Інформатор

Епілог

За лічені дні після проведених арештів і обшуків ця історія заполонила перші шпальти газет у Флориді та південно-східній частині всієї країни. Репортери збігалися звідусіль, намагалися щось вивідати, шукали нові подробиці, полювали на сенсації. Зачинені ворота «Ключа до скарбів» стали їх улюбленим місцем для зйомок сюжетів. Журналісти отаборилися на під’їзній алеї до будинку Верни, а коли їх змусили піти звідти, просто перемістилися на протилежний бік вулиці й заблокували рух транспорту. Після того як двох із них заарештували і стало зрозуміло, що Верні нічого сказати, репортери втратили до неї інтерес і роз’їхались. Прокурор Пола Гелловей щодня проводила брифінги, на яких вже, практично, не можна було почути нічого нового. Еллі Пачеко, офіційний спікер ФБР, відмовився щось коментувати. Кілька днів оператори знімали з вулиці будинок Макдовер у Стерлінгу та інтер’єр судової зали в окрузі Брансвік. Фотографи зробили кілька знімків зачиненого офісу Філліс Тебен і юридичної фірми в Білоксі. Та поступово ця історія перейшла із першої шпальти на другу сторінку.

Основна увага дісталась ФБР та офісу прокурора, а до Ради з судових правопорушень ніхто інтересу не виявляв. Маленька агенція пережила цей шторм, майже не привернувши до себе уваги. Часом Лейсі та Гейсмеру телефонували якісь репортери, але вони їх просто ігнорували. Як і решта громадян, вони стежили за перебігом подій, читаючи пресу та дивлячись новини, і дивувалися, скільки дезінформації поширюють ЗМІ. Для РСП справа була закрита. Головний злочинець сидів у в’язниці, чекаючи на покарання.

Рухатися далі було складно, особливо для Лейсі. Дівчина була емоційно пов’язана з цією справою, і їй було важко просто забути все і зайнятись іншим розслідуванням. Найгучніша справа за весь час її роботи в РСП завершена, але вона ще довгі місяці не виходитиме у неї з голови. Лейсі з Пачеко проводили багато часу разом і не могли говорити ні про що інше.

Через два тижні після арешту Макдовер і банди Дюбоса Лейсі поверталася додому після робочого дня. Вона саме виходила з автівки, коли побачила чоловіка, що сидів біля її дверей. Вочевидь, він її чекав. Лейсі зателефонувала Саймону, сусіду, і попросила глянути, хто там. Коли дівчина підійшла до своєї квартири, Саймон теж вийшов, щоб допомогти в разі необхідності.

На чоловікові були футболка поло і шорти кольору хакі, кепка насунута на чоло так, що майже прикривала його очі. Коротке волосся пофарбоване в чорний, як смола колір. Коли Лейсі наблизилась, чоловік усміхнувся і сказав:

— Ну, привіт!

То був Грег Маєрс.

Дівчина помахала Саймону, мовляв, усе гаразд, і вони зайшли у квартиру. Як тільки двері за нею зачинилися, Лейсі сказала:

— Я думала, ти мертвий.

Маєрс розсміявся й відповів:

— Я майже мертвий. І я випив би пива.

— Вип’ємо разом.

Взявши по пляшці пива, вони вмостилися за столом у кухні. Першою заговорила Лейсі:

— Гадаю, з Карлітою ти не бачився.

Грег знову розсміявся й відповів:

— Провів минулу ніч із нею. Вона в порядку. Дякую, що врятувала її.

— Дякуєш? Перестань, Маєрс, і розповідай.

— Що ти хочеш знати?

— Усе. Чому ти зникнув?

— Це довга історія.

— Я розумію, тож починай.

Маєрс був не проти поговорити і пролити світло на ті події. Він зробив довгий ковток із пляшки, витер рота долонею — незграбний жест, який Лейсі вже бачила, — і почав:

— Чому я зникнув? Причин було дві. По-перше, таким був мій план Б від самого початку. Я знав, що ФБР не захоче втручатися, і, як з’ясувалося, мав рацію. Якщо ж я зникну, тоді всі подумають, що Дюбос таки знайшов мене. Ще одне вбивство, моє, змусить ФБР іще раз усе зважити. Я не хотів, щоб федерали брали в цьому участь, але ми, усі ми, невдовзі зрозуміли, що без них ніяк. Я ж не помилився, хіба ні?

— Швидше за все, твоє зникнення, поза сумнівом, зацікавило їх, але на рішення не вплинуло.

— А що вплинуло?

— ДНК. У нас були зразки крові з місця аварії, які привели нас до водія вантажівки. Як тільки його особу було встановлено, у ФБР зрозуміли, що справу можна розкрити. Ці люди відчули, що справа буде гучною, і прибігли, розмахуючи зброєю. Це я кажу образно, звісно.

— Як ви дістали зразок крові?

— Розкажу потім. Ти сказав, що зникнути тебе спонукали дві причини.

— Так, і друга значно важливіша, ніж перша. Одного ранку я був на човні у Кі-Ларго, нікого не зачіпав, возився із двигуном, аж тут у мене в кишені завібрував телефон. Я дістав його, сказав «привіт» чи щось таке, і почув у відповідь: «Маєрс?» Спершу я подумав, що це Кулі, але потім засумнівався. Тоді я поклав слухавку і подзвонив Кулі з іншого телефону. Але він, як сам сказав, не намагався до мене додзвонитися. Я здогадався, що хтось підбирається до мене, і цей хтось — Бонн Дюбос. Тож я спустився вниз, видалив усе зайве на ноутбуку, набив кишені готівкою і сказав Карліті, що йду на берег купити трохи льоду. Прогулюючись берегом десь із півгодини, я пильно стежив за усім навколо, і врешті мені пощастило знайти місцевого хлопця, який погодився за плату відвезти мене до Хомстеда. Звідти я відплив до Маямі й заліг на дно. Небезпека була поряд, і я злякався не на жарт.

