Інформатор

Розділ 2

Карліта принесла на дерев’яному розносі напої: дієтичний лимонад для Лейсі та Г’юго і пляшку пива для Мікса. Це була вродлива іспанка, принаймні на двадцять років молодша за Ремсі; складалося враження, що їй приємно приймати гостей, особливо жінку.

Лейсі зробила помітку в своєму записничку і сказала:

— Маленьке запитання до вас, Ремсі. Номер телефону, з якого ви дзвонили п’ятнадцять хвилин тому, інший, ніж був минулого тижня.

— А це запитання? — здивувався Мікс.

— Загалом, так.

— Добре. Я часто сплачую за мобільний зв’язок заздалегідь, оскільки багато подорожую. Думаю, що номер, на який я вам телефонував, — це ваш робочий телефон, правильно?

— Так, нам заборонено використовувати особистий телефон на роботі. А тому він у мене навряд чи зміниться.

— Мабуть, так простіше. У мене ж він змінюється щомісяця, а іноді навіть кожного тижня.

Вони спілкувалися лише якихось п’ять хвилин, але після кожної відповіді Мікса в Лейсі виникало ще більше запитань. Дівчина й досі гнівалась, що він не прийшов на зустріч у кав’ярню, як було домовлено, тому перше враження про співрозмовника в неї склалося негативне.

— Гаразд містере, з цієї митті ми з Г’юго помовчимо — настав ваш час говорити. Розкажіть нам свою історію. Але мушу вас попередити, якщо у ній траплятимуться значні прогалини, які змусять нас випитувати інформацію, або неточності, то нам стане нудно і ми звідси підемо. Під час телефонної розмови ви не сказали майже нічого такого, що мало би змусити нас приїхати на зустріч. Отож, починайте.

Мікс усміхнувся, поглянув на Г’юго й запитав:

— Вона завжди така прямолінійна?

Г’юго усміхнувся у відповідь і кивнув головою на знак згоди. Він поклав руки на стіл і приготувався слухати розповідь. Лейсі відклала ручку. Мікс відпив іще ковток пива й почав:

— Тридцять років я працював адвокатом у місті Пенсакола. Фірма була невелика, всього лише п’ять чи шість працівників. Однак справи у нас йшли добре і життя здавалося прекрасним. Одним із моїх перших клієнтів став забудовник. Чимала компанія, що спеціалізувалася на проектуванні багатоквартирних будинків, житлових кварталів, готелів, супермаркетів та інших типових для Флориди будівель, які наче нізвідки виростають за ніч. Я з недовірою ставився до цього клієнта, але його стрімкі прибутки справили на мене таке враження, що я заковтнув наживку. Він пропонував мені невеликі контракти, час від часу то тут, то там щось з’являлося, і якийсь час все було добре. Я почав мріяти про багатство, а у Флориді це зазвичай призводить до неприємних наслідків. Мій приятель вів подвійну бухгалтерію і брав забагато позик. Звісно, я про це дізнався не одразу. Виявилося, що у нього були фальшиві кредити. Взагалі все виявилося фальшивкою. Згодом з’явився так званий закон RICO[1], під дію якого підпала половина Пенсаколи і я в тому числі. Багато людей потрапили у скрутне становище: забудовники, банкіри, агенти із продажу нерухомості, адвокати та інші темні ділки. Ви, мабуть, і не чули про це. Адже ви розслідуєте справи, пов’язані із суддями, а не з адвокатами. Добралися й до мене, але я погодився на співпрацю. Заспівав, як хлопчик у церковному хорі, а тому мене звинуватили лише у шахрайстві з поштою і засудили до шістнадцяти місяців федеральної в’язниці. Я втратив ліцензію й набув чимало ворогів. Зараз я намагаюся не висовуватись. Я подав прохання про відновлення ліцензії й отримав її знову. Наразі у мене є один клієнт, про якого ми зараз поговоримо. Запитання?

Він узяв непідписану папку, що лежала на вільному стільці, й подав її Лейсі.

— Ось інформація про мене. Статті у газетах, заява про визнання провини — все те, що може вам знадобитися. Усе легально настільки, наскільки це взагалі можливо для колишнього злочинця, а те, що я вам розповів, — правда.

— Яка ваша адреса? — запитав Г’юго.

— Мій брат живе на Міртл-біч. Для ділової кореспонденції я використовую його адресу. В Карліти є будинок у Тампі, частину пошти мені надсилають туди. Переважно я живу на цьому човні. В мене тут є телефони, факс, інтернет, маленький душ, холодне пиво й хороша жінка. Мені пощастило. Ми плаваємо довкола Флориди-Кіс і Багамських островів. Завдяки Дядьку Сему я маю непогану пенсію.

