Джон Ґрішем. Інформатор

Розділ 25

Чітко, як годинник, рівно о дев’ятій секретарка постукала у двері й, не діждавшись відповіді, поклала ранкову пошту на стіл Лейсі. Дівчина усміхнулася й подякувала. Пошту вже перебрали, забрали весь мотлох і відклали його на макулатуру. Таким чином, залишилося шість листів, адресованих Лейсі; на п’ятьох із них була адреса відправника. Ще один лист мав трохи підозрілий вигляд, тож його вона й відкрила першим. Текст був написаний нерозбірливим почерком:

Лейсі швидко подзвонила за вказаним номером з робочого телефону. Вілтон відповів, і вони трохи поспілкувалися. Чоловік зупинився у готелі за три квартали від Капітолію, він був там від учора і чекав на її дзвінок, а також хотів зустрітися віч-на-віч. В нього була важлива інформація. Лейсі запевнила, що уже їде, й негайно переказала зміст розмови Гейсмеру, чия надмірна опіка її уже дратувала. Він не заперечував, все-таки ця зустріч відбудеться у багатолюдному готелі в центрі міста, тож це не повинно бути небезпечним. Гейсмер наполягав, щоб Лейсі інформувала його про усі поїздки чи інтерв’ю, пов’язані зі справою Макдовер. Дівчина пообіцяла, але дуже сумнівалася, що зможе дотримати слова, навіть попри те, що бажання ризикувати у неї серйозно поменшало.

Як і домовлялися, Вілтон чекав на неї біля центрального входу. Вони знайшли затишний столик у барі в кінці вестибюля. Вирушаючи у подорож до великого міста, він одягнувся так само, як і в день їхньої першої зустрічі. Це було кілька тижнів тому, а здавалося, що пройшов цілий рік. У джинсовому одязі, на шиї та зап’ястку прикраси з намистин, довге волосся зібране у хвіст. Дівчина вкотре подумала, що Вілтон неймовірно схожий на свого брата. Поки вони чекали на замовлену каву, чоловік висловив своє щире співчуття з приводу смерті Г’юго — цей хлопець йому сподобався. Він запитав Лейсі про її травми й запевнив, що вона має чудовий вигляд.

— Що вам відомо про аварію? — запитала дівчина. — Про неї ходять якісь чутки?

У місті він говорив так само повільно, як і в резервації.

— Багато підозр, — відповів він дуже спокійно.

Офіціантка поставила перед ними чашки: чорну каву для Вілтона, лате для Лейсі. Після довгої паузи вона порушила тишу:

— Добре, я слухаю.

— Ім’я Тодд Шорт вам про щось говорить? — поцікавився Вілтон.

— Здається, десь чула. Підкажіть.

— Він був одним із двох інформаторів, які свідчили проти мого брата. У різний час перед судом копи посадили кожного з них у камеру Джуніора, а тоді забрали звідти через день чи два. Обоє брехали присяжним, стверджуючи, що Джуніор вихвалявся вбивством того покидька, якого заскочив у ліжку з дружиною. І у гніві вбив і її. Ці свідчення стали вирішальними у справі Джуніора.

Лейсі відпила ще ковток лате і кивнула. Їй нічого було додати, і вона не хотіла переривати співрозмовника. Тим паче, що зустріч призначив він.

— Коротше кажучи, невдовзі після суду Тодд Шорт зник. Так само як і другий, панк Дайгер Роблес. Минали роки, всі подумали, що їх обох убили, можливо, ті самі люди, що застрелили Сона і Ейлін. Та п’ятнадцять років потому Шорт знайшовся і ми поговорили.

Знову настала пауза, під час якої було випито ще більше кави. Лейсі вже збиралася запитати, чи не хотів би він розповісти щось про ту зустріч, як Вілтон роззирнувся навколо, прочистив горло і сказав:

— Я зустрів його три дні тому за межами резервації. Коли я побачив Шорта, то пригадав, як сильно його ненавиджу. Мені хотілося розбити йому пику каменем, але ми були у громадському місці, в невеличкому ресторанчику, де подавали страви зі смаженої курки. Він почав просити вибачення і плести якісь дурниці. Казав, що був тоді наркозалежним волоцюгою із кримінальним минулим, життя пішло під укіс. Він не дуже добре знав Роблеса, та невдовзі після слухання до нього дійшли чутки, що панка, мабуть, вбили. Тож він не став гаятись, а поїхав до Каліфорнії і з того часу жив усамітнено. Він взявся за розум і став порядною людиною. Та зараз чоловік помирав від раку, тож вирішив очистити совість і покаятися у гріхах.

