Книжки та кістяний пил

33

Уся компанія мовчки спускалася пагорбом. На північному заході вже сутеніло. Вів несла Коржика під пахвою, а той, на превеликий подив, навіть не пручався. Орчиця всю дорогу забороняла собі озиратися й подумки переконувала себе, що це безглуздя: мовляв, ну не може такого бути, щоб за ними по п’ятах скрадалася Варіна. Тим паче з висоти кручі все було як на долоні видно на кілька миль довкола.

Значно важче було не думати про ту мітку. Звідкіля вона взялася? Хто її залишив? Новий Варінин шпигун? Нащо, щоб виказати себе? Ні, мабуть, мітка виконує якусь функцію. Наприклад, указівника чи й навіть порталу. Чи ні? Бозна. Лантух заприсягнув, що це не він її намалював. Вів повірила в щирість його слів. До речі, після інциденту на цвинтарі гомункул добровільно заскочив у портфель і більше не видав ані звуку. Сам же портфель висів в орчиці на поясі, раз по раз гепаючись об ногу.

Хай там що, але того зловісного смороду за всю дорогу Вів не внюхала — і то добре.

— Я завтра піду до Іридії і розкажу про мітку, — запевнила орчиця. — Ви ж бачили, вартові чатують цілодобово. Усе буде гаразд.

Щойно спустилися з кручі, Ґалліна приклала руку до чола, немов віддаючи честь, кинула вдавано зухвале «д’браніч» і зникла за дверима «Окуня».

Вів же вирішила провести Руту й Мейлі. Трійця попрямувала стежкою між дюнами, в бік набережної. Тіні видовжувалися й густішали.

Коли дісталися до «Чортополоху», побачили, що в одвірку стирчить записка. Папірець тріпотів на вітрі, наче осиковий листок.

— Доставка! — пискнула Рута, вихопила записку й швидко пробіглась по ній очима. — Приїхала! Завтра привезуть до дверей! Йосип голий, нарешті!

Радісна новина вмить розвіяла чорну понуру хмару, що була нависла над подругами.

— Я вранці прийду, поможу розвантажити, — зголосилася Вів. І, не бажаючи псувати піднесений Рутин настрій, поплескала по портфелю: — Я, цей, заберу його до себе. Ну, знаєш, береженого... — орчиця намагалася перевести все на жарт.

— Так, авжеж, — одразу ж посерйознішала щуролюдка. — Твоя правда, так буде краще.

Вів із Мейлі дочекалися, поки Рута зайшла й надійно замкнулася всередині, а тоді й собі рушили. Різниця в зрості не давала їм змоги йти попід руку чи бодай триматися за руки, тому вони просто крокували поруч, час до часу буцімто випадково торкаючись одна одної.

Тепер, коли вони зосталися віч-на-віч, Вів нарешті змогла викинути з голови думки про кляту мітку на випаленій траві й сповна насолоджуватися вечором у товаристві Мейлі. З-за дюн долинав сонний плюскіт прибою. Від Мейлі пашіло теплом і пахощами хліба й імбиру. Вів упивалася цими солодкими відчуттями. А ще постійно думала про діалог на вершині кручі, який вони втрьох вели, доки все не зійшло на пси.

Орчиці дедалі більше кортіло озвучити одне непросте запитання, про яке вона майже гарантовано пошкодує.

Запитати чи ні? Але ж змовчати — це прояв боягузтва, а вона аж ніяк не боягузка. Принаймні коли справа стосується бійки чи кровопролиття. А от близькі взаємини — це набагато складніша штука, ніж шаблею рубати.

Вів кашлянула, прочищаючи горло, й таки спромоглася на слові:

— Мейлі, пам’ятаєш, ми говорили вдень, і ти сказала щось... щось про особливу персону, яка бачить тебе справжню...

Дворфійка підвела очі, проте мовчала й не збавляла кроку.

— Ну, коли Рута заговорила про свою роботу, про книгарню. А ти — про свою. Але ж ви обидві не лише про ремесло балакали?

— Не лише, — погодилася пекарка.

Вів набрала повітря — й сміливості:

— По-твоєму, ми з тобою однаково бачимо цей світ?

— Однозначно ні, — спокійно й упевнено відповіла Мейлі. Вів аж рота роззявила, проте дворфійка не дозволила себе перебивати: — Згадай ту кручу за містом. І уяви: одна з нас — на вершині, а інша — біля підніжжя. Ми обидві дивимося на море, але кожна бачить його по-своєму. Під інакшим кутом. І якщо котрась із нас підніметься нагору або ж інша спуститься, тоді, можливо, я наголошую, можливо, щось змінилося б, і ми обидві побачили б одне й те саме. Проте жодна з нас не зрушить з місця. Бо не хоче. Або не може.

