Інформатор

Розділ 7

Посередника звали Кулі, в минулому він був юристом, хоча й залишив свою посаду не з таким резонансом, як його знайомий, Грег Маєрс. Кулі вдалося уникнути газетних скандалів. Він швидко подав заяву про відсутність заперечень проти висунутого у Джорджії обвинувачення та повернув свою ліцензію. Бажання відновлювати її в нього не виникало.

Вони зустрілися у внутрішньому дворику готелю «Пелікан» на південному узбережжі й за коктейлями в затишному патіо почали переглядати останні звіти.

На кількох перших сторінках був звіт про переміщення Клаудії Макдовер за останніх сім років: дати, пункти призначення, тривалість перебування тощо. Жінка любила подорожувати і робила це стильно, зазвичай на приватних літаках, хоча жоден переліт не було заброньовано на її ім’я. Адвокат Філліс Тебен організовувала все сама, зазвичай користуючись послугами однієї з компаній у Мобілі. Принаймні раз на місяць Клаудія приїжджала в Пенсакколу чи Панаму, сідала у невеличкий літак, де її уже чекала Філліс, і вони летіли до Нью-Йорка або Нового Орлеана на вихідні. Чим вони займались у таких поїздках, ніхто не знав, але у «крота» були свої ідеї з цього приводу. Кожного літа Клаудія проводила два тижні у Сінгапурі, можливо, мала там свій будинок. Вирушаючи у більш тривалу подорож, вона купувала квиток у першому класі компанії «Американські авіалінії». Щонайменше тричі на рік вона відвідувала Барбадос, звісно ж, на приватному літаку. Залишалося таємницею, чи супроводжувала її Філліс Тебен під час поїздок до Сінгапуру чи на Барбадос. «Кріт» стверджував, що намагався додзвонитися в офіс Тебен у Мобілі, використовуючи заздалегідь оплачений мобільний зв’язок та телефони, які неможливо відстежити. З його слів, жінки не було в офісі щоразу, коли Макдовер перебувала за кордоном. До роботи адвокат завжди поверталася в той само час, що й суддя.

У записці «кріт» повідомляв: «У першу середу кожного місяця КМ залишає офіс раніше, ніж завжди, і їде до будинку в „Кролячих перегонах“. Довгий час неможливо було визначити, куди саме вона прямує, але як тільки до заднього бампера її автівки вдалося прикріпити пристрій стеження, кожен її крок став відомим. Будинок розташований на алеї Фервей 1614Д. Згідно із записами нотаріальної служби округу Брансвік, він змінив уже двох господарів, наразі перебуває у власності компанії, зареєстрованої в Белізі. Неважко здогадатися, що вона їде туди, отримує певну суму готівки з казино, а потім повертається, прихопивши якусь частину або навіть усі гроші з собою. Можна припустити, що суддя конвертує ці кошти у золото, срібло, діаманти та колекційні речі. Все це можна обміняти на готівку в дилерів у Нью-Йорку та Новому Орлеані, звісно, за хороші комісійні. Діаманти та прикраси дуже просто таємно вивезти з країни. Готівку легко переправити звичайною бандероллю в будь-яку точку на планеті, особливо на Кариби».

— Це лише здогадки. «Кріт» може підтвердити цю інформацію? — запитав Грег.

— Ти зараз жартуєш? Поглянь лишень на ці звіти. Це всі її подорожі за сім років. До то ж, схоже на те, що цей хлопець знається на відмиванні грошей, — відповів Кулі.

— Хлопець? То це все-таки чоловік?

— Не зважай. Чоловік чи жінка, це тебе не стосується.

— Але це мій клієнт.

— Припини, Грегу. Ми ж домовлялися.

— Ця людина багато знає, отже, вона близько спілкується з суддею. Це секретарка?

— «Кріт» розповів мені, що Макдовер швидко позбувається секретарок, звільняє їх за рік чи два. Облиш уже ці здогадки, гаразд? Ця людина і так живе у страху. Ти вже подав скаргу?

