Книжки та кістяний пил

21

— І все? — нависла над столиком Вів. — Точно?

— Зажди, зажди, — Ґалліна ледь не по плече пірнула рукою в глибини портфеля, що на позір суперечило всім законам фізики. — Ні, тут наче ще щось є, — гномка кректала й сопіла, мацаючи щось на самісінькому дні, закусила губу і зрештою дістала за горлечко пляшку.

Рута тим часом оглядала кістку, яку Ґалліна витягла першою. Примружившись, щуролюдка повільно прокручувала костомаху під світлом настінного каганця.

— Невже це те, що я думаю?.. — пробурмотіла вона собі під носа.

Ґалліна ж потрясла пляшку перед очима:

— Що це тут, пісок? Нащо тягати з собою купку кісток і бутель піску?

— Ну, якщо тут замішана некромантія, — міркувала вголос Вів, — цілком можливо, що сльозавий застосовував їх для... некромантських фокусів?

Рута зиркнула на пляшку:

— От тільки це не просто пісок.

— Тю, я думала, це в нас Варіна некромантією бавиться, — Ґалліна подала пляшку Руті й знову по плече запустила руку в портфель, сподіваючись знайти ще бодай щось цікаве. — Чи той покійничок просто тягав замість неї цю торбу з кістками? Тьху, яка ж нікчемна робота. Мабуть, він просто утік від панії, бо до смерті знудився. О, ще. Нате, — гномка дістала ще одну пляшку-близнючку.

Рута витягла корок і, ворушачи вусиками, обережно понюхала вміст першої. Тоді сипонула в лапку кілька піщинок і потерла їх між пучками.

— Я так і думала. Це не пісок. Це кістяний пил.

Вів гірко зітхнула:

— Тобто ми стільки часу й зусиль витратили... задарма?.. Така морока — заради мішка мотлоху.

Рута висипала піщинки назад у пляшку, заткнула горлечко корком, а тоді задумливо роззирнулася, оглядаючи книжкові шафи.

— Що надумала? — поцікавилася Ґалліна, вкотре змахуючи з обличчя мокрі пасма. — По тобі ж видно, що вже щось вигадала, еге?

Щуролюдка так поринула в роздуми, що навіть не почула запитання. А тоді подріботіла вглиб крамниці й зникла за однією з полиць.

Вів із Ґалліною потупотіли вслід і застали, як Рута, стоячи навшпиньки, водить кігтиком по корінцях товстих фоліантів, виставлених рядочком в одному з найтемніших закутків.

— Має бути десь тут. — бурмотіла щуролюдка. — Ага! Є! — вона вчепилася за верхній обріз і вивільнила книжку, щільно затиснену між сусідками. Та почала падати, але Рута впіймала її вільною лапкою, бо в другій і досі тримала пляшку кістяного пилу. — Чорти лисі! А важка!

Коли вони втрьох перемістилися до прилавка, Вів помітила, що Коржик уже заходився давати раду кістці: голосно клацаючи дзьобом, він намагався її угризнути. Орчиця хотіла була завадити, а тоді закотила очі й вирішила не займати — бодай якась від тієї кістки користь.

— Зараз-зараз. Срав пес на овес, де ж воно є?! — шепотіла Рута, гортаючи тонкі, як лушпиння цибулі, сторінки.

Вів помітила, що подруга ще більше лихословить, коли говорить пошепки. Вони з Ґалліною перезирнулися, знизали плечима й мовчки чекали, що буде далі.

— Ха! Я так і знала! — нарешті вигукнула Рута.

— Знала що? Кажи, бо я зараз лусну. Що, ми не дарма зі шкури пнулися?

Рута розпливлася в тріумфальній усмішці:

— Про це будемо судити, коли побачимо, як спрацює... Остеоскрипція!

— Вперше чую, — знітилася Ґалліна.

