Книжки та кістяний пил

39

Вів зупинилася перед яскраво-червоними дверима «Чортополоху». В голові мелькали найжахливіші, чимраз кривавіші сцени, які орчиця могла застати всередині.

Ліворуч од неї стояла Іридія. Ліхтар на поясі тапенті проливав додолу калюжку тьмяного світла. За спиною у старшої вартової юрмилося з пів дюжини її колег в одностроях. Вів умовила Іридію до останнього чекати на вулиці, але не була певна, на скільки у зміївни вистачить терпіння.

Орчиця подивилася на своє відображення на лезі шаблі, глибоко вдихнула, видихнула й свідомо сховала зброю в піхви.

З книгарні не долинало ані звуку. Всі вікна й вітрини були щільно зашторені. Дзвони, що били на сполох у Мурку, нарешті змовкли. Тепер лише хвилі, розбиваючись об берег, гуркотіли в такт ударам серця, які відлунювали в скронях і вухах орчиці.

Вів міцніше затиснула під пахвою ту довбану Варінину книгу, взялася за дверну ручку й штурхнула двері всередину.

Звісна річ, двері були незамкнені. На Вів уже чекали.

— Ласкаво просимо. Тільки двері за собою зачини.

Вів насторожено увійшла. Їй довелося зібрати всю волю в кулак, аби передчасно не виплеснути гнів, що клекотав у ній. Орчиця примружилася, щоб очі звикли до напрочуд яскравого світла каганця.

Першим у вічі впадав страшний гармидер, наче після погрому. Втім, чому «наче»? Потрощені й перекинуті книжкові шафи, безладні купи цілих і роздертих книжок, кучугури випатраних сторінок, поперевертані й поламані меблі. Книгарню, ще таку милу серцю й затишну вранці, тепер важко було впізнати.

Ліворуч від входу у повітрі висіли... Рута й Ґалліна. Вони були тісно обплетені коконами з кісток, немов потрапили в тенета схибленого павука, який замість павутини плів. скелетину. Увінчували ці кістяні клітки кілька черепів із синіми вогниками в очницях та пошарпані запилюжені елементи обладунків. Отже, будівельним матеріалом для кліток стали безпосередньо кілька Варіниних солдатів-шкелетів.

По Рутиних щоках текли сльози.

— Вів. — безпорадно й ледь чутно прохрипіла щуро-людка.

Ґалліна ж, навпаки, завзято пручалася. Лице гномки аж побіліло від злості.

Проте обидві були живі. Живі.

Крижина в грудях Вів умить розтанула, по тілу розлилося обнадійливе тепло.

Зрештою орчицин погляд зупинився на третій присутній у крамниці особі. Та преспокійно сиділа в м’якому оксамитовому кріслі, яке раптом пройнялося величчю й тепер скидалося на справдешній трон.

Вів одразу ж її впізнала. Власне, не раз бачила її уві сні, причому дуже чітко.

Варіна була об’єктивно дуже вродливою. Немов скульптура руки видатного майстра. Тонкі вишукані риси обличчя кольору слонової кістки. Елегантна, вважай, королівська постава. Чорнильно-чорні очі й ще чорніше волосся, що густими хвилями спадало на плечі. Облямована хутром білосніжна мантія, від якої буквально віяло холодом. А праворуч над грудьми стримів загнаний по саме руків’я знайомий ніж. Ґаллінин ніж. Проте довкруж «рани» не було ані краплини крові.

Пухкі й безкровні синюваті губи смикнулися й розтягнулися у зверхній посмішці, до половини оголюючи два ряди ідеально рівних й ідеально білих зубів.

— Яка честь, — заговорила Варіна. — Дуже рада нарешті зустрітися наживо. Знаєш, сни дуже рідко відповідають дійсності, проте... Світе мій, у житті ти справляєш іще солідніше враження, аніж у сновидіннях, — її тонкі брови злетіли вгору, коли некромантка помітила ґримуар у Вів під рукою. — Ще й така слухняна, догідлива дівчинка.

— Де тебе так довго носило? — Вів вирішила брати нахрапом і задерикувато махнула книгою. — Я вже невідь-скільки тижнів розоряю твою скарбницю.

Некромантка підвелася й щільніше закуталася в мантію, так наче їй самій стало зимно.

— Світе мій, Вів, яка ж ти душка! Але нащо ця бравада, якщо ми обидві прекрасно знаємо: тобі вистачило сміливості поцупити лише одну річ, і ця річ зараз у тебе за спиною. Хоча ти доволі непогано намагалася заплутати сліди. Я приємно здивована, — Варіна скоса зиркнула на Лантуха. — А чи й ні. Гадаю, це заслуга мого улюбленого помічника. Але із ним у нас буде окрема розмова.

