Книжки та кістяний пил

35

Битою ґрунтовою дорогою, що вела на північ від Мурка, попід невисокими прибережними скелями торохтіла карета, запряжена парою коненят. Вів їхала, однією рукою тримаючись за рейку піддашшя, а ногами стоячи на задній підніжці тієї ж таки карети. Орчиця почувалася достоту як Тамора, головна героїня «Холодної зброї». Щоправда, у Вів через плече була перекинута лямка портфеля — домівки Лантуха. Рута й раніше не дозволяла залишати скелетика на самоті, а після появи Варіниної мітки на кручі про це годі було й говорити. Тим паче гомункул дуже зрадів, коли дізнався про перспективу — нехай і доволі туманну — бодай почути голос знаменитої письменниці Кселії Ґрейт-страйдер.

Вів погойдувалася на руці, вправно амортизуючи віддачу, тому майже не відчувала, як карета наїжджає на каміння або влітає в ямки на дорозі. Навпаки, орчиця милувалася просторами, мимоволі всміхалася вітру, що грався її кучерями, і на повні груди вдихала свіже солоне повітря.

З дверцят карети висунулася Рутина голова:

— Ти не передумала? Може, все-таки сядеш у кабіну і їхатимеш нормально?

З того самого віконця показалася й Коржикова мордочка. Він рохнув, либонь, на знак згоди.

— Не переймайтеся, все гаразд, — відмахнулася Вів. — По-перше, там тісно, по-друге, коні подуріють, якщо я підсяду ближче.

Рутин погляд затримався на тому, як Вів тримається за руків’я меча й при цьому замріяно всміхається.

— Все як у «Холодній зброї», еге? — підморгнула щуро-людка.

— Що? Га? Не розумію, про що ти.

Рута засміялася й сховалася назад. Візник через плече зиркнув на Вів, але коней не стишив.

Удалині, за пагорбами, бовванів величний маєток Кселії Ґрейтстрайдер. Наближаючись до пункту призначення, Вів упевнилася в здогадці, що ті велетенські дерева, які обступають садибу, точно не з місцевої флори: либонь, саджанці колись були привезені з далеких-предалеких країв. А ще запримітила, як акуратно підстрижений живопліт і які доглянуті, начисто виметені доріжки перетинають подвір’я, по центру якого жебонить фонтан.

— Стильно, модно, — буркнула Вів і засумнівалася, що їм вдасться задобрити Кселію тим відносно вбогим гостинцем, який вони везуть із собою.

Урешті кучер вигукнув:

— Тпр-р-р-ру!

Карета зупинилася. Вів зіскочила з підніжки й відійшла вбік, аби коні — хоч ті й були в шорах — її не побачили. Візник ґречно відчинив дверцята кабіни, опустив відкидну сходинку й допоміг Руті, яка ще й Коржика тримала, зійти. Тоді дістав накритого рушничком кошика й подав його Вів.

— Тільки ж дочекайтеся нас, добре? — попросила орчиця, вкладаючи кілька мідяків надбавки в шорстку погоничеву долоню.

Вів із Рутою мимохіть завмерли, роздивляючись величну будівлю, що у всій красі постала перед ними. То був двоповерховий особняк з арковими вікнами й мармуровими сходами, такими широкими, що на них могла б розташуватися пекарня Мейлі. Дах був викладений блаватною черепицею, карнизи прикрашала вишукана орнаментальна ліпнина, а масивні вхідні двері були щедро оздоблені хитромудрим плетивом лоз і листочків, але не живих, а майстерно викуваних із металу. Вода з фонтана дзюркотіла в кришталево-чистий ставочок.

Вів аж присвиснула:

— Я так бачу, писати книжки — дуже вигідно?

— Не думаю, — пирхнула Рута, — що на письменстві можна стільки заробляти. У Тенсіджер є одна цікава цитата про ельфів: «Якщо ти за тисячу років не нажив собі ніяких статків, ти або дурень, або чернець». І судячи з того, що Кселія пише, черницею її не назвеш.

