Інформатор

Розділ 1

З радіоприймача в автівці лунав легкий джаз. Це був їхній компроміс. Лейсі, власниця автомобіля «тойота пріус», ненавиділа реп. Натомість її пасажир так само негативно ставився до пісень у стилі кантрі. Вони якийсь час перемикали станції: спортивні програми, громадське радіо, золоті хіти, гумор для дорослих, BBC, щось у стилі блюграс, CNN, опера, ще щось. Зрештою, відчувши легке роздратування і втому, обоє здалися й увімкнули джаз. Легкий, щоб Г’юго міг і далі солодко дрімати. Легкий, бо Лейсі не вважала себе прихильницею такої музики. Вже не перший рік взаємні компроміси допомагали їм підтримувати хороші стосунки. Зрештою, обоє були задоволені. Він спав, а вона вела машину.

До економічної кризи члени Ради з судових правопорушень (РСП) могли користуватися державними «хондами». Всі автомобілі були білого кольору, мали дві пари дверцят і невеликий пробіг. Зі скороченням бюджету службові машини зникли. Лейсі, Г’юго та решта державних службовців у Флориді були змушені під час виконання своїх обов’язків перейти на власний транспорт. Держава відшкодовувала їм п’ятдесят центів за милю. Маючи чотирьох дітей і чималу іпотеку, Г’юго міг дозволити собі лише старий позашляховик, який ледь доїжджав до офісу. Про тривалі поїздки на ньому годі було й мріяти. Отож, він дрімав у машині своєї напарниці на місці пасажира.

Лейсі насолоджувалася тишею. Більшість справ вона розслідувала самостійно, як і її колеги. Хвиля скорочень прокотилась офісом, і в ньому залишилося лише шість слідчих. Разом із шефом — всього сім у штаті з двадцятимільйонним населенням, де тисячі суддів засідали в судових залах і виносили більш як півмільйона рішень щороку. Лейсі дякувала Богу за те, що майже всі судді були чесними та порядними людьми, які вірили у рівні права і справедливість. Інакше б вона давно вже звільнилася. Та оскільки й негідників теж не бракувало, Лейсі працювала по п’ятдесят годин на тиждень.

Дівчина м’яко посунула важіль перемикання передач і повільно з’їхала з дороги. Коли автівка зупинилася, Г’юго вже прокинувся й був готовий до дій. Він нахилився вперед і запитав:

— Де це ми?

— За двадцять хвилин прибудемо на місце. Ти ще маєш час повернутися на правий бік і трохи похропіти біля вікна.

— Невже я хропів?

— Якщо вірити твоїй дружині, ти завжди так робиш.

— Ну, на свій захист скажу, що я до третьої не спав через дитину, дружина не могла дати їй ради. Я думаю, це дівчинка. Ніяк не можу пригадати її імені.

— Дружини чи дочки? Ха-ха.

Коли справа стосувалася чоловіка, мила і практично весь час вагітна Верна мала кілька секретів. Вона майстерно ним управляла, а це було завдання не з легких. У шкільні роки Г’юго був одним із найкращих учнів у класі й зіркою футбольної команди. В команді він був нападником. Це коштувало йому багатьох синців, але й слави хлопцеві не бракувало. Принаймні так було впродовж трьох із половиною матчів, аж поки його не винесли з поля із травмою хребця у верхній частині спини. Г’юго думав після одужання повернутись у футбол, але мати йому цього не дозволила. Закінчивши школу з відзнакою, юнак вступив на юридичний факультет. Його популярність швидко минула, але впевненість, притаманна «Всеамериканським спортсменам», залишалась назавжди. Тут вже нічого не вдієш.

— Двадцять хвилин, кажеш?

— Еге ж. Звісно, якщо хочеш, я можу залишити тебе в автомобілі з увімкненим двигуном і ти спатимеш увесь день.

Г’юго повернувся на бік, заплющив очі й промимрив:

— Я хочу нового напарника.

— Чудова ідея, але є невеличка проблемка: ніхто інший із тобою не працюватиме.

— Хочу, щоб у мого напарника була більша автівка.

— Ми можемо проїхати вісімдесят кілометрів, витративши не більш як чотири літри пального.

Г’юго знову щось пробурмотів і затих, потім завовтузився і різко сів. Потер очі й запитав:

— А що це ми слухаємо?

— Ми вже говорили про це, ще коли виїжджали з Таллахассі, до того, як ти впав у сплячку.

— Наскільки пам’ятаю, я пропонував повести машину.

— Ага, розплющивши одне око. Дуже мило з твого боку... Як там Піппін?

— Багато плаче. Зазвичай, як свідчить мій власний багатий досвід, немовля плаче з якоїсь причини. Йому потрібна їжа, вода, сухий підгузок, воно хоче до мами абощо. Але це дитя кричить задля власного задоволення. Ти не уявляєш, від чого відмовляєшся, коли не хочеш побути з моєю донькою.

— Якщо ти забув, то нагадаю, що я вже двічі з нею залишалась.

— Це правда, хай благословить тебе Бог. Може, побавиш її ще й сьогодні увечері?

