Джон Ґрішем. Інформатор

Розділ 33

Із приходом осені готель «Хвиля серфера» готувався до щорічної навали канадців. У фойє було малолюдно, а в басейні та на стоянці практично нікого. Клайд Вестбей зайшов у ліфт, щоб швиденько піднятися на третій поверх і поглянути, як відремонтували деякі номери. За мить до того, як двері зачинилися, в кабіну увійшов чоловік у шортах і сандалях і натиснув кнопку з цифрою «6». Коли ліфт почав підніматися, він звернувся до Клайда:

— Чи не приділите ви мені кілька хвилин, містере Вестбей?

Клайд оглянув його з голови до ніг і запитав:

— Ви зупинилися в цьому готелі?

— Так, у номері люкс «Дельфін». Він заброньований на Еллі Пачеко, ФБР.

Поки Еллі діставав значок, погляд Клайда зупинився на його сандалях.

— Що ФБР робить у моєму готелі?

— Сплачує завищену ціну за посередній люкс. Ми тут, щоб поспілкуватися з вами.

Ліфт зупинився на третьому поверсі, але Клайд із нього не вийшов. В кабіну також ніхто не увійшов. Двері зачинилися, і ліфт продовжив шлях угору.

— Зараз я трохи зайнятий, — сказав Вестбей.

— Ми також. Кілька запитань — це все.

Вестбей знизав плечима і вийшов разом із Пачеко на шостому поверсі. Він пройшов за ним і почекав, доки той відчинить люкс «Дельфін».

— Як вам мій готель? — поцікавився Клайд.

— Посередньо. Обслуговування номерів паскудне. Вранці я знайшов таргана в душі, мертвого.

У просторій кімнаті сиділи ще троє джентльменів, усі в шортах і сандалях, та молода леді, яка мала такий вигляд, ніби збиралася пограти в теніс. Чоловіки були з ФБР. Жінку звали Реббека Вебб, вона працювала помічницею прокурора США.

Вестбей роззирнувся довкола й зауважив:

— Мені щось не надто подобається це маленьке зібрання. Гадаю, я можу виставити вас із мого готелю.

— Звісно, ми з радістю поїдемо звідси, але тільки з вами. Ми проведемо вас у наручниках просто через центральний вхід — така процесія потішить ваших гостей і працівників. Можливо, навіть сповістимо місцевих репортерів, — сказав Пачеко.

— Мене заарештовано?

— Так, за вбивство.

Обличчя чоловіка зблідло, а ноги підкосилися. Він вхопився за спинку стільця і впав на нього. Агент, якого звали Хан, подав йому пляшку води, і Вестбей випив її одним духом, аж вода стікала по підборіддю. Він важко дихав і переводив погляд з одного агента на іншого, не в змозі повірити тому, що це відбувається з ним. Невинувата людина уже давно почала б протестувати і заперечувати.

Нарешті Клайд спромігся пробурмотіти:

— Мені це, мабуть, сниться.

Але це був не сон, хоча відтепер життя Вестбея дійсно перетворилося на справжнє нічне жахіття.

Реббека Вебб поклала йому на коліна якісь папери і пояснила:

— Ось обвинувальний акт, скріплений печаткою та ухвалений судом присяжних вчора у Таллахассі. Вас звинувачують за статтею «умисне вбивство», що передбачає вищу міру покарання. Вбивство Г’юго Хетча було злочином, скоєним на замовлення, а це обтяжуюча обставина, й за таке призначають смертну кару. Плюс крадена вантажівка, яку ви придбали за готівку, перетнула межі штату. Не надто розумно.

— Я цього не робив, — Клайд ледь не плакав. — Присягаюсь...

— Ви можете присягатися чим завгодно, Вестбей. Це вам не допоможе, — сказав Пачеко з удаваним співчуттям.

— Я вимагаю адвоката.

— Добре. Ми знайдемо вам його, але спершу владнаємо всі формальності. Давайте сядемо он за той стіл і трохи поговоримо.

