Книжки та кістяний пил

14

— А куди той бісів син подівся?!

— Га? — сонно буркнула Ґалліна.

Вів учепилася за край гномчиних нар і щосили тормоснула. Подіяло.

— Він утік!

— Що? Хто?

— Хто-хто! Вгадай з однієї спроби!

Ґалліна скочила на ноги, підбігла до ґраток, визирнула в прохід:

— І чатового теж немає!

Надворі ще було темно. Крізь вузесенькі вікна ледь-ледь виднілася синювата досвіткова заграва. Двері камери навпроти були замкнені, та й Вів точно почула б, як блідого поганця випускають. Пульсація болю в стегні цілу ніч не давала їй повністю відключитися й провалитися в глибокий сон. Вона точно почула б, якби в проході брязнули ключі чи скрипнули двері.

— Агов?! Варто?! — гукала Ґалліна. — Є хто?!

У відповідь — лише тиша.

Вів теж злізла з нар і пошкутильгала до дверей камери. Гномка озирнулася й вирячила очі:

— Як гадаєш, він міг убити чатового?!

— Може, й міг, але невже б ми не почули? — Вів спохмурніла й похитала головою. — Ой, не знаю. Щось тут неладне. А втім, запаху крові наче нема.

— Виходить, вони просто... відпустили його?! — обурилася Ґалліна й ще завзятіше загатила по ґратках. — Агов! Є хто вдома?!

— Варто! Агов! Хто-небудь! Озвіться! — куди гучніше ревонула Вів.

Вони вдвох кричали, доки не захрипли. Раптом Вів уловила якийсь шерхіт. Орчиця рукою затулила рота Ґалліні, яка вже була набрала повні груди повітря, щоб знову кричати, й прислухалася.

Десь у глибині приміщення, якраз там, де стояв стіл чатового, почувся стогін. Тоді — звуки ляпасів. І зрештою кректання, немов хтось тяжко зводиться на ноги.

З-за рогу вигулькнув дворф-чатовий. Вигляд у нього був кепський. Тримаючись за стіни, він доплентався до камер і, побачивши, що одна з них уже порожня, зойкнув:

— Нечиста сило! Куди він подівся?!

— Негайно сповісти Іридію, — порадила Вів.

~

— Хто він такий? — крижаним тоном спитала Іридія.

— Таж учора треба було його допитати, — закотила очі Вів, і кожне слово було просочене сарказмом.

Ґалліна збентежено скривила губи й хитнула головою, мовляв, не лізь на рожен.

— Учора він був не вельми багатос-с-слівний, — відповіла зміївна, хоча було видно, що вона не вважала гідним для себе ділом звітувати перед кимось, а тим паче перед ув’язненими. — Зазвичай ночівля в камері на порожній ш-шлунок ус-сім розв’язує язика. Зі с-с-свого дос-с-свіду с-с-скажу: доче-кайс-ся — і більш-шіс-сть проблем с-с-самі с-с-собою зникнуть.

— Ага, аякже! Ось одна проблема вже що зникла, то зникла! — огризнулася Вів і грюкнула кулаком по дверях. Не-змащені петлі пронизливо верескнули. Орчицю розпирало від обурення, вона ладна була голіруч ґратки повиламувати. Чи принаймні спробувати.

Стогнучи й важко дихаючи, на долівці в коридорі сидів білий як стіна дворф-чатовий. Іридія пообіцяла йому окрему розмову в її кабінеті, тож тепер неясно було, бідоласі так погано від думки про майбутню догану чи від того, що загадковим чином вирубило його вночі. Він нічого не чув, нічого не бачив і, звісно ж, не пам’ятав, як і від чого знепритомнів. Коротун неугавно скаржився на пекельний головний біль, але тапенті його скигління анітрохи не зворушувало.

Іридія зверхньо позирала на те, як Вів шарпає ґратки. Вочевидь, вартова була впевнена, що сплав металів міцніший за орчицині м’язи.