— Без проблем... Це у вас вже четверта дитина. Ви коли-небудь думали про контрацептиви?

— Ми з Верною це обговорюємо. І раз уже торкнулися цієї теми — як там твоє особисте життя?

— Поговорімо краще про щось інше.

Попри зовнішню привабливість, у свої тридцять шість Лейсі була самотньою. Її приватне життя породжувало багато пліток і перешіптувань серед колег.

Автівка мчала на схід, у бік Атлантичного океану. До Сент-Огастіна залишилось дванадцять кілометрів.

— Ти вже була тут раніше? — поцікавився Г’юго.

Лейсі вимкнула радіо.

— Так, кілька років тому. Разом із колишнім чоловіком ми провели тиждень на теплому пляжі. Мій друг дозволив нам пожити у своєму будиночку.

— Було багато сексу?

— Знов за рибу гроші! У тебе в голові лише одне.

— Будемо вважати, що ти підтвердила моє припущення. Зрозумій мене правильно, Піппін щойно виповнився місяць, а це означає, що у мене з Верною не було нормальних стосунків упродовж трьох місяців. До того я просто переконаний, що вона почала мені відмовляти на три тижні раніше, ніж це було потрібно. Хоча це спірне питання. Шкода, що не можна повернутися назад і надолужити втрачене. Сумніваюсь, правда, що Верна в цьому зі мною погодиться. Знаєш, коли в тебе троє шибеників і одне новонароджене маля, про інтимні стосунки можна забути.

— Звідки мені таке знати.

Ще якихось два чи три кілометри Г’юго пильно роздивлявся навколо, а потім знову задрімав. Лейсі поглянула на нього і всміхнулася. За дев’ять років роботи разом вони встигли попрацювати над чималою кількістю справ. Секрет такої вдалої співпраці полягав у взаємній довірі, підкріпленій усвідомленням того, що Верна одразу дізнається про будь-які нехороші вчинки свого чоловіка (хоча поки він поводився доволі пристойно). Лейсі була напарницею Г’юго, але ходила на закупи та пліткувала з Верною.

Сент-Огастін вважається найстарішим містом Америки, адже саме його колись відкрив відомий мандрівник Хуан Понсе де Леон. Багата історія приваблює туристів, а старі будинки та іспанський бородатий мох, що росте просто із прадавніх дубів, надає йому особливого колориту.

Г’юго і Лейсі були вже на околиці міста. Рух транспорту тут був повільнішим, стояли туристичні автобуси. Навіть з такої відстані можна було побачити кафедральний собор, що височів над містом. Лейсі пригадала тиждень, який провела тут зі своїм колишнім чоловіком. Це була справжня катастрофа, але все ж місто залишило в неї приємні спогади.

Одна з багатьох катастроф.

— Хто ж цей загадковий інформатор, з яким ми маємо зустрітися? — запитав Г’юго, знову протираючи очі, щоб остаточно прокинутися.

— Поки що не знаю. Його кодове ім’я Ренді.

— Нагадай мені, будь ласка, чому ми домовляємося про секретну зустріч із людиною, яка називається вигаданим іменем і вже подала офіційну скаргу на одного з найбільш шанованих суддів.

— Я не можу це пояснити. Ми вже тричі спілкувалися по телефону, і мені здалося, що він говорив щиро.

— Чудово. Коли востаннє ти спілкувалася з людиною, яка б позивалася проти когось і її слова не здавалася б тобі щирою правдою?

— Просто підтримай мене, добре? Майкл наказав їхати, тому ми тут.

Майкл Гейсмер був директором, їхнім босом.

— Гаразд. У нього є якісь докази так званої «неетичної діяльності»?

— Так, звісно. Ренді сказав, це дуже серйозно.

— Справді? Ніколи раніше такого не чув.

Вони повернули на Кінг-стріт і злилися з сотнями інших авто. Була уже середина липня — гарячий сезон у північній Флориді. Туристи в шортах і сандалях неспішно прогулювалися вулицями. Лейсі припаркувала авто на узбіччі, й детективи розчинилися у натовпі. Вони знайшли кав’ярню і провели там трохи часу за переглядом глянцевих брошур, присвячених нерухомості. У полудень, як і було домовлено, Г’юго і Лейсі зайшли у бар «Лука» і попросили столик на трьох. Детективи замовили холодний чай. Минуло півгодини, але Ренді все ще не було, тож довелося замовляти ще й сандвічі. За ними настала черга картоплі для Г’юго та фруктів для Лейсі. Обоє намагалися їсти якомога повільніше й при цьому не зводили поглядів із дверей.

Як і всі юристи за освітою, вони цінували свій час, а професія слідчого навчила їх терпінню. Однак це було неймовірно важко поєднувати.

О другій годині детективи залишили кав’ярню і повернулися до автівки, яка за цей час перетворилась на справжню сауну. Як тільки Лейсі повернула ключ запалювання, задзвонив телефон. Номер був невідомий. Дівчина вхопила телефон.

— Я слухаю.

Чоловічий голос відповів:

— Ми домовлялись, що прийдеш ти, — це був Рейді.

