Книжки та кістяний пил

1

Вів лежала на підлозі тісної кімнатчини. Чи то пак майже на підлозі. Будівля явно не була розрахована на орків, та й ліжко виявилося на добрі два-три фути коротше, ніж треба. Хтось стягнув додолу набитий соломою матрац і підпер орчиці поранену ногу сумкою, щоб кінцівка не звисала й була вище, ніж тулуб. І на тім спасибі. Хоча боліло все одно пекельним болем.

Вів смутно пригадувала, як її закинули на мула й повезли вибоїстими стежками. Поранена орчиця всю дорогу кашляла від куряви, здійнятої вітром і копитами в’ючного. А курява здіймалася страшенна.

Ще два дні чи й більше Вів провалялася прикута до ліжка, повсякчас прокидаючись від хворобливого сну, щоб за мить знову провалитися в полон гарячкового марення. Невідь скільки разів приходив лікар. А може, й не приходив, може, їй усе це приверзлося. І найдивніше те, що невиразне лікареве обличчя вигулькувало в пам’яті вкупі з почуттям сорому, але за що їй мало бути соромно, Вів не пам’ятала.

Нарешті в голові розвиднилося. Принаймні тепер Вів розрізняла, де сон, а де реальність. Хоча хтозна, чи їй від того полегшало.

І якщо раніше її життю загрожувала крововтрата, то зараз, здавалося, вона помре з голоду.

Орчиця роззирнулася: простенька кімнатка, далеко не хороми. Грубо збите ліжко, невисокий столик, на ньому — тазик і гасовий каганець. Стіни оббиті необтесаними дошками.

Заґратоване віконце. Вів відчувала запахи моря, риби й сухої прибережної трави. У кутку навпроти стояла стара моряцька скриня, об яку хтось дбайливо обпер орчицину шаблю та ще якусь пародію на милицю. Молота не видно — мабуть, загубився дорогою. А більше в кімнатчині й не було чого роздивлятися.

У будівлі стояла мертва тиша. Звуки долинали лише знадвору: шепіт трав, плюскіт хвиль десь удалині, поодинокі крики морських птахів.

Вів повністю опритомніла не більш як годину тому, а вже зрозуміла: вона збожеволіє, якщо ще бодай п’ять хвилинок лежма лежатиме й витріщатиметься на цей убогий інтер’єр і ще вбогіший краєвид.

Одне добре: на ногу була накладена шина, так щоб у коліні не згиналася, й усе це щастя ретельно забинтоване. Праву штанину, вочевидь, відрізали. Якраз на рівні рани на бинтах проступала сукровиця, проте, як порівняти з колишньою пов’язкою із моху й рваної сорочки, це був колосальний прогрес.

— Та щоб я скисла...

Зціпивши зуби, вона помалу сіла, сперлася спиною об каркас ліжка й опустила поранену ногу із сумки-підпирачки додолу. Заходилася взуватися. Лівий черевик наліз нормально, а от праву ступню розперло так, що про взуванку можна було забути. По тому Вів підвелася, додибала до умивальника і, як могла, вимилася холодною водою та ганчіркою, яка лежала на краю тазика. Вода й ганчірка творять дива, подумала орчиця, бо їй стало значно краще. На тім вона пошкутильгала до дверей, але коли ступала на поранену ногу, в неї щораз аж у очах темніло. Ні, так діла не буде. Вів скривилася й розвернулася в напрямку скрині — хоч-не-хоч, а мусила взяти милицю.

Ще більше орчиця скривилася, коли зізналася сама собі, що з милицею дійсно набагато легше.

Там само, біля скрині, Вів за звичкою почепила на пояс шаблю.

І коли прочинила двері, побачила, що її кімнатчина розташована на вершині вузеньких і не надто пологих сходів.

Орчиця почала спускатися, намагаючись дати раду своїм кінцівкам і довбаній милиці. Та й шабля, яка теліпалася на поясі й раз по раз застрягала в сходинках, анітрохи ділу не сприяла. На кожному кроці Вів згадувала Воррена злим словом, добираючи чимраз гірші прокльони йому та його матінці. Звісна річ, Ворренової провини тут геть і не було, однак набагато приємніше клясти когось конкретного — навіть якщо, по совісті, мала би себе.

На півдорозі ніздрі Вів уловили запах смаженого бекону, що стало достатньо вагомим заохоченням продовжити такий сутужний спуск.

Сходи вели до видовженої, обшитої грубими дошками зали зі столами, лавками й стільцями — безперечно, це була зала корчми чи таверни, а може, харчевні, чи як іще воно по-місцевому зветься. По один бік ліниво позіхав великий камін. Зі стелі звисала залізна люстра, яку перекосило від ваги застиглого воску, що колись був свічками. На стінах і попід кроквами висіли скляні буйки й непогасимі ліхтарі, а ще — старі рибальські сіті й обчухрані весла з викарбуваними на лопатях іменами. Дюжина пошарпаних столів — усі стояли вільні.

Попід дальньою стіною простягався шинквас. За шинква-сом виднівся шинкар. Спершись на стійку, він мляво протирав мідного кухля. Здавалося, йому нема ніякого діла ані до цього закладу, ані до цілого світу. То був високий морський фейрі із сивуватою щетиною, гострим, як сокира, носом і загостреними вухами, які визирали крізь густі, схожі на січену морську капусту патли. Руки в нього від кистей до плечей були вкриті мудрованими татуюваннями.