— Так. Її вже перевіряють, все це незабаром звалиться на жіночку, як лайно на вентилятор. Ти уявляєш собі її жах, коли вона усвідомить, що веселі дні скінчились?

— Макдовер не стане панікувати. Вона не настільки емоційна, та й надто розумна для цього, — сказав Кулі. — Думаю, суддя скличе своїх адвокатів і вони візьмуться за роботу. Крім того, Макдовер зателефонує Дюбосу, і він спробує вирішити все на свій лад. А як щодо тебе, Грегу? Підписавши ту скаргу, ти себе викрив.

— Мене буде непросто знайти. Адже я особисто не знайомий ані з Макдовер, ані з Бонном Дюбосом. Їм нічого не відомо. У країні налічується до двох тисяч Грегів Маєрсів, кожен з яких має адресу, номер телефону, родину та роботу. Дюбос не знатиме, з чого починати пошуки. Крім того, якщо мене хоч щось налякає, я поміщу свій зад у яхту і стану лише краплею в океані. Йому нізащо не знайти мене. Чому «кріт» так боїться? Його ім’я ніколи не випливе.

— Ну, Грегу. Я не знаю. Можливо, у нього чи неї немає досвіду діяльності у світі організованої злочинності. Можливо, ця людина хвилюється, що, оприлюднивши забагато брудної білизни Макдовер, сама опиниться під прицілом.

— Зараз уже запізно про це думати, — сказав Грег. — Скаргу подали, механізм запущено.

— Коли тобі знадобляться ці папери? — запитав Кулі, помахуючи роздруківками.

— Я не знаю. Мені потрібен час на роздуми. Скажімо, нам пощастить довести, що суддя любить подорожувати приватними літаками зі своєю партнеркою. Подумаєш! Адвокати Макдовер скажуть, що це не заборонено законом, навіть якщо Філліс сплачує рахунки. Раз Філліс не працює із жодною справою, яку розглядає суддя Макдовер, то кому від цього шкода?

— Філліс Тебен керує невеличкою конторою в Мобілі, яка спеціалізується на заповітах. Впевнений, що їх не більше як сто п’ятдесят за рік. Оренда літака коштує 3 тисячі доларів за годину, а вони за цей рік вже налітали вісімдесят годин. Порахуй сам. Виходить чверть мільйона доларів на самих лише перельотах, і це лише тих, про які ми знаємо. На посаді окружного судді Макдовер заробила 146 тисяч доларів за цей рік. Цих грошей їм навіть на пальне не вистачило б.

— Але зараз розслідується не справа Філліс Тебен. Хоча, можливо, і варто було б, проте до неї мені байдуже. Якщо ми й справді хочемо на цьому заробити, то притиснути потрібно саме суддю.

— Зрозуміло.

— Як часто ти зустрічаєшся із «кротом»? — запитав Маєрс.

— Зрідка. Це досить боязка людина, та й ще до смерті налякана.

— Нащо ж тоді він чи вона це робить?

— Ненавидить Макдовер. Ну, і гроші. Я переконав нашого «крота», що ця справа його збагатить. Сподіваюсь, що у процесі ніхто не загине.

Лейсі жила у двокімнатній квартирі, що колись слугувала складським приміщенням, неподалік від гуртожитків університету Флориди та за п’ять хвилин їзди від її офісу. Архітектор, який робив перепланування, виконав свою роботу на «відмінно». Тож двадцять квартир у будинку було продано дуже швидко. Завдяки вагомій підтримці батька та щедрості мами Лейсі вистачило коштів, щоб зробити перший платіж за житло. Це був останній хороший подарунок від батьків. Її тато вже п’ять років як помер, а мама, Анна Стольц, з віком ставала дедалі скупішою. Анні вже виповнилось сімдесят, і почувалась вона не так добре, як хотілося б Лейсі. Мама не їздила далі ніж на вісім кілометрів від дому, тож бачилися вони рідко.

