Інформатор

Розділ 40

Вони без проблем знайшли термінал цивільної авіації у регіональному аеропорту Валдости. Лейсі зачинила свою автівку й роззирнулась навколо: чи не видно чого нічого підозрілого? Гантер був усередині, фліртував із дівчиною за стійкою. Він обійняв сестру так, наче від часу їхньої останньої зустрічі минули роки. Лейсі не стала знайомити його із Джо Елен, оскільки не хотіла називати її ім’я.

— У вас немає валіз, — зауважив Гантер.

— Нам пощастило, що хоч сумочки залишилися, — відповіла Лейсі. — Ходімо.

Вони швидко війшли з терміналу, пройшли повз ряд невеличих літаків на злітній смузі й зупинилися біля того самого «Букового барона», на якому Гантер рятував Карліту. Як і тоді, він нагадав, що літак належить його другу. До кінця дня вони ще дізнаються, що у Гантера справді є хороші друзі. Перш ніж сісти в літак, Лейсі зателефонувала Еллі Пачеко, щоб повідомити новини. Він одразу відповів. Сказав, що слухання триває, присяжні працюють у поті чола, і де, в біса, вона поділась? Лейсі відповіла, що вони із Джо Елен у безпеці й зараз вирушать в політ. Попередила, що зателефонує пізніше.

Гантер пристебнув жінок ременями і пішов до кабіни пілота. В салоні було задушно, як у сауні, й вони відразу спітніли. Брат Лейсі запустив обидва двигуни, і літак затрусився від носа й до хвоста. Поки тривала підготовка до польоту, Гантер відчинив вікно, і легкий вітерець трохи розвіяв задушливе повітря. Можна було злітати. Як тільки літак покотився вперед злітною смугою, Джо Елен заплющила очі й ухопила Лейсі за руку. На щастя, погода була гарна: все ще тепло, навіть спекотно, хоча вже настав жовтень. П’ятнадцяте жовтня, тобто з часу загибелі Г’юго минуло вже майже два місяці.

Коли літак набрав висоту, Джо Елен трохи розслабилась. Тепер працював кондиціонер повітря, тож у салоні стало більш комфортно. Постійне гудіння двох двигунів не давало нормально говорити, але Джо Елен все ж спробувала його перекричати:

— Цікаво, куди ми прямуємо?

— Не знаю, Гантер мені не сказав, — відповіла Лейсі.

— Чудово.

Літак набрав оптимальну висоту — близько двох із половиною тисяч кілометрів, і звук двигунів став тихішим, гудіння перейшло у м’яке дзижчання. Джо Елен провела останні дві ночі в дешевих мотелях, переховуючись і боячись найгіршого, тож тепер утома далася взнаки. Її підборіддя опустилося на груди, й жінка поринула у глибокий сон. Лейсі, якій нічого було робити, також вирішила подрімати.

Вона проспала близько години, а коли прокинулась, Гантер подав їй навушники. Налаштувавши свій мікрофон, Лейсі сказала:

— Привіт!

Брат кивнув, не відводячи очей від панелі управління.

— То як у тебе справи, сестричко? — запитав він.

— Добре! Дякую тобі.

— Вона в порядку?

— Здається, в нормі. Просто останніх два дні в неї були важкими. Розкажу все, коли приземлимося.

— Як скажеш. Радий допомогти.

— Куди ми летимо?

— В гори. У мого друга там будиночок, який ніхто не зможе знайти. Тобі сподобається.

За півтори години потому літак почав знижуватись. Місцевість внизу тепер була зовсім не схожою на низовину, над якою вони вони пролітали лише кілька годин тому. Наскільки Лейсі могла розгледіти, внизу тягнулось темне пасмо гір, забарвлене у відтінки червоного, жовтого й помаранчевого кольорів. Гантер вже заводив літак на посадку. Лейсі розбудила Джо Елен, торкнувшись її руки. Посадкова смуга була в долині, яку оточували величні гори, і Гантер ідеально посадив літак. Заглушивши двигуни, він оголосив:

— Вітаю вас в аеропорту округа Мейкон, Франклін, Північна Кароліна!

Гантер вибрався з кабіни пілота, відчинив двері в салон і допоміг жінкам вийти. Усі троє попрямували до маленького терміналу, оминувши чотири інших припаркованих літаки, усі марки «Сессна».

По дорозі він пояснив:

— Ми зустрінемося із хлопцем на ім’я Расті, він місцевий і наглядає тут за деякими будинками. Расті підвезе нас до помешкання, мандрівка займе близько тридцяти хвилин.

— Ти залишишся? — запитала Лейсі.

— Звісно. Я не залишу тебе, сестричко. Як тобі погода? А ми ж лише на висоті шістсот метрів.

