Книжки та кістяний пил

41

Пемброк знічев’я буцнув ногою попелище ранкової ватри й задивився на останнє пасмо диму, яке, звиваючись, здіймалося понад світанковою імлою. Він відчував на собі тягар прожитихроків, відчував буквально — спиною, попереком, колінами. Кожен суглобу його колись спритному тілі тепер скрипів, як ненаканіфолена тятива.

Маррет поралася біля коней. Пемброк поглядав на неї збоку й потай усміхався собі у вуса, милуючись свіжим дівочим рум’янцем. «Ет, — журився про себе, — був би я молодший...»

Він присів, щоб спакувати свій спальний мішок. Коліна не просто захрустіли — затріщали, як сухі гілки, на які наїхали колесом брички. Але ж треба збиратися. Не можна надовго залишатися на одному місці.

Кілька днів тому вони отаборилися на гожому пагорбі, на галявинці, з трьох сторін оточеній березами. А з четвертого боку, внизу, в’юнилася сріблиста нитка річки, назву якої ніхто вже не міг пригадати.

— Напевно, це наш останній спокійний ранок, — мовила Маррет.

— Найгірше позаду. Ох і набрьохалися ми в крові й багнюці, — задумливо відгукнувся Пемброк. — Утім, я собі так подумав: це була моя остання пригода. Годі з мене. Вийду на пенсію й горя не знатиму. А в тебе ще все попереду. Ти ж тільки-но ковтнула свободи, тільки-но вчепилася в горлянку цьому світові, щоб довести, що варта більшого.

Маррет удавано здивувалася, проте обоє вже давно здогадувалися, що це дійсно останній Пемброків похід.

— Бодай йому гиць, — насупилася дівчина й додала геть зажурено: — Але це... це якось неправильно. Ми ж були чудовою командою, хіба ні?!

— Ще б пак! — засміявся Пемброк. — О, ми були неперевершеною командою!Я ще ніколи не спав так солодко й спокійно, як тоді, коли випадала твоя черга чатувати вночі. І нікому так не довіряв, як тобі й твоїй шабельці. Ми з одного сукна ґудзики, як казав мій старий. А він у мене був знаним кравцем.

— Але ж... Може, ще зарано ставити крапку? Ми разом ще еге-гей скільки всього можемо утнути! — Від жалібного тону вірної посестри Пемброк ледь не передумав. Ледь. Але таки не передумав.

Чоловік довго добирав слова й подумки зашпакльовував тріщини у своїй, здавалося б, непробивній броні рішучості.

— Річ у тім, — зрештою заговорив він, — що я вже спускаюся з пагорба, а ти здіймаєшся нагору. І мені дуже пощастило, що ми зустрілися на півдорозі.

Вів згорнула книжку й двома пальцями потерла куточки очей біля перенісся. Мабуть, піщинка в око потрапила. День видався вітряний.

Вона сиділа на вершині дюни біля самісінького моря й дивилася, як воно невтомно котить свої хвилі до берега. Наближаючись, хвиля наростала, бралася баранцями, а тоді несамовито налітала на своїх посестер. Угорі кричали мартини, вкрай обурені вторгненням орчиці на їхню законну територію.

Орчиця ж не зважала на мартинів. Задумливо провела пучкою по золоченому тисненню на обкладинці. «Перехресні шляхи», Кест Брінделбі. Остання книжка, яку запропонувала Рута. Книжка, яка зачепила Вів сильніше, ніж усі попередні. І значно глибше, ніж очікувалося.

Мабуть, саме про це казала Рута тоді під час пікніка на кручі, мовляв, книжка — наче люстерко, в якому ти або зустрічаєшся з чужим поглядом, або ж бачиш себе. А ще про те, що завдяки книжкам можна визначити, хто бачить цей світ так само, як ти.

І це чудово. Навіть прекрасно. Та водночас... це все страшенно ускладнює, хіба ні? Вів роздирали суперечливі почуття.

Хіба не легше було б поїхати мовчки, так щоб ніхто не знав і не бачив, як ти востаннє зачиняєш за собою двері? Орчиці постійно ввижалося лагідне й зажурене обличчя Мейлі, а між пальців начебто й зараз струменіли густі дворфійничі коси.

