Інформатор

Розділ 24

Зустріч відбулася в офісі ФБР у Таллахассі, за десять хвилин пішки від РСП. Інспектор був суворим професіоналом на ім’я Луна. Від самого початку, як тільки всі зібралися за широким столом у конференц-залі, складалося враження, що він сумнівається у необхідності цієї зустрічі. Справа від нього сидів симпатичний і привітний спеціальний агент Еллі Пачеко. Чоловіку було близько тридцяти років, він не носив обручки, а його очі запали в душу Лейсі, як тільки вона його вперше побачила. У протилежному кінці столу сидів третій агент — Хан. По його обличчю було видно, що він не має особливого бажання брати участь у цій зустрічі. Лейсі сиділа навпроти Луни й Пачеко, а справа від дівчини вмостився Гейсмер.

Вона почала так:

— Дозвольте мені подякувати вам за те, що знайшли для нас час. Ми знаємо, що у вас багато роботи, а цю справу швидко не вирішити. У нас буде часове обмеження?

Луна похитав головою.

— Ні, ми слухаємо.

— Добре. Вчора по телефону я запитувала вас про чоловіка на ім’я Бонн Дюбос. Нас цікавить, чи дізнались ви щось про нього.

Пачеко взяв аркуш паперу і промовив:

— Так, проте не багато. Дюбос не має судимості, державної чи федеральної. Про Прибережну мафію ми знаємо уже досить давно. Гадаю, ви також про неї чули. Невеличка банда з яскравим минулим, але тут, у Флориді, на них нічого немає. Близько двадцяти років тому чоловік, якого звали Дункан, був затриманий із вантажівкою, наповненою марихуаною, поблизу Вінтер Хевна. Управління боротьби з наркотиками (УБН) підозрювало, що він працював на організовану групу, цілком можливо, що й на ту саму Прибережну мафію. Однак нічого дізнатися не вдалося, бо Дункан не заговорив і відмовився співпрацювати. Навіть словом не обмовився. Він отримав чималий термін і був достроково звільнений три роки тому. Оце й усе. На чоловіка, якого звати Бонн Дюбос, ми не знайшли нічого.

— Отож, наскільки нам відомо, такої організації, як Прибережна мафія, наразі просто не існує. Зараз ми зосередилися на боротьбі з відомими угрупуваннями, такими як Аль-Каїда, наркоторговці та їм подібні — класика, — додав Луна.

— Добре. У нас є інформатор, і, як би це не було прикро визнавати, він говорить правду. Це колишній адвокат, який свого часу був засуджений, людина, яка багато чого знає. Він переконаний, що існує організована банда на чолі з Дюбосом. Інформатор зв’язався з нами приблизно два місяці тому, — розповіла Лейсі.

— Грег Маєрс? — запитав Пачеко.

— Так, його ім’я вказано на скарзі, яку я вам надіслала вчора. Але це ім’я нове, не справжнє. Маєрс стверджує, що Ванна Дюбоса і його брата підстрелили під час зустрічі з наркоторгівцями багато років тому в Південній Флориді. Брат помер, а Бонн вижив. У вас є інформація про це?

Пачеко заперечно похитав головою:

— Нічого. Звідки Маєрс про це знає?

— Гадки не маю. Він переховується і поводиться дуже загадково.

— Від кого ж він ховається? — запитав Луна.

— Я не можу сказати точно, але не від вас чи інших правоохоронних органів. Коли він визнав себе винним, то здав багатьох людей і тепер відчуває, що йому загрожує небезпека.

— Це було федеральне обвинувачення? — запитав Пачеко.

— Так і він уже відбув покарання у федеральній в’язниці. Але про це ми поговоримо потім, не витрачайте свого часу на пошуки Грега Маєрса. Не через нього ми тут зібралися. Ви ознайомилися зі змістом скарги на суддю Макдовер. Ми провели наше розслідування і з’ясували, що скарга небезпідставна. Насправді усе навіть значно гірше, ніж там описано. За словами Маєрса, майже двадцять років тому Ванн Дюбос і плем’я таппакола уклали угоду. Вони домовилися побудувати казино, місце, з якого вони черпають небачені прибутки із першого ж дня його існування. Багато грошей, частина з яких передається судді Макдовер.