— У яких саме?

— В ті дні він сидів у в’язниці в Стерлінгу, це було уже друге обвинувачення в справі про наркотики, яке гарантувало йому довгі роки за ґратами. Чоловік уже побував у в’язниці й не хотів більше туди повертатися, тож став легкою здобиччю для копів. Вони запропонували угоду. Шорт може визнати свою провину, посилаючись на безглузді аргументи, і вже за кілька тижнів у державній в’язниці стати вільною людиною. Натомість усе, що від нього вимагали, — це провести кілька днів у камері з Джуніором, а потім дати свідчення в суді. Я був у залі й бачив, як це відбувалося. Шорт був чудовим свідком, дуже переконливим, і присяжні ловили кожне його слово. Дивовижно. Та кому б не сподобалася хороша історія про зрадливу жінку і ревнивого чоловіка? Тодд стверджував, що Джуніор із насолодою розповідав, як повернувся додому раніше, почув шум у спальні, здогадався, що там відбувалося, й дістав пістолет, потім штовхнув двері в кімнату й побачив свою дружину та Сона разом у ліжку. Джуніора охопила лють, він двічі вистрелив Сону в голову, Ейлін без угаву кричала, тому теж отримала кулю. Потім, і це була найбезглуздіша частина, він нібито забрав гаманець Сона і втік звідти. Звісно, усе це була брехня, але присяжні повелися. Версія про вбивство через ревнощі, нестримний імпульс була безпрограшною. Джуніор не мав до цього жодного стосунку, та від захисту було мало користі. Як я уже згадував, у нього був поганий адвокат.

— Шорт отримав гроші?

— Дві тисячі доларів, які йому передав коп після виступу в суді. Він затримався у цих краях на кілька тижнів, поки до нього не дійшли чутки про Роблеса. Тоді він утік.

Телефон Лейсі лежав на столі, звук було вимкнено. Він вібрував, тож дівчина поглянула на нього.

— Навіщо ви змінили номер телефону? — поцікавився Вілтон.

— Ці телефони нам видає держава. Попередній у мене викрали з авто одразу після аварії. У нового інший номер.

— Хто його забрав?

— Мабуть, ті самі люди, що й влаштували аварію. Отож, що тепер планує робити Шорт?

— Розповісти свою історію тому, хто її захоче вислухати. Він обманув, копи і прокурор знали про це, тож чоловік жахливо почувається з цього приводу.

— Справжній герой, — сказала Лейсі. Вона відпила ще трохи лате і оглянула фойє. Ніхто за ними не спостерігав, але останнім часом вона звертала більше уваги на людей, що її оточували. — Послухай, Вілтоне, це може стати великим проривом, але це не моє розслідування, розумієш? Апеляціями Джуніора займаються хлопці у Вашингтоні, і йому пощастило з такими чудовими адвокатами. З цією інформацією ти маєш піти до них, нехай вони вирішують, що робити з Тоддом.

— Я телефонував їм кілька разів, але вони надто зайняті. Жодного слова. Останню апеляцію відхилили вісім днів тому. Ми думаємо, що невдовзі буде призначено день страти. Адвокати Джуніора довго боролися, але наближається розв’язка.

— Ви розповіли про це Джуніору?

— Ми побачимося завтра. Він захоче знати, як зміниться його ситуація тепер, коли один із інформаторів зрікся своїх свідчень. Він довіряє вам, Лейсі, і я також.

— Дякую, але ж я не адвокат, що спеціалізується на кримінальних справах. Я й гадки не маю, чи це все ще має значення, адже минуло п’ятнадцять років. Існують певні часові обмеження на передачу нових доказів, але точніше я сказати не можу. Якщо ви шукаєте поради, то звернулися не до тієї людини, не до того адвоката. Я б допомогла, якби могла, але це мені не до снаги.

— Ви можете поговорити з його адвокатами у Вашингтоні? Я не можу з ними зв’язатися.

