Інформатор

Розділ 29

Одноразовий телефон, який Лейсі носила у кишені, завібрував у вівторок вранці. Дзвонив Кулі — лише для того, щоб повідомити їй, що від Грега Маєрса нічого не чути. Ця новина не стала для дівчини несподіванкою. Кулі також попередив Лейсі, що відправив їй новий телефон, який надійде сьогодні. Після цього попередній апарат потрібно буде знищити.

Лейсі пообідала у компанії Еллі Пачеко в кафе поблизу Капітолія. Він поділився інформацією про те, що поліція у Кі-Ларго ізолювала «Конспірацію» і зараз вона у безпеці, під надійним замком. За день чи два він зустрінеться з детективами і передасть ноутбук, сумку та рюкзак. Це тепер їхнє розслідування, не Пачеко, але в ФБР пообіцяли повну співпрацю. Поліція опитала місцевих на пристані, але не знайшла нікого, хто б помітив щось незвичне. Без фотографії, маючи лише приблизний опис чоловіка, не кажучи вже про охололий слід, знайти його буде практично неможливо.

Коли з формальною частиною було покінчено, Пачеко запитав:

— Суп був непоганий, але як щодо вечері?

— Хіба наші стосунки не мають бути виключно професійними? — поцікавилась Лейсі.

— Ой, не переймайся, — відповів він з усмішкою. — Ми працюємо в одній команді. З етичних міркувань я не мав би залицятися до краль, що працюють у бюро, тож не хвилюйся.

— Кралі?

— Це я фігурально висловився. Не ображайся. Мені тридцять чотири роки. Гадаю, тобі приблизно стільки ж. Ми обоє вільні, й, чесно кажучи, так приємно зустріти хорошу жінку в реальному житті, а не на сайті знайомств. Ти колись пробувала там знайомитись?

— Двічі, обидва рази невдало.

— О, я б розповів тобі кілька історій, але не хочу надокучати. То як щодо вечері?

Якщо вона зараз погодиться, то зробить це тільки тому, що він симпатичний і привабливий, хоча й трохи самовпевнений. Втім, з іншого боку, вона ніколи не зустрічала молодого агента ФБР, який би не випромінював впевненості. Вона не скаже «так» лише тому, що РСП вкрай потрібна допомога.

— Коли? — запитала Лейсі.

— Ну, не знаю. Сьогодні?

— А якщо на якомусь етапі бюро приєднається до нашого маленького розслідування? Твоєму босу буде незручно?

— Ти бачила Луна. Йому постійно незручно, він з цим живе. Але — ні, це не проблема. Знову ж таки, ми будемо працювати задля спільної мети. До того ж, ти і так уже все нам розповіла. Між нами немає більше таємниць, правда?

— Таємниць багато. Я просто ще не всі знаю.

— Я не буду розпитувати. А як щодо твого боса?

— Він дуже м’яка людина.

— Я так і подумав. У мене склалося враження, що коли ви удвох у кімнаті, то саме ти усім керуєш. То як — вечеря, пляшка гарного вина, а може, навіть свічки? Я заїду по тебе о сьомій — це, звісно, якщо не буде твого брата.

— Він поїхав.

— Чудово. Непростий у нього характер.

— Гантер всього лише піклується про свою маленьку сестричку.

— Я його розумію. Сьома?

— Сьома тридцять. Знайди якесь хороше місце, але не надто формальне. Жодних свічок. Ми обоє працюємо на уряд, тож поділимо рахунок.

— Домовились.

Він приїхав по неї у найновішій моделі SUV, яку щойно помили, прибрали й начистили до блиску. Перші п’ять хвилин вони розмовляли про автомобілі. Лейсі набридло їздити на орендованому, і вона вже була готова до придбання нових коліс. Дівчина любила свою колишню автівку, але аварія змусила її зважитися на щось більш міцне.

Вони прямували на південь, подалі від центру міста.

— Тобі подобається кухня кейджн[4]? — запитав він.

— Так, дуже.

— Ти бувала у ресторанчику «Джонні Рейз»?

— Ні, але чула, що він чудовий.

— Пропоную перевірити.

Лейсі сподобався SUV, але її здалося, що це більше автомобіль для чоловіків. Дівчині стало цікаво, скільки він коштує. Вона провела своє невеличке дослідження й дізналася, що початкова заробітна плата спецагента становить 52 тисячі доларів. Еллі працював у бюро вже п’ять років, тому вона припустила, що він заробляє стільки ж. Він похвалив її квартиру й зізнався, що свою ділить з іще одним агентом. Переведення по службі було звичайною практикою в ФБР, тому він зволікав із придбанням житла.

