Книжки та кістяний пил

8

— Боги, а тебе яким вітром сюди занесло?! — Гайларк був одночасно обурений і щиро здивований. — Ще як мінімум два дні ти мала лежати, а потім я б сам тебе провідав. Ми ж так домовлялися, — він визирнув із одвірка, подивився ліворуч і праворуч, очима шукаючи пояснення, як у нього на порозі опинилася Вів.

Та ж знизала плечима й усією вагою сперлася на милицю.

— Мені захотілося прогулятися й побачити саме місто. Та й думаю, якщо вже я тут, можна вбити двох зайців одним пострілом. А знайти вас було зовсім не складно.

Усі в Мурку знали, де живе й приймає лікар Гайларк — у середмісті, за товстими фортечними мурами. То був високий, вузький, дуже охайний двоповерховий будиночок. Ззовні попід вікнами кріпилися ящики з живими квітами — Вів таке вперше бачила й подумки відзначила, що це дуже мило. Над ґанком красувався залізний знак у формі Асклепієвого посоха, увінчаного півмісяцем.

— То чого тобі? — не надто гостинно запитав Гайларк. — Ти ж усіх моїх приписів дотримуєшся, так?

— Так, авжеж. Просто... Може, ви мене знову оглянете? Здається, та семитванева мазь чудово подіяла. То я й подумала: а якщо ще раз її нанести?

— Ще раз?!

— Ага. Хочу вже скоріше стати на ноги.

— Дитя моє, це так не працює, — закотив очі ельф.

Тепер, коли він був без провощеного плаща, Вів могла краще його роздивитися. Гарна статура, білосніжна сорочка, пошиті по фігурі штани. Вона чомусь гадала, що застане лікаря в заляпаному кров’ю халаті. На радість орчиці, навіть синці в ескулапа на шиї майже зійшли.

— Дуже сумніваюся, що можу ще чимось зарадити. Тепер лишається тільки чекати, доки все повністю загоїться. Тим паче моїх порад ти все одно не дотримуєшся. Ну, — зітхнув Гайларк, — заходь, якщо вже прийшла, — він ширше прочинив двері й впустив неждану пацієнтку.

Ще більше орчицю здивував передпокій: він радше скидався на книгарню або бібліотеку, але точно не на те, як вона собі його уявляла. Одну стіну, від підлоги до стелі, повністю закривала велетенська книжкова шафа із пересувною драбинкою. Корінці книг аж виблискували, немов щойно натерті воском.

— Ого! — вирвалося в неї.

Збоку стояв письмовий стіл, завалений теками, листами й сувоями. Скраю лежав журнал обліку пацієнтів. Над ним стояв нерозпалений гасовий світильник. Ні, думала собі Вів, це зовсім не схоже на кабінет лікаря.

Гайларк проминув сходи, що вели нагору, й відчинив білі двері в глибині передпокою. У носа вдарив букет різких запахів. Вів пошкандибала слідом за ельфом і опинилася вже справді в кабінеті лікаря. Це була простора кімната, освітлена сучасними ліхтарями, які тихенько шипіли. Посередині стояли два довгі, оббиті тафтою столи. На стінах висіли кольорові таблиці, схеми й ілюстрації. По периметру попід стінами тулилися шафи з безліччю шухлядок у нижній половині, а у верхній крізь засклені дверцята видно було безмір каламарчиків, шкаликів, дзбаночків, коробочок, білесеньких мотків бинтів та ще казна-чого. На одній стільниці Вів помітила відкриту баночку з химерною синьою рідиною. А ще — ряд напрочуд деталізованих дерев’яних скелетів різних рас. І хоч ті кістяки були скріплені нитками, вигляд вони мали дуже достовірний, дарма що були виконані навіть не в повний зріст, а в зменшеній пропорції.

— Залазь, — Гайларк кивнув на дальній стіл. — Може, воно й на краще, що ти сама прийшла. Принаймні зекономила мені добру годину часу. А якщо вже змогла раз сюди дістатися, то за потреби й удруге доберешся.

Вів просто сіла на оглядовий стіл — для неї він не був аж таким високим, щоб на нього залазити. Але довелося дістати із задньої кишені «Холодну зброю», бо муляла. Гайларк тим часом узявся за поранену орчицину ногу й поклав ступню на сусідній, нижчий столик.

Не вдаючись у зайві баляндраси, він почав розмотувати бинти. Й коли дістався рани, мимоволі зойкнув.

— Що там? — пополотніла Вів.

Ельф не відповів, лише начепив на носа те своє пенсне й уважно оглядав хворе місце. Легенько потицяв — було неприємно, але вже не настільки, щоб Вів захотілося ще раз придушити лікаря.

— Все стабільно, тканини добре гояться, — констатував він. Випростався. Пенсне звалилося йому з носа й на шворці повисло на грудях.

Рана й справді виглядала набагато краще. Набряк ще не зійшов, але поріз уже не сочився сукровицею, а тривожно-багряна плоть помітно пощільнішала й стала спокійно-рожевою.

Гайларк помітив біля Вів книжку. На його обличчі мелькнув ще один різновид зарозуміло-здивованого виразу.

