Інформатор

Розділ 31

Зік Форман жив разом із матір’ю поблизу невеличкого містечка Мілтон, Флорида, недалеко від Пенсаколи. Агенти ФБР стежили за його будинком два дні, але не помітили хоч якихось ознак присутності самого Зіка чи його «ніссана» 1998 року. Офіцер-наглядач сказав, що наступний візит заплановано на 4 жовтня, а хлопець іще жодного разу його не пропускав. Якби він не прийшов, умовне звільнення скасували б і Зіка ув’язнили. Останніх тринадцять місяців Форман важко працював і тримався подалі від неприємностей.

Четвертого жовтня Зік Форман зайшов до офісу офіцера-наглядача у центрі Пенсаколи, привітався. На запитання, де він був, юнак почав розповідати добре завчену історію про те, як перевозив вантажівку для приятеля у Маямі. «Вмощуйся зручніше, — попросив офіцер, — на тебе чекають люди, які хочуть з тобою перекинутись парою слів.» Він відчинив двері, агенти Еллі Пачеко і Даг Хан увійшли всередину і назвалися. Офіцер-наглядач вийшов із кімнати.

— Що відбувається? — запитав Форман. Раптова поява ФБР змусила його нервувати.

Агенти лишились стояти. Пачеко почав:

— У понеділок, 22 серпня, ви перебували на території резервації таппакола близько опівночі. Що ви там робили?

Форман щосили намагався вдати здивування, однак це мало такий вигляд, ніби він от-от зомліє. Хлопець знизав плечима, вдаючи нерозуміння, і відповів:

— Не знаю, про що це ви.

— Та ні, ви точно знаєте, що я маю на увазі. Ви були за кермом викраденої вантажівки і влаштували аварію. Потім втекли з місця злочину. Пригадуєте?

— Ви, мабуть, мене з кимось переплутали.

— Могли б вигадати щось краще, — Пачеко дав знак Хану, той дістав пару наручників. Еллі продовжив: — Встаньте. Вас заарештовано за умисне вбивство.

— Це що, якийсь жарт?

— Еге ж, така собі комедійна вистава. Встаньте і тримайте руки за спиною.

Агенти одягли йому наручники, обшукали, забрали телефон і вивели з будинку через бічний вхід. Юнака посадили на заднє сидіння в авто і відвезли до офісу ФБР, що був за чотири квартали. Поки вони їхали, ніхто не промовив ані слова.

Зайшовши в будівлю, агенти ФБР провели Формана до ліфта, піднялися на шостий поверх. Потім рушили лабіринтом коридорів, який привів до маленької конференційної зали. Там уже чекала дівчина-адвокат. Привітно усміхнувшись, вона сказала:

— Містер Форман, я Реббека Вебб, помічниця прокурора США. Прошу, сідайте.

Агент Хан зняв із затриманого наручники і пояснив:

— Ви побудете тут якийсь час.

Він легко підштовхнув його до стільця, і всі сіли.

— Що відбувається? — запитав Форман. Хоча йому було всього двадцять три, він не поводився, як налякана дитина. Хлопець мав удосталь часу, щоб зібратися з думками, і тепер знову говорив спокійно та впевнено. Зік уже побував у таких місцях. У нього були довге волосся, різкі риси обличчя і повна колекція дешевих тюремних татуювань.

Пачеко зачитав йому права і передав їх роздруковану копію. Форман неквапно прочитав. Потім поставив підпис, засвідчивши, що ознайомився з текстом. Для нього це було не вперше.

— Вас звинувачують у зумисному вбивстві, тож на вас чекає вища міра покарання, тобто летальна ін’єкція, — сказав Пачеко.

— Кого ж я вбив?

— Хлопця на ім’я Г’юго Хетч, він був пасажиром у іншому авто, і це ми не будемо обговорювати. Ми знаємо, що тієї ночі ви були на території резервації, за кермом викраденої вантажівки, великого «доджа рам». Ми знаємо, що ви навмисно перетнули центральну лінію на дорозі й збили автівку. Після того ви ненадовго затрималися, ви і водій машини, що приїхала по вас, потім ви забрали телефони та iPad, що були у «пріусі». Це факти, тож заперечувати не варто.