Стіл був маленький і круглий, обабіч стояли два стільці. Один із них зайняв Вестбей, Пачеко сів навпроти. Хан і двоє інших агентів стали за Пачеко — така демонстрація сили лякала, незважаючи на те, що всі вони були у футболках, шортах і з блідими ногами.

— Наскільки нам відомо, раніше у вас не було судимостей, правильно? — почав Пачеко.

— Так.

— Це ваш перший арешт?

— Нууу, так.

Думати було важко. Чоловік був спантеличений і блукав поглядом по обличчях присутніх.

Пачеко повільно й чітко зачитав Вестбею його права, тоді передав йому аркуш паперу з надрукованою версією прочитаного. Клайд почав подумки читати, похитуючи головою; його обличчя було вже не таким блідим. Він поставив підпис ручкою, яку завбачливо подав Пачеко.

— У мене є право на телефонний дзвінок? — запитав Вестбей.

— Звісно, але мушу вас попередити, що ми прослуховували ваші телефони останніх три дні. У вас є щонайменше два мобільники, тож якщо ви скористаєтеся одним із них зараз, ми почуємо кожне слово.

— Що, справді? — запитав Вестбей з недовірою.

Міс Вебб дістала ще папери і поклала їх на стіл.

— Ось ордер на встановлення прослуховування, підписаний суддею магістрату США.

— Схоже на те, що ви користувалися iPhone для більшості особистих дзвінків. Рахунки за вашу Nokia сплачує готель, цей телефон ви використовуєте в робочих цілях, а також для дзвінків вашій подружці Теммі Джеймс, яка колись працювала офіціанткою в «Хутерсі»[5]. Гадаю, ваша дружина не знає про міс Теммі, — сказав Пачеко.

Клайд відкрив було рота, але нічого не зміг вимовити. Невже те, що хтось дізнався про Теммі, вразило його більше, ніж звинувачення у вбивстві? В будь-якому разі, зараз усе почуте краяло йому мозок.

Пачеко, який насолоджувався цим моментом, продовжив:

— І, до речі, ми також отримали ордер на прослуховування телефонів Теммі. Вона спить іще з хлопцем на ім’я Берк і з якимось Волтером, хоча можуть бути й інші. Проте вам потрібно забути про Теммі, тому що ваші шанси ще коли-небудь доторкнутися до її теплого тіла мізерні.

Десь із глибини горла Вестбея вирвався приглушений, схожий на відрижку звук, і лише один агент здогадався, що він означає. Він схопив пластикове відро для сміття і простягнув його чоловікові за словами: «Ось, бери». Той відвернувся і почав голосно блювати. Кров ударила йому в обличчя, він кашляв і хрипів, поки, нарешті, не спромігся виблювати увесь вміст шлунку. Всі присутні в цей час відвернулися, але не змогли сховатися від огидних звуків. Коли весь сніданок опинився на дні відра, Вестбей витер рота долонею. Він не піднімав голови і тільки стогнав протяжно, ніби скавчав. Агент дав йому вологий рушник, і Клайд іще раз витер рота. Врешті-решт, він сів прямо і стиснув зуби так, ніби відчув приплив сил і був готовий до прибуття загону швидкого реагування.

Огидний запах доносився з відра, і агент відніс його в туалет.

Хан підійшов до столу і гордо сказав:

— До того ж у нас є записи усіх дзвінків з обох телефонів за останніх два роки. Поки ми з вами розмовляємо, номери перевіряють. Серед ваших абонентів є і Бонн Дюбос. З часом ми знайдемо його номер.

Здалося, що Вестбей перестав дихати. Він уп’явся шаленим поглядом у Пачеко, що сидів за столом і, врешті, зміг промовити:

— Мені потрібен адвокат.

— Хтось конкретний?

Його мозок відмовлявся працювати. Вестбей заплющив очі і намагався пригадати ім’я адвоката, будь-якого адвоката, або того, хто міг би його врятувати. Серед його знайомих був один адвокат із нерухомості, з яким він грав у гольф; адвокат зі справ про банкрутство, з яким вони разом випивали; адвокат із розлучень, який допоміг йому позбутися першої дружини; ще якісь люди. Врешті Вестбей відповів:

— Так, це Гері Баллінгтон.

