Інформатор

Розділ 4

Нарешті Маєрс зв’язався із Лейсі й запропонував зустрітись у тій самій гавані в місті Сейнт-Огастін. Нічого не змінилося — знову виснажлива спека, вологе повітря і знайомий стапель у кінці пристані. На Маєрсі навіть була та сама квітчаста сорочка. Всі сіли за дерев’яний стіл, що стояв у затінку на човні. Господар знову пив пиво із пляшки, час від часу прикладаючись до неї упродовж своєї розповіді.

Насправді чоловік, якого він раніше називав Омаром, мав ім’я Бонн Дюбос. Він був нащадком одного із засновників банди. Саме того, що розпочав свій сумнівний бізнес у задній кімнаті рибного ресторану неподалік від Форрест-Сіті в Арканзасі. Заклад належав його дідусеві по материнській лінії, який загинув у перестрілці з поліцією. Батько ж, якщо вірити офіційному рапорту, повісився у в’язниці. Доля не була поблажливою й до численних дядечків та кузенів. Відтак членів банди ставало чимраз менше, аж поки Бонн не відкрив для себе усі переваги продажу кокаїну в південній Флориді. Вже за кілька років у цьому бізнесі він зміг відновити свій невеличкий синдикат. Зараз це вже сімдесятирічний чоловік, живе десь на узбережжі. В нього немає конкретної адреси, рахунку в банку, водійських прав, номера соціального забезпечення чи паспорта. Як тільки казино почали давати великі прибутки, Вони одразу ж скоротив кількість членів банди до жменьки найближчих родичів. Так він позбувся зайвих ротів. Усі операції здійснювалися в повній анонімності, а в бізнесі було задіяно безліч офшорних компаній, кожною з яких опікувалась центральна юридична фірма у Білоксі. Рахунків у Дюбоса було небагато. Хоча він був людиною досить заможною, але жив скромно.

— Чи доводилося вам зустрічатись особисто? — запитала Лейсі.

Маєрс саркастично посміхнувся.

— Не говоріть дурниць. Хіба такі люди ходять на зустрічі? Він живе у тіні, так само, як і я. У всій Пенсаколі ви не знайдете й кількох осіб, які можуть похвалитися знайомством із Бонном Дюбосом. Я сам прожив там сорок років, а про нього вперше почув лише недавно. Він з’являється і зникає, коли йому заманеться.

— Але ж у нього немає паспорта, — нагадав Г’юго.

— Справжнього немає. Але якщо його коли-небудь притиснуть, то знайдуть кілька фальшивих... У 1936 році Бюро у справах індіанців надало пільги племені таппакола. Це невеличка спільнота, приблизно чотириста осіб, розкиданих по усій території на межі штатів. Більшість із них живе в маленьких будиночках у малонаселених районах округу Брансвік. У них там є своє головне управління та триста акрів землі, на якій розташована резервація, що були передані їм федеральним урядом дев’ять років тому. У 1990 році могутнє плем’я семінолів із півдня Флориди, так само як і решта спільнот, уже добре знало, що таке казино. Так склалося, що Бонн і його банда почали скуповувати дешеву землю побіля резервації таппакола. Десь на початку 90-х (важко точно сказати, який це був рік, адже все відбувалось так давно) Дюбос звернувся до племені з пропозицією, від якої вони не змогли відмовитися.

— «Ключ до скарбів», — промовив Г’юго.

— Точно. Лишень уявіть собі: єдине казино у північній Флориді з чудовим розташуванням. Всього сімнадцять кілометрів від межі штатів і стільки ж — від пляжів. Відмінне обслуговування, працює двадцять чотири години та сім днів на тиждень, розваги для всієї родини, як у Діснейленді, найбільший аквапарк у штаті та ще й будинки на продаж чи в оренду, ба навіть погодинно, — все, чого душа забажає. Справжній рай для тих, хто хоче пограти в азартні ігри чи полежати на сонечку. До того ж не так далеко розташований населений пункт, де проживає близько п’яти мільйонів людей, — всього за якихось триста двадцять кілометрів. Я не маю точної інформації, адже індіанці, які володіють казино, ні перед ким не звітують. Однак ходять чутки, що «Ключ до скарбів» приносить прибуток близько півмільярда доларів за рік.

