Інформатор

Розділ 12

Г’юго спізнився на збори. Поки всі його чекали, Гейсмер переглядав нові фото та звіти із подорожей, а Лейсі відповідала на електронні листи.

— Як думаєш, чому всі ці записи почали вести лише сім років тому? — запитав він.

— Гадки не маю. Маєрс не знає, але він вважає, що приблизно в той час з’явився «кріт». Очевидно, що це хтось наближений до Макдовер; можливо, з цього все й почалося.

— Він це чи вона, запевняю тебе — грошей цій людині не бракує. Важко повірити в те, що ці фото були зроблені з машини на узбіччі. Швидше за все, фотограф перебував у одному з будинків.

— Їх всього чотири якраз навпроти будинку судді, — сказала Лейсі. — Два з них здають в оренду за тисячу на тиждень. Цілком можливо, що наш інформатор винайняв один із них, встановив там камери, а тому точно знав, коли прибудуть Макдовер і Дюбос. Просто розвідник якийсь.

— І справді. Маєрс знає, про що говорить, Лейсі. Ці люди задіяні в брудному бізнесі. Не впевнений, що нам до снаги це довести, але докази стають усе більш промовистими. Як гадаєш, якою буде реакція Макдовер, коли ми про все це у неї запитаємо?

— Невдовзі дізнаємося.

Двері з тріском відчинилися і на порозі з’явився Г’юго.

— Пробачте мені моє запізнення. Ще одна важка ніч, — сказав він.

Г’юго кинув портфель на стіл і відпив кави із великої чашки.

— Я б приїхав сюди раніше, якби не розмовляв по телефону з хлопцем, який не бажав назвати своє ім’я.

Гейсмер кивнув головою; в руках він усе ще тримав фотокартку.

— Все добре? — запитала Лейсі.

— Вперше він зателефонував сьогодні близько п’ятої, трохи зарано, але так уже склалося, що я не спав. Чоловік сказав, що працює в казино і поділиться інформацією, яка може виявитися корисною. Він повідомив, що знає про наше розслідування, пов’язане з племенем і суддею, та пообіцяв допомогти. Я трохи натиснув на нього, і він поклав слухавку. Десь годину тому він знову зателефонував з іншого номера і сказав, що хоче зустрітися і обговорити деталі угоди. Я запитав, про яку угоду йдеться, і тут він почав говорити щось незрозуміле. Чоловік сказав, що там відбувається багато підозрілих речей і рано чи пізно про це всі дізнаються. Він із племені, знає вождя і людей, які керують казино, і не хоче опинитися у центрі катастрофи, коли це усе полетить шкереберть.

Г’юго ходив по кімнаті — останнім часом це в нього перетворилося на звичку. Сидіння на одному місці швидко наганяло сон.

— Це вже цікаво, — сказала Лейсі.

Гейсмер сів у крісло і закинув руки за голову.

— Ще щось?

— Ні, але він хоче зустрітися вже сьогодні. У нього пізно закінчується зміна, а тому раніше ніж о дев’ятій вечора він не зможе.

— Думаєте, у нього серйозні наміри? — запитав Гейсмер.

— Хто це може знати? Голос у нього був якийсь знервований та ще й телефонував він із двох різних номерів, швидше за все, одноразові телефони. Кілька разів запитував, чи буде зустріч секретною і чи ми його захистимо. Цей чоловік стверджував, що його люди вже ситі по горло корупцією, але бояться говорити.

— Де він хоче зустрітися? — запитала Лейсі.

— Він живе неподалік від казино, на території резервації. Сказав, що знайде підходяще місце і зателефонує нам, коли ми будемо під’їжджати.

— Треба бути обережними, — зауважив Гейсмер. — Це може виявитися пасткою.

— Не думаю, — відповів Г’юго. — У мене склалося враження, що я розмовляю з людиною, яка потребує допомоги і водночас сама готова її надати.

— З якого телефону ти дзвонив?

— Наш офісний. Я знаю правила, бос.

— Добре, але звідки у нього твій номер? — запитав Гейсмер. — Кому ви повідомляли свій номер? Ви обоє.

Г’юго і Лейсі перезирнулися і спробували пригадати.

— Маєрс, Джуніор Мейс, керівництво в’язниці, Вілтон Мейс, вдова Разко, Ел Бенет, адвокати, які виступали проти Макдовер п’ять років тому, Нейлор з Асоціації гравців. Здається, це всі, — перерахувала Лейсі.

— Це всі, — підтвердив Г’юго. — По дорозі сюди я теж про це думав.