— Воно й не дивно, це дуже. Срака! Коржику, фу! Не можна! — заволала Рута, лише тепер помітивши, яку розвагу знайшов собі грифтер’єр.

Той ображено пугукнув, не випускаючи кістку з дзьоба. Щуролюдка суворим поглядом зиркнула спідлоба. На цім малюк понурився й неохоче відклав забавку вбік, на прощання лизнувши її рожевим язичком.

— Ану, подайте її сюди, — скомандувала Рута.

Вів почала була нахилятися, але Ґалліна її випередила.

— Ти сьогодні мало набігалася? — гномка підхопила кістку з підлоги й миттю скривилася від огиди. — Фе, вона вся в слині!

Рута взяла костомаху й витерла її подолом плащика. Тоді знову покрутила на світлі.

— Бачите? Зблизька придивіться. Такі дрібнесенькі.

Вів схилилася над кісткою і примружилася.

— Це що, слова?..

Кістка по всій довжині, від головки до головки, була вкрита крихітною різьбою. То були вишикувані в рядочки кострубаті подряпини й зазублини.

Ґалліна тягнулася навшпиньки, аби й собі щось розгледіти, але зрозуміла, що це марна затія, тому просто дістала з портфеля ще одну кістку.

— Гм-м, а й правда! Наче якісь написи.

— Це і є остеоскрипція, — підтвердила Рута. — Свого роду... животворні чари, навіки закарбовані в кістках. Дуже рідкісна й складна магія. Принаймні так у книжці сказано.

— Не вельми вони й животворні, — пирхнула Ґалліна, постукуючи по стільниці, ймовірно, чиєюсь ліктьовою кісткою.

Рута покалатала пляшкою:

— Щоб закляття подіяло, потрібен ще й каталізатор. У нашому випадку це кістяний пил. Він і має активувати силу написів.

— І що далі? — втрутилася Вів. — Типу, сиплеш пісочком на кістки — й перед тобою постає... шкелет?! Якщо так, то я б наполегливо радила триматися подалі від цих штукенцій! І не допустити, аби кістяний пил потрапив усередину портфеля.

— Та ні, — заперечила Рута, пальцем водячи по рядках на сторінці, — не шкелет. Принаймні тут воно не так називається. У книзі це, цитую, «кістяний гомункул». Якщо я правильно розумію, це, так би мовити, служка. Помічник.

— Ага, — спохмурніла Ґалліна, — помічник. І як він допомагає? Навсібіч штрикає списом? — гномка скептично кивнула на праве стегно Вів.

— Або ж... — осяяло орчицю, — помагає хазяїнові вибратися з тюремної камери!

— Гм-м-м, це могло б багато чого пояснити, — погодилася Ґалліна.

У Рутиних очах уже затанцювали бісики:

— Щоб я вклякла, якщо ми зараз же не проведемо цей магічний експеримент!

Вів і Ґалліна перезирнулися.

— Я думала, серед нас трьох бодай у тебе мізки на місці, — реготнула гномка.

— А що ви пропонуєте? — дивувалася щуролюдка. — Розбрестися по домівках, удаючи, що нікому не кортить дізнатися, що воно за хрінь?

Важко було посперечатися.

— Ну, якщо. — почала було Вів.

Рута заторохтіла:

— А ти в нас для чого? Раптом щось піде не так, як сказано в книзі, й ми — абсолютно випадково — сотворимо шкелета, ти його зразу — чикс! — щуролюдка розітнула повітря уявним мечем, — і нема!

Ще якусь хвилину Вів переконувала себе, що цього разу хтось має побути голосом розуму. Але хай її вахмурки вхоплять, якщо вона відмовиться від такої пригоди!

— Добре, — старанно приховуючи запал, мовила орчиця, — але спершу треба ретельно підготуватися.

~

Незабаром вони розчистили посеред книгарні чималий майданчик: відсунули крісла й столик у самісінький куток, згорнули килим, Коржика зачинили в комірці — своє обурення грифтер’єр висловив жалібним пугуканням.

