Інформатор

Розділ 20

До середи Лейсі було так нудно, що вона не могла дочекатися, коли повернеться на роботу. Обличчя мало значно кращий вигляд, але страх, що його побачать колеги, не полишав дівчину. Анна робила покупки і виконувала усі доручення Лейсі, хоча їй це теж почало набридати. Вона возила дочку до бакалії та на зустріч із лікарем. Відвезла її до офісу страхової компанії, де дівчина отримала чек за «пріус» — велика втрата! Анна була жахливим водієм, обганяла автомобілі, незважаючи на рух транспорту. Лейсі боялася автомобілів, тож екстремальне водіння її матері тільки погіршувало справу.

Лейсі добре засинала, навіть без ліків. Фізіотерапія давала позитивний результат, і апетит почав повертатися. Саме тому коли Анна у середу за вечерею оголосила, що їй пора повертатися до дому, дівчину це не здивувало. Дуже тактовно Лейсі схилила її до цього. Вона цінувала піклування і догляд матері, але оскільки стан її здоров’я покращився, няньки вона більше не потребувала. Дівчина хотіла більше особистого простору.

Найважливішим було те, що у неї дехто з’явився. Фізіотерапевт, який приходив у вівторок увечері, щоб розробляти Лейсі ногу. Анна одразу все зрозуміла. Хлопця звали Рейф, йому було трохи більше як двадцять років. Різниця у майже десять років зовсім не бентежила Лейсі. Між ними промайнула іскра в той момент, коли він працював над її коліном, і, можливо, ще тоді, коли вони прощалися. Здавалося, що подряпини та синці Лейсі зовсім не бентежать юнака. Вона написала йому коротенького електронного листа у середу ввечері й уже за годину отримала відповідь. Невдовзі з’ясувалося, що вони обоє вільні й не проти сходити на побачення.

Вперше Лейсі подумала, що ця аварія має і позитивний бік.

Гортаючи журнали в ліжку й переглядаючи електронну пошту, Лейсі побачила лист від Верни, який її стривожив.

Лейсі прочитала лист двічі й повернулася до журналів. Вона подумає про Верну завтра.

У четвер вранці Анна, нарешті, поїхала, — пізніше, ніж сподівалася Лейсі. Вперше за десять днів вона була сама. Дівчина впала на диван разом із Френкі, заплющила очі й насолоджувалася тишею. Потім Лейсі подумала про Верну і про всі ті жахливі звуки, що лунають зараз у будинку Хетчів: дитячий плач, телефонні дзвінки, голоси родичів, які ходять туди-сюди. Їй стало соромно за такий контраст.

Вона вже почила засинати, аж раптом Френкі тихо загарчав. За дверима стояв чоловік.

Лейсі визирнула через вікно, щоб краще його роздивитися. Двері зачинені. Вона у безпеці. Якщо натиснути на кнопку тривоги, то спрацює сигналізація. Чоловік здався їй знайомим: темна засмага, довге сиве волосся.

Містер Грег Маєрс, подумала Лейсі. Зійшов-таки зі свого човна.

Вона взяла слухавку домофону.

— Слухаю вас.

— Я шукаю Лейсі Стольц, — відповів знайомий голос.

— А ви хто?

— Моє прізвище Маєрс.

Лейсі, усміхаючись, відчинила двері й привіталась. Коли чоловік проходив у її помешкання, вона обвела поглядом паркувальний майданчик — нічого незвичного там не відбувалося.

— Куди зникла панамка і яскрава сорочка? — запитала дівчина.

— Я їх одягаю лише на човні. Що сталося із твоїм гарним волоссям?

Вона вказала на страшний шрам на своїй голові.

— Двадцять чотири шви і досі болить.

— В тебе чудовий вигляд, Лейсі. Я дуже боявся, що тебе важко поранено. У газеті не писали, в якому ти стані, йшлося лише про те, що у тебе травма голови.

— Вмощуйся зручніше. Дай вгадаю: тобі хочеться пива.

— Ні, я за кермом. Вип’ю води.

Вона дістала дві пляшки газованої води з холодильника, і вони сіли за маленький столик у кухні.

— Ти стежиш за новинами у газетах? — запитала Лейсі.

— Так, давня звичка. З огляду на те, що я живу на човні, мені потрібен якийсь контакт із реальністю.

— Я не читала газети, відколи сталась аварія.

— Ти нічого не втратила. Вони уже давно припинили писати про вас із Г’юго.

— Припускаю, що мене було нескладно знайти.

— Так. Ти ж не намагаєшся сховатись, правда?

— Ні. Я це так не залишу, Грегу. Мені не страшно.

— Мабуть, це приємне відчуття. Послухай, Лейсі, я їхав сюди п’ять годин із Палм-Харбора. Я хочу знати, що сталося. Ти маєш мені розповісти. Це ж не був нещасний випадок, правда?

— Ні, не був.

— Добре, я тебе уважно слухаю.

— Ми поговоримо, але спершу питання. Ти й досі використовуєш ті самі телефони, що й місяць тому?

Маєрс на якусь мить замислився, а потім відповів:

— Один із них.

— Де він зараз?