— Цього цілком достатньо, щоб спричинити витік інформації, — сказав Гейсмер.

— Ніхто з цих людей навіть віддалено не пов’язаний з Дюбосом чи корупцією, — заперечила Лейсі.

— Ми так думаємо, — додав Г’юго.

— То ви хочете поїхати? — запитав Гейсмер.

— Звісно, ми поїдемо, — запевнила Лейсі.

Гейсмер трохи постояв, потім підійшов до вузького вікна.

— Можливо, це наш великий прорив у розслідуванні. Своя людина нам не завадить.

— Ми їдемо, — оголосила Лейсі.

— Добре, але, будь ласка, будьте обережними.

Лейсі поставила авто у найвіддаленішому закутку паркингу перед казино. Вони просиділи в ньому майже до одинадцятої години, чекаючи на появу інформатора. Був вечір понеділка, а це означало, що відвідувачів за столами та гральними автоматами небагато. Г’юго, звісно, вмостився й задрімав, а Лейсі увійшла в інтернет через iPad. О 22:56 інформатор зателефонував, щоб узгодити місце зустрічі. Детективи вийшли з казино. Проїхавши три кілометри по темному, вузькому і звивистому шосе, вони зупинились біля покинутого металевого будинку. Стара вивіска свідчила, що колись це місце було залою для гри у лото. На далекій відстані виднівся будинок. Яскраве світло «Ключа до скарбів» залишилось далеко позаду. Ніч була гаряча, повітря вологе, навколо кублились хмари москітів. Г’юго вийшов з авто, щоб розім’яти ноги. Схоже, колишніх спортсменів зі зростом майже два метри та вагою дев’яносто кілограмів не так просто налякати. У його компанії Лейсі почувалася в безпеці. Вона нізащо не зважилась би на цю поїздку сама. Г’юго ще раз набрав номер, з якого їм нещодавно телефонували, але ніхто не відповів.

Хтось наближався до них у темряві з боку будівлі.

— Агов! — крикнув Г’юго до тіні.

Лейсі вийшла з авто.

— Підійдіть ближче, — відповів незнайомий голос.

У темряві можна було розгледіти силует чоловіка, що стояв на місці. На ньому був кашкет, червона жаринка від сигарети танцювала в повітрі. Детективи ступили ще ближче, але він спинив їй:

— Досить! Ви не побачите мого обличчя.

— Ну, що ж, думаю, наші вам можна бачити, — сказав Г’юго.

— Така відстань мене влаштовує. Ви містер Хетч, правильно?

— Так.

— А та дівчина хто?

— Мене звати Лейсі Стольц. Ми колеги.

— Ви не попереджали мене, що прийдете з жінкою.

— Ви не запитували, — різко відповів Г’юго. — Вона моя напарниця, ми працюємо разом.

— Мені це не подобається.

— Дуже шкода.

Чоловік помовчав, видихаючи сигаретний дим, зміряв їх поглядом. Потім прочистив горло, плюнув і відповів:

— Я так розумію, ви йдете слідами судді Макдовер.

— Ми працюємо на Раду з судових правопорушень, — відповіла Лейсі. — Ми юристи, не копи. Наша робота полягає у розслідуванні скарг на дії суддів.

— Цю суддю потрібно посадити до в’язниці разом із усіма спільниками.

Він говорив швидко і помітно нервував. Чоловік видихнув дим із легень, і хмарка здійнялась у повітря.

— Ви говорили, що працюєте в казино, — нагадав Г’юго.

Незнайомець витримав довгу паузу, але все ж відповів:

— Правда. Що вам відомо про суддю?

— Ми отримали скаргу, в якій ішлося про правопорушення, але нам заборонено розголошувати деталі, — відповіла Лейсі.

— Правопорушення? — перепитав чоловік і нервово засміявся. Він кинув сигарету на землю, і вона ще якусь мить жевріла.

— Ви можете заарештувати когось чи лише пхаєте носа не в свої справи?

— Ні, ми не затримуємо людей, — відповів Г’юго.

З темряви знову пролунав нервовий сміх.

— Тоді я марную свій час. Мені потрібно поговорити з кимось, хто може щось зробити.

— Ми наділені владою провести розслідування і звільнити суддю, якщо щось знайдемо, — повідомила Лейсі.

— Суддя — це не найбільша проблема.

Вони чекали на продовження, але навколо була тиша. Детективи напружено намагалися розгледіти силует, та він ніби розчинився у повітрі. Чоловік утік. Г’юго ступив кілька кроків уперед і запитав:

— Ви ще тут?

