Інформатор

Розділ 26

Гантер повернувся. В суботу вранці він повідомив, що вилетів і буде на місці до вечора. Хоча Лейсі нічого не планувала, але намагалася вдати, що дуже зайнята. Та брат не прийняв її відмовок. Він скучив за своєю молодшою сестричкою, дуже за неї хвилювався і постійно перепрошував, що не повернувся раніше. Гантер знав, що потрібен їй.

Лейсі стояла за вікном головного авіаційного терміналу і дивилась, як приватні літаки злітають і йдуть на посадку. Рейс Гантера мав прибути о п’ятнадцятій. Невдовзі дівчина помітила невеличке таксі біля терміналу. Звідти вийшов Гантер, він був сам. Його кар’єра в авіації впродовж двадцяти років не складалася і двічі мало не скінчилася, коли федеральне управління позбавило його ліцензії. Гантер мав неприємності з керівництвом і конфлікти з авіадиспетчерами. Пілоту ніколи не перемогти у такій суперечці, тож Гантера покарали. Та, вочевидь, він знайшов якийсь спосіб повернути собі ліцензію.

В руках у брата була невелика сумка, яку Лейсі сприйняла як гарний знак, а також великий дипломат, безсумнівно, набитий важливими угодами, над якими він працював. У холі Гантер міцно стиснув сестру в обіймах, запевнив, що в неї чудовий вигляд, і здавалося, ледь стримував сльози, коли розповідав, як сильно він за нею скучив. Лейсі намагалася показати брату, що ці почуття взаємні.

По дорозі з терміналу вона запитала:

— Ти тепер знову літаєш?

— Ага, ці дурні з федерального управління авіації не втримають на землі такого хорошого хлопця. Мені повернули ліцензію два тижні тому.

— Гарненький літачок.

— Один друг позичив.

Вони наблизилися до автівки Лейсі: це був той самий компактний форд, який їй дали на деякий час. Звісно, Гантер не втримався і прокоментував розмір машини.

— Це позичене авто, — пояснила Лейсі. — Я ще не вирішила, яке хочу купити.

Гантер знав усе про машини, тож одразу розпочав довгу лекцію про різні моделі, які б їй дуже підійшли.

— Якщо у нас буде вільний час, пропоную пошукати тобі автівку разом, — сказав він.

— Чудова ідея.

Наразі Гантер був щасливим власником дорогого «мерседеса». Лейсі пригадувала його колишні автівки: «мазераті», «хаммер», «порше», чорний люксовий позашляховик, якось брат навіть натякав на придбання «роллс-ройса». Незважаючи на труднощі у бізнесі з нерухомістю, Гантер завжди розсікав вулицями Атланти з шиком. Серед знайомих Лейсі він був останньою людиною, яка могла б допомогти у виборі автівки на її бюджет.

Навколо мчав потік транспорту, і Гантер одразу зрозумів, що сестрі страшно. Він запитав:

— Як тобі бути знову за кермом? Усе добре?

— Не дуже, але я уже звикаю.

— Я ніколи не потрапляв у серйозну аварію. Мабуть, потрібен час, щоб повернутися назад у сідло.

— Багато часу.

— В тебе чудовий вигляд, Лейсі, — сказав він уже в третє. — Мені подобається твоє волосся. Ти думала над тим, щоб залишити коротку стрижку?

— Ні, жодної секунди, — відповіла дівчина з посмішкою. Минув місяць від того часу, як Лейсі залишила лікарню, і тепер її голову вкривало коротеньке волосся. Воно було трішки темніше, ніж те, яке поголили, але це дівчину не бентежило. Нарешті волосся почало відростати. Лейсі позбулася усіх шарфів і капелюхів, і їй було однаково, якщо її зачіска й привертала чиюсь увагу.