— Ми теж були там минулого літа, — відповів Г’юго так, наче визнав свою провину. — Це була незапланована поїздка. Та я непогано провів час.

— Непогано? Я б сказав, казково. Саме тому там завжди повно відвідувачів, а таппакола гроші рахувати не встигають.

— Вони діляться прибутками з Дюбосом і його хлопцями? — запитав Г’юго.

— І не тільки, але давайте не будемо поспішати.

— Казино розташоване у Брансвіку, а він, відповідно, входить до двадцять четвертого судового округу. Там працюють двоє суддів: чоловік і жінка. Я правильно кажу? — запитала Лейсі.

Маєрс усміхнувся й поклав посеред стола папку.

— Це моя заява. Я віддам її вам трохи згодом. Суддю звати Клаудія Макдовер, засідає уже сімнадцять років. Про неї ми ще поговоримо. А зараз дозвольте мені розповісти, з чого все почалось. Це дуже важливо.

Отож, щодо таппакола. Казино розділило плем’я на два ворогуючі табори. Опонентів очолював агітатор Сон Разко. Він був віруючим, а тому виступав проти казино, оскільки це суперечило його моральним принципам. Разко мав багато послідовників, тож ця група становила більшість. Натомість прихильники казино обіцяли усім чудове життя: нові будинки, довічне утримання, кращі школи, стипендію для навчання у коледжі, медичну опіку та багато іншого. Бонн Дюбос таємно фінансував рух на підтримку казино, але, звісно, доказів цього ви не знайдете. У 1993 році питання винесли на голосування. Загалом право голосу мали близько трьохсот осіб віком від вісімнадцяти років. Лише чотирнадцять із них не прийшли на голосування. Для того, щоб уникнути сутичок, наглядати за процесом запросили федеральних маршалів. Сон Разко і його прихильники виграли, отримавши п’ятдесят чотири відсотки голосів. Далі був довгий судовий процес, на якому сторона, яка зазнала поразки, намагалася довести, що результати були сфальсифіковані, а виборців залякували. Однак окружний суддя закрив справу. Казино було заборонено.

Незадовго після тих подій Сона Разко вбили.

Його тіло знайшли у чужій спальні з чиєюсь дружиною. Обох убили пострілом у голову. Оскільки вони були голими, то скидалось на те, що їх заскочили на гарячому. Чоловіка тієї жінки звали Джуніор Мейс. Його засудили, звинувативши у подвійному вбивстві. Мейс тісно співпрацював із Разко під час кампанії проти азартних ігор. Він заперечував свою причетність до вбивства, але розумів, що йому світить довічне ув’язнення. Справа набула широкого розголосу, тож новообрана суддя Клаудія Макдовер перенесла її розгляд до іншого округу. Однак вона наполягла на тому, щоб цю справу залишили в її юрисдикції. Макдовер очолила судовий процес і повністю стала на бік обвинувачення.

На шляху до будівництва казино були дві вагомі перешкоди. Перша — Сон Разко. Друга — незручне географічне розташування. Більшість земель таппакола становили собою болотисту місцевість, якою протікали струмки. Ці території були мало населенні. Однак там траплялися й височини, де можна побудувати казино. Проте виникало питання: як туди дістатись? Оце й була справжня проблема. Дорога до резервації стара і в поганому стані, тому велика кількість транспорту там не зможе проїхати. Сподіваючись на дохід від сплати податків, хороші робочі місця та яскраве світло, що привабить сюди туристів, голова округу погодився побудувати шосе на чотири смуги від траси 288 до межі з резервацією. А звідти вже рукою подати до місця, де мало з’явитися казино. Але й це ще не все. Для того, щоб втілити цей план, потрібно було вдатись до примусового відчуження приватної власності або її конфіскації. Адже більшість власників земель, якими планувалося прокласти дорогу, були проти казино.