— На човні у Палм-Харборі.

— Карліта теж на тому човні?

— Так. А що?

— Ти можеш зателефонувати Карліті просто зараз і попросити, щоб вона викинула той телефон за борт? Негайно! В тебе немає вибору.

— Без проблем.

Маєрс зробив, як йому було велено. Закінчивши розмову, він запитав:

— Тепер, може, ти мені розкажеш, навіщо я це зробив?

— Це частина історії.

— Я б хотів її почути.

Слухаючи розповідь Лейсі, Маєрс часом проявляв співчуття, а часом, здавалося, залишався байдужим до трагедії.

— Велика помилка, — пробурмотів він кілька разів, коли Лейсі описувала, як вони заковтнули наживку інформатора.

— Хтось проводив розтин тіла? — запитав Маєрс.

Наскільки Лейсі було відомо, про розтин ніхто не згадував.

— Ні, а навіщо його проводити?

— Не знаю, просто цікаво.

Лейсі заплющила очі й почала постукувати себе по чолі так, наче була в трансі.

— Ти щось згадала? — запитав Маєрс.

— У нього був ліхтарик, просто на голові, як у шахтарів.

— Налобний ліхтарик.

— Мабуть. Я пригадала. Він поглянув на мене крізь вікно, розбите в друзки.

— Ти бачила його обличчя?

— Ні, завадило надто яскраве світло.

Вона затулила обличчя долонями і злегка масажувала лоб кінчиками пальців. Пройшла хвилина, за нею ще одна. Маєрс м’яко запитав:

— Ти бачила другого хлопця?

Лейсі заперечно похитала головою.

— Не пам’ятаю. Знаю, що їх було двоє, там метушилися дві тіні. У однієї був налобний ліхтарик, у іншої — звичайний. Я чула, як вони ступали по битому склу.

— Вони щось говорили?

— Нічого не пригадую. Тоді я погано розуміла, що відбувається.

— Звісно. Таке потрясіння. Це вплинуло на твої спогади. Вона усміхнулася, підвелася з місця, підійшла до холодильника й дістала апельсиновий сік. Маєрс запитав:

— Які у вас були телефони?

— Старі моделі «БлекБеррі», їх нам видали у РСП. Дівчина налила дві склянки соку і поставила їх на столі.

— У мене є iPhone, але я залишила його тут. Г’юго постійно користувався робочим телефоном. Не впевнена, що у нього був ще й інший. Наш спеціаліст із програмування стверджує, що зламати наші робочі телефони неможливо.

— Це можна зробити. За кругленьку суму вони можуть найняти хакерів.

— Наш фахівець запевняє, що перейматись не варто. Він також намагається відстежити телефони, але поки що сигналу немає. Це може означати, що вони десь на дні океану.

— Я завжди усім переймався. Саме тому й досі живий. Лейсі підійшла до великого вікна у кухні й подивилась на хмари. Повернувшись до Маєрса спиною, вона запитала:

— От скажи мені, навіщо їм потрібне було вбивство Г’юго? Чоловік підвівся і розім’яв ноги. Відпив апельсинового соку і відповів:

— Залякування. Якимось чином вони дізналися, що ви тут щось винюхуєте, от і зреагували. Для поліції все має вигляд нещасного випадку. Але, забравши телефони, ті хлопці передали повідомлення вам і РСП.

— Думаєш, я буду наступною?

— Сумніваюсь. Ти була безпорадною, і злочинці могли запросто тебе прикінчити. Одного мертвого хлопця їм достатньо. Якби з тобою щось сталося, це викликало б небажану увагу з боку федералів.

— А як щодо тебе?

— О! Я ніколи не буду в безпеці. Першим їхнім кроком стане пошук Грега Маєрса, хто б він, в біса, такий не був, з подальшою його ліквідацією. Проте їм нізащо мене не знайти.

— А «крота» вони зможуть знайти?

— Ні, не думаю.

— Щось не дуже впевнено ти відповідаєш, Грегу.

Він підійшов до вікна і став поряд із нею. Почався дощ, і краплі стікали по склу.

— Ти хочеш усе облишити? — запитав він. — Я можу забрати скаргу і повернутися до свого старого життя. Ти теж можеш. Занадто багато крові було пролито. Життя коротке.

— Я не можу цього зробити, Грегу, не тепер. Якщо ми відступимо, погані хлопці знову переможуть. Смерть Г’юго виявиться марною. РСП ніхто не буде сприймати серйозно. Ні, я не відступлю.

— Яка твоя мета?

— Корупцію викрито. Макдовер, Дюбоса і компанію знайшли і засудили. «Кріт» отримав свою винагороду. Смерть Г’юго розслідували, а вбивць притягли до відповідальності. Джуніор Мейс знову на свободі після п’ятнадцяти років у в’язниці. А той, хто вбив Сона Разко і Ейлін Мейс, опинився за ґратами.

— Ще щось?

— Ні, цього мені вистачить на наступних кілька місяців.

— Ти не впораєшся сама, Лейсі. Тобі потрібна допомога.