— А їй що, тисяча років?!

— Не знаю, — знизала плечима Рута. — Може, маєток їй у спадок дістався? Так чи інак, розпитувати я не буду, — щуро-людка примружилася й покосилася на Вів. — Ми розпитувати не будемо. Домовились?

— Бігме, та й на думці не було! — божилася Вів, хоча саме це в неї на думці й було.

Коржик уже потрюхикав угору сходами й, підмітаючи хвостом мармур, усівся навпроти дверей.

— Оце так нетерплячка, — пирхнула Вів, наздоганяючи самопроголошеного очільника процесії. Недовго думаючи, орчиця взялася за молоточок на одвірку й постукала.

Невдовзі двері прочинилися, однак за ними була не Кселія Ґрейтстрайдер.

То був чоловік роду людського, на зріст трохи нижчий, ніж Вів, проте дебелий і кремезний. Сивий, але без залисин. Гарні риси обличчя, вольова щелепа, доглянута сива борідка. Вбраний він був у просту лляну сорочку й потягані штани, себто зовсім не відповідав традиційним уявленням про дворецького чи лакея. Вів ладна була побитися об заклад, що, з огляду на його статуру, розмір м’язів і форму суглобів на кистях рук, він більшу частину свого життя розмахував холодною зброєю, а не відчиняв двері ельфійських маєтків.

— Чим я можу вам допомогти? — приязно запитав чоловік, проте його погляд затримався на орчициній шаблі.

Отже, не тільки Вів уміла моментально оцінювати того, хто стоїть навпроти.

Орчиця спробувала вичавити із себе найчарівнішу і найбезневиннішу усмішку, на яку тільки здатні представники її роду-племені:

— Приві-і-іт. Я Вів, а це Рута. Вона тримає крамничку там унизу, біля моря. Книгарня «Чортополох». Ми б хотіли побачити пані Ґрейтстрайдер. Сподіваємося, вона вдома?

Чоловік осміхнувся й кивнув на кошика:

— З хлібом і зброєю? Вибачте, не знав, що тепер саме так у гості ходять.

— О, зброю я зніму, не питання, — Вів поплескала по руків’ю шаблі. — Взяла про всяк випадок, хтозна, які неприємності можуть застати в дорозі. Це лише для самозахисту. Запевняю, ми не хотіли вас образити чи завдати шкоди.

— Неприємності на околицях Мурка? — пирснув здоровань, проте роззброєння вимагати не став, та й на відповідь не очікував. Натомість присів біля грифтер’єра й став чухати малюка за вушком.

Вів не могла не помітити: беззбройний чоловік із явним бойовим досвідом присів навпроти неї, озброєної. Це не могла бути випадкова недбалість. Це був знак довіри.

— Цікаво, цікаво, — мовив він. — Мабуть, Іридія зла як сто чортів. Але відрекомендуйте мені й вашого третього компаньйона. Як звати цього богатиря?

Вів виснувала, що цей чоловік починає їй подобатися.

— Його звати Коржик, — якось винувато відповіла Рута. — До слова, я велика шанувальниця творчості добродійки Ґрейтстрайдер.

Чоловік засміявся й устав. Коржик блискавично обнюхав його черевики й заворкотів, не приховуючи палкого обожнювання.

— Неодмінно перекажу, що ви називаєте її добродійкою. Гадаю, її це потішить. А ви... — звернувся він до Вів, — ви теж... шанувальниця її творчості?

— Угу, — зашарілася та. — Читала дещо.

Чоловік помітив, як у Вів запалахкотіли щоки, й підморгнув. Саме так, їй не здалося: він підморгнув. А тоді знову кивнув на кошика:

— Пахне вельми смачно. Піду спитаю, чи вона не проти прийняти гостей. До речі, я Берк. Час од часу допомагаю Леді Ксе по господарству. Зачекайте хвилинку, коли ваша ласка.