Округ ініціював одинадцять судових процесів, домагаючись конфіскації усіх земельних ділянок, розташованих уздовж майбутнього шосе. Суддя Макдовер прийняла позови, та, ігноруючи будь-які заперечення з боку адвокатів, розпочала їх розгляд у «супершвидкому режимі». Перший процес відбувся за кілька місяців. Вже тоді більшість адвокатів сумнівалась у неупередженості судді. Здавалося, що вона прагне, щоб будівництво шосе розпочалось якнайшвидше. Перед першим засіданням Макдовер організувала зібрання усіх адвокатів. Процес перемовин був тривалим. Суддя наполягала на угоді між сторонами, відповідно до якої округ зобов’язувався сплатити усім землевласникам подвійну ціну за їхні ділянки. Щоправда, виникали певні сумніви, чи справді штат Флорида зможе викупити ці території. Проблема була у компенсації та часі її виплати. Пришвидшивши судовий процес, суддя Макдовер, таким чином, забезпечила казино роки відстрочок.

Все йшло за планом. Поки тривав розгляд справ про відчуження приватної власності, а Сон Разко вже не стояв на заваді, прихильники азартних ігор провели іще один референдум. Цього разу вони отримали перевагу в тридцять голосів. Сторона, що програла, — тепер уже інша — звернулась до суду з позовом про фальсифікацію, але Макдовер відхилила його. Перешкод для будівництва «Ключа до скарбів» більше не було, і його відкрили у 2000 році.

Джуніор Мейс продовжував подавати апеляції, і хоча деякі експерти критично відгукувались про дії судді, та все ж ніхто не знаходив у них серйозних порушень. Вирок залишався незмінним.

— Ми розглядали цей випадок в університеті, — сказав Г’юго.

— Вбивство сталося шістнадцять років тому, тобі, мабуть, було на той час років двадцять. Так? — запитав Маєрс.

— Приблизно. Я не пам’ятаю вбивства чи суду, але про цю справу згадували. Я маю на увазі — з точки зору кримінальної процедури. Йшлося про використання інформаторів із в’язниць в основних справах про вбивство, — відповів Г’юго.

— Вам, я гадаю, про це нічого не відомо? — звернувся Маєрс до Лейсі.

— Ні, я родом не із Флориди, — відповіла дівчина.

— У мене є чимала добірка інформації щодо справ, пов’язаних із убивством, доповнена відомостями про перебування під вартою. Я постійно оновлював її, тому багато про це знаю. Це на той випадок, якщо вам знадобиться джерело, — уточнив Маєрс.

— Тож ви вважаєте, що Мейс побачив дружину в ліжку з іншим і вбив їх? — поцікавилась Лейсі.

— Сумніваюсь. Він стверджував, що в цей час був у іншому місці, але людина, яка могла підтвердити його алібі, злякалась. Суд призначив йому державного захисника, але той був новачком, не мав достатнього досвіду. Він не зміг протистояти прокурору, справжньому майстру своєї справи. Суддя Макдовер дозволила запросити на засідання двох в’язнів-інформаторів, які стверджували, нібито Мейс вихвалявся перед ними вбивствами.

— Нам слід поговорити з Мейсом? — запитав Г’юго.

— Я б почав саме з цього.

— Але чому? — поцікавилась Лейсі.

— Джуніор Мейс може щось знати, а тому існує ймовірність, що він захоче про це розповісти. Члени племені таппакола дуже близькі між собою. Це група людей, які не люблять говорити зайве і з підозрою ставляться до чужинців. Особливо до представників влади чи тих, хто носить уніформу. До того ж вони бояться Дюбоса і його бандитів. Їх легко залякати. Чи є в них причини взагалі щось говорити? Таппакола пожинають плоди. У них є будинки і авто, школи та медичні центри, гроші на коледж. Навіщо ж випробовувати удачу? Якщо казино і справді має якийсь бізнес із бандитами, кого це хвилює? Зайві балачки можуть скоротити життя.

— Ми можемо все ж поговорити про суддю? — втрутилась Лейсі.