Форман спокійно слухав, не виявляючи жодних емоцій. Пачеко вів далі:

— За п’ятнадцять хвилин після того, як ви залишили місце трагедії разом із дружком, ви зупинилися біля придорожнього магазину і придбали там лід, пиво та медичний спирт. Пригадуєте?

— Ні.

— Я так не думаю.

Пачеко дістав із папки фото, зроблене з відео Фрога, і передав хлопцю.

— Це, мабуть, теж не ви, з розбитим носом.

Форман поглянув на нього і похитав головою:

— Гадаю, мені потрібен адвокат.

— Ми знайдемо вам його за кілька хвилин. Та спочатку дозвольте мені пояснити. Це не типове наше розслідування. Ми зібралися тут не для того, щоб розпитувати вас про вашу причетність до злочину, адже знаємо, як все було. Ви можете заперечувати скільки завгодно, та у нас є докази, і ми будемо раді побачити вас на лаві підсудних. Міс Вебб розповість вам, чому насправді ми тут зібралися.

Форман навіть не глянув у бік дівчини. Зате вона, не зводячи з нього погляду, почала:

— Ми хочемо запропонувати вам угоду, Зіку. Дуже хорошу. Ми знаємо, що ви викрали ту вантажівку не тому, що вам заманулося проїхатися вглиб резервації і вчинити аварію, а потім утекти звідти, залишивши людину помирати тільки тому, що вам раптом забракло пригод. Нам відомо, що ви працювали на когось, якихось серйозних і досвідчених злочинців. Швидше за все, вони розрахувалися хорошою пачкою грошей, а тоді наказали вам поїхати з міста. Можливо, ви й раніше виконували для них якусь брудну роботу. Хай там як, але нас цікавить лише вбивство і людина, яка його спланувала. Ми ганяємося за великими гравцями, а ви, Зіку, в цій грі просто пішак. Так, ви вбивця, але зараз нас цікавите не ви.

— Що за угода? — запитав Форман, глянувши на помічницю прокурора.

— Угода, яка трапляється раз у житті, буквально. Говорите — і ви вільні. Розкажіть нам усе, що знаєте, з іменами, номерами телефонів, всю історію — і ми знімаємо з вас обвинувачення. Ви станете учасником програми захисту свідків. Ми поселимо вас у хорошій квартирі далеко звідси, можливо, в Каліфорнії. Ви отримаєте нове ім’я, нові документи, нову роботу та нове життя. Ваше минуле буде забуто, ви станете вільним, мов птах. Інакше на вас чекає смертна кара. Ви будете гнити у в’язниці десять, можливо, п’ятнадцять років, аж доки не скінчиться термін подачі апеляцій, а потім отримаєте смертельну ін’єкцію.

На цих словах плечі Формана опустилися і він схилив голову.

Вебб вела далі:

— Угода дійсна зараз і тільки зараз. Якщо ви відмовитесь, то після того, як залишите цю кімнату, свободи вам більше не бачити.

— Мені потрібен адвокат.

— Добре, минулого разу вас представляв призначений судом адвокат Паркер Логан. Пригадуєте його?

— Так.

— Вас задовольнили його послуги?

— Гадаю, так.

— Він чекає на першому поверсі. Хочете з ним поговорити?

— Ага, так.

Хан вийшов із кімнати і вже за кілька хвилин повернувся з Паркером Логаном, ветераном безкоштовного захисту в Пенсаколі. Швидко назвавши себе присутнім, Логан потиснув руку колишньому клієнту. Він сів поряд із Форманом і запитав:

— Ну, що сталося?

Вебб дістала якісь папери з папки і сказала:

— Суддя призначив вас захищати права містера Формана. Ось папери та звинувачувальний акт.

Логан узяв папери й почав читати. Він перегорнув сторінку і зауважив:

— Складається враження, що ви кудись поспішаєте.

— Ми перейдемо до цього за хвилину, — відповіла Вебб. Доган продовжив читати, а коли закінчив, підписався на одному із бланків і подав його Форману.

— Підпишіть отут.

Форман підписав.

Вебб дістала ще більше паперів і передала Догану.

— Це угода. Дія звинувачувального акта призупиниться до того часу, доки містер Форман не буде потрібен стороні обвинувачення.

