Книжки та кістяний пил

12

Можливо, після доволі продуктивного тренування з шаблею в ній заговорив бойовий дух. Можливо, після тривалої бездіяльності в ній заговорила потреба рухатися й щось робити. Можливо, в ній заговорив інстинкт виживання, який прокинувся ще на першій зустрічі зі сльозавим покидьком, а коли Вів побачила, як грубо й безжально той ударив грифтер’єра, все її нутро кричало про небезпеку. Можливо, нею керувало все це, разом узяте, і не тільки.

Міцно стискаючи костур, орчиця вискочила на дощату доріжку. Вкотре пошкодувала, що шаблю залишила в «Окуні». Втім, вона й голіруч кому завгодно може в’язи скрутити. Принаймні раніше могла.

Меча в нього при собі начебто не було — але ж це ще нічого не означало. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що з ним щось не те й, незалежно від наявності зброї, він становить загрозу.

Вів рушила за ним назирці. Із кожним кроком у ній наростала рішучість і впевненість у власних силах. Від гаданої неповносправності не зосталося й сліду. Вперше, відколи потрапила в Мурк, орчиця почувалася собою, справжньою. Навіть про рану на стегні забула.

Той-таки інстинкт виживання намагався достукатися до її свідомості й нагадати, що атакувати в лоб — погана ідея, бо саме завдяки цій тактиці Вів і опинилася в Мурку.

Але якщо вона не чула голосу болю, то голосу розуму й поготів.

Чоловік у сірому дріботів вуличкою, але ж Вів мала вдвічі ширший крок, тому навіть із костуром швидко наздоганяла незнайомця. Різко видихнула, роздуваючи ніздрі. Зблиснула іклами й зціпила щелепи. Давненько вона не відчувала в собі такої наснаги й завзяття — все як у старі добрі часи.

Він же, здається, потилицею відчував, що орчиця наступає йому на п’яти. Загальмував, руки сховав у складки плаща.

— Агов! — гримнула Вів і нависла над недругом.

Той поволі обернувся. Кінчик його гострого носа сіпався, наче лезо ножа.

— Так, пані, — із фальшивою ввічливістю озвався чоловік.

— Ти мені тут, бляха, не панькай, — прогарчала орчиця.

— Я чимось потривожив ваш спокій? — у його очах промайнув нездоровий блиск.

— Нащо ти приперся в книгарню? — Вів незворушно продовжувала допит.

— Шановна, здається, ваша примітивна натура бере гору над елементарними правилами етикету.

Вів наїжачилася, але не від його уїдливої репліки, а від того, що незнайомець заворушив руками й зрештою вивільнив їх зі складок плаща. Ті руки виявилися порожніми. Він театрально сплеснув у долоні:

— Просто хотів подивитися, що нині читають. Хіба ж це великий злочин? А та звірючка накинулася на мене зненацька. В мене спрацював рефлекс самозахисту, не більше. І ваше кудлате чудовисько зовсім не постраждало. Тому, коли ваша ласка, дозвольте відкланятися, я поспішаю...

— Я нутром чую, з тобою щось не те, — просичала Вів. — Від тебе тхне.

Від нього дійсно тхнуло. Вона вже десь чула цей запах, але ніяк не могла пригадати де.

Поки орчиця добирала слова, чужинець змінився на лиці. Побілів, хоча й без того був блідий як стіна. Очі затуманилися. Руки знову зникли в бокових прорізах плаща, й Вів розуміла, що за другим разом вони вже не будуть порожніми.

Випустила костур, знаючи, що той лише заважатиме, й кинулася на підозрілого виродка. За два кроки підскочила впритул, перенесла всю вагу тіла на ліву ногу й ухопила його за барки. Лукава усмішка перетворилася на бридкий вишкір. У правій руці поганця крижаним глянцем зблиснуло лезо.