— Так, потрібна, тому я й планую звернутися до ФБР. У них є потрібні ресурси й експерти, а у нас немає. Якщо ти теж хочеш, щоб цю справу розкрили і всі негідники потрапили до в’язниці, тобі доведеться прийняти їхню допомогу.

— Ти дійсно вважаєш, що вони будуть це розслідувати?

— Дійсно, а ти так не вважаєш?

— Коли ти з ними плануєш зв’язатися?

— Навряд чи ФБР займуться цим, поки ми самі це не розпочнемо. Як тобі відомо, вони неохоче втручаються у справи індіанців. Тож ми плануємо повідомити про твою скаргу Макдовер. У неї буде тридцять днів на відповідь. Будемо діяти обережно.

— За будь-яких обставин, ти маєш пообіцяти, що збережеш моє ім’я у таємниці. Якщо ти не можеш мені цього гарантувати, то я вже відмовляюся. Я не стану прямо співпрацювати з ФБР. Але ти можеш, усю інформацію від «крота» я передам тобі, проте контактувати з ФБР не буду. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Будь обережною, Лейсі. Ми маємо справу з небезпечними людьми, і вони у відчаї.

— Я це усвідомлюю. Це вони вбили Г’юго, хіба ні?

— Так, і мені дуже шкода. Краще б я ніколи вам не телефонував.

— Зараз уже пізно про це говорити.

Маєрс дістав із кишені телефон і передав його Лейсі.

— Можеш користуватися ним упродовж цього місяця. У мене теж є.

Вона тримала його у долоні так, наче він був украдений, а потім, нарешті, кивнула й відповіла:

— Гаразд.

— Через тридцять днів я відправлю тобі інший. Завжди носи його з собою. Якщо він потрапить не в ті руки — мені кінець, та й тобі теж пощастить не більше.

Лейсі дивилась, як Маєрс від’їжджає від будинку в орендованому авто з номерами Огайо. Вона міцно стискала дешевий телефон, намагаючись зрозуміти, як дозволила втягнути себе у цю історію. За перших дев’ять років роботи у РСП найцікавіша справа була пов’язана із суддею з округу Дювал, який полював на привабливих жінок, що розлучалися в його суді. Йому також подобалися стенографістки, клерки і секретарки. Тобто всі гарні жінки, яким не пощастило працювати з ним. Лейсі змусила його подати у відставку, і згодом він потрапив до в’язниці.

Але таких справ, як зараз, не було ніколи.

Настав момент, якого неможливо було уникнути, а Лейсі виявилася не готового до нього і навряд чи колись буде. Але вибору в неї не було. Саймон, її сусід, погодився поїхати з нею для моральної підтримки. Вона нерішуче наблизилась до невеличкого орендованого «форда» — цю автівку доставили вчора, її надала в користування страхова компанія. Лейсі відчинила дверцята і повільно опустилася в крісло. Дівчина так міцно стиснула кермо, що відчула, як у руках б’ється пульс. Саймон сів поряд, одягнув ремінь безпеки й запропонував Лейсі зробити те саме. Вона вставила ключі, завела двигун, і завмерла, як паралізована, коли спрацював кондиціонер.

— Глибоко вдихни, — сказав Саймон. — Це не так складно, як здається.

— Та й не легко.

Вона обережно потягнула перемикач передач і дала зворотній хід, потім розблокувала гальма. Коли автівка справді поїхала, дівчина відчула слабкість і знову загальмувала.

— Давай, Лейсі. Покінчимо з цим, — підбадьорював її хлопець. — У тебе немає вибору.

— Та знаю, знаю.

Вона знову розблокувала гальма і від’їхала трохи назад. Повернула і виїхала зі стоянки, потім зупинилася і перемкнула передачу. Жодна інша автівка не повертала у бік її будинку, проте вона однаково їх боялася.

Усіляко намагаючись підтримати дівчину, Саймон сказав:

— А тепер Лейсі, тобі потрібно відпустити гальма, якщо ти хочеш зрушити з місця.

— Знаю, знаю, — знову пробурмотіла вона.

Машина повільно рушила вперед, потім повернула і зупинилась на вулиці, де майже не було транспорту.

— Зверни тут праворуч, — порадив Саймон. — Там нікого немає.

— У мене долоні спітніли, — поскаржилась Лейсі.

— У мене теж. Тут гаряче, як у пеклі. А зараз повільно їдь. У тебе все чудово виходить. Все добре.

Лейсі повернула на шосе і натиснула на педаль газу. Ігнорувати спогади про останню поїздку було важко, але вона старалась, як могла. Здавалося, те, що вона постійно повторювала: «Все добре. Все добре», їй і справді допомагало.

— Лейсі, ти молодець. Однак було б непогано трохи збільшити швидкість.

Дівчина подивилась на спідометр із позначкою 20 і сповільнила швидкість перед знаком «стоп». Вона проїхала квартал, а за ним іще один. Уже за п’ятнадцять хвилин Лейсі була вдома. У неї пересохло в горлі, а піт так і струменів.

— Зробимо це іще раз? — запитав Саймон.

— Давай через годинку. Мені потрібно полежати.

— Як скажеш. Зателефонуй, коли будеш готова.