— Звісно. Клаудія Макдовер. П’ятдесят шість років. Уперше була обрана на цю посаду в 1994 році. З того часу переобиралася кожних шість років. Має репутацію працьовитої судді, що серйозно ставиться до своєї роботи. Кожного разу її переобирають значною більшістю голосів. Щоразу вона отримує блискучу і впевнену перемогу. Її колишній чоловік був шанованим лікарем у Пенсаколі, який дуже захоплювався молодими медсестрами. Процес розлучення був не із приємних. Зграя адвокатів, що представляли чоловіка Клаудії, обливає її брудом. Зазнавши такого приниження та образи, Клаудія вирішує вступити на юридичний факультет, щоб по закінченні навчання помститися. З часом вона забуває про кривдника і переїздить до Стерлінга, округ Брансвік. Там знаходить роботу в невеличкій фірмі з нерухомості. Втім, праця в такому маленькому містечку швидко їй набридає. Саме в цей період їхні шляхи з Бонном Дюбосом перетинаються. Я достеменно не знаю цю частину історії, лише плітки. Подейкують, що вони кілька разів зустрічались і розходились. Але, знову ж таки, ніхто не може цього підтвердити.

У 1993 році, після того як таппакола проголосували проти казино, у Клаудії Макдовер несподівано прокинувся інтерес до політики. Вона подала заяву на позицію судді округу. Про цей період інформації в мене обмаль. Тоді я був успішним адвокатом у Пенсаколі й навіть не знав, де саме розташовується Стерлінг. Звісно, я чув про таппакола і читав про спір із приводу казино, але мене це мало цікавило.

Мені відомо, що передвиборча кампанія Макдовер була добре організована і профінансована. Клаудія обійшла попередника з перевагою у тисячу голосів. За місяць після її призначення Разко вбили і, як я уже говорив, вона вела судовий процес у справі Джуніора Мейса. У 1996 році Бонн Дюбос, його спільники, деякі партнери та офшорні компанії скуповували великі земельні ділянки в окрузі Брансвік поряд із резервацією. До справи долучилися й інші підприємці. Адже спочатку здавалося, що таппакола не проти казино. Однак після першого ж голосування ці хлопці вибули із гри. Бонн з радістю допоміг їм позбутися неприбуткової власності. Він знав, що невдовзі усе зміниться, і за якийсь час значна частина індіанських земель дійсно вже належала йому. Як тільки прихильники казино позбулися Сона Разко у досить-таки драматичний спосіб, вони одразу ж перемогли у другому етапі голосування. Що було далі — ви знаєте.

Лейсі увімкнула комп’ютер, і вже за якусь мить на екрані з’явилося фото судді Клаудії Макдовер. Вона була одягнена у чорну мантію та тримала молоток у руці. Її темне волосся було підстрижене у стильний боб, а дизайнерські окуляри приховували очі. Ніякої усмішки або хоча б натяку на якусь внутрішню теплоту чи доброту — суто професійне фото. Чи справді ця жінка могла несправедливо відправити людину до камери смертників? В це було важко повірити.

— А що там з корупцією? — запитала Лейсі.

— О! Її не бракувало. Як тільки таппакола розпочали будівництво казино, Дюбос теж почав втілювати свої плани. Першим його проектом стало поле для гри у гольф під назвою «Кролячі перегони», територія якого прилягає до казино.

— Ми проїжджали повз це поле. Я вважав, що воно належить казино, — зауважив Г’юго.

— Ні, але звідти до казино можна дійти за п’ять хвилин. За домовленістю, таппакола не займаються бізнесом, пов’язаним із гольфом. Їм дісталися казино та інші розваги. Гольф — це справа Дюбоса. Усе починалося із вісімнадцяти лунок на полі «Кролячі перегони», а тепер навколо нього розташовані ошатні багатоквартирні будинки.

Маєрс поклав папку на стіл і сказав:

— Ось заява, засвідчена під присягою та підписана Грегом Маєрсом. У ній ідеться про те, що її честь Клаудія Макдовер є власницею щонайменше чотирьох будинків у житловому комплексі «Кролячі перегони». Вони були подаровані їй на знак подяки компанією CFFX, зареєстрованою в Белізі.

— Дюбос? — запитала Лейсі.

— Думаю, що так. Але довести це я поки не можу.