— Програма захисту свідків? — запитав Доган.

— Так. Починаючи від сьогодні.

— Добре, добре. Мені потрібно поговорити з клієнтом. Вебб, Пачеко й Хан підвелися і попрямували до дверей.

Потім Пачеко зупинився і сказав:

— Мені потрібен ваш мобільний. Жодних дзвінків.

Це розсердило Догана, і якусь мить він вагався. Тоді дістав свій телефон і віддав його.

За годину Доган відчинив двері й повідомив, що вони готові. Вебб, Пачеко й Хан повернулися до кімнати і зайняли свої місця. Доган сидів уже без піджака, в сорочці з закасаними рукавами. Він сказав:

— По-перше, як адвокат захисту, я зобов’язаний дізнатися, які докази є у держави проти мого клієнта.

— Ми не будемо марнувати час, сперечаючись про докази, скажу лише, що у нас є аналіз ДНК, зроблений зі зразка крові, виявленого на місці аварії. Ваш клієнт був там, — сказав Пачеко.

Доган знизав плечима, ніби хотів сказати: «Непогано». Потім запитав:

— Добре, і що ж буде, коли мій клієнт вийде з цієї кімнати, погодившись на угоду?

— Як вам відомо, програмою захисту свідків займається Служба маршалів США. Її співробітники візьмуть вашого клієнта під свою опіку, вивезуть з міста, із Флориди і поселять десь далеко звідси. В гарній місцині, — відповіла Вебб.

— Він непокоїться за матір і молодшу сестру.

— Вони зможуть приєднатися, якщо виявлять таке бажання. Переїзд усієї сім’ї — це досить поширена практика при захисті свідків.

— Я б хотів додати, що Служба маршалів ще не втратила жодного свідка, а захистила вона вже близько п’яти тисяч. Зазвичай вони мають справу з великими кримінальними синдикатами, які розгортають загальнонаціональну діяльність, а не з місцевими хлопцями, якими займаємось ми, — докинув Пачеко.

Доган кивнув головою, було видно, що він іще раз усе обмірковує. Зрештою поглянув на свого клієнта.

— Як ваш адвокат, я рекомендую погодитися на цю угоду.

Форман взяв ручку і сказав:

— Давайте так і зробимо.

Вебб потяглася до маленької відеокамери на штативі, навела її на Формана, а Хан поставив диктофон на столі перед хлопцем. Коли він і його адвокат підписали угоду, Пачеко поклав перед ним фото. Він показав на водія вантажівки з фальшивими номерами і запитав:

— Хто він?

— Клайд Вестбей.

— Добре, а тепер розповідайте нам все, що знаєте про Клайда. Ми працюємо в одній команді, Зіку, тож я хочу почути всю історію. Всю.

— Вестбею належать кілька готелів у Форт Волтон Віч. Я...

— Назви, Зіку, нам потрібні назви готелів.

— «Блакитний замок» і «Хвиля серфера». Я отримав там роботу два роки тому, така собі часткова зайнятість: очищення басейнів, догляд за газонами і таке інше. Платили готівкою, не офіційно. Я бачив там Вестбея час від часу, хтось сказав мені, що це власник. Одного дня він підійшов до мене на стоянці «Хвилі серфера» і завів розмову про моє кримінальне минуле. Сказав, що вони зазвичай не наймають злочинців, тож мені краще поводитися чемно. Спочатку він поводився як ідіот, але потім трохи пом’якшав. Він називав мене арештантом, що мені дуже не подобалося, але я не звертав уваги. Клайд не з тих, із ким варто псувати стосунки. В готелях краще, ніж в інших місцях, і там завжди багато роботи. Мені подобалося там працювати, біля басейну часто крутилися дівчата, на них приємно було дивитись.

— Ми тут не для того, щоб говорити про дівчат, — втрутився Пачеко. — Хто ще працював у готелях? Я кажу не про таких простих хлопців, як ти. Хто був керівником, помічником керівника, займав важливі посади?

Форман почесав підборіддя, назвав кілька імен і спробував пригадати ще. Хан щось набирав на комп’ютері. В офісі ФБР у Таллахассі двоє агентів спостерігали за допитом Формана на моніторі й обробляли дані. За лічені хвилини вони з’ясували, що «Блакитний замок» і «Хвиля серфера» належать компанії під назвою «Зірка С», яка зареєстрована в Белізі. Швидкий аналіз даних підтвердив, що цій компанії належав і торговий центр в окрузі Брансвік. Маленька деталь пазла під назвою «Імперія Дюбоса» стала на своє місце.