— Мейлі.

Та знизала плечима й узяла кошика в іншу руку, так що він тепер розділяв їх.

— Бозна, якби ми зустрілися в інший час, за інших обставин. Можливо, тоді б ми однаково побачили цей світ. А так. Маємо що маємо. Але знай: я й досі хочу пізнати тебе ближче. І не відступлюся від наміру прожити весь відведений мені час так, як душа забажає. Ніхто не зобов’язаний чимось жертвувати.

— Звісно, ні, просто. — Вів розчервонілася як рак, намагаючись дібрати слова. У горлі пересохло, всі розумні думки порозбігалися. — Просто. Коли я до когось прив’язуюся, я. втрачаю пильність. А ще стаю неуважною й навіть можу... ненароком... кістки попереламувати. А поруч із тобою я реально втрачаю голову. Саме тому й боюсь, що нам.

— Будь ласка, замовкни, — пошепки попросила дворфійка. — Я знаю, як воно.

— Знати ще не означає розуміти, — огризнулася Вів і одразу ж пошкодувала — і про тон, і про самі слова.

— Нехай. Але за все в житті треба платити. Гадаю, бувають речі, варті кількох зламаних ребер.

Вони саме дійшли до «Морської пісні». Мейлі теплою долонею торкнулася орчициної талії:

— Мармелядко, ходи сюди.

Вів опустилася навколішки, лагідно торкнулася дворфійчиної коси. Мейлі попестила щоку Вів, а тоді потягнулася навшпиньки й цмокнула орчицю в куточок губ.

— Ти поїдеш, але мене це не зламає. Можливо, в глибині душі мені цього й хотілося б — бо тоді ти б ніколи нікуди не поїхала, — всміхнулася Мейлі. — Але річ не в мені, а в тобі: якщо ти зостанешся — це зламає тебе. На цьому пропоную поставити крапку й більше ніколи не піднімати цю тему, бо як нічого не можна змінити, то нащо марнувати час і дарма пащекувати? І ні, я не прощаюся, я кажу «до завтра».

На цім Мейлі відімкнула пекарню, ввійшла й тихенько зачинила за собою двері.

~

— Що, погано спалося цю ніч? — Бренд поставив на шинквас тарілку з вівсяниками й копченим беконом.

Вів і справді дуже кепсько спалося. Цілу ніч їй снилася Варіна. Орчиці не давала спокою думка, що некромантка дійсно стежить за нею. Раз по раз вона прокидалася в холодному поті, борсалася на солом’яному матраці, знову намагалася заснути. Щойно склеплювала очі — бачила Варіну. Але втома взяла гору: Вів таки вирубилася, обіруч тримаючись за руків’я меча, який умостила на собі, наче ковдру.

Так орчиці вдалося урвати кілька годин перепочинку, проте вже перші сонячні промені потривожили неспокійний сон. На лихо, ще й права нога розболілася так, наче її всю ніч обухом товкли. Очманіла й запухла Вів мусила вставати.

Сніданок запила величезною кружкою чаю в надії на те, що він нівелює наслідки недосипу й чудодійним чином збадьорить. Чорнокрова довелося залишити в кімнатчині на горищі, хоча руки так і чесалися взяти меча з собою. Натомість Вів підхопила шкіряний портфель, у якому ночував Лантух, і почвалала вниз схилом, до книгарні. Усе вказувало на те, що день буде спекотним. Пісок вихекував останні краплі роси, що осіла за ніч. На щастя, свіже повітря впоралося з завданням, яке Вів покладала на чай: у голові нарешті розвиднилося.

Під «Чортополохом» у затінку на порозі сиділа Рута, теж із чашкою чаю. Поруч розлігся Коржик і виконував ранкові гігієнічні процедури, себто вилизувався.

— Переживаєш? — на ходу запитала Вів.

— Тю, за що? За те, що сьогодні мають привезти кілька ящиків книжок, на які я витратила майже всі свої гроші? Та ні... — Рута опустила чашку й потерла чоло. — Я не просто переживаю, в мене від нервів аж срака горить! — верескнула щуролюдка, проте в її голосі вчувалася не лише істерика, а й нотки нетерплячки.