Відповіді не було.

— Він уже десь далеко, — прошепотіла Лейсі. — Думаю, він втік.

Кілька секунд вони стояли, не рухаючись, потім Г’юго сказав:

— Мабуть, ти маєш рацію.

— Мені тут не подобається, давай уже поїдемо.

Вони швидко відчинили дверцята і сіли в автівку. Коли Лейсі здала назад, світло фар освітило будівлю. Там нікого не було. Вона звернула на шосе та скерувала машину в напрямку казино.

— Досить дивно, — сказав Г’юго. — Про все це ми могли б поговорити і по телефону.

До них наближалося світло фар.

— Думаєш, це я його налякала? — запитала жінка.

— Важко сказати. Якщо той чоловік і справді щось знає, то усвідомлює, що передає інформацію, яка зруйнує життя деяким людям. Природно, що він сумнівається. Я вважаю, що він просто злякався і тому втік.

Г’юго поплескав себе по талії й зауважив:

— Цей пасок безпеки знову спадає. Уже втретє за сьогодні. Чому ти його не полагодиш?

Лейсі поглянула на нього і уже збиралася щось відповісти, але цієї миті Г’юго закричав. Сліпуче світло насувалося просто на них. Пікап звернув і їхав по зустрічній смузі. Зіткнення відбулося ніс у ніс, бампер до бампера. Воно було настільки сильним, що «пріус» злетів у повітря і розвернувся на 180 градусів. Це був «Додж Рам 2500», який важив близько трьох тонн, тобто був удвічі більший, ніж «пріус». Не дивно, що пікап відбувся меншими пошкодженнями. Його відкинуло на узбіччя вузької дроги, бампер зім’явся і частково опустився у неглибокий рів.

Подушка безпеки на місці водія вдарила Лейсі у груди й обличчя, від чого вона знепритомніла. Жінка вдарилася головою об пробиту стелю «пріуса», отримавши глибокий поріз. На місці пасажира подушка безпеки не спрацювала. Не маючи подушки і не стримуваний ременем безпеки, Г’юго полетів у лобове скло, розтрощивши його головою та плечима. Шматочки скла страшенно понівечили йому обличчя, глибоко порізали шию.

Місце зіткнення було вкрите склом і уламками металу. Праве переднє колесо пікапа погойдувалося. Водій повільно вийшов, зняв мотоциклетний шолом і захисні щитки й озирнувся. До місця аварії повільно наближався інша вантажівка. Чоловік розім’яв ноги, потер ліве коліно і, накульгуючи, попрямував до побитого «пріуса», щоб усе роздивитися. Він побачив дівчину: її обличчя було залите кров’ю, а подушка безпеки звисала перед нею. Там був іще чорний хлопець, який стікав кров’ю через велику кількість поранень. Водій пікапа затримався на хвилину, а потім, спотикаючись, заліз у іншу вантажівку, вмостився на сидінні й знову почав терти коліно. Аж тепер він помітив, що в нього з носа йде кров. Водій, який його підібрав, сів за кермо і вони поїхали — повільно, вимкнувши фари. Вантажівка повернула у поле і зникла. Ніхто не зателефонував за номером 911.

Найближчий будинок був майже за кілометр від місця аварії. Він належав сім’ї Біелів. Айріс Біел, мати та дружина, почула шум на трасі. Звісно, спочатку вона не зрозуміла, що то було. Проте жінка була переконана, що трапилось щось погане і варто піти поглянути, що саме. Вона розбудила свого чоловіка Сема, змусила його накинути якийсь одяг і піти туди, звідки почувся звук удару. Коли Сем прийшов на місце трагедії, туди прибула ще одна автівка. За лічені хвилини вже лунали сирени і на шосе видно було світло від фар. Це наближались поліцейські з відділку в резервації, їх супроводжували пожежники та рятувальники. Майже одразу вони викликали медичний гелікоптер із найближчої клініки у Панамі.

Г’юго витягнули, позбувшись залишків лобового скла, а точніше, через дірку в цьому склі. Він був іще живий, хоча й непритомний, пульс ледь відчувався. За допомогою домкрата рятувальники зламали двері і витягли Лейсі, яка намагалася щось сказати, але з губ у неї зривався лише стогін. Її помістили в машину швидкої допомоги й відправили в індіанську лікарню неподалік від казино. Там вона мала чекати на гелікоптер. Дорогою в центр дівчина знепритомніла, тож так і не дізналася, що Г’юго помер. У лікарню вона вже летіла сама, без свого колеги.