— А чому Джуніор не може цього зробити?

— Він каже, що у в’язниці завжди хтось слухає. Вважає, що телефони прослуховуються. А своїх адвокатів він не бачив уже давно. Брат думає, що вони почали забувати про нього тепер, коли кінець уже не за горами.

— Це не так. Якщо з’явиться інформатор з іншою історією і присягається, що копи та прокурор знали про фальшиві свідчення, розповість, що йому заплатили, — повірте, адвокати будуть у захваті.

— Думаєте, надія ще є?

— Я не знаю, що й думати, Вілтоне. Знову ж таке, я не фахівець у цих справах.

Він усміхнувся й замовк. Команда з родео промарширувала через фойє, усі в однакових черевиках і ковбойських капелюхах. Чоловіки тягли за собою валізи на колесах, які створювали багато шуму. Коли вони пройшли і гамір стих, Вілтон запитав:

— Ви бачились із Ліманом Гріттом, колишнім констеблем?

— Ні, але чула, що його звільнили. А що?

— Він хороша людина.

— Не сумніваюсь, що так і є. Чому ви про нього згадали?

— Можливо, йому щось відомо.

— І ви знаєте, що саме, Вілтоне? Не грайтеся зі мною в ігри.

— Я не граюсь. Його звільнив вождь. Стосунки у них не складалися. Його звільнили невдовзі після аварії. Різні чутки ходять. У племені неспокійно. Чорний хлопець і біла дівчина були в резервації опівночі, щось вишукували. А тоді хлопець загинув за загадкових обставин.

— І це підозріло, бо він темношкірий?

— Ні. Ми не зациклюємося на кольорі шкіри. Але гадаю, що ви зі мною погодитесь — це не просто так. Довгий час усі думали, що за казино стоять погані люди, які співпрацюють із нашими так званими лідерами. Зараз, нарешті, усе стало на свої місця. Та дехто, я маю на увазі вас із Г’юго, посмів з’явитися і почав ставити запитання. На хлопця чекав трагічний фінал. Вам пощастило вижити. Розслідування закрив наш новий констебль, людина, яка не викликає довіри. Багато чуток і гіпотез, Лейсі. І саме зараз, нізвідки, на горизонті знову з’являється Тодд Шорт, цього разу з іншою версією подій. Це вибиває з колії.

«Почекай, ось іще ФБР підключиться», — подумала Лейсі.

— Ви обіцяєте тримати мене в курсі?

— Це залежить від того, якою буде ваша відповідь.

— Я зателефоную адвокатам у Вашингтон, — пообіцяла вона. — Це найменше, що я можу зробити.

— Дякую.

— Переказуйте вітання Джуніору.

— Чому б вам самій його не відвідати? Багато відвідувачів там не буває, а схоже на те, що кінець уже близько.

— Так і зроблю. Він знає про Г’юго?

— Так. Я розповів.

— Перекажіть, що я заїду до нього, як тільки зможу вирватися звідси.

— Він буде радий це почути.

Лейсі переповіла цю розмову Майклу, потім переглянула справу Джуніора. Вона зателефонувала у адвокатську фірму в Вашингтоні; врешті-решт, їй вдалося висмикнути адвоката на ім’я Селзмен з ділової зустрічі. У його мегафірмі було близько тисячі адвокатів, які мали бездоганну репутацію і досвід роботи на громадських засадах. Слезмен і його колеги витратили величезну кількість часу на справу Джуніора, починаючи від моменту його засудження п’ятнадцять років тому. Лейсі повідомила, що Тодд Шорт воскрес із мертвих, та цього разу смерті йому точно не уникнути. Селзмен спочатку поставився до її розповіді скептично. Обидва інформатори зникли так давно, що в повернення Шорта було практично неможливо повірити. Лейсі зізналася, що не є експертом у цій галузі, й запитала, чи це ще не пізно.

— Ох, пізно, — відповів Селзмен. — Дуже пізно, але у нашому бізнесі не прийнято здаватися, ми йдемо до кінця. Я приїду так швидко, як тільки зможу.

Візит спеціального агента Еллі Пачеко до офісу ні для кого не став несподіванкою. Робочий день уже закінчувався, коли Пачеко по телефону сказав, що саме був неподалік і через кілька хвилин міг би зайти. Від часу зустрічі в офісі Луни минуло вже чотири дні. Як це не дивно, Пачеко не телефонував і не писав Лейсі.

