Книжки та кістяний пил

3

Після такого яскравого знайомства з вартовою орчиця аж пашіла від злості, а згадка про те, що чекає на неї в «Окуні», остаточно зіпсувала настрій. Від самої думки про нудну прогулянку на самоті, наприкінці якої вона опиниться — знову на самоті — в нудній порожній кімнаті й так само на самоті згайнує ще один нудний день, Вів ставало зле. Вона розвернулася в протилежному напрямку й потупала до найближчої відчиненої крамниці.

Зупинилася навпроти книгарні «Чортополох», сперлася на милицю. Дошка під нею недоброзичливо заскрипіла. Орчиця подумки вилаялася, але встигла перенести вагу на іншу ногу якраз тоді, коли трухла деревина затріщала й проламалася. Вів ледь не полетіла догори дриґом — удруге за якісь нещасні чверть години.

— Та що за день такий? — зітхнула вона, витріщаюсь на проламану дошку.

У її жилах ще не перекипів адреналін від зустрічі з тапенті, а тут нових емоцій додалося. Роздраконена, Вів штовхнула милицею двері й зайшла в тьмяне приміщення книгарні.

Запахи всередині майже відповідали всім її очікуванням: тут пахло старим папером, вогкістю, пліснявою та приреченістю. А ще — собачою шерстю й... пір’ям?.. Орчиця скривилася.

Увесь і без того обмежений простір крамнички заповнювали книжки: вони щільними рядами стояли й купками лежали на полицях, стосами й стосиками громадилися долі.

Подекуди виднілися нові, але здебільшого то були старезні, побиті життям видання: пожовклі зрізи, пошарпані шкіряні або полотняні палітурки, з яких стирчали ниточки.

На невисокій тумбі біля вітрини височіла купа морських мап і атласів. Над нею на стіні мляво поблимував каганець із потрісканим склом.

Зсередини книгарня була оббита такою ж вагонкою, як і ззовні. Колись білі дощечки пожовтіли й облупилися.

Підлогу вкривав безталанний вичовганий килим, усіяний крупним піском і... пір’ям?

Углибині, під дальньою стіною, тулився малесенький прилавок, а за ним — незмірно великий, ущент заповнений стелаж із книжками. Здавалося, він теж ось-ось обвалиться під вагою друкованого слова. Ще далі, за стелажем і прилавком, була якась чи то комірчина, чи то склад. Звідти долинало тихе шарудіння. А по ліву руку від входу примостився старезний облуплений коминок — звісно, теж завалений книжками.

Словом, книгарня була страшенно занехаяна.

— Щоб мене вахмурки схопили, ну й діра! — закопилила губу Вів, укотре шкодуючи, що надумала сюди зазирнути.

Почала було розвертатися на вихід, але шаблею зачепила три сусідні купки книг, які з гуркотом посипалися додолу, здійнявши пилюгу. Орчиця здригнулася, затамувала подих. і повалила ще два стоси.

Десь із глибини приміщення прозвучало химерне «пу-гу!», чомусь схоже на «гав-гав!». Раптом із-за рогу вилетів — чи викотився? — пелех пір’я й шерсті на коротких лапках. Ця розлючена хмаринка зачепилася кігтями за пошарпаний килим і, збасовуючи його, проїхалася на пузі, здіймаючи ще гіршу куряву. Тоді знову кинулася на Вів, видаючи звуки, які можна описати як собачий гавкіт під водою.

Вів навіть не поворухнулася, зате створіннячко загальмувало, скочило на чотири опецькуваті ніжки й настовбурчило коротку золотаву шерсть на хребті. В істотки була неспівмірно велика й кругла, як у сови, голова, а ще — блискучі лупаті очиська й маленький чорний дзьоб. Два жмутки пір’я над лопатками скидалися на нерозвинені крильця. Мордочку обрамляв пишний комірець строкатого пір’я. Трикутні собачі вуха стриміли назад, висловлюючи праведний гнів відданого своїй справі сторожового пса.