Расті виявився здоровенним, міцним, із густою бородою та широкою усмішкою чоловіком. Здавалося, що приїзд двох привабливих жінок його дуже потішив. Він керував автомобілем марки «форд експлорер», який був ніби спеціально створений для гірських доріг. Коли машина виїжджала з аеропорту, Расті запитав:

— Будемо робити зупинку у місті?

— Мені б не завадила зубна щітка, — відповіла Лейсі.

Машина зупинилась біля маленької бакалійної крамниці.

— У нашому будиночку є їжа? — поцікавився Гантер.

— Віскі, пиво, попкорн. Якщо хочете чогось іще, краще придбати зараз.

— Скільки часу ми тут пробудемо? — запитала Джо Елен. Вона говорила мало, мабуть, швидка зміна локацій приголомшила її.

— Кілька днів, — відповіла Лейсі. — Точно не скажу.

Вони купили предмети туалету, яйця, хліб, м’ясо та сир. За містом машина виїхала на дорогу, вкриту гравієм, що вела на пагорб, перший із багатьох. Лейсі відчула, що їй заклало вуха. Расті говорив безперестанку і постійно жартував, поки вони їхали на великій швидкості вздовж ущелини і переїжджали дерев’яні мости, під якими вирували стрімкі річки. З’ясувалося, що Гантер був тут усього лише місяць тому із дружиною, їх приваблювало прохолодне гірське повітря ранньої осені. Чоловіки розмовляли; жінки на задньому сидінні просто слухали. Дорога із гравію перейшла у вузьку болотисту доріжку. Здолавши іще один досить крутий і моторошний підйом, автомобіль зупинився на пагорбі. Внизу було чудове озеро, а на його березі стояв будиночок.

Расті допоміг гостям донести покупки і показав житло. Лейсі очікувала, що це буде занедбана хатина з дірявим дахом і зручностями у дворі, але вона помилилася. Будинок був просто фантастичний! Трирівневий, із трикутним дахом, верандою і ґанком, місточком на воді, до якого був прив’язаний човен. Він був більш сучасним, ніж її квартира у Таллахассі. Блискучий джип стояв у невеличкому гаражі. Гантер сказав, що власник, його приятель, розбагатів на готельному бізнесі й спорудив цей будинок, щоб було куди втікати з Атланти, адже влітку там справжнє пекло.

Расті попрощався і додав, що гості можуть телефонувати йому, якщо їм щось буде потрібно. Мобільне покриття тут було хороше, тож усі троє відразу вхопились за телефони. Лейсі подзвонила менеджеру свого будинку і попросила, щоб він переказав її сусіду Саймону, аби той доглянув Френкі. Потім набрала Пачеко і розповіла, що вони переховуються в горах і наразі їм нічого не загрожує. Джо Елен зателефонувала містеру Армстронгу і попросила приглянути за будинком — нічого нового, адже вони із Глорією і так цим займалися щонайменше п’ятнадцять годин на добу. Гантер, певна річ, займався своїми контрактами і несамовито сперечався з кимось по телефону.

Поволі всім вдалося заспокоїтись. Залишивши далеко позаду флоридську спеку, можна було насолоджуватись чистим, свіжим повітрям. Старий термометр на веранді показував вісімнадцять градусів. В будинку, спорудженому на висоті тисяча двісті метрів, було все, окрім кондиціонера.

По обіді, коли сонце вже ховалося за гори, Гантер продовжував вирішувати свої справи по телефону, крокуючи по веранді, а Лейсі та Джо Елен сиділи в кінці пристані біля маленького рибацького човника і пили холодне пиво з банок.

— Розкажи мені про Клаудію Макдовер, — попросила Лейсі.

— Ох, не знаю навіть, із чого почати.

— З першого дня. Чому вона найняла тебе і тримала на роботі вісім років?