На місці катастрофи поліцейські зайнялася звичною рутиною: робили знімки, відео, заміряли щось і розшукували свідків. Звісно, що їх вони не знайшли. Так само як і того, хто керував пікапом. Подушка безпеки на місці водія повністю розгорнулася. У кабіні не виявилося жодних ознак травмування чи слідів крові, була знайдена лише розбита пляшка віскі на підлозі під сидінням пасажира. Водій просто зник. Ще до того, як авто відбуксували, поліція його впізнала. Саме цю машину було викрадено шість годин тому біля торгівельного центру в Фолі, Алабама. «Пріус» Лейсі повантажили на тягач і повезли на майданчик неподалік від будівлі адміністрації племені.

Тіло Г’юго забрали до медичного закладу, що належав індіанцям. Там його помістили у морозильну кімнату в підвалі, де час від часу зберігали трупи. Через дорогу звідти констебль Лімен Грітт сидів за своїм столом і пильно вивчав особисті речі Г’юго: брелок із ключами, кілька зім’ятих купюр, трохи дрібних грошей і портмоне. З іншого боку стола сидів сержант, що теж мовчав. Жоден із них не хотів телефонувати.

Врешті констебль розгорнув портмоне Г’юго і дістав одну з візиток. Він увімкнув інтернет і зайшов на сайт РСП, де й побачив дані Майкла Гейсмера.

— Це він має зателефонувати, правда? — запитав констебль. — Хай там як, а він знає містера Хетча і, мабуть, його родину.

— Хороша ідея, — погодився сержант.

О 2:20 Майкл відповів на дзвінок і замість привітання почув:

— Перепрошую, що потурбував, але я знаю, що ви працюєте з містером Г’юго Хетчем. Я констебль із племені таппакола, що в окрузі Брансвік.

Майкл різко схопився, а його дружина увімкнула світло.

— Так! Що сталося?

— Нещасний випадок, автокатастрофа, містер Хетч загинув. Хтось має сповістити про це його сім’ю.

— Що? Ви це серйозно? Ні, цього не може бути. Хто це?

— Я констебль Лімен Грітт, сер. Очолюю правозахисний офіс у племені. Запевняю вас, що говорю цілком серйозно. Аварія сталась на території нашої резервації дві години тому. Молода леді, Лейсі Стольц, переправлена до лікарні у Панамі.

— Я не можу у це повірити.

— Мені дуже прикро. У нього є сім’я?

— Чи є у нього сім’я? Так, містере Грітт, у нього є сім’я, молода дружина і четверо діток. Так, сім’я. Усе це, мабуть, відбувається не насправді.

— Співчуваю, сер. Ви можете їм повідомити?

— Я? Чому я? Це неправильно. Звідки мені знати, що це не якийсь жарт абощо?

— Сер, ви можете зайти на наш сайт, там є інформація про мене. Також ви можете зателефонувати у лікарню в Панамі. Леді уже мали б туди доставити. Але я запевняю вас, що ця жахлива новина цілком реальна. Невдовзі якийсь репортер дізнається і спробує зателефонувати сім’ї.

— Добре, добре. Дайте мені лише хвилину на роздуми.

— Не поспішайте, сер.

— А Лейсі, як вона?

— Я не знаю, сер. Вона поранена, але жива.

— Добре, звісно, я зараз приїду. Продиктуйте мені свій номер телефону про всяк випадок.

— Гаразд, сер. Якщо ми можемо чимось вам допомогти, телефонуйте, будь ласка.

— Звісно. І дякую. Знаю, що вам, мабуть, нелегко.

— Так, сер, нелегко. І ще одне запитання. Минулої ночі вони працювали на території нашої резервації?

— Так, працювали.

— Можу я на правах констебля поцікавитися, чому?

— Вибачте, можливо, потім.

Гейсмер залишився із Верною Хетч і дітьми, поки не приїхала її мати, після чого швидко залишив будинок. Відчуття жаху, шоку, агонії, справжнього божевілля, які пережила родина, почувши, що Г’юго ніколи більше не повернеться додому, а потім ще відчайдушні спроби переконати одне одного, що це неможливо. Усе це він не забуде до кінця життя. В ті хвилини Гейсмер почувався негідником, ненависним посланцем, на якого було покладено важку ношу: сповістити сім’ю Г’юго, що він мертвий.

Він ще ніколи не переживав такого нищівного емоційного спустошення і навряд чи колись ще витримає таке жахіття. Гейсмер зрозумів, що плаче, коли їхав із Таллахассі за кілька годин до світанку. Він прибув до Панами вже після шостої ранку.