— А нагадай-но, що заважає мені взяти й посікти тебе прямо тут і зараз? — продовжила блефувати орчиця, хоча Ґаллінин ніж у грудях некромантки давав дуже переконливу відповідь на це запитання.

Варінина реакція — а точніше, її відсутність — красномовно підтверджувала, що чорнокнижниця читає орчицині думки.

Кістяні клітки-кокони заскрипіли й ще сильніше стиснули бранок.

— Ах ти стерво блідопике! — прокректала розлючена Ґалліна.

— Раджу тримати язика за зубами, — огризнулася Варіна. Її обличчя, доти таке вродливе, перекосила потворна жорстока личина. — Я не винна, що орчиця без дозволу взяла те, що належить мені. І ви всі ще й досі живі лише завдяки моєму невичерпному терпінню й шляхетності.

Зморшки на її чолі розгладилися. Чорнокнижниця знову вдягла маску класичної вроди й зосередила увагу на Вів:

— Ти знала відповідь на своє запитання ще до того, як його озвучила. Рибонько, я вже трохи вивчила твій характер. А ще, маю зазначити, дуже цікаво було підглядати за твоїми снами, такими кумедними й неоднозначними, — некромантка розпливлася в глумливій посмішці.

Вів отетеріла й вибалушила баньки. Варіна ж зайшлася напрочуд милозвучним сміхом.

— О, світе мій! Невже ти не здогадувалася? Невже не допетрала, що має бути якась відплата за те, щоб тримати при собі річ, яка, нагадую, належить мені? О так, любонько, так! Чорнокров буквально прочинив мені двері до твоєї свідомості, а я не втрималася й час до часу зазирала в щілину. Направду, аж прикро спостерігати, як ти побиваєшся через жменьку нікчем із маленького нікчемного містечка, з якого ти плануєш назавжди звалити за першої ж нагоди.

У Вів у голові крутилося одне питання: що саме піддивилася некромантка? Орчиця щиро сподівалася, що принаймні не все.

— Мабуть, це справжні муки! — вела далі чорнокнижниця. — Тим паче коли маєш таке коротке і всього одне життя. Навіть я часом оплакую втрати й розлуки. Хіба не дивно, скажи?

— Я не маю зеленого поняття, що ти в бісової матері городиш, — крізь зуби прогарчала Вів.

— Ой, не тупи. Вів, я прийшла не по книгу, а по нього, — Варіна вказала на портфель в орчиці на плечі.

— Ясно. Ну, не хочу тебе розчаровувати, але, припхавшись сюди, ти просто змарнувала купу часу, — відгаркнулася Вів.

Варіна знову зареготала. Її явно тішила ця вистава.

— Сама того не знаючи, ти поцілила в яблучко. Я дійсно хочу повернути свій витрачений час. Години, дні, десятиліття й століття, які я поклала на те, щоб здобути безцінні скарби, як-от книга й лантух, що їх ти тягаєш при собі.

— Ти сама придумала йому таке принизливе назвисько! — орчиця заледве стримувала емоції.

Чорнильно-чорні Варінині очі спалахнули блаватними вогнями. Здавалося, її постать почала розростатися й заповнювати собою весь вільний простір.

— Це я створила його багато віків тому. Відтоді він належить і служить тільки мені. Усе, що він має, — він має від мене. Усе, що він уміє, — це я його навчила. Я вклала в нього дуже багато зусиль і часу. Час — це найкоштовніший ресурс. Час — найбільший скарб. Лише час має значення. І я ніяк не можу ним насититися, — мовлення некромантки було так само кучерявим, як і її волосся. — Я шаную навіть миті, які ви, смертні, витрачаєте на всілякі дурниці. А тобі, Вів, просто не пощастило: ти опинилася не в тому місці не в той час, випадково наткнулася на мертвого Бальтуса й змародерила те, що по праву належить мені.

— З того, скільки ти базікаєш, зовсім не схоже, щоб ти аж так сильно цінувала час, — закотила очі Вів. — Давай ближче до суті: ти відпускаєш моїх подруг, я віддаю тобі твоє барахло, і на тім розпрощаємося.

— Розпрощаємося? — перепитала Варіна, єхидно посміхаючись. — О, я ніколи не любила прощатися. Гадаю, це й так очевидно. А твої друзі... твої друзі залишатимуться в клітках, доки я не передумаю.

Вів помахала книгою:

— Як на мене, єдина причина, чому ти й досі не відібрала в мене цю книжку, полягає в тому, що ти знаєш: я можу в одну мить її знищити. Ти боїшся, що так і станеться. І книжка тобі явно потрібніша, ніж вони.