— Почнімо с-спочатку. Якш-що ви двоє пос-с-сприяєте мені в цій с-с-справі, можливо, я с с-стану менш-ш прис-с-скі-пливо с-с-стежити за ваш-шим — вірю й с-с-сподіваюс-ся, тимчас-с-совим — перебуванням у моєму міс-с-сті. Бо ви тут не прос-с-сто зас-с-сиділис-ся, а ще й біду накликали.

Вів зціпила зуби, аби не обматюкати старшу вартову. Лише спопелила Іридію розлюченим поглядом, але мусила розтиснути кулаки й прикусити язика. Зітхнула й гепнулася на нари. Випростала зболену ногу й шукала, куди подіти руки — ті аж чесалися від охоти скрутити комусь шию чи бодай один прут ґратів.

— Я прийшла в «Чортополох», а там... — почала була Вів.

— «Чортополох» — тс-се та книгарня? — негайно перебила її тапенті, недовірливо схиливши голову набік.

— Так, це книгарня там унизу, за мурами.

Зміївна повільно кліпнула напівпрозорими повіками й кивнула, мовляв, продовжуй.

— А там стоїть те опудало в сірому, вовтузиться між полиць. Аж тут вискакує Коржик.

— Корш-жик?

— Грифтер’єр. Рутин домашній улюбленець. Словом, із-за прилавка вискакує Коржик, сам не свій, і як стрибоне на сльозавого мерзотника, а той — лясь! — для наочності Вів відтворила удар у повітрі, — як зацідить Коржикові по писку! Щосили, безжально! Той упав і заскавулів від болю. Неподобство! Хіба ж можна так кривдити маленьких звіряток?! Та вже за це я ладна була тому вилупку по макітрі заїхати, аж раптом.

Вів затнулася. Повисла тривожна тиша.

— Аж раптом ш-що? — не витерпіла Іридія.

— Не знаю, як сказати це так, щоб ти мені повірила й запам’ятала цю подробицю... Словом, мені в носа ударив знайомий запах, і не просто запах, а сморід. — Вів зазирнула в зміїні очі. — Тобі ж знайоме ім’я Варіна Бліда? Чула щось про таку?

Іридія стиснула губи в пряму риску й примружилася:

— Ти маєш-ш на увазі ту некромантку-с з півночі?

— Так. Ми з... колегами її переслідували, і так я опинилася в Мурку.

— Та щоб я скисла! — округливши очі, пискнула Ґалліна. — Воррен полює на Варіну?! На ту саму Варіну, Варіну Білу, чи Бліду, чи яка там вона в біса є?!

Старша вартова роздратовано засичала, чим змусила гном-ку замовкнути.

— І ш-що далі? До чого ти хилиш-ш? — звернулася вона до Вів.

— А шкелета тобі доводилося зустрічати?

Тапенті заперечно мотнула каптуром.

— Ясно. А я зустрічала. І далеко не одного. Власне, ціле військо шкелетів. І від них несе смертю. Трупний сморід, таке ти точно маєш знати. Отож трупний сморід і. ще дещо. Запах замерзлої крові. Буває, на морозі в носі пересихає, і тоді на язику відчувається металевий присмак. Словом, саме так тхне від Варіниних шкелетів.

Вів перевела подих і махнула на порожню камеру навпроти:

— І від нього теж так тхнуло.

— Але-ш ж він не ш-шкелет. У нього була ш-шкіра. І пульс-с-с, — зауважила зміївна.

— Та знаю, знаю. Але мені добре знайомий той сморід. І щойно я його нанюхала, зрозуміла: щось тут не те. Чуття підказувало, що той блідий страшко становить загрозу. А якщо він ще й із Варіною якось пов’язаний. Словом, я хотіла так чи інак з’ясувати, в чому річ.

— Такими с-с-справами займаютьс-ся вартові.

