Інформатор

Розділ 23

Лейсі повернулась на роботу на повний робочий день, і її присутність в офісі трохи підняла дух колег, які болісно переживали загибель Г’юго. Гейсмер і Лейсі не розповідали всіх подробиць, але панувала загальноприйнята думка, що його смерть — це не просто трагічний збіг обставин. Для такої маленької агенції втрата одного зі своїх стала тривожною звісткою. Адже досі ніхто у РСП не вважав свою роботу небезпечною.

Лейсі все ще рухалась повільно, її голова була обмотана шарфом, щоправда, модним, колекція яких ставала дедалі більшою, та всім було приємно бачити дівчину, яка додавала колегам натхнення. Сили поступово поверталися до Лейсі, тож вона могла працювати довше.

Через два дні після того, як Клаудії Макдовер повідомили про скаргу, Лейсі сиділа за столом, коли задзвонив телефон. Це був Едгар Кіллбрю. Він розмовляв зверхньо навіть по телефону.

— Знаєте, міс Стольц, чим більше я вивчаю цю скаргу, тим більше переконуюсь, що вона жахлива, — почав він. — Ця скарга безпідставна, і я не можу повірити, що ваша організація всерйоз взялася її розглядати.

— Ви вже це говорили, — спокійно відповіла Лейсі. — Ви не проти, якщо я запишу цю розмову?

— Мене не хвилює, що ви там зробите.

Лейсі натиснула кнопку запису на телефоні й запитала:

— Отже, чим я можу вам допомогти?

— Ви можете відхилити цю дурну скаргу, ось що ви можете зробити. І перекажіть містеру Грегу Маєрсу, що наступних десять років він не відірве свій зад від судової лави, відповідаючи на позови про наклеп.

— Перекажу. А ще я впевнена: містер Маєрс усвідомлює, що ніякого наклепу чи дискредитації у його скарзі немає, оскільки вона не була зроблена публічно.

— Це ми ще подивимось. Я вирішив не подавати прохання про припинення розслідування лише тому, що це приверне зайву увагу до справи. У Раді п’ять членів, п’ять політиканів-юристів, які підлещуються до губернатора. Я не довіряю жодному з них, коли йдеться про зберігання секретів, так само як і людям у вашому офісі. Ніхто не повинен про це дізнатися. Ви розумієте, міс Стольц?

— Ми уже обговорювали це в кабінеті судді Макдовер два дні тому.

— Значить, поговоримо про це ще раз. Надалі я хочу знати більше про ваше розслідування. Безсумнівно, воно нікуди не приведе, тож я хвилююсь, що у пориві відчаю ви почнете звинувачувати будь-кого, хто хоча б віддалено знайомий із моєю клієнткою. Так народжуються чутки, зловісні чутки, міс Стольц, і, бачите, я просто не довіряю вам чи будь-кому іншому, хто займається цією справою.

— Ви занадто переймаєтесь, містере Кіллбрю. Ми робимо свою роботу і дотримуємося політики конфіденційності. Я не вправі обговорювати наше розслідування.

— Я вас попереджаю: якщо ця справа перетвориться на полювання на відьом і постраждає репутація моєї клієнтки, то я засуджу вас і містера Гейсмера, а також усіх інших у вашій організації за наклеп.

— Гаразд. Ми подамо зустрічний позов за безпідставні звинувачення.

— Чудово, просто чудово. Побачити вас у суді — це справжня насолода для мене. Це моє природне середовище, міс Стольц, але не ваше.

— Ще щось, містере Кіллбрю?

— Нічого. Гарного дня.

Хоча Лейсі розмовляла по телефону стримано, цей дзвінок її збентежив. Кіллбрю був безстрашним адвокатом, сумнозвісним прихильником тактики «випаленої землі». Якщо він подасть позов, його, врешті, визнають безпідставним, але перспектива зіткнутися з Кіллбрю лякала. Адвокат мав рацію: зала суду — його природне середовище, він заробляв тут великі гроші, такі, яких Лейсі й не бачила ніколи. Дівчина дала прослухати запис розмови Майклу, але той тільки розсміявся. Він уже отримував раніше такі погрози, це Лейсі зіткнулася з таким уперше. Доки у РСП сумлінно виконували свою роботу і не виходили за межі дозволеного, агенція фактично мала імунітет від громадських позовів. Інакше їй би просто не дали розглянути жодної скарги.

Лейсі повернулася на своє робоче місце і спробувала зосередитися на інших справах. Вдруге зателефонувала до офісу констебля і попросила до телефону Біллі Каппела. Він був дуже зайнятий. Передзвонила за годину — виявилося, що він усе ще на зустрічі. Дівчина зв’язалася зі своєю страховою компанією і врешті-решт знайшла диспашера, який оцінював її «пріус». Службовець повідомив, що продав її понівечену автівку на звалище поблизу Панама-Сіті за тисячу доларів — звичайна ціна за такий брухт. Він не знав точно, що далі відбувається з такими машинами після того, як вони опиняються на звалищі, проте припускав, що їх або знищують і потім відправляють на переробні заводи, або продають на запчастини. Два дзвінки на звалище не додали нової інформації. Після обіду Лейсі попередила Майкла, що має відвідати лікаря і сьогодні вже не повернеться в офіс.