— Навіщо ж вам клієнт? — поцікавилася Лейсі, ігноруючи запропоновану папку.

— Він друг одного мого знайомого, якому відоме моє темне минуле. Той вирішив, що в мені прокинеться колишній азарт, і не помилився. Мій знайомий вистежив мене й переконав узятися за цю справу. Ім’я клієнта навіть не запитуйте, бо я його не знаю. Ми спілкувались через посередника.

— Ви не знаєте, як звати вашого клієнта? — здивувалася Лейсі.

— Ні, і не хочу знати.

— Ми можемо дізнатися, чому, чи ви вважаєте це нормальним? — запитав Г’юго.

— Ви щось приховуєте, містере Мікс, — сказала Лейсі. — Ми так не домовлялися. Ви маєте нам усе розповісти, інакше ми звідси підемо й забудемо про нашу зустріч.

— Та заспокойтесь ви, — відповів Мікс, потягуючи пиво. — Це довга історія, і щоб її розповісти, потрібен час. В ній ітиметься про гори грошей, вражаючу корупцію і кількох не дуже чемних хлопців, які так і мріють всадити кулю чи дві поміж очей мені чи моєму клієнту. Чи взагалі будь-кому, хто ставитиме надто багато запитань.

Виникла довга пауза. Лейсі та Г’юго намагалися усвідомити почуте. Нарешті Лейсі порушила тишу:

— Навіщо ж ви граєтесь у цю гру?

— Гроші. Мій клієнт хоче свідчити, скориставшись законом про захист інформаторів у Флориді. Він мріє про мільйони. Якщо все пройде добре, я теж отримаю свою частку і клієнти мені вже ніколи не будуть потрібні.

— Отже, він державний службовець, — висловила припущення Лейсі.

— Я знаю закони, міс Стольц. Робота, яку ви для себе обрали, забирає багато часу, але в мене його достатньо. Вистачає, щоб прискіпливо дослідити кодекси та закони. Так, мій клієнт працює на уряд. Ні, його особа не підлягає розголошенню, принаймні не зараз. Можливо, через якийсь час, коли стане зрозуміло, що тут йдеться про значні гроші, нам вдасться переконати суддю підтримати подальший розгляд справи. Для початку скажу, що мій клієнт надто наляканий, щоб офіційно звернутися до суду.

— Ми не можемо починати розслідування без підписаної офіційної скарги, — сказала Лейсі. — Ви ж знаєте статут.

— Звісно. Я підпишу скаргу.

— Під присягою? — запитав Г’юго.

— Так, як цього вимагає закон. Я вірю, що мій клієнт каже правду, а тому підпишу це своїм іменем.

— І вам не страшно?

— Я довго жив у страху. З часом до цього звикаєш, адже могло бути й гірше. — Мікс потягнувся до іншої папки, дістав із неї якісь папери й поклав їх на стіл.

— Шість місяців тому я поїхав до суду в Міртл Віч і змінив ім’я. Тепер я Грег Маєрс. Саме так я й підпишу скаргу.

Лейсі прочитала судове рішення Південної Кароліни і вперше подумала, чи не дурістю з її та Г’юго боку було приїхати аж у Сейнт-Огастін, щоб зустрітися з цим чоловіком. Державний службовець, занадто заляканий, щоб відкрито свідчити. Колишній адвокат, який їде в інший штат, щоб змінити своє ім’я. До того ж він сидів у в’язниці й не має офіційної адреси.

Г’юго прочитав судове рішення і вперше пошкодував, що не має при собі зброї. Він запитав:

— Ви зараз переховуєтесь?

— Скажімо так, я просто дуже обережний, містере Хетч. Я вважаю себе досвідченим капітаном, який знає воду, море, течії, однак уже побував на мілині. Мені відомі віддалені пляжі та місця, де можна сховатися, краще, ніж будь-кому, хто захоче мене знайти, якщо до цього дійде.

— Складається враження, що ви вже почали переховуватися, — сказала Лейсі.

Маєрс лише кивнув на знак згоди. Усі троє відпили по ковтку. Нарешті налетів бриз, принісши полегшення, адже день був дуже спекотний. Лейсі прогортала файли і запитала:

— Ваші неприємності з законом якимось чином пов’язані зі справою, за яку ви хочете взятись?

Чоловік завмер і задумався.