Незмінним супутником Лейсі був Френкі, її французький бульдог. З моменту переїзду до коледжу у вісімнадцять років вона ніколи не жила з чоловіком. Дійсно, жодного разу Лейсі не піддалася спокусі. Десять років тому хлопець, який був її єдиним справжнім коханням, почав натякати на те, щоб поселитися разом. Невдовзі вона дізналась, що в той самий час він планував утекти з одруженою жінкою. Згодом вони так і зробили, й це був ганебний вчинок. Сказати по правді, хоча Лейсі було всього лише тридцять шість років, їй подобалося жити самій: спати у центрі ліжка, прибирати лише за собою, заробляти і витрачати власні гроші, приходити і йти коли заманеться, думати про власне кар’єрне зростання, а не хвилюватися за чиєсь, самій планувати свій час і не брати до уваги чиїсь уподобання, за бажанням готувати або не готувати їжу і ні з ким не ділитися пультом від телевізора. Приблизно третина її подружок була розлучена, налякана та ображена; вони навіть чути не хотіли про новий шлюб, принаймні одразу. Ще у третини шлюб виявився не надто щасливим, але вони все ж не розлучались. І тільки одна третина подруг були задоволені стосунками і будували свою кар’єру або виховували дітей.

Така статистика Лейсі не подобалася. Ще більше її дратувала суспільна думка, що вона, мабуть, нещасна, бо не знайшла свого єдиного. Чому життя має залежати від того, коли і за кого вийдеш заміж? Дівчина ненавиділа, коли її вважали самотньою і жаліли. Якщо Лейсі ніколи не жила з чоловіком, за ким їй сумувати? А найгірше — це нав’язливі розпитування родичів, особливо мами та її сестри, тітки Труді. Не було жодного разу, щоб при спілкуванні вони не поцікавились, чи у неї є серйозні стосунки з кимось.

— Чому ви думаєте, що я прагну серйозних стосунків? — такою була її звична відповідь. Лейсі не хотіла зізнаватися, але саме через такі розмови намагалася уникати маму і Труді. Оскільки Лейсі почувалася щасливою у своїй самотності й не шукала принца, вони вважали її невдахою, людиною, якій варто поспівчувати, адже вона безцільно проживає життя. Мама невпинно оплакувала батька, а чоловік Труді був просто жахливим, але обидві жінки чомусь однаково вважали своє життя кращим, аніж її.

Ну, що ж. Самотнім людям часто доводиться стикатися з нерозумінням із боку інших.

Лейсі зробила собі ще одну чашку зеленого чаю, і їй спало на думку подивитися старий фільм. Але була вже майже десята година, завтра на роботу, їй потрібно виспатися. Саддел надіслала відповідь на два електронних листи, і Лейсі вирішила проглянути один із них, перш ніж вдягти піжаму. Завдяки тривалому знайомству з цією жінкою вона вже пересвідчилась, що її листи діють ефективніше за снодійне.

Менший лист називався «Таппакола: факти, особистості та чутки». Лейсі почала читати:

«Населення: точна кількість таппакола, або, як їх називають, корінних американців, невідома. (До речі, термін „корінний американець“ — це політкоректна вигадка неосвічених білих людей, які думають, що правильно говорити лише так. Насправді ж „корінні американці“ називають себе індіанцями і підсміюються над тими з нас, хто робить інакше. Але я відволіклася). За даними Бюро у справах індіанців, у 2010 році було зареєстровано 441 особу, а у 2000 році — 402 особи. Вигідне підприємство, яким стало казино, дало свої плоди, ставши великим поштовхом для населення. Вперше в історії стільки людей хотіли б стати таппакола. Усе це завдяки системі винагороди, більш відомої як „дивіденди“. Джуніор Мейс стверджував, що кожен із таппакола віком від вісімнадцяти років отримує чек на 5 тисяч доларів щомісяця. Перевірити це неможливо, оскільки плем’я ні перед ким не звітує. Як тільки жінка виходить заміж, її щомісячні дивіденди загадковим чином зменшуються наполовину.