— Почитуєш на дозвіллі?

— Ага. Це мене Рута прибрала до рук. Себто до лап.

— Рута?

— Так, із книгарні на узбережжі. Хіба ви там ніколи не бували? — орчиця кивнула в бік заповненого книжками передпокою.

— А, згадав. Але ні, я туди не ходжу й із пані Рутою особисто не знайомий.

— Тю, а звідки ж у вас усі ті книжки?

Гайларк примружився й задер підборіддя:

— У мене тут дуже специфічна література. Медичні довідники, наукові праці, посібники з анатомії різних рас тощо.

Боюсь, у тій крамниці такого краму не буває. Та й поприбирати там би не завадило, погодься.

Лікар витяг одну із незліченних шухляд, дістав невелику баночку й рулон марлі. Наніс мазь — не семитваневу, якусь іншу — і почав забинтовувати орчиці стегно.

— Хіба чистота має аж таке велике значення? — обурилась Вів. — Туди йдуть по книжки чи по витрішки?

Їй не лише защеміло в рані, а й за Руту якось прикро стало.

Ельф здивовано вирячив очі, немов привида перед собою побачив.

— А ти чому так за неї заступаєшся?

— Та... Просто... Не знаю... Для мене «Чортополох» — значно більше, ніж просто крамничка з книжками. А ще я думала, якщо у вас є книги, то ви маєте частенько навідуватися в усі місцеві книгарні.

— Це Рута тобі цю книжку порадила?

— Угу. Звісно, я не відкидаю вірогідності, що вона просто збиткується з мене.

— Гм. Русса Тенсіджер. Ельфійська письменниця. Доволі цікаво, — Гайларк узяв книжку в руки, погортав. — І ти її направду читаєш?

— Так, уже до половини дійшла. А ви?.. Я так розумію, ви іншому чтиву віддаєте перевагу? Як ви казали, медичні довідники, все таке?

— Зазвичай так, — ескулап поклав книжку назад.

Тоді попросив Вів із милицею пройтися по кабінету. Порадив більше навантаження давати на п’ятку, а не на носок. Потім забрав милицю, щоб побачити, чи пацієнтка годна стояти на своїх двох.

— Ану, попереступай із ноги на ногу. Дуже болить?

Боліло дуже, але бувало й значно гірше.

Гайларк узявся за пенсне й, постукуючи ним себе по підборіддю, надовго поринув у мовчазні роздуми. Зрештою підійшов до високої шафи в кутку, витягнув звідти костур і простягнув його Вів замість милиці.

— Твої друзі вже оплатили лікування. Чекаю на тебе рівно за тиждень. Запитання є?

— Ні, все ясно.

— Коли прийдеш знову, залюбки послухаю твій відгук на прочитане.

На цім лікар спровадив пацієнтку, силувано всміхнувся й зачинив за нею двері.

~

Крокуючи вулицями Мурка, Вів насолоджувалася свободою рухів, яку давала новенька ковінька. І хоч орчиця мала грубі, мозолясті, звиклі до ходіння босоніж підошви, та була одна біда — бруківка.

Мусила розпитати в перехожих, чи є у містечку взуттєва майстерня. Коли ж знайшла шевця, то вмовила його продати одну — лише праву — сандалію найбільшого розміру, що був у наявності. Але й цього було замало: довелося вдвічі доточити ремінець, щоб той застібнувся на розпухлій щиколотці. Трохи повозилися, але результат навіть перевершив найсміливіші сподівання. Вів на радощах щедро віддячила шевцеві.

Мурк усередині муру разюче відрізнявся від Мурка поза мурами. Тут були щільно забудовані й дуже жваві вулиці. Подекуди важко було протиснутися. І навіть пташок, здавалося, забагато: вони горлопанили над головами, тіснилися на дахах і на карнизах. Вів раптом страшенно захотілося знову побачити безкрайній порожній горизонт, підпертий сонними дюнами.

Найжвавішою частиною міста традиційно була відведена під ринок центральна площа з прилеглими вулицями. Торгові ятки, вітрини, всіх мастей крамниці, майстерні, гамір, крики продавців і покупців. Тут і там плели й латали сіті й неводи, поруч примостився шинок, а за ним — іще один. Далі, біля воріт — конюшня. Прямо на вулиці продавалися меблі, а на розкладних столиках — усілякий одяг і побутовий дріб’язок. Заправляли цим добром двоє молодих гномів на одне лице — мабуть, спродували вживане майно.

Там же, у жвавому середмісті, Вів натрапила на добре знайому штукенцію — дошку оголошень, обліплену папірцями, більшість із яких мали заголовок «Розшукується за винагороду». Орчиця перечитала імена, придивилася до примітивних портретів, якщо такі були, — серед них не виявилося ані відомих лиходіїв, ані великих злочинців. Нічого цікавого, та й заохочення обіцяли мізерні. Проте її боляче шпигнула думка, що вона нині не здатна навіть за найпростішу роботу взятися. Полювання на рідкісних виродків їй у найближчому майбутньому навіть не світить. Вів зціпила зуби й подумки вилаялася на свою злощасну ногу.