— Ні.

— Повернімося до цього загадкового клієнта. У вас налагоджено прямий контакт із ним?

— Ні. Він відмовився користуватися електронною поштою чи якимись іншими повідомленнями, а також факсом чи телефоном, бо такий зв’язок можна відстежити. Він спілкується із посередником, а той приходить на особисту зустріч або дзвонить мені на один із одноразових телефонів. Знаю, що це незручно й забирає багато часу, але так безпечніше. Жодних слідів, жодних записів — нічого не залишається.

— А якщо він знадобиться вам просто зараз, як ви його знайдете?

— Такого поки що не траплялось. Зазвичай я телефоную посереднику й чекаю годину або дві.

— Де живе цей клієнт?

— Не можу сказати точно. Десь у Флориді.

Лейсі глибоко вдихнула й обмінялася поглядами із Г’юго.

— Ну, добре, і яка у нього проблема? — запитала вона.

Маєрс дивився кудись удалечінь на воду за човнами. Розвідний міст саме відкривався, і це видовище, здавалося, його зачарувало.

— Книжка має багато розділів, деякі з них іще пишуться. Я призначив цю зустріч для того, щоб зацікавити вас. Але водночас і налякати, щоб ви могли відмовитись, якщо це справді те, чого ви хочете. І зараз мене цікавить лише одне: чи бажаєте ви взяти участь у цьому розслідуванні?

— Ви впевнені, що дії судді були неправомірними? — поцікавилась Лейсі.

— «Неправомірні» — це надто м’яко. Мені відомо, що ця справа пов’язана з корупцією такого рівня, якого ще не знала наша країна. Бачте, міс Стольц і містере Хетч, шістнадцять місяців, які я провів у в’язниці, не минули даремно. Мене призначили відповідальним за юридичну бібліотеку, а тому я постійно читав. Я переглянув відомості про кожен процес проти суддів, звинувачених у корупції, в усіх п’ятдесяти штатах. У мене на руках були дослідження, матеріали, записи — усе. Я досить обізнаний, кажу це на той випадок, якщо вам потрібна буде знаюча людина. Історія, яку я можу вам розповісти, стосується більшої кількості брудних грошей, ніж в усіх інших справах, разом узятих. Звісно, не обійшлося й без хабарів, вимагання, залякування, сфальсифікованих судів, щонайменше двох вбивств і одного несправедливого вироку. Всього за годину їзди звідси у в’язниці чекає на смертний вирок людина, яку підставили. Той, хто вчинив злочин, мабуть, зараз відпочиває на якійсь яхті, до того ж значно кращій, ніж моя.

Маєрс зробив паузу, щоб випити ще трохи із пляшки. На його обличчі з’явився самовдоволений вираз — вся увага зараз була прикута до нього.

— Отож, чи бажаєте ви брати участь у цьому? Це може бути небезпечно.

— Чому ви звернулися до нас, а не до ФБР? — запитав Г’юго.

— Колись мені доводилося мати справу з ФБР, містере Хетч. Повірте, добром це не скінчилось. Я не довіряю ані їм, ані будь-кому іншому, хто має значок; не в цьому штаті.

— Нагадую, містере Меєрс, що ми не маємо зброї. Ми не розслідуємо злочини. Мені здається, що це справа для кількох силових структур, — сказала Лейсі.

— Але ви можете викликати до суду, — зауважив Меєрс. — У вас є статут, який надає таке право. Ви можете змусити будь-кого із суддів надати усі матеріали їхніх справ, що зберігаються в офісах. У ваших руках неабияка влада, міс Стольц. Тому можна сказати, що ви теж займаєтесь кримінальними справами.

— Це так. Однак у нас немає необхідних засобів для боротьби із гангстерами. Якщо те, що ви розповіли, правда, то погані хлопці добре організовані, — додав Г’юго.

— Вам доводилось коли-небудь чути про банду «Великі риби»? — запитав Меєрс, зробивши ще один довгий ковток із пляшки.

— Ні — відповів Г’юго. Лейсі лише заперечно похитала головою.

— Ну, це ще одна довга історія. Так, містере Хетч, вони були добре організовані. За ними тягнувся довгий шлейф злочинів, які не входять до вашої юрисдикції, оскільки не стосуються суддів. Але до однієї справи був причетний суддя. Вас це має зацікавити.

«Конспіратор» погойдувався на хвилях, і їхній плюскіт був єдиним звуком, що порушував тишу, яка запала на палубі.

— А якщо ми відмовимось? — нарешті озвалась Лейсі. — Що буде далі з вашою історією?