— Агов, Коржику! — гукнула Вів до грифтер’єра. Той із переляку ще сильніше вилупив баньки. — Так-так, малий, я до тебе звертаюся. Пам’ятаєш, учора ввечері ти так любесенько сидів у мене на руках, коли ми спускалися з кручі? — орчиця присіла, витягла з кишені шматочок бекону й помахала ним у Коржика перед дзьобом. — Ґалліна, либонь, такою смакотою з тобою не ділиться, еге?

Грифтер’єр недовірливо обдивився Вів із ніг до голови, тоді боязко потягнувся до гостинця й таки вирвав його із орчициної руки.

— Отакої! — всміхнулася Рута. — Вважаймо, це хороша прикмета.

Вів умостилася поруч і обережно почухала Коржику загривок, якраз там, де шовковисте пір’ячко переходить у коротку шерсть. Грифтер’єр спершу здригнувся, але тікати не став — замружив очиці й стиха порохкував.

— Хех, дивина та й годі, — мовила Вів.

Запала затишна мовчанка. Вів почухувала Коржика за гострими вушками, і від насолоди він навіть кілька разів чеберяв лапами.

— Іде! — скочила на ноги Рута.

Дійсно, битим шляхом від фортеці спускався Піттс із його незмінним возиком. Возик, утім, був навантажений значно сильніше, ніж мала б витримувати його на позір благенька конструкція.

Дерев’яні колеса несамовито гуркотіли ріденькою бруківкою. Нарешті гуркіт стих — Піттс зупинився якраз навпроти «Чортополоху». У коробі Вів налічила три ящики.

— Тут тре’ підписатися, — орк дістав із сумки на поясі товстенький зшиток і стилус.

Поки Рута давала раду паперам, Вів заходилася розвантажувати товар.

— Не займай, я сам, — застеріг Піттс.

— Таж воно неважке, — орчиця взялася за верхній ящик, з натугою підважила й зрозуміла, що трохи прорахувалася з силами. Втім, до дверей донести таки змогла. — Хто б подумав, що надруковані на папері букви можуть стільки важити? — захихотіла Вів, упоравшись із першим ящиком.

— Навіть маленький камінець — він як слова молитви. А тисячею камінців і море можна загатити, — зауважив Піттс.

— Це ти де таке вичитав? — поморщила чоло Рута.

— Ніде, — відповів орк.

Вів із Рутою перезирнулися, але жодна не знайшла, що й сказати.

Потім орки разом занесли другий і третій ящики. Рута, нервово крутячи вусиками, метушилася буквально під ногами.

Коли Піттс відкланявся, Вів розстібнула портфель, а Рута посипала костомахи пилом із пляшки. Невдовзі всі троє — орчиця, щуролюдка й кістяний гомункул — стояли, схрестивши руки на грудях, перед горою щойно доставлених ящиків. Коржик не гаяв часу й уже обнюхував посилку.

Ящики були новесенькі, збиті з грубих соснових дощок. Якщо заплющити очі й вдихнути пахощі, можна було б подумати, що ти в сосновому лісі, а не в книгарні. Кришки були наглухо забиті, проте Вів голіруч учепилася за виступ дощечки. Пронизливо вереснули цвяхи, і вуаля — ящик відкритий.

— Я хотіла сходити по молоток... — ошелешено зауважила Рута.

— Ой, та нащо! Має ж і з мене якась користь бути, — реготнула Вів.

Усередині щільними рядами лежали ретельно запаковані книжки. Зі щойно відкритого ящика вирвався запах шкіри, паперу й чорнила, який перебивав навіть пахощі соснових дощок.

Рута перехилилася через бортик ящика, уткнулася носом у ці пакунки, ніжно погладила новісінькі видання.

— Холера, як же вони пахнуть! Ти чуєш, чуєш? Хіба на світі буває кращий аромат, ніж запах книжок?

Вів спостерігала за подругою, усміхаючись на всі зуби:

— Знаєш, як на мене, тобі не треба було залазити в якісь хащі бентеги, аби зрозуміти, нащо ти й досі тримаєш цю книгарню.

— Хех, — захихотіла щуролюдка, — можливо, ти маєш рацію. Нумо, до роботи, треба все розпакувати, перебрати, посортувати, — Рутині очі світилися від щастя. — Тим паче десь тут є дещо особливе, спеціально для тебе.

Вів залюбки поринула в приємні клопоти, які допомагали забути про нічні кошмари й ту кровожерливу посмішку мертвотно-синіх уст.