— Доб’ранок, паніє, — буркнув шинкар. — Сніданок подавати?

Вів зависла, намагаючись пригадати, чи її бодай раз у житті називали «панією».

Тим часом татуйований фейрі байдуже зміряв орчицю поглядом, хіба на мить зачепившись оком за шаблю, а тоді продовжив натирати мідного кухлика.

— Бекон є? — запитала Вів.

— Угу, — кивнув шинкар. — Сьогодні бекон, яєшня, картопля. Щось іще?

У Вів у животі спершу забурчало, а потім завило.

— Неси все, що є.

— П’ять мідяків, оплата наперед.

Вів потягнулася рукою до гаманця на поясі — мац-мац, а нема. Озирнулася на сходи й матюкнулася собі під носа.

— За наступним разом заплачу. Бодай мені лихо, щоб я ще раз піднялася й спустилася цими клятими сходами.

— Та я бачу, ти далеко не втечеш, — осміхнувся фейрі. — До слова, ходи сідай, у ногах правди нема, а в милиці — й поготів.

Вів давно звикла до того, що саму її присутність усі сприймали як смертельну загрозу. Аж тут на тобі — така буденна розмова, та ще й жартики на її адресу. Мабуть, виснувала Вів, це через те, що вона кульгає, а тому й менше наганяє жаху.

Поки орчиця обирала, де б його зручніше примоститися, шинкар зник на кухні. Вів опустилася на стілець скраю шин-кваса, підсунула ще один нижчий табурет і поклала на нього босу праву ногу.

Барабанячи пальцями по стільниці, спробувала відво-ліктися від думок про порожній шлунок і заходилася знову роздивлятися інтер’єр, тепер уже під новим кутом. От тільки нічого цікавого більше не запримітила. Зате звуки й запахи, що долинали з кухоньки, заполонили всю її увагу.

Коли шинкар виніс сковорідку й поставив її перед орчицею, та ледь рук не попекла, підтягуючи гарячу пательню поближче. Скибочки картоплі, рум’яні шматочки свинини й два яйця зі ще рідкими жовтками досі шкварчали й бризкали жиром. Вів замало не розплакалася на радощах. Фейрі подав виделку й серветки і повернувся за шинквас.

Уже звідтіля він позирав, як Вів глитає все зі сковорідки. Орчиця й хотіла б їсти повільніше, бодай трохи розтягнути задоволення, але ж хрустка підсолена картопелька, загорнута в бекон і вмочена в жовток, не дозволяла їй передихнути.

Звуки, які видавала Вів під час тієї трапези, не вписувалися ні в який етикет, зате були достоту щирими й природними.

— Ну що, краще стало? — запитав морський фейрі, забираючи порожню пательню.

— О боги, ще б пак! Дякую. До речі, гм, я Вів.

І знову та крива посмішка:

— Та я в курсі. Власне, ми, так би мовити, знайомилися, коли тебе заносили. Але ти, мабуть, не пам’ятаєш. Ну воно й не дивно. Такий рейвах тут був зчинився.

Звісно, Вів і гадки не мала, про що він, але зауважила: тон у шинкаря веселий, ба навіть приязний.

— Я так розумію, Ворони оплатили моє проживання наперед?

— Шкода, що Воррен власною персоною не приїхав, — вів далі шинкар. — Зате організував тобі надійний супровід, напрочуд ввічливого вояку послав. Він заплатив за чотири дні, сказав, далі ти сама розберешся, коли очуняєш. До речі, я Бренд.

Вони потиснули руки. Хватка в обох виявилася на диво міцна.

— То що за несподівані вакації? — запитав фейрі.

— Та щоб вони скисли, такі вакації. Я тут збожеволію. Гм, до речі, а де це — тут?

Глузлива посмішка на шинкаревому обличчі змінилася на щирий подив.

— Отакої! Оце так честь мені випала! Що ж, кхе-кхе, — урочистим тоном заговорив Бренд, — дорогі гості, вас вітає Мурк, перлина західного узбережжя. Чи то пак перлинка. Маленька. Малесенька. Так, кхм. А це мій шинок, «Окунь».

— Я так помітила, у вас тут тихо й спокійно, — зауважила Вів, вчасно спохопившись, аби не бовкнути: «У вас тут нудьга смертельна».

— Гамірно буває, коли сюди заходять кораблі. Але таке не дуже часто трапляється. Тож якщо мета вакацій — побути в спокої і набратися сил, кращого місця не знайти.

Вів кивнула й злізла зі стільця, спираючись на здорову ногу й милицю.

— Ясно. Ну, ще раз дякую. Гадаю, ми тепер частенько будемо бачитися.

Маючи в шлунку гаряче їдло, Вів почувалася набагато впевненіше. Й думка про те, щоб із милицею пошкандибати містом, тепер видавалася значно привабливішою, ніж буквально чверть години тому. Орчиця постукала кісточками пальців по шинквасу.

— Ну, піду прогуляюся. Подивлюся, що тут у вас цікавого.

— Ага, отже, побачимося за десять хвилин, — пирхнув Бренд.

Вів реготнула, але не передумала.