Хай би Воррен скоріше приїхав, потай молилася Вів, тоді можна буде покінчити з цією пригодою.

З-за спини долинули деренчання збруї, одвічне ремствування осей, тупіт чобіт і брязкіт зашмульганих обладунків різнолюду, який торгується на крові — своїй і чужій.

Вів озирнулася й побачила, як битим шляхом, що веде до Мурка, суне ватага Воронів із тим-таки Ворреном на чолі. Уперше в житті вона одночасно відчувала і липкий страх, і дивовижне полегшення.

~

— Осьо, нате, — Вів звалила на стіл Варінину книгу. Ідеально рівні й гладесенькі краї розрізу нагадували радше ознаку хірургічно тонкої роботи скальпелем, аніж сліди удару мечем. Черговий доказ надприродного походження Чорнокрова. Ще дивнішим було те, що книга здавалася мертвою. Хоча всі книги за замовчуванням неживі, але ця була інакшою. Вів іще чудово пам’ятала, як від чорного ґримуара віяло зловісною життєвою силою. Проте тепер та життєва сила зникла. Зосталися лише папір, вичинена шкіра й ледь уловимий запах мерзлої крові.

Уся ватага зібралася в «Окуні». Вів і Воррен усілися за столом, а решта стояла в них над душею. Старий дворф підтягнув до себе фоліант і заходився роздивлятися знаки на палітурці. Насупився, чоло вкрилося глибокими борознами. На тім ватажок різко розгорнув книгу.

Сторінки й досі лишалися всуціль чорні, проте вже не бездонні. А ще кожна сторінка була розсічена впоперек.

— Тю, такий трофей, як із мене балерина, — розчаровано буркнув Воррен. — Ми кількоро тижнів брели по хибному сліду, ходили колами, бовталися в болоті, ночували в снігу, прикандичили бозна-скіки кістлявих вилупків — і шо маємо?

Сінна поправила неслухняне руде пасмо, що лізло в очі, й скептично оглянула книгу:

— Так, за це нам ніхто ні гроша не заплатить. Є якісь нормальні докази, що вона мертва?

— У тім, шо вона мертва, я би не сумнівав, — похитав головою Воррен. — Звісно, якшо вважати, шо її поріддє можна якось умертвити. Малефіко бачив, як Варінині посіпаки враз рухнули й розсипалися на порох, наче порвані мішки з борошном. Ій-бо, відтоді ми ні єд’ного шкелета не стрічали.

Малефіко кивнув, проте не зронив ні слова.

— Мені тіко одне не ясно: як ти її в книжку запхала? — поцікавився ватажок.

Вів уже була збиралася розповісти про Лантуха, але передумала: знайомити Воронів з оживленим рогатим скелетиком після того, як вони кілька місяців поспіль трощили полчища кістлявої нечисті?.. Ні-ні, запевнила себе орчиця, це дуже погана ідея.

— Ой, — відмахнулася Вів, — багато балакати, та нема чого слухати. Вважайте, мені пощастило.

Старий дворф довго свердлив орчицю своїми кришталево-блакитними очима, та зрештою з ляском згорнув книженцію й передав Сінні.

— Ясно. Ну, шо маємо, те й маємо, — підсумував він. — Уже ніц не вдієш. Замовники або заплатять нам, або не заплатять. Третього не буде.

Утім, знаючи Воррена, Вів могла достеменно передбачити, що таки заплатять. Воррен... Він мав дар переконувати.

На тім перейшли до іншої теми для розмови.

— То хто це, ти кажеш, така? — дворф кивнув на гномку, що сиділа біля Вів.

Вів зачекала кілька секунд, сподіваючись, що Ґалліна зможе самостійно відрекомендуватися. Проте в присутності кумирів гномка з повною ладункою ножів сиділа, роззявивши рота й вибалушивши очі.

Орчиця зрозуміла, що діла не буде, й пожаліла товаришку: — Ця дівка врятувала мою шкуру, коли я встрягла в одну дурнувату вуличну бійку, — усміхаючись на всі зуби, Вів поплескала Ґалліну по спині.