— Як на мене, — перекривила її Варіна, — зараз на кону життя щонайменше двох твоїх подруг, а тобі ще й стає зухвалості випробовувати моє терпіння. Обирай, що тобі потрібніше: вони чи ця бравада? — мелодійний голос чорнокнижниці тріснув, як навесні тріскається крига на озері. Варіна простягла блідо-білу руку. — Але в одному ти таки маєш рацію: настав час розпрощатися. Мені набридли ці порожні балачки. Віддай усе, що вкрала. А я віддам тобі цих двох, — вона кивнула на бранок.

— Дай слово, що відпустиш їх живими.

— Ой, ну нащо цей цирк? Ти ж усе одно моєму слову не повіриш, то на біса влаштовувати спектакль із урочистими обіцянками й так далі? Отож-бо. Спершу поверни мені слугу.

Вів обережно зняла з плеча шкіряний портфель. Пальці мимохіть стиснулися на лямці, та зрештою орчиця простягнула торбу некромантці, дивлячись їй прямісінько у вічі.

— Ні-і-і-і! — проскімлила Ґалліна, проте Вів і вухом не повела.

Варіна висмикнула портфель із рук орчиці й нетерпляче зазирнула всередину.

— Із тобою ми пізніше поговоримо, маленький баламуте, — прощебетала вона до купки кісток.

У Вів аж шкіра сиротами вкрилася від того лукаво-медового тону, за яким достоту крилася обіцянка жорстокої і болісної розправи.

Некромантка тим часом жбурнула портфель на крісло й знову вимогливо виставила вперед руку.

Вів, обіруч тримаючи книгу, поволі простягнула її Варіні.

Ґримуар на тисячі чорніших за пітьму сторінок, і кожна з них — це дзеркало, яке не показує нічого, крім його володарки.

Орчиці навіть стало її шкода.

Ну, зовсім трішечки.

Варіна нетерпляче видерла книгу з орчициних рук.

Вів аж кортіло вихопити шаблю й розставити всі крапки над «і», але одного погляду на бідолашних Руту й Ґалліну було достатньо, щоб остудити голову.

— А-ах, — Варіна лагідно провела пучками пальців по обкладинці. Від того дотику пробудилися й запломеніли загадкові знаки, викарбувані на шкіряній палітурці. — Я теж за тобою скучала, моє золотце! — сердешно проворкотіла некромантка. В її голосі дійсно була глибока туга, а ще — радість від возз’єднання з давно втраченим предметом обожнювання.

Чорнокнижниця крутнула зап’ястям — і з-під подолу її мантії потягнулася валка кісточок, які склалися в потворний, гротескний пюпітр, на який Варіна вмостила свій важенький чорний ґримуар.

Вона почала гортати книгу й раптом насупилася, ідеально гладеньке чоло вкрилося борознами.

— А це що за?.. — Варіна розгорнула фоліант десь посередині. Її ніздрі роздувалися від обурення. Некромантка лупала очима на загнутий верхній правий куточок чорнішої за пітьму сторінки. Рука блискавично потягнулася вгору, щоб виправити це неподобство.

Цієї ж миті з темряви сторінки вигулькнули Лантухові руки, вчепилися Варіні в праве зап’ястя й щосили потягнули на себе.

Чаклунка скрикнула від несподіванки. Її вже по лікоть засмоктувало в Морок. Чорні очі округлилися від жаху й гніву. Лівицею вона вперлася в протилежний край книги й спробувала всім тілом опиратися силі, що невблаганно затягувала її в темнішу за ніч сторінку.

Варінин погляд метнувся до Вів. Орчиця вишкірила ікла, саме дістаючи з піхов Чорнокрова.

— Ах ти!.. — прошипіла некромантка і як могла випросталася, не зважаючи на те, що кістяні рученята вже вчепилися їй вище ліктя. Варіна клацнула пальцями й прокрутила кистю. Довкола тої запульсувало блакитне мереживо, сплетене з полум’яних ниток. Плетиво розросталося, й Вів здогадалася, що те синювате сяйво принесе їй вірну смерть.

Орчиця чимдуж замахнулася мечем, сподіваючись, що клинок швидше зробить свою справу, аніж Варіна збереться на силі й застосує свої смертоносні чари. Здавалося, час застиг, бо лезо напрочуд повільно прямувало до своєї цілі.

Несподівано пролунало якесь відчайдушне й рішуче «пугу!». Де не взявся Коржик! Він шугонув у повітря й гострим дзьобом впився Варіні в простягнуту лівицю. Чаклунка втратила рівновагу й закричала не своїм голосом, адже грифтер’єрів дзьоб дедалі глибше впивався в її безкровну плоть.

Вів опустила меча: тепер Варіниним сум’яттям скористався Лантух. Він щодуху потягнув на себе, й некромантка униз головою шубовснула в Морок. Її крик перетворився на приглушене булькотіння. Худі кістяні рученята тягнули й тягнули, та й грифтер’єр не послаблював хватки, хоча Варіна несамовито махала рукою, намагаючись позбутися кусючої причепи. Та все було намарно.