Сума виплат різниться в різних племенах і в різних штатах. Кілька років тому індіанці з Мінесоти набули популярності завдяки казино, що приносило майже мільярд прибутку за рік, але належало лише 85 особам. Щорічні дивіденди кожному із власників перевищували один мільйон доларів. Це й досі вважається абсолютним рекордом.

На всій території США зареєстровано близько 562 індіанських племен, але лише 200 з них управляють казино. Існують іще 150 племен, які не були визнані владою, оскільки у федералів є певні підозри щодо них. Нові племена борються за офіційне визнання. Багато критиків стверджують, що їхнє раптове прагнення відновити своє походження викликане єдиним бажанням розпочати свій гральний бізнес. Індіанці переважно не мають статків і живуть у бідності.

Як і до більшості племен, до таппакола часто зверталися люди, які стверджували, що вони родичі когось із місцевих індіанців. Ними керували мрії про дивіденди. У племені був спеціальний комітет, який розслідував такі заяви і встановлював родинні зв’язки. Якщо у кандидата було менше ніж одна восьма індіанської крові, йому відмовляли. Це часто спричиняло суперечки.

Конфлікти всередині племені не були рідкістю. Сім років тому в газеті Pensacola News Journal писали, що плем’я кожних чотири роки проводить вибори, на яких обираються їхній вождь і рада. Така рада складається з десяти осіб. Вочевидь, вождь веде всі справи у племені, особливо ті, що стосуються казино. Це дуже бажана посада, адже заробітна платня на той час становила 350 тисяч доларів за рік. До того ж лідерові надається повна свобода у справах працевлаштування, тож зазвичай він влаштовує в адміністрацію членів своєї родини, кожен з яких отримує непогану зарплатню. З огляду на все це, виборчі перегони завжди бувають запеклими, брудними і сповненими взаємних звинувачень у фальсифікаціях і залякуванні (мабуть, навчилися цього у нас, не корінних американців). Переможець отримує все.

Зараз на посаді вождя перебуває Еліас Кеппл (до речі, дуже небагато сучасних індіанців мають такі незвичні імена, як це було колись; так склалося, що вони почали переходити на західні імена). Кеппла обрали лідером у 2005 році, а потім переобрали через чотири роки. Його син Біллі входить до ради.

Плем’я використало свої гроші з розумом, було побудовано: новітні школи, медичний центр (більше схожий на клініку, аніж на звичайну лікарню), заклади відпочинку, садочки, дороги і все те, чим уряд має забезпечити своїх громадян. Якщо випускник після школи бажає навчатися в університеті, він отримує спеціальну стипендію для оплати за навчання у будь-якому вищому навчальному закладі штату та за його межами разом із витратами на проживання та харчування. Проте таппакола не шкодують грошей і на боротьбу з алкоголем та наркотиками, а також лікування від залежності.

Як суверенна нація, таппакола впроваджують свої внутрішні закони і дотримуються їх, незважаючи на існування зовнішніх. У них є свої констеблі, що мають обов’язки, як у шерифів, а також підрозділ копів, кожен з яких добре тренований та озброєний. Також вони розширили відділ із боротьби з наркотиками. (Таппакола вважаються не надто говіркими, але попри це, вождь і кілька членів ради, вочевидь, не проти розголошувати факти, які підуть їм на користь, зміцнення силових структур — це одна з улюблених тем.) У них є племінний суд, до складу якого входять троє суддів. Він займається вирішенням спорів та різними правопорушеннями. Суддів призначає вождь, але члени ради теж мають схвалити кандидатів. Звісно, існує і в’язниця, а також виправні заклади для тих, хто отримав тривалий термін покарання.

Таппакола не допускають, щоб конфлікти і розбіжності у поглядах ставали відомими за межами племені. Тривалий час Pensacola News Journal і навіть Tallahassee Democrat нишпорили, намагаючись вивідати якісь брудні таємниці таппакола або хоча б з’ясувати, якій із фракцій належить право вирішального голосу. Обидві газети нічого не дізналися. Це підтверджує, що таппакола — закрита спільнота людей».