Орчиця інстинктивно торкнулася руків’я шаблі, хоча розуміла: попри доволі агресивні звуки, які видавав кудлатий страж, великої загрози він становити не може. На зміну подиву прийшов нервовий смішок.

— От срань! — пропищав хтось. — Коржику, не можна! Фу!

Вів зреагувала не так на сам вигук, як на міцне слівце. Напрочуд міцне як для такого писклявого голосу. Та ще більше її здивувала та, кому цей голос належав.

Пальцем сварячи тваринку, на світло вибігла щуролюдка в червоному плащику.

— Та нічого, все гаразд, — заледве стримуючи сміх, відказала Вів.

Абсурдність цієї ситуації безслідно загасила полум’я люті, яке розгорілося після зустрічі з вартовою.

— Я дуже, дуже сильно перепрошую, — щуролюдка нахилилася й ухопила на руки свого охоронця, який і далі гарчав. Тоді побачила повалені купи книжок. — Ох ти ж Йосип босий!

— Ем, так, тут уже моя черга перепрошувати, це я тут погром учинила... — Вів кивнула на забинтовану ногу й милицю, хоча їхньої вини в цьому якраз-таки й не було. Орчиці аж совісно стало за те, що вона тягає при собі шаблюку — хоча раніше таких докорів сумління в неї ніколи не виникало.

— Коржику! Киш, киш! Кому кажу, тікай! — прошипіла щуролюдка.

Вів уже вкотре щиро здивувалася, бо тваринка послухалася й, підібгавши хвоста, сховалася за прилавком, та вже за мить висунула звідти мордочку й почала свердлити Вів недовірливим поглядом великих, як грейпфрути, очей.

Орчиця закректала й спробувала нагнутися, щоб підібрати розкидані книжки, але щуролюдка кинулася навперейми:

— Ні-ні, не треба, облиште! — і додала, тяжко зітхнувши: — Не варто випробовувати долю.

За хвилину вона сама поскладала книжки в ще хиткіші стоси. Ну, зате під ногами більше нічого не валялося. Вів тим часом крадькома маніпулювала милицею, поправляючи килим. Коржик на такі несанкціоновані рухи реагував смішним булькотінням.

— Порядок, — виснувала щуролюдка, обмахуючи себе лапкою. — Ой, холера. Геть сьогодні не при собі, — тоді покрутила вусиками й статечно запитала: — Я можу вам чимось допомогти?

Цей силуваний ввічливий тон аж ніяк не клеївся з очевидною любов’ю власниці крамниці до міцного слівця. Вів зрештою вибухнула сміхом.

— Ой, боги, вибачте, пробачте, — затинаючись від реготу, перепрошувала орчиця. — Просто ви... Я... Всі щуролюди, яких я знаю, зазвичай такі милі й скромні створіння, тож я думала.

— А я думала, — примружилася щуролюдка, — що всі орки хіба що жеруть книжки, але ж ось ми тут.

Вів знову не змогла стримати реготу.

За мить щуролюдка теж вичавила із себе смішок, тоді витерла чоло й роззирнулася, немов дивуючись, яким макаром тут опинилася.

— До речі, я Рута, — простягла лапку щуролюдка.

Вів простягнула руку назустріч. Маленька лапка повністю сховалася в кремезній долоні орчиці, але Вів чесно намагалася бути обережною й ненароком нічого їй не зламати.

— А я Вів. Можна на «ти». І, гм, ще раз перепрошую, що зчинила тут такий безлад.

Рута відмахнулася, але розпливлася в загадковій усмішці:

— Купиш книжку — і я тобі всі гріхи відпущу.

— Ой, я б залюбки, але забула гаманця. Я живу в «Окуні». — виправдовувалася Вів, показуючи, що на поясі дійсно нічого не висить. Дуже зручна відмазка, адже вона й не збиралася нічого купувати.

Рута знову скрушно зітхнула:

— Та-а-ак, ці бинти й милиця підказують, що навряд ти завтра чкурнеш світ за очі з краденою книжкою попідруки. Дам на віру, до завтра. Домовились?