Натомість вона поїхала до Панама-Сіті. Це була її перша самостійна подорож автівкою. Лейсі дотримувалася допустимої швидкості й намагалася не здригатися щоразу, коли повз проїздила інша машина, — справжнє випробування для нервів. Її дихання пришвидшилось, у шлунку з’явилося відчуття важкості, але дівчина була рішуче налаштована на поїздку туди і назад.

Прибувши на звалище, вона залишила автівку на стоянці, вкритій гравієм, між евакуатором і побитим пікапом. Запитала у чоловіка в поплямленій сорочці і з брудною бородою, де розташований офіс. Він показав у бік металевої будівлі, стіни якої вкривали вм’ятини, а двері були відчинені навстіж. Лейсі зайшла у приміщення з довгим столом, на якому механіки розкладали вживані автозапчастини, готуючи їх до продажу. Стіни вкривала вражаюча колекція ковпаків, але знайшлося місце і для календарів із зображеннями напівоголених жінок. Поява гарненької леді привернула загальну увагу. Чоловік, на футболці якого було написано «Бо», усміхнувся і запитав:

— Вітаю, міс, чим можу вам допомогти?

Вона усміхнулась у відповідь, підійшла ближче й відповіла:

— Я шукаю мою автівку. Вона була пошкоджена три тижні тому на території резервації таппакола і її доставили сюди. Я б хотіла побачити її, щоб забрати деякі особисті речі.

Обличчя Бо зникла усмішка.

— Якщо машину і справді доставили сюди, то вона уже не ваша. Можливо, її вже утилізували.

— Вона справді має бути у вас, я дізнавалася у своєї страхової компанії.

Бо підійшов до комп’ютера і запитав:

— У вас є VIN-код?

Дівчина подала копію своїх документів. Бо почав натискати клавіші, шукаючи потрібну інформацію. До нього приєднався приятель, якого, як свідчив напис на сорочці, звали Фред. Ще двоє механіків спостерігали за ними з іншого боку кімнати. Бо і Фред супилися, щось бурмотіли, здавалося, що вони були чимось збентежені. Бо сказав:

— Ходи зі мною, — він вийшов з-за стола.

Лейсі пройшла за ним коротким коридором, а потім через бічний вхід. За будинком, приховане від сторонніх очей високим парканом, було поле з рештками автомобілів, вантажівок і фургонів — їх було безліч. Віддалік велика незграбна машина трощила побиті машини. Бо помахав якомусь чоловіку, той підійшов. На ньому була біла сорочка, набагато чистіша, ніж у Бо чи Фреда, без вказаного імені. Здається, він був тут головним. Бо передав йому аркуш паперу і сказав:

— Вона шукає той «пріус», який привезли з резервації, каже, що він її.

Чоловік насупився і похитав головою:

— Його тут немає. Якийсь хлопець заходив кілька днів тому і купив його за готівку. Він забрав його на тягачі.

Лейсі не надто розумілася на цьому, тож запитала:

— Хто його придбав?

— Не можу сказати, міс, і, якщо чесно, то й не знаю. Імені він не називав, йому потрібен був автомобіль і в нього була готівка. Таке тут трапляється постійно. Хлопці, як той, скуповують брухт і продають на запчастини. Раніше я його ніколи не бачив.

— У вас є реєстр?

Бо розсміявся, начальник теж усміхнувся — їх тішила необізнаність дівчини. Бос відповів:

— Ні, міс. Як тільки авто розламали, права власності анулюються і нікого не цікавить, що відбувається з ним далі. Продажі за готівку в цьому бізнесі — не дивина.

Лейсі не знала, що ще можна у них запитати. Здавалося, вони говорили правду. Дівчина окинула оком усі ці кілометри побитих машин і зрозуміла, що пошук буде марний.

— Мені шкода, міс, — промовив начальник і пішов.

Прийшло повідомлення від Верни: «Хочеш поговорити?»

Вони обмінялися ще кількома повідомленнями і узгодили час зустрічі.

Лейсі прибула до будинку Хетчів після обіду. Верна була сама з дітьми. Двоє старших робили домашнє завдання за кухонним столом, Піппін і малюк спали. Верна зізналася, що за життя Г’юго в будинку ніколи не було так тихо. Вони пили зелений чай на веранді і спостерігали за світлячками у темряві. Верна відчула полегшення, коли родичі роз’їхалися, однак її тішила думка, що мама повернеться завтра, щоб допомогти з Піппін. Жінка була змучена, але спала вже більше. Вона й досі прокидалася з думкою про те, що все це неправда і Г’юго буде поряд, але щоразу мусила повертатись до реальності. Але мати чотирьох дітей не може дозволити собі таку розкіш, як скорбота. Життя триває.