— Що ти знаєш про Вестбея? — запитав Пачеко.

— Небагато, справді. Коли я пропрацював там кілька місяців, то чув, що він знається з людьми, яким належить багато землі, поля для гольфу, навіть бари та стриптиз-клуби, але то були тільки чутки. Нічого конкретного. Проте, як ви й сказали, я був простим хлопцем.

— Розкажи нам про 22 серпня, той понеділок.

— Ну, за день до того Вестбей відвів мене вбік і сказав, що має для мене завдання, яке може виявитися небезпечним, і я повинен про це мовчати. Сказав, що заплатить п’ять тисяч баксів готівкою, і запитав, чи мені цікаво. Я погодився, а чом би й ні? Тобто я розумів, що не можу відмовитися. Мабуть, мені хотілося справити на нього враження, до того ж Вестбей такий чоловік, що звільнив би мене, якби розсердився. А знайти роботу, маючи судимість, нелегко, знаєте? Отож, у понеділок після обіду я був у «Блакитному замку», чекав і чекав, аж поки не стемніло. Тоді ми з Вестбеєм сіли у його авто і приїхали в Пенсаколу. Зупинилися біля бару на схід від міста, і він наказав мені чекати в машині. Клайд провів там приблизно півгодини, а коли вийшов, то передав ключі до вантажівки «додж рам», яка теж була припаркована біля бару. Я помітив на ній номерні знаки Алабами, але мені й на думку не спало, що вона крадена. Далі я сів у вантажівку поїхав слідом за Вестбеєм до казино. Ми зупинилися за будівлею. Він сів до мене в авто і пояснив, що ми збираємося робити, сказав, що ініціюємо аварію. Ми поїхали вглиб резервації, дорога була звивистою, і Клайд сказав, що тут усе й станеться. Мені було велено зіткнутися з маленькою «тойотою», вийти з авто і чекати, поки він мене забере. Чесно кажучи, в ту мить мені хотілося відмовитись, але дороги назад уже не було. Ми повернулися до казино, і Вестбей сів до себе в машину. Потім ми знову поїхали до резервації, на той самий відрізок шляху, і досить довго чекали в засідці. Клайд ходив довкола моєї вантажівки, нервував, говорив по телефону. Врешті, сказав, що час їхати. Дав мені чорний мотоциклетний шолом, захисні рукавиці та наколінники, такі, як у справжніх спортсменів з мотокросу. Ми побачили світло на відстані, воно наближалося, і він сказав, що це саме те авто. Я набрав швидкість, а тоді перетнув центральну лінію. Моя вантажівка була вдвічі більшою, і Вестбей запевняв, що зі мною все буде гаразд. Було дуже страшно, якщо чесно. Я не думаю, що та машина їхала швидко — не більше як п’ятдесят. В останню секунду я звернув зі своєї смуги їй назустріч. Подушка безпеки мене добряче вгамселила, оглушила на секунду чи дві. Коли я вибрався з вантажівки, Вестбей уже був там. Я зняв шолом, рукавиці й наколінники і віддав їх йому. Він помітив, що у мене з носа йде кров, тож перевірив, чи не залишилося її на подушці. Там нічого не було. Ніс не був зламаний, і спершу крові було небагато, а потім вона почала бризкати фонтаном. Ми обійшли навколо автівки. Дівчина-водій намагалася рухатися і щось сказати, але вона була в поганому стані. Чорний хлопець застряг у лобовому склі, він дуже сильно постраждав. Там було багато крові.

Голос Формана зірвався. Хлопець замовк і важко ковтнув.

— У вантажівці було знайдено розбиту пляшку віскі. Ви пили? — запитав Пачеко.

— Ні, жодної краплі. Гадаю, це було спеціально підлаштовано.

— У Вестбея був ліхтарик?