Ось уже попереду забовваніла міська брама. Орчиця бадьоро дибала дорогою. Її сповнювало передчуття затишку й спокою вподобаних околиць. Та раптом вона заціпеніла прямо посеред вулиці. Мимохіть напружилися плечі, стиснулися кулаки — аж костур у правиці скрипнув.

Не минуло й пів секунди, як вона вирахувала його серед інших перехожих, хоча він майстерно ховався в тіні навісу під лавкою дрібного краму. Цілком безбарвний попелястий плащ і бліда, майже біла шкіра рук. На одному плечі — важкий портфель. Каптур, насунутий так, що тільки кінчик носа видно. Той кінчик носа сіпнувся й ледь повів у бік Вів. Чи то відчуваючи, чи то попереджаючи про загрозу, незнайомець наїжачився.

Вів теж. Ба більше, вона вже встигла обдивитися його з голови до п’ят — але ні, ніякої зброї в нього при собі не було. Однак її права рука, ледь не впустивши костура, інтуїтивно потягнулася до пояса, де зазвичай висіла шабля.

Аж тут поле зору орчиці заступили троє кремезних моряків. І вже за мить, коли вони відійшли, безликий незнайомець зник.

Вів очима шукала його в натовпі, але марно. Та якби й знайшла, яка з того користь, якщо кинутися за ним услід вона в такому стані не годна. Орчиця спробувала прогнати нав’язливу тривогу, але сіра постать засіла їй у голові. Інстинкт виживання підказував, що з’явилася небезпека. А своєму інстинктові виживання Вів довіряла беззастережно.

Біля самої брами вона побачила старшу вартову, Іридію. Та стояла в оточенні колег у таких самих синіх одностроях і про щось із ними балакала. Якось забагато вартових як на таке маленьке місто, подумала Вів. Можливо, міркувала вона, такий чималий гарнізон тут залишили на випадок — хоча й дуже маловірогідний — загрози з моря? А може, сюди докотилися чутки про Варіну й влада вирішила перестрахуватися? Звісно, її злодіяння неможливо було довго тримати в таємниці, та й народу язики не позав’язуєш.

Старша вартова немов нутром відчула присутність орчиці, бо перервала розмову й своїми золотавими очима впилась у Вів, поглядом зміряла її з голови до ніг. У тому погляді не було нічого, крім зневаги й презирства. Вів спробувала відповісти тим самим, але розуміла, що за замовчуванням програє в цій битві, бо на дурнуватий костур зараз спирається вона, а не Іридія. І головне: зміївна теж чудово розуміла, на чиєму боці зараз перевага. Вів відвернулася й швидко подибала далі, почуваючись так, ніби ганебно тікає з поля бою.

Лише коли високі муровані стіни зосталися далеко позаду, вона зупинилася край жвавого тракту й довго дихала свіжим солоним повітрям.

Вперше за кілька днів Вів пошкодувала, що залишила шаблю в «Окуні».

~

Усю дорогу вниз її не покидали тривожні думки.

А коли проходила повз уже знайому пекарню, почула, як дзенькнув дзвіночок і хтось гукнув:

— Вів!

Це прочинилися двері «Морської пісні». Із них показалася Мейлі й війнуло хлібними пахощами. Як не дивно, черги до пекарні зараз не було — мабуть, найбільший наплив покупців тут у першій половині дня.

— Через тебе я вже починаю думати, що втратила хист до випічки! — ображеним тоном заговорила дворфійка, однією рукою струшуючи борошно з фартуха, а другою тримаючи пузатий паперовий мішечок.

— Ем, чому?

— Бо ти, мармелядко, більше не приходиш по хліб, — вона відкинула товсту косу за спину й рукавом тернула рум’яні — чи від спеки, чи від важкої праці, чи від обох одразу — щічки. — А ображати пекарку — великий гріх.

— Ой, ні, ти що! І калачі, й імбирні булки були божественно смачні! Та я собі ледь пальці не повідкусювала! Мене відверто дивує, що ти запам’ятала моє ім’я.

Мейлі скривила губи й пустила очі під лоба.

— Бачу, в тебе новий транспортний засіб з’явився?

Вів постукала костуром по землі:

— Ага, йду в ногу з прогресом.

Дворфійка простягнула їй пакунок:

— Ти в «Окуні» живеш, правильно? На, візьми. Підгамаєш дорогою. Зранку не все спродалося.

Вів здивовано звела брови, тоді зазирнула в мішечок. Там було чотири-п’ять кексів, присипаних товченими горіхами й цукром.

— Вважай, доля подарувала тобі другий шанс, — підморгнула Мейлі й зникла в глибині пекарні. Знову дзеленькнув дзвіночок.

— Е-е, дякую! — гукнула Вів до вже зачинених дверей.

Потім дістала один кекс, спантеличено покрутила перед носом і таки вкусила. З вуст мимоволі зірвався непристойно гучний стогін. Далі все було як у тумані. Оговталася Вів, лише коли намацала порожнє дно пакунка.

— Другий шанс? — пробурмотіла вона, дожовуючи останнього кекса.

Начисто облизала пальці й, задумливо хитаючи головою, пошкандибала далі.