— Ага, — пхинькнула орчиця, — вірю. На лихо, жодного вартового поруч не виявилося! То що мені було робити, у дзвін дзвонити чи на одній нозі, — вона легенько поплескала забинтоване стегно, — до фортеці скакати, щоб твоїх вартових покликати на поміч?

— До фортеці ти не пос-с-скакала, проте в халепу вс-се одно вс-скочила, — Іридія не впустила нагоди відповісти сарказмом на сарказм. — І влаш-штувала бійку пос-с-серед вулиці.

— Хіба в мене був вибір? — Вів обурено скинула руки до неба. — І якби я хоча б шаблю при собі мала, все могло скластися інакше. Узагалі не розумію, до мене які претензії?! Він, судячи з усього, без зайвих зусиль вирубив твого чатового й утік із твоєї в’язниці. Він дуже небезпечний. Не лише для нас, а й для цілого міста! Ти сама, вважай, пригріла зміюку за пазухою.

В Іридії потемніли очі.

— А ти вмієш влучні аналогії добирати, — крізь зуби прошипіла Ґалліна.

— Як він вибравс-ся-с з камери? — стримуючи норов, запитала тапенті.

— А мені звідки знати?! Бодай йому грець, ми ж спали! — Вів уже не могла стримуватися й підвищила голос. — Ми нічого не бачили й не чули! А те бісове поріддя якось вислизнуло й тепер розгулює на волі! Не здивуюся, якщо він і всі свої причандали забрав!

— Таки забрав, — прохрипів дворф, потираючи довбешку. — Ранець, камінь, зброю...

— Лишенько! — ахнула Ґалліна. — Він хоч мої ножі не загріб?!

Чатовий похитав головою, гномка з полегшенням видихнула.

— Але-ш ви двоє ш-ще живі. І Лука теш-ш, — докинула Іридія, не приховуючи розчарування. — Якщо наш-ш загадковий незнайомець зміг вибратис-ся з-за ґратів, то міг би й запрос-сто убити вас-с обох уві с-сні. Але, як бачимо, нагодою помс-с-ститис-ся він не с-скорис-ставс-ся.

— А може, нас не так легко закатрупити, як тобі здається?! І він теж це розумів, — заторохтіла Ґалліна, обурена тим, що в цій розмові її думки ніхто не питає. — Тим паче, нас двоє в камері! До речі, про камеру: якого чорта ми й досі тут сидимо?! За що нас узагалі сюди кинули?!

— Нових підс-с-став для утримання під вартою навіть вигадувати не треба. Мені й однієї, вчораш-шньої дос-с-статньо, — Іридія розпливлася в самовдоволеній посмішці, але Вів бачила: тапенті починає вагатися, а залізо кують, поки гаряче.

— Тобі потрібна була від нас інформація — ти її отримала, — діловим тоном підсумувала орчиця. — Тепер тобі відомо абсолютно все, що було відомо нам, — вона спробувала зручніше вмоститися, але рана відгукнулася гострим болем. — Отож який твій вердикт у нашій, так би мовити, справі?

— С-с-скажу, коли вс-се обміркую, — на цім старша вартова крутнулася на підборах і, майнувши лускатим каптуром, зникла за рогом.

~

Іридія ще з годинку, для годиться, помаринувала їх у камері — що Вів розцінила хіба як іще один дурнуватий спосіб демонстрації влади — і зрештою послала попихача, бідолашного Луку, щоб той відпустив затриманих. Дворф і досі був блідий, ледве стояв на ногах, але служба є служба. Він відімкнув камеру, випустив орчицю й гномку, віддав їм їхні манатки. Ґречно побажав усього найкращого й порадив берегтися. Можна було б розчулитися доброті чатового, але Вів здогадувалася, що він просто дуже радий нарешті їх обох спекатися.