Вони обмінювалися звичними люб’язностями, хоча кожен із них знав, що інший покопався в інтернеті. Еллі виріс в місті Омаха, школу і коледж закінчив у Небрасці. В повсякденному житті відрізнявся легкістю у спілкуванні, що притаманна жителям Середнього Заходу, без будь-якого натяку на претензійність. Лейсі закінчила Коледж Вільяма і Мері та Школу права Університету Тулейна. З’ясувалося, що обоє бували в Новому Орлеані. Пачеко працював там перших два роки. Жоден із них насправді не сумував за тим місцем — занадто вологе там було повітря і забагато злочинності, але з того, як вони про нього згадували, можна було подумати, що дуже за ним скучають. На той час, коли вони припаркувалися і увійшли до ресторану, Лейсі цей хлопець вже здавався ідеальним. Заспокойся, наказувала вона собі, чоловіки згодом завжди розчаровують.

Вони розмістилися за столиком у затишному місці й розгорнули меню. Коли офіціант відійшов, Лейсі сказала:

— Нагадую, що ми ділимо рахунок.

— Добре, але я хотів би пригостити. Це ж я тебе запросив.

— Дякую, та ми його поділимо.

Це була фінальна крапка в розмові про оплату.

Для початку вони вирішили замовити дві порції сирих устриць і пляшку Сансера. Коли меню забрали, Еллі запитав:

— Про що хочеш поговорити?

Її розсмішила його безпосередність.

— Про все що завгодно, аби не про роботу.

— Справедливо. Спочатку ти обери тему, а потім я. Будемо говорити про все, за винятком казино і того, що з ним пов’язано.

— Досить широкий вибір. Давай ти будеш перший, а далі подивимось, куди нас це заведе.

— Гаразд. У мене є хороше запитання. Але якщо ти не захочеш розмовляти про це, я зрозумію. Що відчуває людина, перед якою вибухає подушка безпеки?

— Я так думаю, що в тебе поки що такого досвіду не було.

— Так, поки що.

Вона відпила ковток води і глибоко вдихнула.

— Це гучно, неочікувано, немов раптовий поштовх. Секунду тому вона була на своєму місці, невидима, десь всередині керма, і ти ніколи про неї не думала, а за мить вибухає тобі просто в обличчя. Це, разом із ударною силою, оглушило мене. Ненадовго, бо я пам’ятаю, як хтось ходив навколо автівки. Потім я знепритомніла. Подушка врятувала мені життя, але приємного було мало. Одного разу достатньо.

— Звісно. Ти вже повністю одужала?

— Загалом, так. Періодично виникає біль, та з кожним днем стає дедалі краще. Хотілось би тільки, щоб волосся швидше росло.

— Тобі личить коротка зачіска.

Принесли вино. Лейсі скуштувала: на смак приємне. Вони підняли келихи й випили.

— Твоя черга, — нагадав Еллі.

— Що, набридла історія про подушку безпеки?

— Просто поцікавилася. У мене був приятель, який, перебуваючи за кермом, різко повернув, щоб не зачепити пішохода. Він в’їхав у електричний стовп на швидкості тридцять кілометрів за годину. Усе закінчилося б добре, якби не подушка, яка добряче його вдарила. Він тиждень прикладав лід до обличчя.

— Знайомі відчуття... Чому ти пішов до юридичного?

— Мій тато адвокат, працює в місті Омаха, тож мені здавалося, що і я маю стати юристом. Я ніколи не думав про те, щоб змінити світ, як це притаманно більшості студентів-першокурсників. Мені просто хотілося отримати хорошу роботу. Справи у батька йшли добре, і я навіть попрацював із ним рік. Та дуже швидко мені стало нудно, тож я вирішив, що настав час залишити Небраску.

— А чому ФБР?

— Захоплююче. Це не з дев’ятої до п’ятої пилом в офісі припадати. Коли ти переслідуєш злочинців — великих, малих, розумних чи дурних — нудьгувати ніколи. А ти? Як так сталося, що ти почала займатися справами суддів?

— Ну, це не зовсім те, про що я мріяла, навчаючись на юридичному. Ринок праці був досить нестабільний, а бажання працювати у великій корпорації в мене не виникало. Такі фірми найняли багато жінок, половину моєї групи становили дівчата, але я не хотіла працювати сто годин на тиждень. У мене є багато друзів, які пішли цим шляхом, і всі вони нещасні. Мої батьки, вони на пенсії, переїхали до Флориди. Я була тут, коли побачила оголошення про роботу в Раді з судових правопорушень.

— Ти пройшла співбесіду і отримала роботу. Ото був сюрприз.

Принесли устриці на тарілці з льодом, і розмова перервалася. Лейсі й Еллі приступили до ритуалу в стилі Нового Орлеану. Спочатку полили усе соком лимона і додали трохи хріну в соус. Пачеко з’їв свої устриці просто з мушлі, а Лейсі використала солоний крекер — обидва способи досить поширені.

