Книжки та кістяний пил

28

Сонце поволі окреслювало свою щоденну небесну траєкторію. Потік клієнтів важко було назвати рівномірним: то юрба, то ні душі. Проте подовгу Руті й Вів стовбичити без діла не доводилося — після кількох хвилин затишшя хтось та й надходив. Одні щось купували, інші лише роздивлялися, але ряди пакунків ріділи на очах.

Стало ясно, що на розпродаж зазирали не лише пасажири фрегата: Рута багато до кого зверталася на ім’я. Вів виснувала, що містом уже поширилася чутка про їхню небачену затію. Власне, що ще робити в Мурку, крім як розносити чутки? А тут ще й така чудасія!

Надвечір до них навідалася Мейлі. Вона несла великий кошик печива, а вслід, зі ще одним, тупотіла її помічниця.

Рута на автоматі заходилася пробирати місце на столі. Ставлячи кошика, дворфійка всміхнулася до Вів. Вулицею поповзли пахощі імбиру й патоки.

— Я вирішила й собі долучитися до доброї справи, — пояснила Мейлі у відповідь на вирячені Рутині очі. Пекарка глянула на викладені на столах пакунки. — На мою скромну думку, покупці ні на що так не відгукуються, як на поклик шлунка.

Рута перевела запитальний погляд на Вів.

— Ем, я, м-м, мабуть, зронила кілька слів про наш задум... — винувато пробурмотіла та.

— Я вражена. Дякую. Спасибі вам усім, — прошепотіла Рута, поки пекарчина помічниця тулила поруч іще одного кошика.

— Ой, паляничко, не дякуй. Це пусте, — підморгнула Мейлі. — Віднедавна в мене з’явилася одна чудова книга рецептів гномської випічки. Наскільки я знаю, це ви рук доклали, — вона грайливо штурхнула Вів дупою. — Добро має повертатися добром.

— Дякую, — шепнула Вів. Їй знову стало соромно за свою недоладну поведінку на позавчорашній прогулянці.

— Та нема за що, мармелядко, — мовила дворфійка, не дивлячись Вів у вічі.

Орчиця вже подумки добирала слова, щоб стулити бодай якесь виправдання чи вибачення, коли позаду почувся дзвінкий, писклявий голосок:

— «Жага»? «Пікантні сцени»?. — вибалушивши баньки, Ґалліна тримала в руках коричневий згорток.

— Це ти таке написала? — Рута спідлоба зиркнула на Вів.

— Гм, можливо, — стенула плечима та. — Мабуть, ти казала написати щось на кшталт «пристрасть» і «любов», але мені захотілося поекспериментувати із силою слова.

— Холера, а так і справді куди цікавіше звучить. — закивала Ґалліна. — І це кажу я, гномка, яка за все життя й трьох книжок не прочитала.

— Тоді нащо ти сюди приперлася? — докірливо фиркнула Вів.

— Просто подивитися. О, а ще тут у вас булочки роздають... — гномка потягнулася до кошика.

— Гостинці лише для покупців, — суворо зауважила орчиця.

— Так, одна булка до кожного придбаного комплекту, — підхопила Мейлі.

— От лихо. Слухай, Вів, ти ж і досі винна мені історію, чи вже забула? Можна вважати, що я вже заплатила, наперед.

— Та ти й секунди не всидиш, поки я тобі вголос читатиму. Тепер моя черга диктувати умови. Я заплачу за тебе, а ти. — Вів дістала одну булочку й манливо покрутила нею, — отримаєш оце. І на тім ми квити.

Ґалліна замислено подивлялася то на випічку, то на пакунок — зважувала всі «за» і «проти».

— Згода. Але так і знайте: я роблю це заради смаколика, — гномка змовницьки нахилилася до Мейлі й умисно гучно прошепотіла: — Вголос вона читає жахливо. Мене одразу ж зморило.

Вів закотила очі, дістала з гаманця тридцять мідяків і опустила монети в касу. Тоді кинула булку Ґалліні — та блискавично вихопила з ладунки ножа, зловила гостинець на вістря й переможно вишкірила зуби. Відкусила шматочок і, вертячи в другій руці згорток книжок, із повним ротом додала:

— Для шього бумашжя я теш заштошунок жнайду.

— Щоб ти знала, Воррен любить начитаних, — гукнула Вів їй у спину, коли гномка вже рушила в бік «Окуня».

— Мейлі, жякую, жуже шмажно! — через плече кинула Ґалліна.

~

— Гайларку, це ви?! — Вів не вірила власним очам.

— О, Вів, яка радість бачити, що ти дотримуєшся режиму спокою і вкотре не стікаєш кров’ю.