Гантер хотів знати, як просувається розслідування у справі судді-хабарниці та казино, тому сестра розповіла йому останні новини. Звісно, цей чоловік умів зберігати таємниці, тим паче що йому нікому розповісти про це в Атлані, однак Лейсі не могла повністю ігнорувати правило про конфіденційність. Та все ж вона визнала, що детективи РСП зайшли у глухий кут, коли у ФБР відмовились відкрити розслідування.

Це спонукало Гантера виголосити промову, яка тривала, аж поки вони не приїхали додому. Він лаяв федеральний уряд, його роздуті розміри, незліченні установи, ні на що не здатних бюрократів і безглузду політику. Гантер пригадував свої власні спроби балотуватися в Управління з охорони навколишнього середовища, Управління з охорони праці, Службу внутрішніх доходів США і навіть у Міністерство юстиції. Проте він не наводив приклади жодних порушень, а Лейсі не запитувала. Як могли у ФБР, маючи мільйони агентів і мільярди доларів, відмовити у розслідуванні такої очевидної корупції? Людину було вбито, а ці «фе-бе-ерівці» відмовляються розслідувати злочин. Гантер був приголомшений, навіть розлючений.

Коли вони зайшли у помешкання, Гантер закинув свою сумку і дипломат у гостьову кімнату, а Лейсі запропонувала йому чаю або води. Брат попросив дієтичного лимонаду. Він не пив уже майже десять років, нестабільність, що буває замолоду, залишилась далеко позаду. Історії про його пиятику стали сімейними легендами, поки не перетворилися у кошмар. Близькі двічі змушували його проходити курс реабілітації, але безуспішно. Водіння у нетверезому стані, розлучення, банкрутство, неприємності сипалися як із мішка. Коли Гантеру виповнилося тридцять два роки, він покинув випивку і наркотики й поклався на вищі сили. Минуло вже багато років відтоді, як він цілковито відмовився від алкоголю, більш того, навіть став волонтером у реабілітаційному центрі. При цьому Гантер не соромився відверто говорити про свою колишню залежність.

Наскільки Лейсі було відомо, брат міг вільно розмовляти про будь-що. Тому, щоб відвернути його увагу від неприємних тем, вона розповіла йому про зустріч із Вілтоном Мейсом у готелі. Відтак їй довелося довго пояснювати про вбивство Сона Разко і Ейлін Мейс, суд на Джуніором тощо. Та це було не її розслідування. Усі документи цієї справи були оприлюднені. Конфіденційність тут не мала значення.

Гантер, як і більшість білих людей, вважав, що історії про невинного індіанця, який потрапив на лаву смертників, — нісенітниця. Звісно, Джуніор був винен у чомусь, інакше він би там не опинився. Між братом і сестрою спалахнула довга і запальна суперечка про систему кримінальної відповідальності. Лейсі присвятила своє життя служінню закону і розуміла, що в ньому бувають недоліки. Гантер цікавився лише нерухомістю і зароблянням грошей, усе інше його мало хвилювало. Він зізнався, що рідко читає газети, за винятком хіба що колонки про бізнес. Брат нічого не чув про два нещодавніх надзвичайно гучних виправдання за результатами ДНК експертизи у Джорджії. Одне з них стосувалося чоловіка, який відсидів двадцять дев’ять років за зґвалтування та вбивство, вчинені кимось іншим. На думку Гантера, в’язниці були заповнені через високий рівень злочинності.

Нарешті брат згадав про бізнес: йому потрібно було зробити кілька дзвінків. Лейсі вже стомилась від цих суперечок, тож зраділа перерві. Вона провела Гантера на маленьку терасу поряд із кухнею. Металевий столик став для нього чудовим робочим місцем.

На вечерю вони пішли до тайського ресторанчика біля корпусу Державного університету Флориди. Коли вони зайняли місця за столом, Гантер раптом потягнувся до кишені й дістав телефон.

— Мені потрібно відповісти на цей лист, сестричко, — сказав він і одразу почав набирати текст.

