моді писати цілими серіями. І якщо вже купив першу частину, то захочеш і другу, й третю і так далі. А це означає що? Правильно, постійні клієнти й постійний оборот каси.

Від розпуки щуролюдка різко згорнула каталог:

— Але ж, Йосип голий, усе таке дороге! І це я мовчу про те, що в мене тут навіть місця для нових видань нема.

Вів укотре зиркнула на вщент заповнені полиці:

— Так, шкода, що всі ці старі книжки нема куди подіти.

— Ти на що натякаєш?..

— Та ні на що, просто міркую вголос. Не зважай. Мабуть, це від нудьги й неробства. Треба б м’язи розім’яти, бо зовсім охляну. А нога без навантаження на очах здувається. Краще піду пошукаю місцину, де можна повправлятися, не заривши носом у пісок. Ти не проти?

Рута махнула лапкою.

— Скоро повернусь, — кивнула Вів і подибала до «Окуня».

~

Пристібати до пояса шаблю було так само приємно, як взувати старі розтоптані черевики. Коли Вів востаннє брала із собою шаблю? Бозна. Вона вже давно збилася з ліку днів.

Цього разу орчиця не пішла до дюн, де могла, бува, ще й на Іридію наткнутися. Натомість звернула на задвірок «Окуня». Блохастого любителя тельбухів не було видно. Ґалліни, на щастя, теж.

Дворик за шинком виявився напрочуд охайним: попід стінами тулилися ящики й бочки, в одному кутку — компостна яма, в другому — невеличка кабиця. За огорожу правив піщаний схил, подекуди порослий сухостоєм. Ген далі починалися скелі.

Кращого місця для вправ годі й шукати: задвірок звідусіль був прихований від чужих очей.

Вів залишила костур під стіною, вийшла на середину дворика, роззирнулася: на відміну від дюн, він був немов спеціально створений для одиночних тренувань. Орчиця аж розізлилася на себе, що не додумалася зазирнути сюди раніше.

Дістала з піхов шаблю. Без різких рухів стала в оборонну стійку. Спробувала дати трохи навантаження й на праву ногу — та відгукнулася гострим болем у рані, але нічого критичного.

Почала з азів, щораз нарощуючи амплітуду рухів: замах, розворот, випад. Замах, розворот, випад. Тіло спершу не слухалося, чинило опір. Таки заіржавіла, подумала Вів. Проте з кожним рухом м’язи й жили згадували свою справу. Орчиця тішилася, та недовго — біль у правому стегні теж посилювався. Вона повправлялася зо чверть години й мусила передчасно закінчити тренування.

По спині й під пахвами хлюпотів піт. У скронях болісно пульсувало. Вірні ознаки, що вчасно зупинилася.

Вів витерла чоло, сховала шаблю в піхви й, спираючись на костур, пошкутильгала в шинок, міркуючи, чи вдасться випросити в Бренда бодай відро теплої води.

~

Спершу окремо помила голову, закинула мокрі кучері за плечі, тоді так-сяк сполоснулася, вмочаючи ганчірку в тазик, обтерлася насухо, перевдягнулася в що було й бадьоро почимчикувала до «Чортополоха». Безжально припікало післяобіднє сонце — так наче хотіло висушити море під собою або ж спересердя в ньому втопитися.

Після спонтанного тренування Вів вирішила пожаліти натруджену ногу й сильніше налягала на костур.

Зайшла до книгарні й, прибираючи з обличчя налиплі мокрі пасма, почала була:

— Знаєш, я очікувала гіршого, коли ж...

Перед нею стояв він. Той чоловік у сірому.

Він був у Рутиній крамничці.

Цього разу нібито без портфеля на плечі, але це точно був він. Вів ладна була життям присягнути, що це він. Гострий ніс, сірий зашмульганий плащ. Каптур відкинутий на спину. Залисини. Рідке сиве волосся заплетене в миршаву кіску. Безбарвні, запалені, сльозаві очі. Від одного його вигляду у Вів усе похололо, а по загривку мурашки побігли.

Незнайомець озирнувся. Під одним оком пульсувала синя жилка.

У нього був очманілий, нездоровий погляд. Ще якусь мить він нишпорив по полиці, тоді відсахнувся й сховав руку в проріз плаща.

— О, а я й не чула, як ти прийшла! — з-за рогу вигулькнула Рута, на ходу застібаючи плащика. — Я в комірчині була.

Захлинаючись гавкотом і пугуканням, її обігнав Коржик. Він мчав на чужинця. Той обернувся на звук.

Грифтер’єр стрибонув. Вів не встигла й оком змигнути, як незнайомець втелющив Коржика по писку. Той незграбно гепнувся додолу, аж шерсть і пір’я полетіло, здавлено пугукнув і тоді заскавулів від болю.

Вів уже тримала ковіньку напоготові.

— Срань господня! Що ви собі дозволяєте?! — заверещала Рута на чужака.

— Пробачте, пані, — винувато схилив голову той. — Рефлекс самозахисту, не більше. Я й сам від себе такого не очікував, — у нього був безмежно байдужий голос, сухіший, ніж пісок у тисячолітній пустелі. Чоловік кивнув на Коржика, який намарне намагався підвестися. — Здається, я не завдав тваринці великої шкоди. Та ще раз перепрошую.

— Засуньте свої вибачення знаєте куди?!.. — обурювалася Рута, присідаючи біля Коржика.

Сірий чоловік уже прямував на вихід. Ще раз зиркнув на Вів, помітив, як вона тримає костур, і огидно вишкірився.

Усе нутро Вів запалало гнівом. У ній знову заклекотіли інстинкти, що були задрімали.

Їй хотілося загарчати й учепитися йому в горлянку. Або заревти й розтрощити йому макітру. Зазвичай такі глибоко поховані первісні рефлекси прокидалися в орчиці лише в розпал битви. Вів понад усе на світі хотілося зацідити чоловікові ковінькою по пиці, збити з ніг і віддухопелити. Але вона завагалася, чи зараз їй таке під силу. І поки м’ялася, той виродок устиг прожогом проскочити до дверей і зник з-перед очей.

— Вражий же ти син! Хто він у біса такий?! — пінилася Рута.

Вів визирнула за поріг — здіймаючи куряву, ірод простував униз вуличкою.

— Не знаю, — прогарчала вона, — але хай мене вахмурки вхоплять, якщо не з’ясую!