Незважаючи на те, що лист, попри очікування, виявися цікавим, очікуваний ефект все ж настав: Лейсі й не помітила, коли почала позіхати. Вона одягла піжаму і перейшла до звичних вечірніх ритуалів у ванній, при цьому двері залишила відчиненими і вкотре відчула радість від того, що живе сама і ніхто її не потурбує. Близько одинадцятої години вона вже майже спала, коли раптом задзвонив телефон. Це був Г’юго; в його голосі, як і завжди, відчувалася втома.

— Щось трапилось? — запитала Лейсі.

— Ні, але нам дуже потрібна твоя допомога сьогодні. Верна уже з ніг падає. Мені теж не краще. Піппін знову дере горло так, що аж у вухах лящить. Нам потрібно трохи подрімати. Верна не хоче, щоб приїздила моя мама, а я не хочу бачити тут її маму. Як щодо величезної послуги?

— Згода, уже їду.

Це уже втретє, відколи народилася дівчинка, Лейсі просили про нічну зміну. Кілька разів вона доглядала всю четвірку дітлахів, щоб Г’юго і Верна могли насолодитися вечерею в тиші, але тільки двічі залишалася на ніч. Лейсі швидко одягла джинси та футболку і вийшла, залишивши засмученого Френкі біля дверей. Вона мчала пустими вулицями до Мідова і прибула до будинку Хетчів через двадцять хвилин після дзвінка. Верна зустріла її біля дверей, тримаючи на Піппін, яка саме замовкла.

— У неї, мабуть, болить животик, — прошепотіла жінка. — Ми вже були у лікаря тричі за цей тиждень. Вона просто не спить — і все.

— Де її пляшечка? — запитала Лейсі, обережно забираючи дитину у матері.

— На кавовому столику. Вибач, у будинку такий безлад.

Її губи тремтіли, а очі були повні сліз.

— Що ти, Верно, це ж я. Лягай у ліжко і поспи трохи. Вранці все буде краще.

Верна поцілувала її у щоку, подякувала і пішла. Лейсі почула, як десь у будинку тихо причинилися двері. Вона притулила до себе Піппін і почала ходити туди-сюди, мугикаючи щось під ніс та ніжно поплескуючи дитину по спинці. Дівчинка задрімала, але не надовго. Коли вона знову вибухнула плачем, Лейсі дала їй молоко із пляшечки й сіла у крісло-гойдалку, весь час тихо наспівуючи, щоб заспокоїти маля. За півгодини дитина вже спала. Лейсі поклала її у колиску й увімкнула тиху мелодію. Піппін скривилася і почала крутитися, на якусь мить Лейсі здалося, що вона зараз знову заплаче, але мала заспокоїлась і знову задрімала.

Трохи почекавши, Лейсі залишила дитя і навшпиньки пішла на кухню. Коли вона увімкнула верхнє світло, хаос навколо її просто приголомшив. Раковина була забита брудними тарілками. На столі стояли каструлі та сковорідки, а також їжа, яку потрібно було прибрати. Усюди були розкидані пусті коробки для ланчів, рюкзаки і навіть брудна білизна. Цю кухню потрібно було добряче відмити, але таке прибирання спричинить багато шуму. Лейсі вирішила відкласти це до ранку, коли сім’я вже прокинеться. Дівчина вимкнула світло на кухні — це був один із тих моментів, який не потрібно було ні з ким ділити, тож вона усміхнулась і подякувала долі за те, що була самотня і нічим не обтяжена.

Вона зручно влаштувалась на дивані й незабаром заснула. Піппін прокинулася голодна й сердита невдовзі по третій, але пляшечка з молоком, яку їй дала Лейсі, виправила ситуацію. Після того, як дівчинці змінили пелюшки та ніжно поколисали, вона спала майже до шостої ранку.