Вони зустрілися в офісі Майкла, розсілись за його захаращеним робочим столом, і одразу стало помітно, що настрій Пачеко змінився. Його легка посмішка зникла. Він почав розповідати:

— Луна і я провели вчорашній день у Джексонвіллі, презентуючи цю справу нашому босу, й рекомендували йому відкрити розслідування, не зволікаючи. Ми прийняли вашу стратегію, згідно з якою першим кроком має стати спроба розкриття вбивства Г’юго Хетча. Водночас ми б зайнялися непростим завданням, а саме: спробували б проникнути у лабіринт офшорних компаній і відстежити гроші. Ми планували встановити постійне спостереження за суддею Макдовер, Філліс Тебен, вождем Каппелом і його сином Біллі й, можливо, навіть отримати ордер на прослуховування їхніх телефонів і розміщення «жучків» у офісах. Для початку нам потрібні були п’ять агентів зі мною на чолі операції. Та сьогодні вранці бос нам відмовив, аргументувавши тим, що ми не можемо витрачати наші ресурси на цю справу. Я трохи натиснув, але безуспішно, бо він чоловік рішучий і впертий. Тоді я поцікавився, чи можу взятися за справу з одним чи двома агентами в наступному місяці. Він знову відповів заперечно. Тож наша офіційна відповідь — це відмова. Мені дуже шкода. Ми зробили все, що в наших силах, тиснули на нього так сильно, як тільки могли, хоча за даних обставин «тиснути» — мабуть, не найкраще слово.

Майкл був пригнічений. Лейсі хотілося лаятися. Натомість вона лише запитала:

— Чи є ймовірність того, що все зміниться, якщо ми дізнаємося більше?

— Хтозна, — відповів Пачеко, не приховуючи роздратування. — Усе може змінитися і в гірший бік. Флорида — це улюблений пункт в’їзду, так завжди було. Нас постійно закидають інформацією про нелегалів, що проникли до країни, а вони тікають сюди не для того, щоб мити посуд чи класти асфальт. Вони мобілізують місцевих і поширюють джихад. Відстежити їх, знайти і зупинити — такі справи мають для нас більший пріоритет, ніж розслідування корупції, хоча під час зустрічі це нас і зацікавило. Але давайте будемо підтримувати зв’язок. Я в курсі справи. Коли щось станеться, то я хотів би про це знати.

Коли щось станеться. Після того як Пачеко пішов, Майкл і Лейсі ще довго сиділи за столом і ділилися враженнями. Вони обоє визнали, що розчаровані, та що вдієш. Колеги не мали особливих ресурсів, тож потрібно було стати більш винахідливими. Наразі їхньою основною зброєю була повістка. Використовуючи надану Саддел інформацію, вони вирішили укласти список із двадцяти чи більше справ Макдовер, де вирок був прийнятий на користь таємничих організацій, що вимагали дозвіл на забудову різних частин округу Брансвік. З них одинадцять позовів стосувалися конфіскації майна, на місці якого з’явилося платне шосе таппакола.

Оскільки детективи РСП мали повну свободу в процесі підготовки виклику до суду, вони вирішили вилучити лише половину записів Макдовер у цих справах. Якби вони вимагали надати усі записи, то суддя здогадалася б, в чому її підозрюють. Вони попросять зараз кілька з них і подивляться, що вона та її першокласна команда адвокатів їм нададуть, потім, якщо буде потрібно, попросять іще. На виконання цих вимог Кіллбрю та компанії знадобиться чимало часу, тож за роботою вони не помітять чогось справді важливого.

Документи щодо кожної справи зберігалися в офісі клерка в будівлі окружного суду, і Саддел давно уже дістала копії з багатотомних протоколів. Тепер вони були укладені в чіткий каталог з перехресними посиланнями, тож не викликало жодного сумніву, що звіти РСП будуть набагато детальнішими, ніж ті папери, що надійдуть від Кіллбрю. Проте всі судді також мають власні записи, які ніколи не оприлюднюються. Хотілося б подивитися, як далеко зайшла Макдовер.

Лейсі допізна працювала над повістками. Це відволікало її від думок про ФБР.