— Суддя отримує гроші? — запитав Луна.

— Так, якщо вірити Маєрсу.

— Нащо ж їм ділитися з нею?

— Офіційна скарга — це доказ №1. У вас є її копія. А ось наш доказ №2.

Гейсмер підсунув до нього копію, а Лейсі вела далі:

— Це коротке резюме про таппакола, їхні землі, федеральне визнання прав, спроби побудувати казино. Тут йдеться про мінімум два вбивства і чоловіка на ім’я Джуніор Мейс, який зараз чекає на страту у Старку. Я пропоную вам приділити декілька хвилин ознайомленню з цим доказом.

ФБРівці, не поспішаючи, почали читати. На цьому етапі історія їх зацікавила. Агенти методично гортали сторінку за сторінкою. Першим скінчив читати Пачеко. Хан, що сидів віддалік, мовчки вивчав папери. В повітрі витала загальна напруга — вони оцінювали кожне слово. Лейсі виводила щось у своєму нотатнику, а Майкл читав повідомлення на своєму телефоні.

Коли всі ознайомились із документами, Лейсі продовжила:

— Доказ №3 — це деталізована історія створення казино, будівництва платного шосе і усієї судової тяганини, яка передувала цьому. Залучившись підтримкою суді, Дюбос зумів знищити усіх, хто стояв на заваді, й уже в 2000 році «Ключ до скарбів» відчинив свої двері для відвідувачів.

Гейсмер передав копії доказу №3.

— Ми маємо прочитати усе це зараз? — запитав Луна.

— Так.

— Добре. Чи не бажаєте випити кави, поки ми будемо зайняті читанням?

— Було б чудово, дякую.

Хан швидко підвівся й пішов шукати секретарку. Каву подали у справжніх чашках, не в паперових стаканчиках, але, здається, ні Луна, ні Пачеко не звернули на це жодної уваги, їх повністю захопило читання доказу №3.

Пачеко скінчив першим і, щоб не відволікати боса від читання, зробив нотатки на берегах і чекав. Луна опустив свій примірник і промовив:

— Питання. Цей Джуніор Мейс засуджений до страти, але ви вважаєте, що він, можливо, не причетний до подвійного вбивства, про яке йдеться у попередньому документі?

— Правду кажучи, ми не знаємо, але Грег Маєрс вірить, що містера Мейса підставили і насправді він не винен, — відповів Майкл.

— Я бачилася з Мейсом у в’язниці, й він запевняв, що не винен, — додала Лейсі.

— Повірте, він не один там такий, хто запевняє що не винен, — іронічно зауважив Пачеко.

Він усміхнувся, але сміятися не став. Луна поглянув на годинник, а потім на папери перед Гейсмером і запитав:

— Скільки таких доказів у вас ще є?

— Небагато.

— У доказі №4 йдеться про саму суддю, — Гейсмер передав папку. — Тут є фото Макдовер перед одним із її будинків у «Кролячих перегонах», — повідомила Лейсі.

Пачеко подивився на світлини і зауважив:

— Не сказав би, що вона позує перед об’єктивом. Хто зробив ці фото?

— Ми не знаємо, — відповіла Лейсі. — У Грега Маєрса є інформатор, ми не знаємо, як його звати, бо й самому Маєрсу це невідомо. Вони спілкуються через посередника.

У дальньому кінці кімнати Хан іронічно хмикнув, так наче не вірив у все це.

