Інформатор

Розділ 19

У понеділок вранці приїхала Анна Стольц, щоб провести день чи два з дочкою. На щастя, сина не було в кімнаті, хоча помітно було, що він ще не згорнув свій «офіс» і не виїхав. Лейсі пояснила, що у Гантера залишилися ще якісь справи. Була й хороша новина: він планував вирушити в дорогу після обіду, адже, звісно, Атланта потерпала за його відсутності, й це місто потрібно було рятувати. Ще кращою була звістка про те, що Лейсі дозволили залишити лікарню завтра. Вона переконала лікаря, що її волосся відростатиме з такою самою швидкістю і вдома.

Поки Анна розповідала свіжі плітки з Клірвотера, медсестра зняла шви. Фізіотерапевт заходив, щоб позайматися з дівчиною, він призначив Лейсі цілий комплекс вправ, які їй потрібно буде виконувати вдома щодня. Повернувся Гантер: він приніс повно бутербродів із кафетерію, а також новину, що йому терміново потрібно повернутися додому. Після години, проведеної у компанії матері, він не міг дочекатися, коли зможе поїхати з лікарні. Лейсі ж після чотирьох днів із ним теж потрібен був відпочинок.

Під час прощання брат плакав. Він благав Лейсі телефонувати з будь-якої причини, особливо якщо такі пройдисвіти, як страхові агенти чи адвокати, що нав’язують свої послуги, будуть нишпорити навколо. Він точно знав, як упоратися з такими людьми. Гантер недбало поцілував матір у щоку, попрощався і зник. Лейсі заплющила очі й довго насолоджувалася тишею.

Наступного дня, у вівторок, санітари повезли Лейсі до виходу з лікарні і допомогли сісти в автівку Анни. Вона могла б і сама дійти, але в лікарні запевнили, що у них такі правила. Через п’ятнадцять хвилин Анна поставила машину на стоянці за будинком Лейсі. Дівчина подивилася на нього і сказала:

— Минуло всього вісім днів, а таке відчуття, ніби пройшов місяць.

— Я подам тобі милиці, — сказала Анна.

— Мені не потрібні милиці, мамо, і користуватися ними я не буду.

— Але фізіотерапевт радив...

— Прошу тебе, його тут немає і я знаю, що можу без них обійтись.

Лейсі пройшла до самої квартири, жодного разу не спіткнувшись. Саймон, її сусід-британець, вже чекав на неї. Він доглядав за Френкі, французьким бульдогом. Побачивши свого пса, Лейсі повільно присіла і схопила його в обійми.

— Який у мене вигляд? — запитала Лейсі у Саймона.

— Мушу визнати, що досить непоганий, з огляду на все, що сталося. Думаю, могло б бути й гірше.

— Бачив би ти мене тиждень тому.

— Приємно бачити тебе зараз, Лейсі. Ми усі хвилювалися.

— Може, вип’ємо чаю?

Опинитися за межами лікарні було дуже приємно, Лейсі весело щось розповідала, а Саймон та Анна слухали і сміялися. У розмові вони не згадували ні про Г’юго, ні про аварію. Буде час поговорити й про це. Лейсі розповідала історії про Гантера; тепер, коли його не було поряд, вони здавались іще кумеднішими.

Анна час від часу повторювала:

— Батько ростив його, не я.

До вечора Лейсі встигла зателефонувати друзям, подрімати, зайнятися фізичними вправами, які їй рекомендували, прийняти болезаспокійливі пігулки, з’їсти трохи горішків і фруктових цукерок, а також переглянути кілька робочих нотаток.

О четвертій годині приїхав Майкл Гейсмер, тож Анна пішла прогулятись до найближчого магазину. Майкл не став сідати, посилаючись на хвору спину. Він вимірював кроками відстань від широкого вікна і назад, ходив і говорив, важкі думки не давали йому спокою.

— Ти впевнена, що не хочеш взяти невеличку відпустку? — запитав він. — Ми можемо компенсувати усі твої витрати протягом тридцяти днів.

— І чим мені займатися увесь цей час, Майкле? Висмикувати на собі волосся, як тільки воно почне відростати?

— Тобі потрібно відпочити. Наказ лікарів.

— Забудь про це, — відповіла різко Лейсі. — Мені не потрібен перепочинок. Я повернуся в офіс наступного тижня, незважаючи на шрами, така, яка є.

— Я здогадувався, що не зможу тебе переконати. Ти розмовляла з Верною?

— Ні, після розмови з тобою мені забракло відваги.

— Розумію. З того часу нічого не змінилося. Звісно, у неї закінчилися гроші, та це й не дивно, тож Верна домагається виплати страхування.

— Ти знаєш, скільки він заробляв, Майкле. Їм жилося непросто. Ми можемо чимось допомогти?

— Не думаю. Нам теж платять не надто щедро. До того ж це велика родина. Вона виживе, якщо будуть надходити чеки. Звісно, Верні буде важко прожити з чотирма дітьми на пів-зарплати.

— За умови, що вона не виграє позову.

— Це під великим знаком питання.

Гейсмер зупинився, щоб випити води. Дівчина сиділа, відкинувшись на дивані, стомлена першими годинами свободи. Він продовжив:

— Ми маємо два тижні, Лейсі. Всього два тижні, щоб знайти щось на Макдовер або припинити розслідування. Ти й досі бажаєш працювати з цією справою чи мені передати її Джастіну?

— Справа моя, Майкле, повністю, особливо зараз.