— Угу. До речі, це Рута, — орчиця поклала руку на плече товаришки. — Власниця книгарні «Чортополох». Здається, ви не знайомі особисто.

— Дуже приємно, — мовила Рута, кладучи жменьку мідяків у касу.

— У нього десь так само книжок, як у тебе, — зазначила Вів.

— Овва, то ви у нас бібліофіл? — щуролюдка зацікавлено повела бровою.

— Вів перебільшує масштаби моєї скромної колекції, — ельф з удаваною покірністю схилив голову. — Переважно самі лише медичні довідники й трактати, — він торкнувся обгортки одного з пакунків. — Мушу визнати, це чудова ідея. «Віроломство. Алхімія. Братерство». Направду інтригує!

— О, це класика жанру. Дуже якісне письменство, — запевнила Рута.

— Ви все це читали? Все без винятку? — не приховуючи подиву, Гайларк кивнув на столи.

— Із того, що є тут на «вітрині», — ні, не все. Але те, що в пакунку, який вас зацікавив, — усе, від палітурки до палітурки. А що ви думаєте про творчість Тенсіджер?

На зазвичай гоноровому обличчі Гайларка розквітла така щира усмішка, якої Вів ще зроду не бачила.

— О, смію зізнатися, я її великий шанувальник.

Рута поплескала по ще одному згортку:

— Тоді вас і ця добірка має зацікавити.

Із розпродажу хірург почимчикував, тримаючи по три пакунки попід пахвами і булку в зубах.

~

Допоки виднокрай над морем запалав усіма відтінками червоного, столики помітно спорожніли. Звісно, спродали не все, далеко не все. Певно, лише з половину. А все ж таки Руті двічі доводилося заносити касовий апарат у крамницю й вивільняти його шухлядки, бо ті були доверху заповнені монетами. Тож можна вважати, що затія видалася навіть успішнішою, ніж Вів уявляла.

Булки теж швидко розійшлися, тільки крихти на дні кошиків і зосталися.

Вів занесла кошики у «Морську пісню», переказала Мейлі найтеплішу вдячність від Рути, ще кілька слів додала від себе й пообіцяла завітати завтра вранці. Їй кортіло виправитися за позавчорашнє, але для цього треба було щонайменше опинитися віч-на-віч.

Поки Вів вернулася до «Чортополоху», Рута вже позаносила пакунки, що не продалися, всередину.

Орчиця заходилася розбирати саморобні столики. Дошки й козли акуратно склала край доріжки — Піттс забере, коли зможе.

Помаранчеве сонце тонуло за обрієм. На узбережжя опустилися фіалкові барви сутінків.

Вів упоралася з роботою надворі та зайшла в крамничку.

Срака-мотика! — заверещала Рута так, що орчиця заціпеніла. — А щоб мене підняло й гепнуло! Невже ми це зробили?! Та я навіть збилася з ліку, скільки ми спродали.

Лише тепер Вів помітила, що в кріслі зручнесенько сидить Лантух. Ноги він закинув на ослінчик, а на кістлявих колінах лежала розгорнута книжка.

— Двадцять дев’ять на три, разом вісімдесят сім книжок, міледі.

Щуролюдка роздратовано зітхнула:

— Лантуху, можна просто Рута. Без «міледі».

Гомункул промовчав. Вів щиро сумнівалася, що він виконає це прохання.

Набори, що не дочекалися своїх покупців, акуратними стосиками стояли попід комірчиною. Шафи зяяли майже порожніми полицями в очікуванні нової поставки.

— Може, відтепер усі книжки варто загортати й продавати наосліп? — жартома запитала Вів.

— Ох-хо, — засміялася Рута, — якби ж то все було так просто! Торгівля сьогодні дійсно йшла справно, от тільки товар ми віддавали за безцінь. Так, завдяки розпродажу вдалося звільнити чимало місця, але якщо й надалі відпускати по три книжки за тридцять мідяків, то це, вважай, те саме, що дарувати їх. Тим паче в новій поставці видання будуть куди дорожчі... Проте я ні про що не шкодую! Це був фантастичний день! Ще й булочки так вчасно нагодилися. Ти ж не забула від мене подякувати Мейлі?

— Звісно, ні, — запевнила Вів. — Лантуху, а ти чого там розсівся з книжкою?

Гомункул дещо розгубився:

— Міледі. Міледі Рута наполягала, щоб я знайшов собі заняття, яке не вважається працею. Читання — єдине, що спало мені на думку.

— І як тобі? Подобається?

Скелетик схилив голову набік, блаватні вогники в очах загадково замерехтіли:

— Скажімо так: читання має свої принади, проте великого ентузіазму ця книжка в мене не викликає. Можливо, варто спробувати щось інше, з пікантними сценами?

Вів реготала так, що замалим не захлинулася.