— Це заплутана історія, але вам буде цікаво, — додала Лейсі дивлячись на Хана. — Тож повернімося до справи. Ми зібрали дані про Макдовер — небагато, бо вона намагається залишатися в тіні. Її партнерка у злочині, принаймні одна з них, — адвокат із нерухомості у Мобілі Філліс Тебен. Її фото ми взяли з місцевого довідника. Ці жінки не просто близькі, вони люблять подорожувати із розмахом і проводять разом багато часу. Вони витрачають значно більше, ніж заробляють. У папці ви знайде звіт про їхні мандрівки за останніх сім років.

Вочевидь, усе сказане заінтригувало ФБРівців. Усі троє заходилися переглядати доказ №4. У кімнаті знову стало тихо: чоловіки читали.

Лейсі допила свою каву. Минула вже година, відколи вони зайняли місця за цим столом, і поки що вона була цілком задоволена прийомом. Лейсі й Майкл не знали, якої реакції очікувати. Вони припускали, що зібрана інформація справить враження на агентів, але не могли уявити, як вони до неї поставляться. Тепер було зрозуміло, що увагу ФБР вони однозначно привернули. Навіть попри те, що в агентів було обмаль часу: складалося враження, що вони дуже поспішають.

Луна поглянув на неї:

— Наступний.

— Наступний доказ № 5, поки що ця папка найменша: це наші дії у хронологічному порядку, — сказала Лейсі, а Гейсмер передав документи. Агенти уважно прочитали й цю інформацію.

— Як відреагувала Макдовер, коли ви принесли їй скаргу? — запитав Пачеко.

— Вона була спокійною, — відповіла Лейсі. — Ну, і, звісно ж, усе заперечувала.

— Мені здалося, що вона злякалася, але мої колеги зі мною не погодились. Хоча не думаю, що її реакція важлива, — додав Майкл.

— Суддя, мабуть, і справді винна в чомусь, якщо вона найняла Едгара Кіллбрю, — зауважив Пачеко.

Досі мовчазний Хан теж докинув, здивувавши цим присутніх:

— Я теж одразу про це подумав. Він іще той пройдисвіт.

Луна злегка підняв долоню, й Хан замовк.

— Ще якісь докази?

— Так, останній. Впевнена, ви знаєте, що наш колега Г’юго Хетч загинув у автомобільній аварії на території резервації, — сказала Лейсі.

Чоловіки сумно кивнули.

— Отож, я була за кермом, коли це сталося. На мені зараз шарф, бо голову мені поголили в лікарні. Я отримала порізи, рани, струс мозку, маю купу швів, але вважаю, що мені пощастило. На жаль, я багато чого не пам’ятаю, але спогади поволі повертаються. Хай там як, мій друг і колега загинув на місці, і його смерть не була нещасним випадком. Ми вважаємо, що його вбили.

Гейсмер передав копії останнього доказу, й агенти взяли їх з уже більшою зацікавленістю.

Фото «пріуса» і «доджа рам»; фото з місця трагедії; висновки констебля; опис подушки і ременя безпеки, які не спрацювали; телефони та iPad, що зникли. І висновок, що хтось стояв за цим інцидентом, тобто вбивством, і цей хтось — це Ванн Дюбос і його банда. Лейсі та Г’юго дозволили заманити себе углиб резервації, бо їм пообіцяли інформацію, але це була пастка. Злочинці намагалися налякати їх, показати, що їхнє життя в небезпеці, дати зрозуміти, що вони не знають, із ким мають справу, і довести, що Дюбос не зупиниться ні перед чим, щоб захистити свою імперію. Маєрс стверджує, і поки що у них не виникало причин сумніватися в його словах, що ніхто із органів управління ніколи не пхав носа у справи казино й не ставив зайвих запитань. Першими стали РСП, тож Дюбос вирішив зробити переконливе попередження. Він знав, що РСП обмежені у слідчих повноваженнях, і дійшов висновку, що агенція не зможе боротися зі злочинністю. Тож якщо детективів трохи налякати — вони заберуться геть.

— Вау, — сказав Пачеко і відклав папери. — А ви не з тих, хто легко здається.

— У нас загинув товариш, — відповіла Лейсі. — Тож ми не облишимо цю справу.