Пачеко знизав плечима.

— Тоді зателефонуйте йому. Сподіваюсь, він приїздить до клієнтів додому.

— У мене немає його номера.

— У мене є, — сказав один із агентів, дивлячись на комп’ютер. Він швидко продиктував номер, але руки у Вестбея так тремтіли, що лише із третьої спроби він спромігся набрати його і приклав телефон до вуха. Містер Баллінгтон не відповідав, але Клайд був налаштований рішуче. Чекаючи, поки абонент візьме слухавку, він глянув на Пачеко й запитав:

— Чи не могли б ви залишити мене на самоті?

— Чим це вам поможе? Ми однаково прослуховуємо ваші дзвінки. Суддя дав нам дозвіл, — відповів Пачеко.

— Будь ласка.

— Гаразд. Це ваш готель. Ходімо у спальню.

Пачеко провів затриманого у спальню і залишився там із ним. Було кумедно слухати, як Вестбей представляється Баллінгтону, коли нарешті той відповів на дзвінок. Якщо ці двоє й були знайомі, то так одразу й не скажеш. Вестбей намагався пояснити свою ситуацію, а адвокат засипав його запитаннями. Клайд сидів, обернувшись спиною до Пачеко і швидко говорив у слухавку, намагаючись пояснити, що відбувається.

— Ні, так, послухайте, вони зараз тут, ФБР, їх багато, в Форт-Волтоні, в готелі... Так, офіційне обвинувачення... федеральне, але... Ви можете мене просто вислухати? Мені потрібно, щоб ви терміново приїхали в готель. Залиште все... Ваша платня? Звісно, скільки... Ви, мабуть, жартуєте... Так, обвинувачення у вбивстві... Агент ФБР дивиться на мене просто зараз, він чує кожне слово... Добре...

Вестбей повернувся до Пачеко і сказав:

— Адвокат сказав, що ви маєте вийти з кімнати.

— Перекажи адвокату, хай поцілує мене в зад. Я нікуди не піду.

Вестбей знову притулив слухавку до вуха:

— Він каже, щоб ви поцілували його в зад. Послухайте, скільки буде коштувати лише один візит — сьогодні, ну, знаєте, за те, щоб ви приїхали сюди і дали мені якусь пораду, поки мене тут не розіп’яли?.. Ого. Чому так багато?.. Я зрозумів, я зрозумів. Добре, але покваптеся.

Вестбей поклав телефон і сказав:

— Він пообіцяв прибути за годину.

— Ми нікуди не поспішаємо, Клайде. Цей номер ми зняли на два дні. За міжсезонною ціною, хоча однаково вона завищена.

Вони повернулися до вітальні, де Хан та інші агенти вовтузилися із двома камерами на штативах.

Пачеко пояснив:

— Отож, Клайде, це не допит. Ми дочекаємося вашого адвоката, перш ніж почнемо ставити запитання. Але, про всяк випадок, ми будемо знімати усе, що відбуватиметься, із цього моменту й надалі. Ми ж не хочемо, щоб якесь базікало потім звинувачувало нас у порушенні прав, чи не так? А поки ми чекаємо містера Баллінгтона, то покажемо вам відео, яке вас безумовно зацікавить.

Вестбея посадили за стіл поряд з Пачеко. Між ними поклали ноутбук, і Хан натиснув кнопку. Пачеко почав коментувати:

— Це запис крадіжки «доджа рам» у Фолі, Алабама. Ну, знаєте, того, за який ви розраховувалися готівкою в барі, що на схід від Пенсаколи, ввечері 22 серпня. Зік Форман чекав у вашому авто, тому, що з фальшивим номерним знаком Флориди. Погляньте.

Вестбей так пильно вдивлявся в екран, що очі його звузилися до маленьких щілин. Переглянувши відео двічі, він запитав:

— Хто це знімав?

Пачеко підняв руки догори.