Берк залишив двері відчиненими навстіж і зник у глибині особняка. Це було майже те саме, що сказати Вів у вічі «я не вбачаю в тобі загрози». Орчицю переповнювали неоднозначні почуття. Раніше вона б уже образилася. Проте зараз розуміла: Берк не такий простак, яким хоче видаватися.

Коли він уже точно не міг їх чути, Вів нахилилася до Рути й мовила:

— Леді Ксе?! Гм-м-м... Як гадаєш, вони... Ну, цейво... — орчиця показала дуже недвозначний і ще менш пристойний жест руками. — Сама подумай, вона ж пише про. Цікаво, звідки вона черпає ідеї.

— Які ідеї? — хитро примружилась Рута.

— Ти чудово розумієш, про що я.

— Цього ми в неї розпитувати теж не будемо.

— Ти ба! — вдавано обурилася Вів. — Спершу тобі сцикотно було сюди й навідатися, а тепер уже командуєш!

Рута вже була збиралася щось відповісти, проте у дверях вигулькнув Берк.

— Вам пощастило, вона сьогодні в доброму гуморі й має вільний час, — усміхнувся чоловік, і в куточках теплих очей пролягли зморшки. — Ласкаво прошу, — він умостив грифтер’єра собі попід руку, так наче робив це тисячі разів, і повів гостей за собою.

~

Спершу проминули просторий передпокій, дерев’яну підлогу в якому вкривали віртуозні спіральні візерунки. На другий поверх вели монументальні сходи. Обшиті деревом стіни були завішані колосальних розмірів картинами, за якими, власне, стіни практично й не проглядались. Обабіч на сходинках у ліпних горщиках росли деревця з тонким, як лоза, сріблистим гіллям.

На другому поверсі ліворуч від сходів тягнувся довжелезний коридор, утім, відчувалося, що цим крилом будинку ніхто не користується. Там було чисто, ані пилиночки, але оздоби на стінах менше, та й усі двері, скільки сягає око, зачинені.

Берк же повів гостей праворуч, через затишну й теплу залу, освітлену сучасними ліхтарями. За наступним поворотом чекала велетенська чистесенька й світла кухня. Посередині стояв високий стіл-острів із мармуровою стільницею, а за ним — піч і плита, такі величезні, що з них можна заразом цілий гарнізон нагодувати. Попід стелею висіли ароматні пучечки трав. В одному з кутків на робочій поверхні стояло кілька каструль і мисок — вочевидь, їх покинули в розпал процесу приготу вання.

Судячи зі стану й розташування посуду, Вів виснувала, що в побуті використовується далеко не все, точніше, зовсім мала частка. Цікаво, міркувала орчиця, скільки осіб проживає в маєтку Ґрейтстрайдер? Так, місця тут на кілька десятків, проте що далі Берк вів їх через будинок, то менша цифра їй уявлялася.

Ще кілька поворотів — і вони опинилися в грандіозному кабінеті, фасадна стіна якого переходила в терасу. Всі інші стіни, від підлоги до стелі, ховалися за вщент заповненими книжковими шафами. Проте й там не все поміщалося, бо всюди, куди не глянь, стояли похилі стоси книжок: на стільцях, кріслах, столиках, канапах. А щоб не було мало, подекуди книжки копицями лежали на підлозі.

Якби книгарня «Чортополох» мала почуття, то почувалася би зараз жалюгідною, нікчемною барахолкою. Та навіть Гайларкова домашня бібліотека проти книжкового капіталу Кселії здавалася геть злиденною.

Ліхтарі на колонах поміж шафами наповнювали кабінет м’яким золотавим світлом. У дальньому кінці, навпроти виходу на терасу, стояв письмовий стіл, а на ньому — якийсь хитромудрий пристрій, якого Вів раніше не бачила. Одна похила сторона була всуціль вкрита металевими кнопками, що скидалися на луску потворної механічної рептилії. Зверху із корпусу стирчав, наче широкий язик, аркуш. Обабіч штукенції громадилися стоси паперу. А біля столу причаїлося антикварне на вигляд м’яке крісло, викладене подушками.