— Тож учора ти бачилася з Джуніором, — сказав він.

— Так, уже вдруге. Бував колись у камері смертників?

— Ні, але колись, можливо, побуваю. Дізналася щось цікаве?

— Ти намагаєшся випитати у мене інформацію?

— Звісно. Нічого не можу вдіяти, це закладено у моїй ДНК.

— Джуніор натякає, що може володіти певною інформацією. Дати якусь підказку, якийсь слід. Хоча, загалом, я думаю, що він просто любить, коли до нього приходять.

— Бачу, ти не збираєшся підкинути мені нової інформації.

— Та можу й підкинути. Ти, безперечно, проглядав наш детальний звіт про його справу.

— Прочитав кожне слово.

— Пригадуєш частину про двох інформаторів, які зникли невдовзі після суду?

— Тодд Шорт і Дайггер Роблес.

Вона усміхнулась. Справляє враження.

— Саме так. Тривалий час усі вірили, що їх прибрали, аби вони не встигли відмовитися від своїх свідчень, адже інформатори часто так роблять. Але з’ясувалося, що це стосується тільки одного з них. Інший дивовижним чином повернувся. Воскрес із мертвих, так би мовити, і почав говорити. Він помирає від раку, тому хоче спокутувати свою провину.

— Це ж хороша новина, правда?

— Можливо. Столичні адвокати Джуніора були вчора у Старку і попросили мене приєднатися. Вони вірять, що тепер у нього з’явилися шанси, по-перше, відкласти смертну кару, а по-друге, домогтися нового суду.

— Нового суду? Минуло уже скільки, років із п’ятнадцять?

— П’ятнадцять. Здається мені, завдання не з легких, але ці хлопці знають свою справу.

— Але ти цим розслідуванням не займаєшся, чи не так? Ти не береш участі у справі Джуніора. Тож ти поїхала до нього на зустріч з іншої причини.

— Авжеж. Я вже говорила раніше: він вважає, що володіє певною інформацією.

Еллі усміхнувся і більше не наполягав. Було очевидно, що Лейсі не збирається більше нічого розповідати. Вони покінчили з устрицями, але не дійшли згоди щодо основної страви. Він вирішив замовити ще дюжину устриць. Вона — тарілку гумбо, густого супу зі спеціями.

— Чия зараз черга? — запитав Еллі.

— Думаю, твоя.

— Гаразд. Над якими ще цікавими справами тобі доводилося працювати?

Вона усміхнулась і випила ще трохи вина.

— Добре, щоб не порушувати політику конфіденційності, я не згадуватиму імена, а скажу лише, що ми намагаємось відсторонити одного суддю, який полюбляє зазирати до пляшки. На нього поскаржилися двоє адвокатів і двоє позивачів. Бідний чоловік довго боровся з алкоголізмом і, здається, зараз програє цей бій. Він не призначає слухання раніше ніж після обіду. Іноді взагалі про них забуває. Один із його судових стенографістів розповів, що суддя тримає фляжку під мантією і звідти щось доливає собі в каву. У нього вже назбиралося багато нерозглянутих справ, тож це проблема. Насправді, сумна історія.

— Тоді рішення просте.

— Відправити суддю у відставку ніколи не буває легко. Такі люди люблять свою роботу, і зазвичай після того, як вони скинуть свої мантії, їм нікуди піти. Моя черга. Над чим ти працюєш?

Наступну годину вони ділилися різними історіями. Світ Пачеко, де він переслідував таємничих терористів і наркоторговців, був значно цікавішим, ніж історії про суддів, які нехтують своїми обов’язками. Але Еллі, здавалося, щиро захоплювався розповідями Лейсі. Коли закінчилося вино, вони замовили каву і продовжили розмову.

Він провів її до сходів, що ведуть у квартиру, і зупинився біля дверей, як справжній джентльмен.

— Можемо ще поговорити про справи?

— Якщо це ти так на секс натякаєш, то відповідь «ні». У мене й досі все болить, тож мені не до того.

— Я не думав про секс.

— Це твоя перша брехня за сьогодні?

— Можливо, друга.

Він подивився їй у вічі й підійшов ближче.

— Луна вагається, Лейсі. Зникнення Маєрса привернуло увагу ФБР. Більшу частину дня я провів, намагаючись переконати його, що ця справа потенційно набагато важливіша, ніж ми уявляли. Нам потрібно щось інше, беззаперечний доказ, і, можливо, Луна погодиться.

— А як щодо вашого великого боса у Джексонвіллі? — Він міцний горішок, але й амбіційний. Якщо він побачить потенціал у цій справі, як це зробили ми, то змінить своє рішення. Дай нам іще щось.

— Я намагаюсь.

— Знаю. Чекатиму на твій дзвінок.

— Я чудово провела час.

— Я теж.

Він цьомнув її у щічку й побажав на добраніч.