— А як щодо майнового реєстру? — запитав Г’юго.

Маєрс постукав по папці:

— Усе це є тут. Ви зможете прочитати, що CFFX передала права на двадцять проектів офшорним компаніям. На мою думку, суддя Макдовер зацікавлена у чотирьох з них, кожна з яких перебуває у приватній власності іноземців. Ми маємо справу з досвідченими шахраями, які найняли чудових адвокатів.

— Яка вартість цих будинків? — запитала Лейсі.

— Станом на сьогодні приблизно по мільйону кожен. Бізнес процвітав навіть за часів фінансово-економічної кризи. Завдяки казино Дюбос мав вдосталь готівки. Він завжди полюбляв закриті житлові комплекси з рядами ідентичних будиночків і цінував нерухомість уздовж поля для гольфу. До речі, останнє з часом розширили з вісімнадцяти лунок до тридцяти шести, а потім і до п’ятдесяти чотирьох. Втім, навіть тепер там залишається достатньо землі для ще більших змін.

— Чому ж він передав права на деякі будинки Макдовер?

— Можливо, просто тому, що він чудовий хлопець. Але я вважаю, що це було частиною угоди. Клаудія Макдовер продала душу дияволу, аби отримати місце судді, з того часу вона й розплачується за це. Проект казино та забудови в окрузі Брансвік спричинили тонни судових позовів. Полеміка з приводу територіального розміщення, заяви стосовно довкілля, примусове відчуження приватної власності, позови від власників землі — усе це вона прийняла на свої плечі. Звісно, Дюбос мав завжди бути у виграші, а його вороги — програвати. Насправді суддя дуже розумна, тому її рішення завжди добре обґрунтовані й ніколи не суперечать закону. Ці справи вкрай рідко оскаржували. Аж ось у 2001 році в них із Дюбосом виникла суперечка. Не знаю, що вони не поділили, але все зайшло надто далеко. Кажуть, Макдовер забажала більшу частку від доходів із казино. Дюбос вважав, що платить їй достатньо. Зрештою суддя Макдовер закрила казино.

— Як їй взагалі таке вдалося зробити? — здивувалася Лейсі.

— Це вже інша цікава історія. Коли гральний бізнес почав процвітати і гроші полилися рікою, влада округу усвідомила, що багато податків вона з цього не отримає. В Америці індіанці не квапляться сплачувати податки із прибутків, які приносить казино. Таппакола не хотіли ділитися. Представники влади зрозуміли, що їх ошукали. Особливо з огляду на те, скільки коштувало будівництво нового шосе протяжністю одинадцять кілометрів. Та вони не розгубилися, якимось чином їм вдалося переконати законодавчі органи й отримати дозвіл на справляння мита за користування новою дорогою.

— Це правда. Приблизно за два кілометри від казино є спеціальний пункт пропуску. Там потрібно сплатити п’ять баксів, щоб тебе пропустили далі, — розсміявся Г’юго.

— Сказати по правді, система діє. Індіанці задоволені, а влада знайшла спосіб заробити кілька баксів. Отож, коли Дюбос і суддя Макдовер затіяли суперечку, її знайомий адвокат подав прохання про судову заборону проїзду по шосе, аргументуючи це надто великою кількістю транспорту, а відтак підвищеною небезпекою. Можливо, там і траплялися незначні зіткнення автівок, але саме незначні, нічого серйозного. Це була чистої води вигадка, та суддя вмить задовольнила прохання і закрила шосе. Казино не закрили, бо кільком відвідувачам все ж вдалося туди потрапити обхідними шляхами, але фактично це був кінець. Так тривало шість днів. Кожен із опонентів чекав на наступний крок іншого. Врешті, вони якось домовились, заборону зняли — і всі лишились задоволеними. Це був вирішальний момент у історії казино та корупції, яку воно породило. Суддя Макдовер показала усім, хто тут головний.

— Ви так розповідаєте про Дюбоса, наче усі його знають, — зауважив Г’юго.