Вів аж ахнула, коли Варіну повністю затягнуло в пітьму ґримуара. З погляду фізики це видавалося неможливим, це було наче якесь спотворення реальності, викривлення простору, від якого аж очі боліли. Орчиця й досі не вірила побаченому. Проте факт залишався фактом: Варіну засмоктало в Морок.

На жаль, разом із грифтер’єром.

— Коржику! — розпачливо схлипнула Рута, коли її улюбленець зник у темряві, після чого туди ж занурилися Варінині ноги й поділ мантії.

Вів відкинула меча, підскочила до пюпітра й, недовго думаючи, встромила руку в чорнильну темряву сторінки.

Пальці намацали щось хутряне, але неживе. Облямівка Варіниної мантії. Орчиця сягнула ще глибше, майже по плече, із жахом вичікуючи, що ось-ось її зап’ястя крижаними кайданами скують пальці некромантки.

Знову хутро, але цього разу — тепленьке. А за ним — шовковистий пір’яний комірець.

Вів ухопила Коржика за чучерепки й потягла вгору, на себе. Врешті пролунало характерне «кавк!», наче чобіт із багнюки витягуєш. Грифтер’єр, живий і неушкоджений, повернувся на світ білий.

Орчиця на радощах притиснула Коржика до грудей і навзнак повалилася на купу потрощених меблів і роздертих книжок.

Рута тихо видихнула з полегшенням.

Вів почала підводитися, грифтер’єр бадьоро зіскочив додолу і потрюхикав до розгромленого прилавка. Орчиця ж кинулася до чорнокниги, одним махом згорнула її й щосили стиснула палітурки.

Фоліант засіпався, запульсував натужними ударами зсередини. Здавалося, звідти ось-ось щось — або хтось — вирветься. Вів загарчала, оголила ікла й іще сильніше затиснула книгу. Та з неймовірною, немислимою силою пручалася. В орчиці аж жили пугами повиступали на шиї і руках — стільки зусиль доводилося докладати, щоб утримати ґримуар.

Зрештою Вів скинула книгу додолу й сама навалилася зверху, притискаючи палітурку колінами й обома руками. Гуп! Гуп! — наполегливо гупало з Мороку. Але потім удари почали слабшати й рідшати: — гуп!.. гуп!.. А тоді й зовсім стихли.

Усі четверо затамували подих. За мить, що тривала цілу вічність, кістяні кокони, які утримували Руту й Ґалліну, розсипалися на порох. Самі ж полонянки гепнулися долі, здійнявши ще одну хмару пилюги. Пюпітр теж розсипався водоспадом кісточок.

— Щоб я всралася, як маленькою була! — прокоментувала всі ці події щуролюдка, зводячись на ноги.

— Треба врятувати Лантуха! — зойкнула Вів.

А може, він теж уже розсипався на порох, подумала орчиця. Від цієї думки їй знову замлоїло під серцем.

Вона розгорнула книгу й нервово перевертала сторінки, аж доки не знайшла ту саму, із загнутим куточком. Книга знову зяяла темрявою. Вів переживала, що зараз звідти вирине розлючена Варіна й затягне її з собою. Та ще більше орчицю жахало припущення, що звідти взагалі нічого не покажеться.

Аж ось за край сторінки вчепилися кістляві пальченята. За ними вигулькнув і знайомий череп із ріжками та вогненно-синіми очима.

— Лантуху! — ревонула Вів, схопила його за плечі й потягла на себе, вивільняючи грудну клітку скелетика з обіймів Мороку.

Орчиця як могла дбайливо всадовила пів гомункула на купу книжок, тоді різко згорнула книгу, скочила на ноги, жбурнула фоліант на єдиний уцілілий столик і підібрала з підлоги Чорнокрова.

Обіруч узялася за руків’я меча, замахнулася з-за спини й щосили рубонула. Зі смачним тріском луснула не лише шкіряна палітурка, а й бідолашний дерев’яний столик розпався надвоє. Із нутрощів ґримуара вирвався пронизливий розпачливий крик, хуртовиною закружляв вирвані сторінки, а тоді, либонь, став шукати виходу й намарне бився в усі шибки й двері.

Лантух на руках видерся на зелене оксамитове крісло. З портфеля повискакували решта його кісток, і кожна стала на своє місце. Скелетик задоволено звівся на ноги й задумливо задивився на чорнокнигу та лезо, що розітнуло її.

Пошматовані сторінки Рутиних книжок листопадом осипалися додолу.

Усі знічев’я переглянулися.

— Мушу визнати, — першим спромігся на слові Лантух, — я до останнього не вірив, що цей план спрацює.