Ще трохи далі стояв диван, на якому з книжкою на колінах спочивала сама Кселія Ґрейтстрайдер.

Коли ввійшли гості, вона згорнула книжку й підвелася. Як і більшість представників ельфійської раси, яких на своїм віці зустрічала Вів, Кселія була надзвичайно вродливою. Проте вирізнялася напрочуд високим, як на ельфійку, зростом — заввишки майже як Вів. А ще, як і всі ельфи, вона була струнка. Утім, сказати «струнка» — це нічого не сказати. Кселія була тонесенька, як стеблиночка. Волосся срібними хвилями спадало на плечі, а смаглява шкіра вилискувала, наче бронза. Вбрана ельфійка була по-простому: домашні рейтузи й широка сорочка з трикутним вирізом, а ноги й зовсім босі. Та навіть у такому непишному одязі Кселія Ґрейтстрайдер мала величний, по-справжньому аристократичний вигляд.

— Це вони, — заговорив Берк. — Вів і Рута. А, і Коржик, — він поставив грифтер’єра додолу, прецінь той миттєво скрутився калачиком у чоловіка в ногах і, втомлено зітхнувши, поклав голову на Беркові черевики.

Поки Кселія Ґрейтстрайдер роздивлялася гостей, запала дещо ніякова тиша.

Вів усю дорогу вигадувала найкращі, на її думку, фрази, із яких варто розпочинати розмову, проте зараз, звісна річ, усі вони начисто повилітали їй із голови.

— Гм, у вас так... так багато книжок. Невже ви їх усі прочитали? — єдине, що спромоглася видобути із себе Вів.

Рута тихенько пискнула, неначе їй голку під кігтя загнали.

— Добре пише лише той, хто багато читає. А хто багато читає — той молодець, — Кселія підійшла до столу й знайшла серед копиці паперу перо й чорнильницю. — Я так розумію, ви хочете отримати мій автограф? — запитала вона таким тоном, ніби давно змирилася з тяжкою письменницькою долею.

Рута штурхнула Вів по нозі й кивнула на кошик, який орчиця досі тримала в руках.

— А! Ой, так! Тобто ні! У мене, тобто, гм, у нас... є одна пропозиція, — заторохтіла Вів. — Чи то пак прохання. Так, радше прохання про послугу. А втім, від того всім буде користь. — орчиця зрозуміла, що намолола сім мішків гречаної вовни, тож затнулася й сунула ельфійці накритого рушником кошика. — Перепрошую. Дозвольте, я почну заново. По-перше, ми не з порожніми руками.

Кселія перевела погляд на Берка. Той лагідно вивільнив ноги з-під Коржикової голови й звільнив трохи місця на найближчому столику. Вів поставила туди кошика й відхилила рушничок:

— Ем, моя подруга, м-м, наша хороша подруга, Мейлі, тримає пекарню на узбережжі. Вона передала вам трохи гостинчиків.

— Випадково не з «Морської пісні»? — у голосі Кселії вперше зазвучала нотка зацікавленості до співрозмовниць.

— О, то ви в курсі? Бували там? — зраділа Вів.

Ельфійка нетерпляче зазирнула в кошик, по вінця наповнений ароматними булочками, печивом, коржиками й навіть шматками лимонного пирога, загорнутого у вощанку.

Берк зареготав глибоким щирим сміхом:

— Та якби я знав, — він поплескав Вів по плечу, — що це кошик із «Морської пісні», я б вас одразу впустив, нічого не питаючи.

Із усього розмаїття випічки Кселія для початку обрала булочку з імбиром і патокою, вмостилася на свій трон — себто крісло з добрим десятком подушок — і жестом запросила гостей сідати на стільці навпроти. Тоді відщипнула окраєць булки, поклала до рота й, не приховуючи насолоди, почала жувати.