— Так, домовлялись. А ще ми домовились про ланч опівдні.

На кілька секунд запала тиша, потім співрозмовник сказав:

— Я на стоянці для яхт, у кінці Кінг-стріт, що за три квартали звідси. Скажи своєму другові, нехай зникне, тоді поговоримо.

— Послухай Ренді, я не коп, а тому не буду гратися з тобою в ці шпигунські ігри. І я хочу знати твоє справжнє ім’я.

— Справедливо.

Вона поклала слухавку і пробурмотіла:

— Справедливо...

Біля причалу стояло багато екскурсійних катерів і кілька рибальських човнів; вони то підпливали до берега, то знову відпливали. З великого понтона зійшла шумна компанія туристів. У ресторані з патіо на березі вирувало життя. А на чартерному човні команда драїла палуби та начищала все до блиску, готуючись до рейсу.

Лейсі прогулювалася вздовж стоянки для яхт у пошуках людини, якої ніколи раніше не бачила. Попереду, біля паливного насоса, стояв якийсь підстаркуватий волоцюга. Він махнув рукою і злегка кивнув. Дівчина відповіла таким само кивком і попрямувала до нього. Чоловікові на вигляд було років шістдесят, з-під панами в нього вибивалося сиве волосся. Він був вбраний у шорти, сандалі та яскраву квітчасту сорочку. Шкіра у нього була аж надто бронзова — так засмагають люди, які багато часу проводять на сонці. Очі ховалися за окулярами-«авіаторами». З широкою усмішкою він ступив крок назустріч і промовив:

— Ви, мабуть, і є Лейсі Стольц.

— Так, а ви? — запитала вона, потискаючи йому руку.

— Ремсі Мікс. Приємно познайомитись.

— Навзаєм. Ми мали зустрітись опівдні.

— Перепрошую. Я мав невеличкі неприємності з човном.

Він кинув головою у бік великого моторного човна, що стояв у кінці причалу. Не найбільший човен серед усіх пришвартованих тут, але й малим його важко було назвати.

— Ми можемо поговорити там, — запропонував він.

— На яхті?

— Звісно, там нас ніхто не потурбує.

Лейсі подумала, що усамітнитися на човні з абсолютно незнайомою людиною — це не найкраще рішення. Поки вона зволікала з відповіддю, Мікс запитав:

— Хто той чорний хлопець?

Він дивився у напрямку Кінг-стріт. Лейсі повернулися в той бік і побачила Г’юго, який неквапно прогулювався в натовпі туристів неподалік від гавані.

— Це мій колега, — відповіла вона.

— Він тебе охороняє?

— Мені не потрібен охоронець, містере Мікс. У нас немає при собі зброї, але мій друг може скинути вас у воду за дві секунди.

— Сподіваюсь, до цього не дійде. Я прийшов із миром.

— Приємно чути. Я спущусь у човен лише за умови, що він залишиться там, де є. Якщо ви заведете двигун, вважайте, що зустрічі не було.

— Згода.

Лейсі пройшла за Ремсі по пірсу, минаючи ряди вітрильних суден, які, здавалося, не виходили в море вже не один місяць. Нарешті вони підійшли до яхти з назвою, що дуже відповідала ситуації: «Конспірація». Мікс ступив на борт першим і подав своїй гості руку. На палубі, під полотняним навісом, стояли маленький дерев’яний столик і чотири складані стільці. Чоловік показав на них Лейсі й промовив:

— Ласкаво прошу на борт. Сідайте, будь ласка.

Дівчина швидко обвела поглядом все навкруги й найперше поцікавилась:

— Ми тут самі?

— Ну, не зовсім. У мене тут подруга, яка полюбляє морські прогулянки зі мною. Її звати Карліта. Бажаєте познайомитись?

— Лише якщо її якимось чином стосується те, що ви плануєте розповісти.

— Не стосується.

Мікс дивився на пристань, туди, де стояв, спершись на поручень, Г’юго й махав йому. Певно, таким чином він хотів показати, що спостерігає за ними. Мікс помахав у відповідь і сказав:

— Можна поставити вам питання?

— Прошу.

— Думаю, усе, про що я вам розповім, одразу ж стане відомо і містеру Хетчу, правильно?

— Він мій колега. Ми працюємо разом над розкриттям деяких справ, а можливо, й цієї. А звідки вам відомо його ім’я?

— Я вмію користуватися комп’ютером. Передивився ваш сайт. До речі, вам варто було б його оновити.

— Знаю. Нам зменшили фінансування.

— Не знаю, чому, але ім’я вашого друга здається мені знайомим.

— Він недовго грав у футбольній команді Флориди.

— Он воно що. Я й сам вболіваю за «Гейтор».

Лейсі нічого не відповіла. Для Півдня це була типова ситуація. Люди тут часто ставилися до університетських футбольних команд з якимось фанатизмом, який вона вважала аж надто надокучливим.

— Отож, він однаково про все дізнається? — вів далі Мікс.

— Так.

— Тоді хай приєднується до нас. Я організую нам щось випити.