— На ньому був спеціальний ліхтарик, який одягається на голову. Він наказав мені сісти в авто, його власне, думаю, я так і зробив. Хвилину чи дві він провів біля «пріуса». У мене в голові трохи паморочилось, тож я можу дещо плутати. Все сталося дуже швидко, і, сказати по правді, я був дуже наляканий. Ви коли-небудь переживали лобове зіткнення?

— Ні, наскільки пам’ятаю. Коли Вестбей повернувся в авто, він приніс щось із собою?

— Наприклад?

— Наприклад, два телефони та iPad.

Хлопець заперечно похитав головою.

— Не пригадую, щоб я щось таке бачив. Він поспішав. Глянув на мене і щось сказав про кров. У нього були паперові рушники, він відірвав кілька. Я витер собі носа.

Пачеко подивився на Логана і додав:

— У нас є зразок паперових рушників, забруднених кров’ю.

— Він і так відповідає на питання, хіба ні? — знизав плечима той.

— У вас були ще якісь травми? — знову звернувся до Формана Пачеко.

— Я дуже забив коліно, боліло страшенно. Більше нічого.

— І ви поїхали звідти?

— Так. Вестбей скоротив шлях — він попрямував через поле. Він швидко їхав, хоча фари у нас були вимкнені. Я не знав, куди ми їдемо. Мабуть, я ще не відійшов від шоку, коли побачив того чорного хлопця, залитого кров’ю. Пригадую, тоді я подумав, що це варте значно більшого, ніж п’ять тисяч зелених. Зрештою ми виїхали на дорогу, вкриту гравієм, і Клайд увімкнув фари. Коли ми опинилися на шосе, він набрав швидкість і ми опинилися за межами резервації. Я запитав його: «Ким були ті люди?», а він відповів: «Які люди?», тож більше я не розпитував. Вестбей сказав, що нам потрібен лід, щоб прикласти до мого носа, тому він зупинився біля магазина, який ще працював у таку пізню годину. Гадаю, звідти й фото.

— Що сталося потім?

— Ми повернулися у «Блакитний замок» в Форт Волтоні. Він влаштував мене в одну із кімнат на ніч, приніс чисту футболку і велів прикладати лід до обличчя. Клайд попередив: коли хтось поцікавиться, що зі мною сталось, я маю говорити, що це була бійка. Я і матері так сказав.

— А він заплатив?

— Еге ж, наступного дня дав мені гроші й велів тримати язик за зубами. Попередив, що коли хтось дізнається, мене звинуватять у втечі з місця аварії або й гірше. Чесно кажучи, я так набрався страху, що й сам волів про все забути. Я боявся копів, але й Вестбея теж. Минуло кілька тижнів, і я вже вирішив, що все обійшлося. Аж ось одного дня в готелі Клайд схопив мене, наказав сідати в авто й забиратися із Флориди негайно. Дав мені тисячу баксів і велів не наближатися до Форт Волтона, поки він не зателефонує.

— Він дзвонив?

— Раз, я не відповів. Я подумував над тим, щоб ніколи не повертатися, але хвилювався за маму і не хотів пропускати зустріч із офіцером-наглядачем. Тож сьогодні я крадькома повернувся до міста і планував зустрітися із мамою ввечері.

Коли загальна картина подій з’ясувалася, Пачеко повернувся до початку історії: тепер його цікавили деталі. Він розбирав кожен крок і примушував свідка пригадувати імена. Після чотирьох годин допиту Форман був повністю виснажений і хотів лише одного — покинути місто. Коли Пачеко нарешті закінчив із питаннями, двоє маршалів США увійшли до кімнати, а потім вийшли звідти разом із Зіком Форманом. Вони відвезли його до готелю в Галфпорті, Міссіссіппі, де він провів першу ніч свого нового життя.

Клайд Вестбей жив зі своєю другою дружиною в гарному будиночку, огородженому парканом, неподалік від пляжу в окрузі Брансвік. Чоловіку було сорок сім років і він не мав судимостей. У нього були водійські права і дійсний паспорт США, він ніколи не брав участі в голосуванні, принаймні не у Флориді. За даними державного реєстру працівників, він був керівником готелю «Хвиля серфера» у Форт Валтоні. Він користувався двома мобільними телефонами і двома стаціонарними: в офісі та вдома. За три години потому, як Зік залишив Флориду, агенти ФБР вже прослуховували кожен із них.