Вона спостерігала за братом, насупивши брови, і коли той закінчив, промовила:

— Ось як ми вчинимо. Покладемо усі телефони на стіл, вимкнувши звук, і у кого задзвонить першим, той і сплачує за вечерю.

— Я однаково хотів тебе пригостити.

— Впевнена, у тебе буде така можливість.

Вона дістала з сумочки iPhone та новий «БлекБеррі», який отримала у РСП. Він поклав свої пристрої поряд.

— Що це? — запитав, вказуючи на «БлекБеррі».

— Робочий телефон. Попередній викрали у мене з авто.

— Так і не знайшли?

— Ні. Фахівці з технічної підтримки запевняють, що зламати такий неможливо. Тож ми в безпеці.

Вона засунула руку в передню кишеню штанів і додала:

— Ой, мало не забула.

Звідти вона дістала одноразовий телефон, який їй дав Маєрс.

— У тебе три телефони? — здивувався Гантер.

— Цей не рахуємо, — відповіла сестра, поклавши телефон поряд з іншими. — Такі використовує Маєрс. У нього вони змінюються щомісяця.

— Розумний хлопець. Коли ти востаннє з ним спілкувалася?

— Кілька тижнів тому. Того дня, коли він передав мені цей телефон.

Екзотична дівчина-азіатка підійшла до них, щоб прийняти замовлення. Гантер замовив чай і вмовив Лейсі замовити собі келих вина. Це був їхній ритуал, який вони повторювали безліч разів. Сестра не хотіла спокушати його, а брат хотів довести, що він не піддасться спокусі. До того ж Гантер ніколи не захоплювався вином. Це був для нього надто м’який, дуже світський напій. Лейсі попросила келих Шаблі. Для початку обоє вирішили замовити хрусткі овочеві роли. Коли принесли напої і брат із сестрою почали ділитися враженнями про останні розмови з мамою, один із телефонів тихо завібрував. Це був якраз той апарат серед усієї представленої на столі колекції, від якого найменше можна було чекати дзвінка.

Маєрс вийшов на зв’язок. Лейсі зітхнула, якусь мить вагалася, а потім сказала:

— Мабуть, мені краще відповісти.

— Звісно, і про рахунок не забудь.

Вона повільно взяла телефон, як завжди, поглянула навколо і тихо сказала:

— Сподіваюся, це щось важливе.

— Я намагаюся знайти Лейсі Стольц, — відповів незнайомий голос.

Вона здивувалась, адже було очевидно, що це не Грег Маєрс.

— Я Лейсі, а ви хто?

— Ми ніколи не зустрічалися, але обоє знаємо Грега. Я посередник, зв’язківець, людина, яка знає «крота». Нам потрібно поговорити.

Усе це було настільки неправильно, що у Лейсі аж мурашки пробігли по спині й вона відчула, що от-от зомліє. Мабуть, цей стан відобразився на її обличчі, тому що Гантер заспокійливо торкнувся її руки.

— Де Грег? — запитала Лейсі. Брат занепокоєно дивився на неї.

— Я не знаю. Саме про це нам і потрібно поговорити. Я зараз у місті, неподалік від вас. Коли ми зможемо зустрітися?

— Зараз я вечеряю. Я...

— Тож через дві години. Давайте рівно о десятій. Між новим Капітолієм і його старою будівлею є внутрішній двір. Зустріньмося там о десятій, на сходинках.

— Дозвольте поцікавитись, наскільки це небезпечно?

— Зараз, коли ми з вами говоримо, я б сказав, що безпосередньої небезпеки немає.

— Добре, але зі мною буде брат, і він любить бавитися зі зброєю. Мені переказати йому, щоб він прихопив щось із собою про всяк випадок?

— Ні, Лейсі, ми на одному боці.

— Із Грегом щось трапилось?

— Поговоримо про це пізніше.

— У мене пропав апетит. Я буду на місці за півгодини.