— Ніхто його не знає. Я думав, що чітко це пояснив. Він керує невеликою організацією, де усі свої непогано заробляють. Наприклад, один кузен за його вказівкою ліквідує компанію на Бермудах і купує трохи землі. Інший працює на Барбадосі, продає будинки. Дюбоса надійно захищають адвокати, що працюють з офшорними компаніями. Він ніде не світиться, а отже, не залишає слідів.

— Хто займається його фінансовою звітністю? — запитала Лейсі.

— Непримітна фірма у Білоксі. Кілька адвокатів, що спеціалізуються на податках і не бояться брудної роботи. Вони співпрацюють із бандою Дюбоса роками.

— Скидається на те, що суддя Макдовер зовсім не боїться Дюбоса, — зауважила Лейсі.

— Він не такий дурний, щоб позбуватися судді. Хоча я впевнений, що йому це вже спадало на думку. Та вони потрібні одне одному. Скажімо, ви амбіційний, але не надто чесний продавець нерухомості з Флориди плюс практично володієте казино, а це, безперечно, нелегально. Отже, вам знадобиться захист. В такому разі хіба може бути щось ліпшим, ніж впевненість у тому, що поважна суддя завжди тебе виручить?

— Саме для таких випадків створили закон RICO, — сказав Г’юго.

— Так, але не все так просто. RICO — це федеральний закон, за дотриманням якого мають стежити у ФБР. Мене не цікавить, що вони зроблять з Дюбосом. Я лише хочу схопити за руку суддю Макдовер, щоб мій клієнт міг отримати невеличку винагороду як інформатор.

— Про яку саме суму ми говоримо? — запитала Лейсі.

Маєрс допив пиво й витер рот долонею.

— Не знаю. Дізнатися це — ваше завдання.

З каюти вийшла Карліта й оголосила:

— Обід уже готовий.

Маєрс підвівся.

— Запрошую вас приєднатися.

Лейсі та Г’юго швидко обмінялися поглядами. Вони провели на судні дві години і вже зголодніли, але чомусь сама думка залишитись тут пообідати видавалась їм не надто привабливою. Та Маєрс поквапив:

— Ну ж бо, спускайтесь донизу.

Детективи пройшли в каюту, де для них уже підготували місця за скляним столом. Десь працював кондиціонер, а тому всередині було прохолодно. У повітрі витав запах смаженої на грилі риби. Карліта метушилася; було помітно, що їй приємно готувати для гостей. Вона подала тарілку рибних тако, налила води із пляшки та запитала, чи хтось не бажає вина. Усі відмовились, і жінка вийшла.

Маєрс навіть не торкнувся їжі. Натомість він продовжив свою розповідь:

— Скарга, яку я вам передав, не зовсім така, якою має бути. У ній я наводжу докази корупційної діяльності лише в тому, що пов’язане із приватною власністю судді Макдовер у «Кролячих перегонах». Хоча справжні прибутки вона отримує зі схеми, пов’язаної з казино. Саме вони цікавлять мене в першу чергу, адже це справжнє золоте дно для мого клієнта. Якщо я знайду спосіб це довести, то зміню свою початкову скаргу. Та в будь-якому випадку в ній достатньо доказів, щоб позбавити Клаудію Макдовер посади і довести її провину В суді.

— А як щодо Бонна Дюбоса? — запитала Лейсі.

— Я згадав про його банду, використавши вираз «кримінальні елементи».

— Дуже оригінально, — хмикнула Лейсі.

— У вас є краща ідея, міс Стольц? — наїжачився Маєрс.

— Ми можемо уже перейти на «ти»? — запитав Г’юго. — Вона Лейсі, ви Грег, а я Г’юго.

— Як вам буде завгодно.

Усі троє почали обідати. Маєрс швидко жував, але це не завадило йому продовжити розмову.

— У статуті прописано, що у вас є сорок п’ять днів на те, щоб надати копію скарги судді Макдовер. Від сьогодні й до кінця усього терміну ви проводите розслідування, а потім... це... як же воно називається?

— Надаємо письмову оцінку.