— Але, на жаль, ми не маємо засобів чи повноважень, щоб належним чином розслідувати цю корупційну схему. Саме тому й звернулись до вас, — додав Майкл.

В голосі Луни вперше вчувся натяк на втому чи невдоволення.

— Навіть не знаю. Це може виявитися гучною справою, — сказав він.

Натомість Пачеко був готовий узятися до цієї справи.

— Це серйозне розслідування, — сказав він із усмішкою, адресованою Лейсі.

— Так, — відповіла дівчина. — Занадто велике для нас. Ми не можемо розслідувати організовану злочинність. Наша справа — це судді, які схибили і наробили дурниць. Вони діють неетично, але рідко порушують закони. Такого розслідування як це, у нас іще не було.

Луна відклав стос паперів і зімкнув руки за головою.

— Добре, ви не коп, але ви слідчий. Ви жили цією справою останніх кілька тижнів. Якби ви були на нашому місці, міс Стольц, з чого ви б почали?

— Я б почала із вбивства Г’юго Хетча. Звісно, тут я керуюся емоціями, але розкрити його простіше, ніж проникнути у сотні офшорних суб’єктів і відстежити кошти. Хтось викрав вантажівку. Можливо, інша людина була за кермом. Вони працювали на організацію, на людину, яка замовила це зіткнення. Як це не дивно, я вважаю вбивство своєрідним подарунком. Дюбос переоцінив свої можливості, погарячкував і зробив те, що може обернутися проти нього ж. Усе своє життя він провів у світі, де панують жорстокість і залякування. Іноді такі хлопці заходять надто далеко. Він відчув загрозу й інстинктивно завдав удару.

— Ви впевнені, що ваші телефони та iPad викрали? — запитав Пачеко.

— Безсумнівно. Звісно, ці речі знадобилися злочинцям, щоб отримати більше інформації, але крадіжка — це також попередження. Мабуть, Дюбос хотів не надто делікатно натякнути на те, що вони були на місці аварії.

— А ви впевнені, що вони там були? — м’яко запитав Пачеко.

— Так, я не все пам’ятаю, але там точно ходила людина, хтось із ліхтариком, прикріпленим до голови. Світло било мені в обличчя. Я пригадую звуки кроків на битому склу. Думаю, там було двоє чоловіків, але, знову ж таки, я була у напівнепритомному стані.

— Зрозуміло, — відповів Пачеко.

Лейсі продовжила:

— У племені не будуть розслідувати цей інцидент так, як слід. Констебля уже замінили, тепер там керує син вождя. Ми припускаємо, що таппакола підуть на компроміс і радо класифікують ДТП як просто трагічний нещасний випадок.

— Думаєте, у вождя є домовленість із Дюбосом? — запитав Луна.

— Однозначно. Вождь править там, немов король, і все знає. Неможливо повірити в те, що злочинці набивають собі кишені без його відома.

— Повернімося до телефонів, — втрутився Пачеко. — Ви впевнені, що з них не витягнути якусь інформацію?

— Так, — відповів Майкл. — Телефони видає держава. Вони мають, чи то мали, звичайний пароль з п’яти цифр, але після цього там був іще зашифрований код. Наші технічні фахівці запевняють, що телефони надійно захищені.

— Зламати можна будь-що, — зауважив Луна. — Якщо людям Дюбоса все-таки вдалося зробити це, що вони там знайдуть?

— Це буде катастрофа, — відповів Майкл. — У них опиняться записи дзвінків, списки усіх контактів, і вони, мабуть, зможуть відшукати Грега Маєрса.

— Я так розумію, що містер Маєрс наразі живий і здоровий? — запитав Луна.

— Так, — відповіла Лейсі. — Вони його не знайдуть. Він був у Таллахассі два тижні тому, заходив до мене, щоб запитати, як я почуваюся. Усі його колишні телефони зараз на дні океану, і в нього є ціла колекція нових.

— А ваш iPad? — поцікавився Пачеко.