Вів опинилася в глухому куті.

— Ага, мабуть, так... — орчиця розгублено роззиралася. — Але. Якщо чесно, я не те щоб багато читала. І навіть не знаю, що б такого обрати.

— Гм-м-м, — Рута з ніг до голови зміряла її поглядом, немов зважуючи силу слова й силу м’язів. Тоді побринькала кігтиком по нижній губі, примружилася, придивилася до шаблі за поясом, знову замислилася — либонь, згадувала всі стереотипи про орків і припасовувала їх до Вів.

— Знаю, — зрештою мовила щуролюдка й провела пучками по корінцях книг на найближчій полиці. — «Ланцюг на десять ланок». Класика.

Вів ще більше розгубилася:

— М-м, звучить. серйозно.

— Там про втечу з в’язниці, — додала Рута через плече. — Січа на мечах, морський бій у темряві. Древні чари. Одноокий дворф і низка загадкових убивств, — щуролюдка озирнулася й зблиснула чорними очима, в яких світилася впевненість. — Довірся моєму чуттю. Де вона, де вона. А, осьдечки!

Рута витягла тонку книжечку в червоній шкіряній палітурці й простягнула Вів. Та неохоче взяла. На обкладинці було золоте тиснення: назва й автор — Р. Дженевісс. Орчиця перегорнула кілька сторінок — дрібний кегль не додавав ентузіазму до читання.

— А картинок нема? — знічев’я запитала Вів, і тієї ж миті їй стало соромно: за це дурнувате питання, за безлад, який вона вчинила, не кажучи вже про поламану дошку при вході. — Звісно, в книжці картинки — не головне, правда ж?

Рута щиро засміялася — її мелодійний сміх нагадував передзвін дзвіночків.

— Хіба кілька ксилографій, але жодної кривавої сцени.

Вів спробувала вичавити з себе вдячну усмішку:

— А, ясно. Добре. І на тім спасибі. До речі, скільки з мене? Ій-бо, я завтра занесу.

— Це старенький тираж, але шкіряна палітурка, сама розумієш... Тридцять мідяків.

Вів вибалушила очі.

— Ох, — зітхнула Рута. — Йосип на кобилі. Гаразд, тобі за двадцять віддам.

— Не хотілося б говорити про погане, але. — і Вів розповіла, що проламала дошку навпроти входу.

Щуролюдка зарилася лицем у долоні й тихенько нагнула дюжину напрочуд екстравагантних матюків. Серед них Вів розчула й кілька незнайомих слів, але, судячи з тону, то теж були прокльони.

— Головне, що ти собі нічого не зламала, — Рута ретельно добирала слова, немов ідучи по канату з повною склянкою бренді. — Чекаю на тебе завтра.

Коли Вів зачиняла за собою двері, Коржик докинув своє тріумфальне «пу-гу!» їй у спину.

~

Поки Вів шкутильгала до «Окуня», здійнявся поривчастий вітер. Він шарпав кудлаті трави на березі й наганяв із моря туману. Погода мінилася на очах. Орчицю анітрохи не тішила перспектива попасти під дощ і, бува, намочити бинти або ще й гепнутися на мокрій бруківці, тож вона як могла додала ходу. Щоправда, дискомфорт від натирання пахви перетворився на лютий біль.

Щойно Вів здолала три сходинки на ґанку «Окуня» й, хекаючи, зупинилася під навісом, забарабанили перші краплі. Тоді загримів грім — загуркотіло, наче в мідний тазик висипали кошик картоплі. Небо розітнули блискавки. З-за дюн швидко сунула дощова завіса. Повітря заповнив аромат розпеченого мокрого піску, а всі інші запахи щезли, ніби й не було.

Усередині «Окуня» виявилося набагато жвавіше, ніж уранці. Біля шинкваса й за столиками купчилися морські фейрі та люди із жилавими раменами й зашкарублим від солі одягом. Залу заповнював веселий гомін розмов. Бренд пурхав туди-сюди, наливаючи напої і подаючи страви з кухні. Вузькоплечий малий-напівельф шмигав між столами і вправно розставляв повні кварти питва й миски печені. Хтось возився біля каміна: черкнув кремінь, спалахнуло полум’я, обурено зашипіли крапельки дощу в комині.