— Це якщо я подам офіційну скаргу? В такому разі ваше втручання буде необхідним.

— Теоретично так. Однак я впевнена: вам відомо, що нам буде відведено сорок п’ять днів для проведення перевірок і з’ясування, чи не є безпідставною ця скарга. Тоді ми сповіщаємо того, проти кого вона спрямована, — суддю, псуємо йому день. Проте ми також досягли майстерності в ігноруванні скарг.

— О, так, ми бюрократи, — промовив Г’юго, не приховуючи усмішки. — Ми вміємо ухилятися і відкладати справу на потім як справжні професіонали.

— Цю ви не зможете відкласти, — відповів Меєрс. — Надто вона вагома.

— Якщо це справді так, чому ніхто раніше про неї не чув? — поцікавилась Лейсі.

— Тому що вона й досі не розплутана. Час не був підходящим і ще багато інших причин, міс Стольц. Найважливіше ж те, що досі жодна людина з відповідним досвідом не хотіла за неї братись. Але я не боюсь. Отож, питання просте: чи захоче Рада з судових правопорушень розслідувати справу найбільш корумпованого судді в історії американської юриспруденції?

— Ця справа стане нашою, — відповіла Лейсі.

— Чудово.

— Коли ми дізнаємося його ім’я? — запитав Г’юго.

— Ви припускаєте, що це чоловік?

— Ми поки не висуваємо жодних припущень.

— Це хороший початок.

Вітерець нарешті стих, і хиткий вентилятор, що гуркотів над столом, почав приносити більше користі. Меєрс, мабуть, був останнім у цій компанії, хто зрозумів, що їхній одяг уже почав, липнути до шкіри. Оскільки він був організатором цього невеличкого зібрання, то взяв ініціативу в свої руки:

— Як щодо прогулянки до ресторану? Я б чогось випив, — запропонував він. — Тут є бар неподалік із великим вибором алкогольних коктейлів.

Він підхопив шкіряну оливкового кольору сумку. Вона була вже поношена, але все ж він носив її з собою. Лейсі стало цікаво, що там усередині. Маленький пістолет? Готівка? Фальшивий паспорт? Можливо, ще одна папка?

Вони йшли уздовж причалу, і раптом Лейсі поцікавилась:

— Ви часто буваєте в тому барі?

— Я краще не буду відповідати, — сказав Меєрс.

В цю мить Лейсі пошкодувала про свої слова. Вона мала справу з людиною-невидимкою, яка вважала себе всюдисущою, це вам не якийсь моряк, що плаває від порту до порту. Г’юго похитав головою. Лейсі подумки дала собі стусана.

У ресторані було майже порожньо. Детективи і Маєрс сіли за столик посередині зали з видом на гавань. Після тривалого перебування на вулиці повітря у приміщенні здавалося аж надто прохолодним. Г’юго і Лейсі замовили холодний чай, а Маєрс — каву. Вони були самі, а тому ніхто не міг їх підслухати.

— А якщо я скажу вам, що ми все ще сумніваємося, чи варто братися за цю справу? — запитав Г’юго.

— Тоді я відповім, що доведеться перейти до плану Б, хоча мені цього дуже не хотілося б. План Б передбачає залучення преси, декого з моїх знайомих репортерів. На жаль, я не можу назвати їх надійними людьми. Одного звати Мобіль, другого — Маямі. Я думаю, їх досить просто залякати.

— А чому ви думаєте, що нас ніхто не залякає, містере Маєрс? — запитала Лейсі. — Ми вже сказали, що не працювали раніше зі справами, які стосувалися гангстерів. Хоча іншої роботи нам не бракує.

— Не сумніваюсь, що так і є. Поганих суддів завжди вистачало.

— Насправді їх не так уже й багато, лише кілька випадків. Але розгніваних позивачів не бракує, тому ми завжди маємо роботу. Багато скарг, більшість із яких виявляються безпідставним.

— Звісно. — Меєрс зняв «авіатори» і поклав на стіл. Його очі почервоніли, як у пияка, повіки набрякли. Шкіра навколо очей була дуже бліда. Через цей контраст він був схожим на єнота. Одразу стало зрозуміло, чому він рідко знімає окуляри. Меєрс іще раз окинув поглядом ресторан, щоб упевнитися, що за ним ніхто не спостерігає. Було помітно, що після цього йому одразу трохи полегшало.

— То що там із тією бандою, «великими рибами»? — нагадав Г’юго.