— Сьогодні я отримала виплату зі страхування життя, тож стало трохи легше, принаймні на якийсь час, — сказала Верна.

— Це чудово.

— Ми якось протримаємося рік чи два, але мені потрібно знайти роботу. Г’юго отримував шістдесят тисяч на рік, і ми не відклали жодної копійки. Мені потрібно приберегти трохи цих грошей на майбутнє, для дітей.

Верна хотіла поговорити, хотіла, щоб хтось її вислухав, але не член родини. У неї був диплом державного університету Флориди зі спеціальності «охорона здоров’я». Близько року, до першої вагітності, Верна була соціальним працівником. Однак після народження третьої дитини вона зрозуміла, що про кар’єру доведеться забути.

— Мені хочеться працювати. Я надто довго була цілодобовою мамою, тож радо вітаю можливість змін. Ми із Г’юго часто розмовляли про це і вирішили, що як тільки Піппін піде до садочка, я повернуся на роботу. Можливо, маючи дві зарплатні, ми змогли б перебратися до більшого будинку, а згодом почати б збирати гроші для дітей. Г’юго мене так підтримував, Лейсі. Він був дуже незалежним, це правда, але не заперечував проти того, щоб його дружина працювала, — розповідала Верна.

Лейсі слухала й кивала головою. Подруга ще якийсь час говорила про кар’єру, потім замовкла, відпила ковток чаю, на мить заплющила очі й раптом промовила:

— Уявляєш, до мене вже звертаються знайомі — просять позичити грошей! Двоє кузенів Г’юго зумисне затримались тут надовго, щоб попросити про позику. Я сказала — чорта з два, і вони забралися геть, але ж повернуться. Що змушує людей робити такі жахливі речі, Лейсі?

На це запитання в Лейсі не було відповіді, тож вона сказала коротко:

— Я не знаю.

— Останнім часом надто багато людей давали мені поради. Навіть до похорону всі вже знали, що я отримаю сто тисяч зі страхування життя. Різні п’явки вже тоді намагалися відтяти собі ласий шматочок. Мене від них нудить, правда. Не моя мама чи сестри, а всілякі кузени, далекі родичі, яких ми із Г’юго практично не бачили за останніх п’ять років, — уточнила Верна.

— Гейсмер розповідав, що у вас бували адвокати, які обговорювали якісь позови.

— Їх я теж вигнала. Вони тільки й уміють, що говорити; сказали, що я можу отримати виплату зі страхування викраденої вантажівки. Потім виявилося, що це неправда. У разі викрадення автомобіля страховий поліс стає недійсним, тобто страхова компанія вже ні за що не відповідає. У цих стінах обговорювалося багато «масштабних позовів». Мені пропонували навіть позиватися до власника «тойоти» за несправні ремінь і подушку безпеки, але мені ця ідея не сподобалась... У мене питання, Лейсі. Коли ви з Г’юго їхали до казино тієї ночі, його ремінь безпеки був справний?

— Не зовсім. Він нарікав, що ніяк не міг його застебнути. Такого раніше ніколи не траплялося. Г’юго трохи покрутив його в руках і кілька разів усе ж таки зміг припасувати на місце, але щось із тим ременем точно було не так.

— Думаєш, його хтось зіпсував?

— Так, Верно. Я вважаю, що хтось пошкодив подушку безпеки і попрацював над ременем.

— І нещасний випадок — зовсім не прикра випадковість?

— Ні, нас навмисно збили вантажівкою, удвічі більшою за автівку, якою ми їхали.

— Але навіщо? Ти повинна мені розповісти, Лейсі. Я маю право знати, що відбувається.

— Я розкажу тобі стільки, скільки зможу, але пообіцяй мені, що триматимеш язик за зубами.

— Припини, Лейсі, ти ж мене знаєш.

— У тебе є адвокат?

— Так, один із університетських приятелів Г’юго усім займається. Я йому довіряю.

— Гаразд, але навіть йому ти не повинна це розповідати, принаймні, не зараз.

— Говори, будь ласка.

Була вже майже десята, коли старший син Родерік прочинив двері й сказав:

— Мамо, Піппін плаче.

Верна швидко витерла сльози з обличчя.

— Мене це не дивує. Що воно за дитя!

Коли вона підвелася, щоб зайти в будинок, Лейсі запропонувала:

— Хочеш, я залишуся сьогодні у вас? Допоможу з Піппін, і ми зможемо ще поговорити.

— Дякую тобі. Я ще хочу тебе дещо запитати.

— Домовились.