— Чому я не здивований? Правду кажучи, не впевнений, що Джастін готовий до цього або ж взагалі погодиться за неї взятися. Не можу його в цьому звинувачувати.

— Справа моя.

— Добре, у тебе є план? Ситуація зараз така: у нас є скарга від імені Грега Маєрса, який переховується і в його інтересах робити так і надалі. У тексті йдеться про те, що суддя отримала хабар у вигляді чотирьох будинків у «Кролячих перегонах». Вказану нерухомість забудовники передали Макдовер в обмін на позитивний розгляд їхніх справ. У документі наведено дуже мало деталей і немає жодних доказів. Там подано перелік зарубіжних компаній, які вважаються офіційними власниками, проте довести, що за усім цим стоїть суддя, буде вкрай важко. Ми можемо прийти до неї із повісткою, вилучити усі документи та записи, але дуже сумніваюсь що це якимось чином допоможе. Якщо вони й справді такі обережні, як стверджує Маєрс, тоді не варто сподіватися, що її честь залишить якісь важливі папери у тому місці, де їх можуть знайти. Тож, мабуть, краще буде залишити повістки на потім. Макдовер може скликати стільки адвокатів, що й подумати страшно. Придушить нас, як слимаків, кожен наш крок буде піддано сумніву. Врешті, існує велика вірогідність того, що Макдовер доведе, що придбала будинки як інвестицію, для Флориди це звична справа.

— Де твій ентузіазм, Майкле?

— Жодне з наших розслідувань не викликає у мене ентузіазму, але вибору в нас немає. Зараз ми обоє довіряємо Маєрсу. Ми віримо в те, що написано у скарзі, й решті його історій про корупцію, відмивання грошей, хабарі, не кажучи вже про вбивство.

— Оскільки ти вже згадав вбивство, то давай поговоримо і про це. У ньому була задіяна банда, Майкле. Першим був інформатор, що заманив нас у нетрі резервації, а потім зник, не закінчивши речення. Другим — водій пікапа. Третім — його спільник, який долучився до нього на місці злочину, забрав наші телефони, а потім вивіз його звідти у своєму автомобілі. Не забувай і про хлопця, що викрав вантажівку. Хтось спеціально зіпсував мені ремені та подушки безпеки. Неважко здогадатися, що коли існує стільки пішаків, то є й рука, яка ними керує. Саме це я називаю бандою. Припустімо, що це Дюбос, бо мені важко уявити, кому ще це було б на користь, злочин цілком у його стилі. Г’юго загинув, Майкле, а ми не можемо розплутати цю справу. Я також не впевнена, що це зроблять таппакола.

— Ти пропонуєш звернутись до ФБР?

— Ми з тобою обоє знаємо, що з часом нам доведеться це зробити. Питання лише в тому, коли саме. Якщо ми залучимо їх до справи зараз, то ризикуємо залишитися без допомоги Грега Маєрса, а він тут ключовий гравець, оскільки використовує «крота». Якщо Маєрс розлютиться і зникне, ми втратимо інформатора, цінного інформатора. Людину, завдяки якій можемо виграти цю справу. Отож, ми зачекаємо. Ми передамо скаргу Макдовер, і вона збере своїх адвокатів, як ти й говорив. Однак суддя не буде знати, що саме нам відомо. Вони з Дюбосом дійдуть висновку, що ми вважаємо, ніби бідолашний Г’юго загинув з вини п’яного водія, і вимагаємо правосуддя. Вони подумають, що ми нічого не знаємо про її любов до приватних літаків, дорогих подорожей, візитів у Нью-Йорк, Сінгапур, Барбадос чи куди там іще. І, нарешті, вони навіть не здогадуватимуться, що ми знаємо про роль Філліс Тебен. Усе, що ми маємо, — це маленька непереконлива скарга, підписана хлопцем, про якого вони ніколи не чули і якого не зможуть знайти.

— Навіщо нам усі ці клопоти? — запитав Майкл. Лейсі повернулась, її розум працював на повну. Після усіх цих травм і струсу стало очевидно, що мозку не завдано жодної шкоди. Як завжди, дівчина аналізувала факти швидше від усіх і складала їх у суцільну картину.

— Є дві причини, кожна з яких важлива, — відповіла вона. — По-перше, заохотити Маєрса і далі шукати докази. Якщо ми одразу викладемо усі факти, то, швидше за все, вони приведуть до «крота», людини, яка багато знає і має доступ до судді. По-друге, нам потрібно побачити реакцію Макдовер на цю скаргу. Мабуть, Маєрс має рацію. Вона і не підозрює, що на неї чекає. Останні одинадцять років вони з Дюбосом спокійно забудовували країну, збирали гроші з казино, підкуповували кожного, в кого виникали питання, або ж ламали йому ноги чи навіть гірше. Гроші давалися їм надто легко, і це ослабило їхні інстинкти. Подумай, Майкле, гроші текли рікою одинадцять років, і за цей час ніхто не поцікавився, звідки вони у них. Ми представимо Макдовер скаргу, яка переверне її світ.

Гейсмер зупинився і поглянув на чудернацький об’єкт на чотирьох різних ніжках:

— Стілець? — запитав він.

— Так, копія роботи Філіпа Старка.

— Він живе поряд?

— Ні. На цьому стільці теж можна сидіти. Спробуй.

Майкл повільно опустився на стілець і здивувався, коли той не впав. Він визирнув у вікно і побачив удалині Капітолій.

— Гарний вид.

— Такий у мене план, — сказала Лейсі. — В тебе є якийсь інший?

— Ні, наразі немає.