— На ньому немає нічого, що могло б стати їм у пригоді. Там лише особисті речі.

Луна відштовхнув стілець назад і встав. Розім’яв ноги і сказав коротко:

— Хан.

У дальньому кінці кімнати той кивнув головою. Можливо, цей чоловік — таємна зброя ФРБівців, подумала Лейсі.

— Я не знаю, — озвався Хан. — Ми можемо кинути на цю справу півдюжини агентів. А що далі? Готівка зникне десь у мережі їхніх закордонних рахунків. Відмивання грошей припиниться. Індіанці бояться Дюбоса, тож усі мовчатимуть.

— Мені це подобається, — буркнув Пачеко.

— Я б усе не так зробила, — втрутилася Лейсі. — Спочатку я б тихо знайшла водія вантажівки. Скажімо, нам пощастило і ми спіймали цього хлопця. Йому загрожує довічне ув’язнення, тож, можливо, він погодиться співпрацювати й заговорить.

— Програма із захисту свідків? — запитав Пачеко.

— Це ваша гра, тож, думаю, правила ви знаєте.

Луна повернувся на місце, відсунув папери ще далі, потер очі так, наче відчув раптову втому, й почав:

— Послухайте, ось яка у нас проблема. Наш бос в офісі у Джексонвіллі. Ми можемо порекомендувати, але рішення приймає він. Частина нашої роботи полягає у підрахунку потрібної кількості агентів і годин, які підуть на це розслідування. Сказати по правді, це завжди даремне витрачання часу, бо наша ціль постійно зміщується і тому неможливо передбачити, куди приведе нас розслідування. Але правила є правила, і, як би там не було, це федеральний уряд. Отже, бос перегляне наші рекомендації. Просто зараз він особливо не переймається історією з хабарами в індіанському казино. Не думаю, що його надто вразить аварія, яка може виявитися чимось іншим. Останнім часом ми переважно боремося з тероризмом. Весь свій час витрачаємо на пошуки таємних угруповань, американських підлітків, які листуються із джихадистами, і звичайних ідіотів, що намагаються зібрати інгредієнти для виготовлення бомби. Загалом, скажу я вам, у світі відбувається багато поганих речей. Нам не вистачає працівників, часто виникає відчуття, що ми не встигаємо. Ми ніколи не зможемо забути, що спізнилися на двадцять чотири години одинадцятого вересня[2]. Це наш світ. Ми постійно перебуваємо у напрузі. Вибачте за цю промову.

Якийсь час усі мовчали. Майкл порушив тишу:

— Ми розуміємо, але організована злочинність нікуди не зникла.

Луна усміхнувся й відповів:

— Звісно. Правду кажучи, я думаю, що це справа якраз для ФБР, але не впевнений, що наш бос із цим згодиться.

— В такому разі виникає справедливе запитання: якими будуть ваші рекомендації? — поцікавилась Лейсі.

— Запитання справедливе, але зараз я відповісти не можу. Ми візьмемо ще кілька днів на роздуми, потім спрямуємо наш висновок у Джексонвілл.

Лише поглянувши на Луну, можна було не сумніватися, що він не хоче брати в цьому участі. Натомість Пачеко усіляко демонстрував, що уже готовий схопити свій значок і бігти допитувати свідків. Хан не виявляв жодних емоцій.

Лейсі зібрала папери і склала їх у стос. Зустріч закінчилася.

— Дякую, що вислухали. Ви приділили нам достатньо часу. Ми продовжимо наше розслідування і будемо чекати на вашу відповідь, — сказала вона.

З офісу детективи виходили в супроводі Пачеко, потім разом спускались у ліфті; він вочевидь прагнув провести з ними якомога більше часу. Майкл пильно спостерігав за ним. Опинившись в автівці наодинці з Лейсі, зауважив:

— Не мине і двадцяти чотирьох годин, як він тобі зателефонує, але не у справі казино.

— Схоже на те, — відповіла Лейсі.

— Ти гарно там попрацювала.