Вів перехопила ту руку й викрутила так, що від болю покидьок послабив хватку й упустив кинджал. Але краєм ока орчиця бачила, як із другого прорізу сірого плаща вже висовується ліва рука — а в ній, судячи з усього, був іще один клинок. Вільною рукою Вів учепилася за тканину рукава й намотала її на кулак, щоб супротивник не зміг замахнутися. Маючи сковані руки, він пустив у хід ноги: ударив Вів по правій щиколотці, а тоді спробував підчепити її — звісно ж, за праву, поранену, ногу.

За звичайних умов, себто без колото-різаної рани на пів стегна, ставити підніжку орчиці дорівнювало спробі зрушити з місця гору. Але зараз її нога підкосилася й зігнулася в коліні. Вів похилилася. Миттєво усвідомивши невідворотність падіння горілиць й брак будь-чого, за що ще можна було б учепитися, орчиця вхопила блідого паскудника за зап’ястки й усім тілом потягла за собою.

Приземлення важко було назвати м’яким і плавним. Ще кілька хвилин вони борюкалися, плутаючись у складках довбаного плаща й жбурляючи жмені піску одне одному в очі. Рана на правому стегні горіла пекельним вогнем, але Вів таки змогла скинути поганця із себе, притиснути його до землі й налягти зверху, дарма що навіть найменший рух озивався нестерпним болем. Орчиця гарчала, грала жовнами. В носа вдарив знайомий — хворобливий і мерзенний — сморід. Точніше, близький родич того добре знайомого смороду, що віщував смерть. Але Вів не мала часу пригадувати, де його чула.

Тим часом чоловік у сірому вишкірив зуби й ціною нелюдського зусилля вивільнив одну руку, але замість відбиватися нею покрутив кистю й скрючив пальці. Один край подолу плаща відлетів убік, і Вів помітила, що на чересі в поганця прикріплений магічний камінь, який жеврів помаранчевим світлом. А вже наступної миті вона відчула потужний удар. Невидима сила вгатила їй у груди й жбурнула аж на інший бік вулиці. Орчиця пластом гепнулася на дощатий хідник.

Ох, як же вона шкодувала, що не має під рукою ані шаблі, ані бодай костура.

Але часу на роздуми не було. Кожна секунда вагання могла коштувати життя. Вів стала рачки й поповзла вперед. Вона чула, як розійшлися краї рани, як по нозі потекло щось липке й гаряче, але не зупинялася. Мусила відібрати магічний камінь, поки негідник не оговтався. Вчепилася тому за пояс, і вони знову заборсалися в піску. З плеча в чоловіка зірвався й бехнувся на бруківку шкіряний портфель. Вів почулося, що звідти вирвався розпачливий зойк, але їй не було коли роззиратися — плюгавий виродок знову почав змахувати руками й скрючувати пальці, а вона все ніяк не могла зірвати того череса з магічним каменем.

— Завмри, або ж я тобі горлянку переріжу, — пролунав зверху знайомий писклявий голосок.

От тільки Вів не знала, до кого цей голосок звертається: до неї чи до мерзотника в сірій одежі. Так чи інак, вони обоє завбачливо завмерли.

Ґалліна однією рукою вчепилася за сірий каптур, а другою приклала лезо ножа до блідого кадика.

— Зніми з нього той черес, — абсолютно спокійним і буденним тоном скомандувала гномка. — Ми ж не хочемо, щоб він знову використав ударне закляття?

Якби ще вранці хтось сказав Вів, що вона буде радіти зустрічі з Ґалліною, орчиця б хіба пальцем біля скроні покрутила.

Чоловік не зводив із Вів вибалушених, сповнених ненависті очей. Вона ж, стогнучи від болю, повалилася на лівий бік, зиркнула вниз — на правій штанині вже розцвіла страшна багряна квітка — і нарешті намацала на чересі пряжку, до якої на тонкому ремінці кріпився магічний камінь. Товсті пальці не слухалися й ніяк не хотіли давати раду застібці. Немов знущаючись, красивий краплеподібний камінь переливався різнобарвними іскрами й щоразу вислизав із долоні.