Вів із Ґалліною вийшли з тьмяної й холодної кам’яної будівлі на залиту яскравим ранковим світлом вулицю. Гномка вкотре ніжно погладила руків’я ножів, що визирали з ладунки на поясі. Орчиця ж на повні груди вдихала солоне повітря впереміш із нотками диму, що в’юнився з димоходів усіх сусідніх будівель. Ранок, отже, всі готують сніданок. Вів уловлювала пахощі вудженини, киплячої вівсянки, підшквареного бекону. І не лише Вів — Ґаллінин шлунок на ті ж таки запахи озвався навдивовижу гучним обуреним бурчанням.

Аж до самої брами простували мовчки, але кожна пильнувала довкола. Звісно, від нічного втікача не лишилося й сліду. Власне, Вів навіть здивувалася б, якби угледіла його в середмісті, проте за звичкою шукала сіромаху очима.

Вартові теж його шукали. Вочевидь, Іридія серйозно взялася за інцидент, особливо після втечі ув’язненого. Тут і там, буквально за кожним рогом шпацирували вартові з характерними ліхтарями. І всі вони мали насторожений вигляд: недовірливий погляд, рука стискає ефес меча. Вів утвердилася в думці, що такий численний гарнізон у колишній фортеці тримають на випадок — хай якої малоймовірної — ворожої висадки з моря. Добре, подумала орчиця, що тепер вартовим принаймні є чим зайнятися, бо вже, либонь, подуріли від нудьги.

Кілька постатей у синіх одностроях пантрували навіть піщаний тракт, що вів униз від міської брами. «От тільки що вони сподіваються тут упіймати, окрім вітру з моря?» — подумки дивувалася Вів.

Унизу в ранковій імлі біля причалу погойдувалися дві шхуни. Хвилі голосно накочувалися на берег і, востаннє бризнувши піною, наче слиною, обурено розбивалися. Над морським плесом у чистому небі зяяло сонце, обіцяючи ще один спекотний день.

У голові Вів промелькнула думка, що втікач може бути на одній із тих шхун, та вже наступної миті орчиця чомусь відкинула те припущення.

Іти було важко. Добре хоч костур повернули. Попри все, Вів упевнено шкутильгала до «Окуня». Ґалліна дріботіла за нею. Цього разу орчиця не заперечувала.

— По-твоєму, він ще прийде по наші душі? Уколошкає по черзі уві сні? — заговорила гномка.

— Я такого не казала. Це Іридія таке бовкнула. А я... Якщо я й збираюся спустити дух, то точно не в теплому ліжечку, — гримнула Вів.

Вона соромилася це визнати, та її страшенно непокоїв той факт, що блідий поганець утік у неї з-під носа. «Віднині доведеться спати із шаблею наголо», — подумки додала орчиця.

— О, це тут ти цілими днями штани просиджуєш? — запитала Ґалліна, коли вони проминали «Чортополох».

— А що? — фиркнула Вів. — Ти й сюди унадишся ходити, еге?

Гномка насупила чоло — образилася.

— Та жартую, жартую, чого набурмосилася, — реготнула орчиця. — Я просто дуже полюбила цю крамничку. Особливо коли там з’явилося крісло. Дуже комфортабельне крісло.

— Комфортабельне крісло, кажеш? — трошки відтанула Ґалліна.

— Але ноги на стіл закидати зась! — попередила Вів.

Гномка хихикнула:

— Ой, сильно треба! В мене інших справ по саме нікуди.

— Ага-ага.

Після того майже до кінця дороги мовчали.

— А ти вчора навіть один розділ не дослухала, дала хропака, — заговорила Вів.

— Угу. Хоча в нас же була угода на два розділи.

— Отож-бо.

— Давай так: якщо мене колись мучитиме безсоння, я пригадаю тобі цю домовленість і ти дочитаєш мені ті півтора розділа. Наприклад, коли я зручнесенько сидітиму в якомусь комфортабельному кріслі, — підморгнула звеселена Ґалліна.

Вів не відповіла. Але коли вони вдвох піднімалися на ґанок «Окуня», вона не могла приховати усмішку — так її тішила думка про кімнатчину на горищі й своє, яке-не-яке, ліжко.