Поки Рута й Вів повсідалися, ельфійка дожувала й мовила:

— Ну добре, ви заслужили ще кілька хвилин мого часу. Отже, ти — власниця книгарні, так? — звернулася Кселія до Рути. — Якщо мене не підводить пам’ять, книгарню заснував твій батечко. Як же його звали. Здається, якось на «Т». Терен?

— Е... Так, пані.

Кселія захихотіла, зиркаючи на Берка:

— Тю, ти ж казав, що вони називають мене добродійкою.

Берк знизав плечима й продовжив чухмарити Коржикові пузо.

— А ти... — Кселія примружила очі, пильно вдивляючись в обличчя Вів. — Здається, про тебе я геть нічого не знаю. І поки навіть не можу зрозуміти, як ваші стежки могли перетнутися. Такі біцепси в книгарні не накачаєш.

— Е-е, та я... Я тут проїздом, ненадовго. Ми з Рутою затоваришували. Я їй помагаю, то те, то се зроблю. Власне, про це ми й хотіли поговор...

— Стоп-стоп! — перебила її ельфійка, розпливаючись у лукавій посмішці. — Я зрозуміла, хто ти! Ти — та орчиця, яку кілька тижнів тому приперли в Мурк. Бігме, та Гайларкові пощастило, що живий зостався!

— Кгм, ага... — Вів несамовито пекла раків. Якщо чесно, її вже трохи — а чи й не трохи — дістало, що всі тільки й пригадують, як вона ледь не вколошкала єдиного на все місто лікаря. — Так, то була я, і мені дуже соромно. Проте я була не при собі, напівпритомна, мене лихоманило, і взагалі я нічогісінько не пам’ятаю та вже сто п’ятдесят разів вибачалася перед Гайларком...

Рута знову розпачливо пискнула й закрила лице лапками.

Кселія не просто засміялася — вона зареготала на всю горлянку, плескаючи долонею по підлокітнику. Тоді витерла сльози й махнула рукою:

— Ця історія стає дедалі цікавішою, хоча мене вкрай важко здивувати. Якщо ніхто не проти, я позичу цю ідею для наступної книжки. Проте повернімося до основної теми. Що ви двоє хотіли мені запропонувати?

Вів пригадала народну мудрість — «коваль клепле, поки тепле» — і вирішила, що саме час нею скористатися:

— Ми зробили ремонт, значною мірою оновили асортимент і плануємо, так би мовити, заново відкрити книгарню, тому хотіли й вас запросити.

— Нащо? — скривилася ельфійка. — Щоб я у вас книжками закупилася чи що?

— Таж ні! Щоб ви зустрілися з містянами! Зі своїми шанувальниками. І шанувальницями, кхм.

Кселія нахилила голову й поглядом свердлила Вів:

— Серденько, вгадай, чому я живу так далеко від самого міста?

Вів здогадувалася, що хоче почути гордовита ельфійка, проте вирішила зробити ризикований хід:

— Бо успадкували купу грошви та ще й велетенський маєток у чорта на рогах?

Рута ахнула й вибалушила очі, відмовляючись вірити, що Вів справді таке бовкнула.

Пані Ґрейтстрайдер теж довго й зацікавлено розглядала Вів, стиснувши губи в пряму риску. Врешті та риска вигнулася в хитрій усмішці:

— А ти дуже цікава персона, Вів.

— Здається, такого мені ще ніхто не казав, — буркнула орчиця.

— Іноді це можна вважати компліментом, — додала Кселія й відщипнула ще шматочок булки.

— Що. Тут. Узагалі. Відбувається? — із Рутиних уст виривався відчай, який змушував її запинатися й після кожного слова хапати ковток повітря.

Берк лагідно поплескав щуролюдку по плечі. В іншій руці чоловік тримав розпещеного Коржика.

— Це означає, що вона приймає вашу пропозицію.

Портфель, який стояв у Вів у ногах, напрочуд бадьоро зашарудів.