Поки вовтузилася з кріпленням, у голові нарешті розвиднилося. Вів упівока роззирнулася: на вулиці тут і там купчилися випадкові свідки. Либонь, десь серед них і Рута стояла.

Аж тут зазвучав ще один голос, і йому орчиця анітрохи не зраділа.

— Ви, троє — ані руш-ш, інакш-ше вс-с-сі тут будете с-с-стікати кров’ю, — просичала тапенті.

Трійцю обступили вартові на чолі з Іридією. Її лускатий капюшон роздувався явно не від захвату. На щастя, меч вона тримала опущеним, але Вів бачила, яка міцна й вивірена у старшої вартової хватка, тож радіти було зарано.

Іридія зміряла всіх трьох прискіпливим поглядом. Звісно, зміїні очі впилися в орчицю, що розпласталася на землі.

Ззаду надійшло ще четверо вартових — усі з ліхтарями, але принаймні мечі тримали в піхвах.

— Я-ш ж казала: у моєму міс-с-сті панують тиш-ша та с-с-спокій.

~

Третя мандрівка Вів в обнесене муром середмістя Мурка виявилася найменш приємною.

У старій кам’яній будівлі, де розташовувався штаб вартових, було лише дві камери. Вів і Ґалліна опинилися в одній, чоловік у сірому — в іншій. На щастя, орчиці принаймні дозволили дочовгати сюди з костуром. Це була довга й напрочуд болісна вимушена прогулянка, впродовж якої права штанина повністю просочилася кров’ю. Коли ж процесія дісталася штабу, Іридія відібрала у Вів ковіньку, у Ґалліни — ножі, в блідого — кинджали, ранець і магічний камінь і все це звалила на стіл чатового.

Стелі в приміщенні були такі низькі, що Вів не могла випростатися на повен зріст. Утім, їй і не хотілося. Головне, що в їхній камері попід обома стінами були нари, тож орчиця вмостилася на одні з них і, з полегшенням зітхаючи, простягнула змучену ногу. Кожен удар серця відгукувався гострим болем у рані.

Ґалліні не сиділося: вона вчепилася в ґратовані двері й бурмотіла щось собі під носа.

Блідого вкинули в камеру навпроти: він нерухомо сидів на нарах, склавши долоні між колінами. Іридія наказала забрати в нього плащ, тож тепер негідник був у самій сорочці й таких самих безбарвних пошарпаних штанях. Із абсолютно байдужим виразом він утупився в підлогу.

У вузькому напівтемному проході між камерами стояла тапенті. Вона вивчала своїх бранців уважним поглядом золотих очей.

— Я пош-шлю по Гайларка, а ти пос-с-старайс-ся не залити вес-с-сь мій ш-штаб с-с-своєю юш-шкою, — мовила Іридія до Вів. І, не приховуючи огиди, додала, тепер уже звертаючись до всіх: — Наразі я не маю бажання з вами с-с-спілкуватися, тому вс-сі с-с-свої аргументи прибережіть до завтрашнього ранку.

— А поїсти нам принесуть? — підскочила Ґалліна. — У гномів дуже активний обмін речовин.

Тапенті зневажливо примружилася:

— Ні, — і зникла за рогом.

Натомість притупотів молодий дворф із короткою борідкою. Він умостився за стіл чатового й заходився цизориком різьбити по цурпалку.

— Сто чортів мені в печінку! Оце так вляпалися! — Ґалліна спересердя зацідила кулаком по стіні.

Вів наважилася торкнути ногу й умить скривилася від болю. Кровотеча начебто зупинилася, але орчиця міркувала, що гірше: заюшити всю камеру й накликати на себе ще більший гнів старшої вартової — чи просто повільно стекти кров’ю?

Тим часом гномка невідривно свердлила її допитливим і сповненим очікування поглядом.