~

Речей у Вів було небагацько, зате вона подумала, що Бренд буде вдячний, якщо хтось покладе матрац на місце, на каркас ліжка. Орчиця затягнула матрац на раму й опустила. Той гепнувся з глухим «гуп!», а дерев’яна рама обурено скрипнула. Цієї ж миті хтось тихо постукав у двері.

Не чекаючи дозволу, до горішньої кімнатчини увійшла Мейлі. Зачинила за собою і просто стояла, опустивши руки.

Від оглушливої тиші, здавалося, розтікалися стіни. Вів не витримувала напруги й уже зібралася щось сказати, тільки б порушити цю мовчанку...

— Цить! — завадила їй дворфійка. — Я знаю, що ти не поїхала б, не попрощавшись.

Вів теж хотілося б у це вірити.

— Я просто подумала, що не зможу нормально попрощатися в пекарні, на людях, — Мейлі навмання махнула рукою й уперше відтоді, як зайшла, поглядом зустрілася з Вів. У куточках дворфійчиних очей бриніли сльози. Вона шморгнула носом і для певності тернула лице рукавом. — Хай тобі грець, чого ти така висока?! — сиплим голосом обурилася пекарка.

Вів опустилася навколішки. Так їхні обличчя майже порівнялися.

— Набагато краще, — прошепотіла Мейлі й поклала долоню на щоку Вів. Орчиця відчувала пахощі хліба, цукру й дров’яних печей. — Пам’ятаєш, що я казала тобі на самому початку? Що хочу краще пізнати тебе, й байдуже, скільки це знайомство протриває. Я щиро вірила, що це спрацює. Мабуть, і досі вірю. Але настав час розплати за втіху. Либонь, тобі теж це дорогого коштує, і навіть запитувати не стану, чи ти зараз відчуваєш те саме, що і я. Можливо, я й не хочу знати відповіді.

Клубок у Вів у горлі не пропускав ні слова. Натомість орчиця вчинила за прикладом Мейлі: поклала долоню на рожеву дворфійчину щічку.

— Я розумію, що ми, певно, більше ніколи не побачимося, — вела далі Мейлі. Одна сльозинка таки зірвалася вниз і потекла, прокладаючи собі русло на припорошеній найдрібнішим борошняним пилом шкірі. Дворфійка припала щокою до орчициної руки й додала несподівано сердито, ба навіть розлючено: — Але я ні про що не шкодую.

Тоді потягнулася вперед. Її вуста, такі теплі, пухкі й жадані, зустрілися з вустами Вів. Лише на одну коротку мить.

Потім Мейлі відсахнулася й пішла, тихо зачинивши за собою двері.

Вів так і не сказала ні слова. Проте їхній час вичерпався, й уже нічого не можна було змінити.

Одна з них продовжила спускатися з пагорба, інша — рішуче здіймалася нагору. І їхні шляхи більше не перетнуться.

~

Коли Вів востаннє переступила поріг «Чортополоху», Лантух саме виставляв на полиці кілька відреставрованих книжок, а Рута сиділа в одному з уцілілих крісел і гортала каталог. Коржик на мить відірвався від надважливого заняття — смакування Лантуховою гомілкою, — та, упізнавши відвідувачку, пугукнув і повернувся до справи.

Рута відклала каталог і почала було вилазити з крісла, коли ж побачила за спиною у Вів пузатеньку сумку. Щуролюдчині м’язи обличчя зробили кілька вельми посередніх спроб зобразити усмішку:

— О... То ти вже... їдеш?

— Так, сьогодні, — після прощання з Мейлі Вів думала, що з Рутою буде легше. Дійсно, трохи легше, але не набагато. — Ось, вирішила занести, — орчиця простягнула Руті «Перехресні шляхи».

— Хех, — осміхнулася щуролюдка, — недарма я тобі її всучила. Щоб ти точно не втекла, не попрощавшись.

— Я й не збиралася, — запевнила Вів, удаючи обурення.