Територія навколо Капітолію добре освітлювалася, неподалік прогулювалися люди. Все ж таки це був суботній вечір, і всі державні службовці насолоджувалися вихідними. Самотня постать, одягнена в шорти, кросівки та бейсбольну кепку, сиділа на сходах старого Капітолію. Навряд чи ця людина привернула б до себе увагу де-небудь у місті. Чоловік востаннє затягнувся сигаретою, підвівся і рушив назустріч.

— Ви, мабуть, Лейсі, — сказав він, протягнувши руку.

— Так, а це мій брат Гантер.

— Мене звати Кулі, — промовив чоловік, і усі швидко потиснули руки. Потім чоловік кивнув і запропонував: — Давайте прогуляємось.

Вони йшли через внутрішній дворик у напрямку адміністративної будівлі.

— Не знаю, чи вам щось відомо про мене, однак думаю, що небагато, — почав Кулі.

— Я навіть не знала вашого імені, — відповіла Лейсі. — Що відбувається?

Дівчина уже здогадалася, що з Маєрсом щось не так. Інакше Кулі не з’явився б тут і ця зустріч взагалі б не відбулася.

Поки вони йшли, Кулі почав тихо розповідати:

— Чотири дні тому Маєрс і його дівчина Карліта були на острові Кі-Ларго, де пірнали з аквалангом.

— Я знайома з Карлітою.

— Вони пришвартувалися, і Маєрс сказав, що йде до бару, щоб із деким зустрітися. Він зійшов, а Карліта залишилася на човні. Маєрс так і не повернувся. Через кілька годин вона почала хвилюватися. З настанням темряви дівчина помітила незнайомців, що спостерігали за човном із відстані, принаймні, їй так здалося. Біля пристані було багато човнів, багато людей розважалися на березі, й ті двоє чоловіків не затрималися надовго. Тієї ж ночі вона мені зателефонувала — ми домовлялися зробити це в разі небезпеки. І згадувати не буду про те, яка вона зараз збентежена і перелякана, жінка навіть не уявляє, що робити далі. Грег рідко сходив на берег, а коли й сходив, то вона точно знала, коли він повернеться. Вони купували припаси в різних місцях, але найчастіше покупками займалася Карліта. Бувало, що вони вибиралися у кіно чи в ресторан, але завжди разом. Грег був обережний і планував заздалегідь кожен свій наступний крок.

Вони вийшли на Дювал-стріт, дедалі більше віддаляючись від Капітолію, могло здатися, що це троє друзів, які вирішили прогулятися у спекотний вечір.

— А що з його телефонами, ноутбуком, файлами, записами? — запитала Лейсі.

— Дещо залишилося на човні, за цим наглядає Карліта. Правду кажучи, не знаю, що там може бути. Він не знайомий із «кротом». Ми з ним розмовляли або віч-на-віч, або по одноразових телефонах, досить обережно, щоб не залишити сліду. Але ж він юрист, чи не так? Тому існує ймовірність того, що він щось записував, робив якісь нотатки. Поки що Карліта залишається там і чекає. Або Грег повернеться, або я скажу їй, що робити далі. Однак якщо я поїду туди, то дуже ризикуватиму. — Вони можуть, дізнатися хто ви? — запитала Лейсі.

— Залежить від того, хто такі ці вони. Ні, не думаю, що мене хтось впізнає, але всяке буває. Я не можу поїхати по неї.

— Вона вміє керувати човном? — запитав Гантер.

— Ні. Карліта не зможе навіть завести двигун і увімкнути задній хід. Та й куди вона може поїхати?

Лейсі помітила лавку і сказала:

— Я б хотіла посидіти.

Вони з Гантером сіли, брат тримав її за руку, а Кулі підкурив іще одну сигарету і спостерігав за рухом транспорту. Жодних інших пішоходів поблизу не було видно.

— Грег розповідав, що уже кілька років переховується, він мав ворогів, яких набув, коли втрапив у халепу. Думаєте, це хтось із його минулого поквитався з ним? — поцікавилась Лейсі.