— Ну чого тобі? — зітхнула Вів. Тоді спохопилася й мовила: — А, так. Дякую.

Ґаллінине обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха:

— Я ж казала: такі, як ми, повинні допомагати одне одному.

Із грудей Вів вирвався істеричний смішок.

— А тобі й досі кортить отримати від мене рекомендаційного листа, еге?

— Гляди, ти перша на цю тему заговорила, не я. Втім... Якщо вже мені доведеться голодувати тут до ранку через те, що ти дала слабину й дозволила на себе напасти. Гадаю, я бодай на одне-два добрі слівця заслужила.

— Це я дала слабину й дозволила на себе напасти?! — Вів вилупила баньки.

— А як, по-твоєму, це назвати? Дійшло до того, що тобі знадобилася моя допомога! Ну хіба не абсурд?! Ти себе в дзеркало бачила? Ти ж здоровенна, як гора! — Ґалліна зиркнула через плече в камеру навпроти. — Агов, ну скажи ж, вона дала слабину?

Чоловік у сірому й вухом не повів.

— Ну й опудало! Води в рот набрав чи що? — діймала його гномка.

Вів теж глянула на блідого. Відколи всівся на нари, він ні разу не поворухнувся. Мабуть, якщо кинути камінцем йому в лоба, той відскочить, як від стіни.

На щастя, з такої відстані орчиця смороду не чула, але вона його виразно пам’ятала. Запах змішаної зі снігом крові. Запах морозу й заліза. Щось подібне вона чула в лісі на схід від Мурка. Так, вона нанюхалася цього смороду, поки сиділа під деревом і стікала кров’ю.

— Та хто ти в біса такий? — і собі спробувала Вів.

У відповідь — тиша.

Ґалліна заскочила на вільні нари, лягла горілиць, руки закинула під голову.

— Що ж, цього разу ти за книжкою не заховаєшся. Хороша нагода, щоб ближче познайомитись. Як то кажуть, ще не вечір. А до ранку взагалі ціла вічність. Пропоную почати з Ворренових Воронів. Розкажеш про них?

— Не горю бажанням, — буркнула Вів і негайно відчула докір сумління.

Ґалліна дійсно врятувала її шкуру. І вже вдруге за минулі десять днів орчиця припустилася однієї й тієї самої помилки: діяти замість подумати. Цікаво, який би тепер прогноз дав їй Воррен?

А ще цікаво, коли прийде Гайларк. Скільки ще чекати? Може, краще роздерти штанину й самій оглянути рану?

— Добре, добре, — покірно зітхнула Вів. — Я тобі винна. Просто ти вже стільки чула про Воррена, що я навіть не знаю, що ще цікавого тобі розповісти.

— Чути про когось зовсім не означає щось знати.

Зазвичай Вів хіба понарікала б на свого ватажка, але зараз на згадці про старого вояку несподівано розчулилася. Вона страшенно сумувала за буремним життям найманців, за погонями, битвами, а найбільше — за самими Воронами та їхнім отаманом.

— Ну тоді слухай, — почала орчиця. — З одного боку, Воррен — звитяжний воїн. З другого — він наче той самий дивакуватий вуйко. Коли мені було п’ять рочків, він міг годинами гуторити, показуючи, як одним ударом розколоти дровиняку на тріски. Але варто було спитати, що він робив учора, — відкараскувався одним-двома словами, а то й просто замовкав.

— Собі на умі, не любить базікати зайвого. Я такий нарід поважаю, — кивнула гномка.

— Та я теж. Словом, Воррен своїм Воронам — як рідний вуйко. Буває, ми навіть сваримося, та все ж залишаємося однією родиною.

— Вуйко як вуйко, ясно. А решта? Нумо, розкажи, як воно: ділити намет із Воронами?

— Головне, — пирхнула Вів, — не ділити намет із Туком.

— А що?

— Скажу лише одне: його шлунок не дружить із сухпайками.