— Стоп! Ви нас не допитуєте. Ми не допитуємо вас. Нічого не буде до приїзду вашого адвоката. Це я вам просто нагадую, що відбувалося насправді. Можливо, ці відео допоможуть вам прийняти згодом правильні рішення.

Хан увімкнув наступне відео — з магазину Фрога Фімена. Коли Клайд побачив, як він сам зупиняє авто і виходить, плечі його опустилися на кілька сантиметрів. Судячи з цієї пози, блювання, вигляду, близького до непритомності, блідого обличчя та слабкого, непевного голосу, Вестбей перетворювався на маріонетку. Еллі передчував легку перемогу, хоча адвокат міг усе ускладнити, як вони це вміють робити.

Так наче просто перегляду відео було замало, Пачеко додав:

— Не дуже розумно було залишати авто прямо перед магазином, щоб втрапити у поле зору відеокамери.

Вестбей кивнув головою, визнаючи поразку.

Хан прокрутив це відео теж двічі й запитав:

— Достатньо побачили?

Вестбей кивнув і відхилився на спинку стільця. Еллі вів далі:

— Оскільки нам потрібно згаяти ще трохи часу до приїзду адвоката, покажу вам ще одне відео, воно значно довше, однак, як ми вважаємо, не менш переконливе. Ми тут поспілкувалися з вашим приятелем Зіком Форманом кілька днів тому. Пам’ятаєте Зіка?

— Я не буду відповідати на жодні запитання.

— Правильно. Так от, ми його трохи притиснули, хлопець не на жарт злякався і такого нам заспівав! Я маю на увазі, це була просто пісня. Вмикай музику, Хан.

Перелякане обличчя Зіка з’явилося на екрані. Він присягнув говорити правду і робив це цілих п’ятдесят шість хвилин. Клайд уважно слухав, і його шанси на те, що все обійдеться, з кожною хвилиною танули.

До того як приїхав Гері Баллінгтон, співробітники ФБР зібрали на нього досьє, яке не надто вражало. Сорокарічний адвокат виявився пересічним вуличним ділком, якого рекламували два білборди. На них він був представлений як фахівець у справах, пов’язаних із аваріями, хоча насправді займався переважно малоприбутковими позовами робітників та злочинами, пов’язаними з наркотиками. На білборді це був добре вдягнений молодий адвокат із тонкою талією і густою шевелюрою. Як з’ясувалося, тут не обійшлося без фотошопу, покликаного потішити самого Баллінгтона і приваблювати майбутніх клієнтів. Бо насправді цей чоловік у пом’ятому костюмі мав чималий живіт і сиве тонке волосся, що стирчало навсібіч. Мимохідь представившись, він забрав свого клієнта у спальню, зачинив за собою двері й розмовляв там із ним близько години.

Тим часом Еллі Пачеко замовив тарілку сандвічів у обслуги номерів. На якусь мить і у нього промайнула думка записати їжу на рахунок власника готелю, але він цього не зробив. На Вестбея і так чекало багато принижень.

Коли Вестбей і Баллінгтон повернулися у вітальню, вигляд у обох був такий, ніби вони весь цей час бурхливо сперечалися. Пачеко запропонував їм сандвічі й банани. Баллінгтон схопив і те, й інше, а у його клієнта апетиту не було.

Пачеко звернувся до адвоката:

— Чи можемо ми тепер розпочати?

Той, жуючи, відповів:

— Я порадив моєму клієнтові не відповідати на запитання.

— Чудово, але ми тут не для допиту.

— То якого дідька вам треба?

Реббека Вебб сиділа на маленькому дивані й робила помітки у записнику. Вона сказала:

— Ми тут, щоб запропонувати угоду про визнання вини. Це вбивство першого ступеню. Ми не будемо вимагати найвищої міри покарання. За злочин першого ступеню передбачена найвища міра покарання, але ми порекомендуємо дати значно менше.

— Наскільки менше? — запитав Баллінгтон.

— Для початку двадцять років, а далі подивимося, як він буде поводитись. Ваш клієнт зможе відпрацювати частину свого терміну.