— Точно. Саме це мене хвилює. Я переконаний, що ці люди й гадки не мають про те, що хтось за ними стежив і знає про їхні справи. Коли суддя Макдовер отримає копію скарги, вона буде шокована. Першим її кроком стане дзвінок Дюбосу, а це не віщує нічого хорошого. Вона одразу оточить себе юрбою адвокатів і буде переконливо усе заперечувати. Свої активи суддя теж спробує перемістити. Дюбос запанікує і почне готуватися до атаки, можливо, навіть спробує когось залякати.

— До чого ви хилите?

— Як довго можна чекати, перш ніж сповістити суддю? Ми можемо трохи потягнути час? Мені здається вкрай важливим просунутись у цьому розслідуванні якнайдалі до того, як їй стане про нього відомо.

Лейсі та Г’юго обмінялись поглядами. Тоді Лейсі знизала плечима і відповіла:

— Ми бюрократи, тож зволікати вміємо. Однак якщо Макдовер відреагує так, як ви передбачаєте, то її адвокати почнуть прискіпуватися до дрібниць. Тож коли ми не будемо дотримуватися статуту, вони зроблять усе, щоб скаргу відхилили.

— Давайте не ризикуватимемо, ми маємо сорок п’ять днів на розслідування, — додав Г’юго.

— Цього часу може виявитися замало.

— Але це все, що ми можемо запропонувати, — сказала Лейсі.

— Давайте краще поговоримо про вашого таємничого клієнта, — нагадав Г’юго. — Звідки він дізнався про все це?

Маєрс ковтнув води і відповів із посмішкою:

— Знову ж таки, чому ви вирішили, що це чоловік?

— Добре, як тоді нам її або його називати?

— У нашому тісному ланцюжку є три пов’язані між собою ланки. Я, посередник, який контактує зі мною, та клієнт чи клієнтка. Ми з посередником називаємо його «кротом». «Кріт» — це жінка або чоловік, молодий чи старий, чорний, білий або ж коричневий, зараз це зовсім не має значення.

— «Кріт»? Не дуже оригінально, — знову скептично прокоментувала Лейсі.

— Та яка різниця? Чи ви можете запропонувати щось краще?

— Добре, нехай залишається «кротом». Звідки йому стільки відомо?

Маєрс відправив до рота половину м’якого тако і почав повільно жувати. Накотилися хвилі, й човен загойдався на них. Врешті чоловік заговорив:

— «Кріт» — це людина з найближчого оточення судді Макдовер. Її честь повністю довіряє цій людині. Як бачите, даремно. Наразі це все, що я можу вам розповісти.

Знову запала тиша, яку порушила Лейсі:

— У мене є ще одне запитання. Ти згадував, що ці люди, тобто Дюбос і його бандити, дуже розумні й мають хороших адвокатів. Звісно, Макдовер теж буде потрібен адвокат, щоб якось пояснити, звідки вона взяла усі ті гроші. До кого вона звернеться?

— Філліс Тебен. Ця жінка спеціалізується на справах, пов’язаних з майном та нерухомістю, і проживає у Мобілі.

— І що у них спільного?

— Тебен і Макдовер разом навчалися в університеті, обидві розлучилися і не мали дітей. Вони дуже близькі, можливо, навіть більше ніж друзі.

Якийсь час детективи обдумувати цю інформацію, потім Лейсі сказала:

— Давайте підсумуємо все, що нам відомо. Наша ціль — суддя Клаудія Макдовер. Вона бере хабарі у бандитів, отримує прибутки з індіанського казино та ще й відмиває гроші за допомогою дуже особливої подруги, яка працює адвокатом.

Маєрс посміхнувся і підтвердив:

— Усе правильно... Мені потрібне пиво. Не бажаєте випити?.Карліто!

На пірсі вони розійшлися. Детективи помахали на прощання й пообіцяли бути на зв’язку. Маєрс натякнув, що зникне на якийсь час. Він уже передав скаргу і знав, що невдовзі вона зчинить багато шуму. Лейсі та Г’юго було невтямки, яким чином Бонн Дюбос і Клаудія Макдовер можуть запідозрити Грега Маєрса, раніше відомого як Ремсі Мікс, та його невідомого клієнта. Це була ще одна загадка у цій історії. Одна з багатьох.