Вів добряче зголодніла. Запримітила один вільний столик у найдальшому кутку й вирішила, що саме там і примоститься, отож усілася на стілець і з полегшенням відкинулася на спинку. Зі стіни на неї безоко витріщався зубастий череп невідомого морського чудовиська. Нарешті давши спочинок зболеній нозі, Вів відщебнула шаблю з пояса й поклала її під стілець, а милицю поставила поруч під стіну.

Поки чекала на хлоп’я, виклала червону книжку перед собою й роздивлялася палітурку, думаючи про своє. Цікаво, міркувала орчиця, де зараз Воррен і всі інші: Ланніс, Тук, Сінна, Малефіко? Напевно, десь саме стають табором і тягнуть соломинку, визначаючи, хто чатуватиме вночі. А може, вони вже наздогнали Варіну? Та й узагалі, чи вони всі живі-здорові? Вів не пробула у ватазі Воронів і двох місяців, а вже вивалилася за борт. Вона мимохіть шарпала вузол на бинтах і кусала губи, думками мандруючи все далі й далі звідси.

— Щось бажаєте? — нервовий голосок вирвав її із глибокої задуми.

Біля її столика вигулькнув той малий подавайлик, обвішаний порожніми кухлями.

— Дві кварти доброго пійла, — мовила Вів, — і поїсти... Що у вас сьогодні подають? Байдуже, неси три порції.

З-за шинкваса на неї глянув Бренд. Орчиця кивнула йому, як старому знайомому, шинкар кивнув у відповідь.

— І скажи Бренду, що я завтра за все розрахуюся, — Вів поплескала по хворій нозі.

— Гм, добренько.

Коли хлопчина пішов, Вів підсунула ближче книжку й тяжко зітхнула. Це ж треба, докотилася: читати книжки. Від самої думки про читання їй робилося соромно. Читати для неї означало безслівно зізнатися, що вона стала іншою. Слабкою. Тонкошкурою. Кволою.

Замість воювати й звитяжно перемагати вона тепер б’є байдики й бавиться книжечками.

Вів розгорнула книжку й прочитала назву першого розділу: «Я розчленувала людину». Орчиця пригадала той загадковий Рутин погляд і пирснула сміхом. А тоді знічев’я почала читати.

«Коли я скажу, що мене супроти закону кинули за ґрати, ви, можливо, навіть поспівчуваєте мені. Та коли викладу, як на сповіді, бодай кілька мерзенних своїх учинків, на зміну співчуттю прийдуть огида й ненависть. Але, любі мої читачі, зважте на мою останню волю й вислухайте, що я хочу повідати. Авжеж, у ваших очах я можу бути чудовиськом — адже, рятуючи своє життя в багатомісячній подорожі морем, відрізала іншому чоловіку голову, а потім руки й ноги та розіпхала все по бочках із розсолом. Проте якщо дослухаєте мою історію до кінця, гадаю, я знову завоюю вашу повагу.

Тим паче що той чоловік був справжнім виродком».

Подали їжу й питво, а Вів ніяк не могла відірватися від читання. Перегортаючи сторінку за сторінкою, вона механічно жувала потраву та сьорбала щось із кухля й щиро здивувалася, коли зрештою побачила, що всі три миски світять дном, та й кварти спорожніли. А коли малий подавайлик забирав порожній посуд, орчиця навіть оком не повела.

Так і звечоріло. Світла в «Окуні» було небагато, а в її закуток і зовсім нічого не сягало — ані мерехтіння свічок, ані тепло від каміна. Вів попросила принести каганець або ліхтар, щоб підсвічувати собі сторінки. Хлоп’я швидко виконало прохання. Орчиця забула і про безнастанний біль у нозі, і про те, що в неї затерпли спина й гузно. Її цілковито поглинуло читання.

Книжка перенесла її в інший світ.