— Про яку саме роботу йдеться?

— Внутрішню. Інформування. Вашому клієнтові не треба буде втиратися в довіру, адже він уже й так належить до банди. Йому доведеться лише вдягти мікрофон і спровокувати потрібну розмову.

Вестбей люто зиркнув на неї.

— Якщо коротко, містере Баллінгтон, ми хочемо, щоб ваш клієнт вивів на чисту воду Прибережну мафію, — сформулював побажання Пачеко.

— І яка йому з цього користь?

— Можливо, він отримає лише п’ять років. Такими будуть наші рекомендації, проте, як вам відомо, остаточне рішення приймає суддя, — сказала Вебб.

— П’ять років, а потім довге життя за програмою захисту свідків. Або це, або наступних десять років на лаві смертників в очікуванні побачення з катом, — додав Пачеко.

— Не погрожуйте моєму клієнтові, — роздратовано фиркнув Баллінгтон.

— Я не погрожую. Я обіцяю. Безперечно, він винен у вбивстві, прокурор доведе це без надмірних зусиль. Ми пропонуємо суперугоду, завдяки якій містер Вестбей зможе вийти на волю через п’ять років.

— Добре, добре, — відповів Баллінгтон, вкинувши до рота решту сандвіча. — Покажіть мені ці кляті відео.

Було вже майже пів на п’яту, коли адвокат і його клієнт вийшли зі спальні після чергової напруженої наради. Двоє агентів грали у карти за столом. Реббека розмовляла по телефону. Хан дрімав на дивані. Пачеко відіслав покоївку. Він пообіцяв Баллінгтону, що зустріч триватиме усю ніч, якщо це буде необхідно. Слідчим наразі нікуди було поспішати, тож якщо досягти угоди не вдасться, вони вийдуть звідси разом із містером Вестбеєм у наручниках і доправлять його у Таллахассі. Там його посадять у камеру, першу з багатьох, де він проведе решту свого життя. В такому разі він не матиме більше шансів полегшити покарання.

Піджак Баллінгтона висів на дверній ручці. Адвокат носив червоні підтяжки, які натягнулися, втримуючи його штани на животі. Він став у центрі кімнати й заговорив так, наче виступав у суді:

— Гадаю, я переконав мого клієнта, що йому висунуто серйозні звинувачення і шанси на виправдувальний вирок дуже малі. Не дивно, що він хоче провести у в’язниці якомога менше часу, не кажучи вже про смертельну ін’єкцію.

Вестбей марнів і бліднув на очах. Від природи він і так був не надто високим, а тепер, здавалося, став іще нижчим. Чоловік уникав зорового контакту з будь-ким у кімнаті, вочевидь, подумки він був далеко звідси. Агенти пильно спостерігали за Вестбеєм, і, коли адвокат із клієнтом черговий раз усамітнились у спальні, вони, обмінявшись враженнями, дійшли висновку, що стан власника готелю викликає занепокоєння. Людина, яка одягне мікрофон на зустріч з Бонном Дюбосом, мала бути відважною і спокійною, її поведінка не повинна насторожити співрозмовника. Вестбей же наразі був у такому стані, який не вселяв впевненості. Спочатку агентам сподобалася його реакція в стилі «я такий крутий хлопець», на яку вони й розраховували, але ніхто не очікував, що він так швидко зламається.

Ну, що ж, не завжди щастить знайти гарного інформатора, та вони ще й не таких тренували.

— То як усе відбуватиметься? — запитав Баллінгтон.

— Вестбея буде звинувачено у вбивстві, так само як і решту банди. Ми відкладемо це обвинувачення і подивимося, чи дійсно він готовий співпрацювати. Якщо він здасть своїх приятелів, з часом ми докладемо зусиль, щоб пом’якшити вирок. Якщо ж утне якусь дурницю або розкриє себе — завдамо удару зі свого боку і він отримає довічне.

— Якраз про це я й говорив вам, містере Вестбей.

Клайд повільно розвів руки, визнаючи поразку, і криво посміхнувся:

— Хіба у мене є вибір?