Кулі випустив хмару диму.

— Сумніваюся. Ми познайомились у в’язниці. Колись я теж був адвокатом, доки мене не попросили змінити професію. Тож ми були лише хлопцями, позбавленими роботи, які відбували строк у федеральному закладі Техасу. Я почув історію про Бонна Дюбоса і казино від іншого в’язня, тож коли звільнився, то повернувся до Флориди й почав шукати докази. Це довга історія, але я знав «крота», і так усе й почалося. Зараз цей план здається мені дурною витівкою. Ви постраждали. Ваш друг загинув. Маєрс, мабуть, уже спочиває на дні океану, з цеглою, прив’язаною до тіла.

— Ви гадаєте, це Дюбос? — запитав Гантер.

— В першу чергу я запідозрюю саме його. Звісно, у Грега були вороги, але це далеке минуле. Я знаю декого з тих людей, на кого він доніс. Вони аж ніяк не організовані злочинці. Звісно, вони робили негарні вчинки, але ці люди не з тих, хто присвятив би роки пошукам Грега лише для того, щоб всадити йому кулю в голову і цим ще більше ускладнити собі життя. Кубіак, ватажок, ще й досі у в’язниці. Як тільки Грег підписав своїм іменем скаргу і тим самим створив загрозу для клану Дюбоса, він, о диво, за якийсь час безслідно зник. Ви ще досі вважаєте, що з ним розправився хтось інший?

Лейсі знизала плечами. Відповіді в неї не було.

— Чи будуть розглядати скаргу Маєрса проти судді Макдовер, якщо сторона, що поскаржилася, зникне?

Лейсі задумалась на якусь мить.

— Я не впевнена. Наскільки мені відомо, такого раніше не траплялося.

— А ти впевнена, що й далі хочеш, щоб її розглядали? — запитав Гантер.

Ані Кулі, ані Лейсі не відповіли. Кулі повільно зробив останню затяжку і недбало кинув недопалок на хідник. За інших обставин Лейсі прокоментувала б такий поганий вчинок, але зараз це не мало значення.

— Потрібно вирішити, яке у нас першочергове завдання, — сказала вона.

— Карліта не може більше залишатися на човні. У неї обмаль води і харчів, а капітан порту вимагає від неї плату за стоянку. Я б хотів якось допомогти їй і зберегти усі речі Маєрса — телефони, записи, усе, що потрібно захистити. Але, знову ж таки, це надто ризиковано. Існує ймовірність того, що за човном стежать і чекають, коли хтось прийде, — сказав Кулі.

— Я можу це зробити, — сказав Гантер.

— В жодному разі, — заперечила Лейсі. — Ти не будеш у це втручатися.

— Послухай, у мене є маленький літак в аеропорту. Я можу дістатися до Кі-Ларго за дві години. Ті люди, якщо там і справді хтось є, гадки не мають, хто я такий. Карліту ми попередимо про мій приїзд, тож вона буде готова. Дівчина повідомить нам точні координати човна. Я встигну злітати туди і повернутися ще до того, як усі про це дізнаються. Якщо люди, які стежитимуть за човном, прокинуться і якимось чином зможуть простежити за нами до аеропорту, то вони однаково не зможуть знайти літак так швидко, щоб полетіти за нами. Тоді Карліта зійде десь по дорозі й сяде на автобус у будь-якому напрямку.

— А якщо хтось намагатиметься вам перешкодити? — запитав Кулі.

— Ви чули, що говорила моя сестра, сер. Я люблю пістолети, один з них зараз у мене в кишені. Мене так просто не злякати.

— Не знаю, Гантере, — сказала Лейсі. Якщо Кулі швидко підтримав цю ідею, то вона такий план не схвалювала.

— Ми зробимо це, еге ж? Ризик мінімальний, усе буде добре. Я роблю це, щоб допомогти команді й захистити тебе.