Розкритий портфель поставили посеред зали. Інтуїція підказувала, що краще робити все подалі від стін і книжкових шаф.

Вів із Ґалліною довго сперечалися, кому дістанеться честь притрусити кістки пилом. Зійшлися на тому, що робити це має хтось, хто вже бився зі шкелетами.

— І скільки його сипати? — пошепки запитала Вів.

— А чого ти на шепіт перейшла? — так само пошепки поцікавилася Ґалліна.

— Та біс його зна, — знизала плечима Рута. — У книжці таких подробиць немає, це ж тобі не інструкція. Потрошку сип.

— Потрошку, — пошепки повторила Вів.

Вона відступила на відстань витягнутої руки, відкоркувала пляшку й помаленьку нахилила посудину над роззявленим рюкзаком, постукуючи вказівним пальцем, неначе підсолюючи юшку в казанку.

Тоді відійшла ще далі, затамувавши подих. Власне, вони всі дихати перестали.

Але нічого не відбувалося.

Вів уже хотіла досипати ще пилу, аж тут портфель заскрипів і смикнувся. Усі попідскакували з переляку.

Шкіряні боки сіпалися, немов хапаючи повітря. Тоді зсередини долинуло глухе торохтіння.

Першими показалися пальці: немов безбарвні гусениці, назовні виповзли й учепилися за верхній край сумки крайні фаланги. Услід за ними зашерхотіли інші кістки. За кілька секунд вони вишикувалися в повноцінну кисть і передпліччя.

Вів міцніше стиснула руків’я шаблі.

Надворі й досі вирувала гроза. Під дахом несамовито завивав вітер, а у вітрину періщив дощ.

Кістяна рука зістрибнула з краю портфеля й заходилася обмацувати дошки підлоги. Поплескала, постукала, немов перевіряючи на міцність. Тоді знову пірнула назад і заходилася щось витягувати. Портфель не витримав лихої долі й упав набік. Ізсередини сипонула копиця кісток — значно більше, ніж мало б там уміщатися.

Рута ахнула й сховалася за прилавком. Коржик у комірчині тривожно підвивав.

Тихенько постукуючи, кістки тулилися одна до одної, аж урешті склалися в ступні, ноги, таз, рамена, грудну клітку й руки. Коли п’ясткові кістки лівиці стали на свої місця, гомункул знову поліз рукою в портфель, дістав звідти череп і вправно прилаштував собі на плечі. Що прикметно, чоло головешки увінчували куці ріжки.

Кістки мерехтіли ясно-перламутровими переливами, а мереживо написів якусь мить світилося блакитним сяйвом, а тоді згасло. Так само зникло й осяйне плетиво, що нагадувало артерії й вени. Лише в очницях зосталися рухливі вихори синюватого полум’я.

Десь зі щелепи вирвалося тужливе зітхання. Кістяк оглянув ліву кисть — там бракувало пальця. Потер порожнечу там, де мала би бути права ліктьова кістка.

Вів не ризикнула опустити шаблю, проте ця істота — хай би що воно таке — була як мінімум удвічі меншою за тих покручів, із якими їй уже доводилося битися, й напрочуд тендітною. Та головне — від неї не тхнуло тим трупним смородом. У книгарні пахло грозою, книжками й пригорілим пилом, але не кров’ю впереміш зі снігом.

— Що за чортівня?! — Ґалліна врешті наважилася дихнути.

Гомункул обдивився всіх по черзі. Його погляд зупинився на Вів. Скелетик нахилив голову, з цікавістю розглядаючи орчицю. А тоді граційно вклонився:

— Міледі.

Голос звучав, наче з димоходу. А ще був безмежно, трагічно сумним.

— Я існую, щоб служити.

— Так і знала! — верескнула Рута, визираючи з-за прилавка. — Срака-банька, я так і знала!