— Хочеш дізнатись усю історію, чи не так? — містер Маєрс задоволено усміхнувся, так наче саме цього й чекав.

— Це ви почали.

— Дійсно.

Офіціант залишив напої на столі й пішов. Маєрс відпив ковток і почав:

— Історія ця розпочалася близько п’ятдесяти років тому. Компанія поганих хлопчаків із Арканзасу, Міссісіпі й Луїзіани, що стали на криву доріжку, почала провадити оборудки всюди, де можна було підкупити шерифа. До кола інтересів цих хлопців входили торгівля алкоголем, проституція, азартні ігри й інші старомодні гріхи. Звісно, все це супроводжували численні бійки та певна кількість покійників. Для своїх темних справ банда найчастіше обирала віддалені й малолюдні місцини на межі штатів. Коли місцевим жителям це набридало, вони обирали нового шерифа — і головорізи залишали місто. Через деякий час вони знайшли собі пристанище на березі ріки Міссісіпі, неподалік від міст Білоксі та Ґалфпорт. Багатьох із них застрелили, ще більше засудили й відправили до в’язниці. До кінця 1980-х гангстерів із початкового складу практично не залишилось, однак у них з’явилось кілька молодих послідовників. Легалізація азартних ігор у Білоксі серйозно нашкодила бізнесу цієї зграї. Хлопці переїхали до Флориди й відкрили для себе усі переваги фіктивних земельних угод разом із можливістю отримання вражаючого прибутку від продажу кокаїну. На цьому вони заробили багато грошей, славу та стали відомими як Прибережна мафія.

Г’юго здивовано хитав головою:

— Я виріс на півночі Флориди, закінчив там школу та юридичний університет, усе моє життя пройшло там. До того ж останніх десять років я розслідую випадки судової корупції, але ніколи не чув про Прибережну мафію.

— Вони себе не рекламують, тому їхні імена в газеті не прочитаєш. Сумніваюсь, що за останніх десять років хоча б когось із них заарештовували. Це невелика організація, дуже згуртована й дисциплінована. Я підозрюю, що більшість її членів — кровні родичі. Можливо, з часом мафію розігнали б, а усіх причетних до її оборудок відправили б до в’язниці, якби не одна людина. Цього чоловіка звали Омар. Негідник іще той, але дуже розумний. У середині 1980-х років Омар очолював банду на півдні Флориди. Тоді цей регіон був відомий ж епіцентр наркотрафіку. Бізнес процвітав, аж поки мафіозі не перейшли дорогу одним колумбійцям. Омара підстрелили. Його брат теж отримав поранення, і воно стало для нього смертельним. Тіло хлопця так і не знайшли. Банда втекла з Маямі, але Флориду не залишила. Омар був кримінальним генієм. Близько двадцяти років тому йому спала на думку ідея створити казино на землі індіанців.

— І чому я не здивована? — пробурмотіла Лейсі.

— Так, ця ідея належала Омару. Наразі у Флориді працюють дев’ять гральних закладів. Сім із них належить семінолам — найбільшій індіанській спільноті, одній із трьох визнаних законом. Загалом їхні казино приносять чотири мільярди прибутку за рік. Омар і його банда не змогли встояти перед такою спокусою.

— Підіб’ємо підсумок. Ваша історія розповідає про організовану злочинність; індіанців, які володіють казино; про продажних суддів — це досить небезпечна суміш.

— Все правильно.

— Але справи індіанців належать до юрисдикції ФБР, — зауважив Г’юго.

— Так, але всі ми знаємо, з яким ентузіазмом ФБР береться за справи індіанців. До того ж, містере Хетч, нагадую вам іще раз, я не маю нічого спільного з ФБР. І вони не знають усієї правди, на відміну від мене.

— Ми хочемо знати всі деталі справи, — сказала Лейсі.

— Ви їх отримаєте. Одразу після того, як ваш бос містер Гейсмер дасть дозвіл на розслідування. Поговоріть з ним і перекажіть мої слова; сподіваюсь, він усвідомить усю небезпеку ситуації. Коли ваш бос зателефонує мені й підтвердить, що Рада з судових правопорушень розгляне мою скаргу й почне розслідування, тоді я надам вам усю необхідну інформацію.

Г’юго злегка постукував долонями по столу, відбиваючи ритм. Він думав про свою сім’ю. Лейсі спостерігала, як до гавані наближається рибальський човен. Їй було цікаво, як на все це відреагує містер Гейсмер. Меєрс спостерігав за детективами, і йому навіть стало їх трохи шкода.