— Ну, скажімо так, я фахівець у своїй справі. Після першого розлучення я вирішила стати стенографісткою в суді й доклала до цього чималих зусиль. Мене навчали найкращі викладачі, я працювали з найкращими юристами і намагалася крокувати в ногу з новітніми технологіями. Коли Кулі довідався, що Клаудії потрібна людина, він наполіг, щоб я подала заявку. Мене прийняли, і його хитромудрий план нарешті почав набувати конкретних обрисів, адже в нього тепер з’явилася довірена особа в організації. Стенографісти знають все, Лейсі, й коли я прийняла пропозицію про співпрацю, то вже не довіряла Клаудії. Вона ні про що не здогадувалась, і це полегшило мені завдання. Я почала помічати різні речі. Її одяг був дорогим, але вона намагалася приховувати це. Якщо планувала довгий день у суді, де навколо буде багато людей, то вдягалася скромніше. Проте у звичайний день в офісі на ній були вишукані строї. Клаудія не могла втриматися: їй подобалися дорогі речі. Вона постійно змінювала прикраси, мала багато діамантів і рубінів, — не знаю, чи це ще хтось помічав, особливо в такому місті як Стерлінг. Суддя Макдовер витрачала купу грошей на одяг та прикраси, більше, ніж може собі дозволити людина з її зарплатнею. Щороку вона змінювала секретарку, бо не хотіла, щоб хтось підібрався до неї надто близько. Клаудія була нетовариською, холодною, завжди суворою, але мене вона не підозрювала, бо я трималася на відстані. Чи, принаймні, вона так думала. Одного дня посеред засідання я поцупила її ключі. Кулі забіг до мене, і я віддала їх йому. Він зробив дублікат. Клаудія в паніці шукала ключі, нарешті знайшла їх біля корзини зі сміттям — вона й подумати не могла, що з них уже зробили дублікат. Як тільки Кулі отримав доступ до її офісу, він вирушив туди. Встановив «жучки» на її телефони й заплатив хакеру, щоб той зламав захист комп’ютера. Ось так ми й отримали усі ті дані. Клаудія була обережною. Особливо в тому, що стосувалося Філліс Тебен. Вона використовувала комп’ютер для офіційних справ, а ноутбук — для особистих. Потім у неї з’явився ще один ноутбук для секретних справ. Кулі не розповів Маєрсу про все це, оскільки боявся, що коли його приятель комусь обмовиться, операцію доведеться скасувати. Кулі розповів Маєрсу рівно стільки, щоб переконати його, а він, у свою чергу, переконав вас.

Джо Елен глибоко вдихнула повітря. Обидві жінки дивилися, як колишеться вода там, де плаває риба.

— Спочатку мою увагу привернули одяг і прикраси Клаудії, а потім ми дізнались, що вона з Філліс отак запросто літає туди-сюди — Нью-Йорк, Новий Орлан, Карибські острови, і зрозуміли, що їй звідкись надходить багато грошей. Усі перельоти бронювалися на прізвище Тебен, нічого на ім’я Макдовер. Потім ми виявили квартиру у Нью-Джерсі, будинок у Сінгапурі, віллу на Барбадосі, всього й не пригадаєш. Усе це вони добре приховали, принаймні їм так здавалося. Але Кулі розкопав усе.

— Чому він просто не звернувся до ФБР? Навіщо ми йому були потрібні?

— Чоловіки обговорювали таку можливість, проте жоден із них не довіряв федералам, особливо Маєрс. Він навіть сказав, що не братиме в цьому участі, якщо буде задіяне ФБР. Я думаю, його підставили тоді, коли він тоді попався, і він боявся ФБРівців. Оскільки поліція штату не мала юрисдикції над індіанцями, вони вирішили звернутися у РСП. Обидва знали, що у вас обмежені повноваження, але ж треба було якось почати. Ніхто не міг передбачити, чим це обернеться, ніхто не чекав, що це спричинить стільки смертей.

Телефон Лейсі завібрував — це був Пачеко.

— Мені потрібно відповісти, — сказала вона.

— Так, звісно.

Лейсі рушила у бік до будинку, притискаючи слухавку до вуха.

— Алло.

— Де ти?

— Десь серед гір Північної Кароліни. Гантер домчав нас сюди і тепер нас охороняє.

— Він ще й досі бере в цьому участь?

— О, так. Він дуже нам допоміг.

— Слухання призупинили на один день. Засідання продовжиться завтра. У нас є ордери на арешт.

— І коли ви плануєте це зробити?

— У нас зараз відбудеться зустріч, на якій ми все вирішимо. Я дам тобі знати.

— Будь обережний.

— Обережний? Найвеселіше те, що ми можемо затриматися на цілу ніч.

З настанням темряви вони розвели багаття у загородженому камінням місці біля річки і вмостились у старих плетених кріслах, накинувши пледи. Гантер приніс пляшку червоного вина, хоча Лейсі вважала, що зараз це недоречно. Вона випила зовсім тільки трішки, а Джо Елен іще менше. Гантер не пив спиртного, тож зробив собі каву без кофеїну і сьорбав її, підтримуючи вогонь.

Джо Елен хотіла почути історію про жахливу аварію та смерть Г’юго Хетча, і Лейсі озвучила їй свою версію. Гантера цікавило все про Кулі та його гідні подиву спроби дістати Макдовер. Джо Елен розповідала про це близько години. Лейсі, в свою чергу, хотіла дізнатися, яким чином її брату пощастило тричі пережити повне розорення й залишитися на плаву. За історіями Гантера пролетів весь вечір. Вони повечеряли бутербродами: білий хліб із шинкою та сиром. Сидячи біля вогнища, розмовляли та сміялися до пізньої ночі.