— Ага, звісно! Знаю я вас, найманців... Вам аби тільки в дорогу, більше нічого й не треба, — гірко всміхнулася Рута. — Припхаєтеся, все розтрощите, а назавтра — шукай вітра в полі. Глянь, який тут гармидер! — книгарка театрально змахнула лапкою, вказуючи на інтер’єр крамнички, де, безперечно, ще були помітні шрами від Варіниного візиту. — До речі, книжку я тобі дарую. Так-так, залиш собі. Краще розкажи, як тобі? Сподобалося? — максимально невимушено поцікавилася щуролюдка, хоча Вів уже знала, що Рута випадкових запитань не ставить.

Орчиця покрутила в руках книжку й відчула: бовкнути абищо, перше, що на думку спаде, означатиме зіпсувати те, що вона зовсім не хотіла псувати.

— Ну-у-у-у, — задумливо протягнула Вів, добираючи слова. — Спершу мені здавалося, що все так, як і має бути, мовляв, усьому свій час. Хоч як прикро, але Пемброку пора на пенсію, і він це знає. І так, вони з Маррет більше ніколи не побачаться. Можливо, річ ще й у тому, що обоє надто вперті й ніхто з них не може подивитися на все під іншим кутом. Принаймні так автор нам це подає. Проте. Що більше я обмірковую прочитане, то більше переконуюся: герої книжок теж помиляються. Точніше, не «теж», а постійно! Холера, ні, навіть не так: це автори помиляються! Ми можемо прочитати лише те, що написано, але як же те, що на сторінки не потрапило? От уяви, якби ми могли дізнатися, що було далі? Якби могли прочитати слова, що так і не втілилися чорнильними завитками на папері? Можливо, після крапки на останній сторінці відбувається щось нове, зовсім непередбачуване?!

— Історія після історії, — пробурмотіла собі під носа Рута.

— Так! — зраділа Вів тому, що товаришка так тонко її зрозуміла.

Щуролюдка кивнула й мовила:

— Знаєш, Вів, ти стала мені близькою й надійною подругою. Мені тебе дуже бракуватиме, — Рута простягнула лапку. Вони сердешно потиснули руки. — Навіть незважаючи на твою схильність до пошкодження майна.

Вів реготнула й шморгнула носом:

— Я теж за тобою скучатиму. Виходить, від нашої угоди я більше користі отримала.

До неї підійшов Лантух і ґречно вклонився:

— Міледі, я довіку буду вам вдячний. Щиро кажучи, я ніколи навіть не смів мріяти про свободу.

Вів навіть не стала сваритися за несанкціоноване вживання слова «міледі».

— То ти зостаєшся тутечки чи як? — запитала орчиця.

Гомункул задумливо схилив голову набік. Його вогненні оченята дивилися кудись у неосяжну далину.

— Рута люб’язно дозволила мені ще деякий час пожити тут, у книгарні. Я відверто скучив за тишею і спокоєм. А що робитиму далі — поки не знаю. Побачимо. У світі ще стільки всього цікавого...

Знизу долинуло боязке «пу-гу!». Вів опустила погляд. Їй об ногу, лоскочучи шкіру пір’яним комірцем, терся Коржик.

— Ага, то тепер ти мене полюбив?! Знаєш, карапузе, я навіть за тобою сумуватиму, — орчиця присіла й дістала з кишені останній шматочок бекону, який приберегла від сніданку.

Грифтер’єр лупав своїми великими золотавими баньками, поглядаючи то на гостинець, то на Вів. Тоді витягнув шию, обережно узяв бекон із руки, ще якусь мить потримав у дзьобі, а потім поклав його додолу, мовляв, залишу на потім. І наостанок лагідно зробив «лизь» орчициній долоні.

— Тьху на тебе, — просипіла Вів, бо клубок у горлі не дав сказати більше. Чомусь саме цей «лизь» на прощання став останньою краплею в чаші її стоїчного терпіння.

Орчиця встала й виплеснула потік слів, дедалі емоційніших і чимраз недоречніших, аж доки зрештою їй не лишилося нічого, крім як піти.

Уже з порога вона востаннє озирнулися. Така знайома трійця — Рута, Коржик і Лантух — розгублено стояла посеред книгарні.

— До зустрічі в новій історії, — прошепотіла Рута.

На цім Вів зачинила за собою яскраво-червоні двері.