— Навіщо ж ти підставив Карліту?

Ще один довгий ковток із пляшки.

— Я знав, що їй не зроблять нічого поганого. Їй могли б погрожувати і залякувати, але все з нею було б добре. Це було ризиковано. Та мені довелося переконати її, Кулі, тебе і, можливо, ФБР що я просто став іще однією жертвою. Люди можуть бовкнути зайвого, навіть Карліта чи Кулі. Треба було, щоб вони дійсно не знали, де я.

— Ти втік. Кулі втік. А боротися з неприємностями залишили жінок.

— Згоден, схоже на те, але насправді все значно складніше. У мене був вибір: втеча або смерть. У Кулі були свої причини. Як тільки мене не стало, він подумав, що його теж викрили. Звісно, злякався і заховався десь далеко.

— І зараз ти повернувся за винагородою.

— Атож, я її не віддам, чорта з два. Запам’ятай, Лейсі, що нічого цього не сталося б, якби не ми. Кулі був мозком операції, який все ретельно продумав. Він справжній геній. Саме він втягнув у це Джо Елен, і все йшло чудово, поки він не злякався. А мені вистачило сміливості підписати скаргу, і я мало не заплатив за це високу ціну.

— Джо Елен також.

— Вона отримає свою винагороду, повір. Грошей вистачить для всіх трьох.

— Кулі помирився із Джо Елен?

— Скажімо так, вони на стадії переговорів. Вони вже двадцять років разом сплять, розходяться і сходяться, тож добре розуміють одне одного.

Лейсі видихнула і похитала головою. Вона ще не зробила жодного ковтка пива, а пляшка Грега вже була порожня. Дівчина дістала ще одну з холодильника, подала йому й підійшла до вікна.

— Поглянь на це з іншого боку, Лейсі. Кулі, Джо Елен і я, ми спланували усю цю операцію з викриття Дюбоса і Макдовер. Та не все сталося, як гадалося. Твого друга вбили. Ти отримала травми. Нам іще пощастило, що більше не було жертв. Якби я міг здогадатися, чим це обернеться, то нізащо не взявся б за цю справу. Але що зроблено, те зроблено, погані хлопці отримали по заслузі, а наша трійця ще й досі жива. Ми намагаємося помиритися, і ми поділимо цю винагороду, — підсумував Маєрс.

— Гадаю, ти читав газети.

— Кожне слово.

— Тоді ім’я Еллі Пачеко тобі знайоме?

— О, так. Схоже, він першокласний агент.

— Ми зустрічаємося. Думаю, йому буде цікаво вислухати твою історію.

— Приводь його. Я не зробив нічого поганого, а поговорити люблю.

Розслідування ФБР синдикату Дюбоса тривало довгих чотирнадцять місяців, і за цей час було винесено шість нових обвинувачень. Загалом було заарештовано тридцять дев’ять людей, усіх визнали небезпечними злочинцями, тож у заставі їм відмовили. Приблизно половина з них були звичайними виконавцями, які працювали на синдикат, але мало знали про відмивання грошей і нічого — про корупційні схеми у «Ключі до скарбів». Коли їхні рахунки заблокували, свободу обмежили, а суд призначив їм адвокатів, вони почали вимолювати для себе угоди, Пола Гелловей ледь встигала їх підписувати. Через шість місяців після арешту Дюбоса близько дюжини його поплічників визнали провину і здали боса. Коло головних фігурантів звужувалося, та вони трималися стійко. Жоден із одинадцяти менеджерів, за винятком, звісно, Клайда Вестбея, і ніхто з п’яти «кузенів» не розколовся.

Слабка ланка знайшлася за межами синдикату. Гевін Принц, шановний представник таппакола з дипломом Флоридського державного університету, вирішив, що до в’язниці він не хоче. Він був другим у команді казино і знав більшість брудних секретів. Його адвокат переконав Гелловей, що Принц не шахрай і міг би допомогти розслідуванню, якщо йому запропонують хорошу угоду. Він погодився на співпрацю в обмін на умовний термін.

Як стверджував Принц, кожен стіл для гри — блекджек, рулетка, покер чи гра в кості — мав скриньку для готівки, до якої дилери не мали доступу. Дев’яносто відсотків усіх грошей — це готівка, яку приймає дилер, перераховує для гравця, кладе у скриньку, вмонтовану в столі, й видає фішки. Столи для блекджека збирають найбільше грошей, рулетка — найменше. Казино ніколи не зачиняється, навіть на Різдво; найменш спокійний час тут — п’ята ранку. Щодня в цю пору озброєні охоронці збирають скриньки з грошима, кладуть на спеціальний возик і заміняють на такі самі, тільки порожні. Далі гроші перевозять у захищену кімнату, що має офіційну назву «кімната підрахунків», де команда з чотирьох професійних бухгалтерів, так звана команда з підрахунків, відчиняє кожну скриньку. У кожного бухгалтера за плечима стоїть охоронець, а прямо над ними встановлена камера. Вміст кожної скриньки перераховується чотири рази. Зазвичай їх загалом близько шістдесяти. Принцу було доручено щоранку забирати скриньку номер BJ-17 із найбільш прибуткового столу для блекджеку. Він робив це, просто забираючи її з возика, перш ніж він потрапить до кімнати підрахунків. При цьому ніхто ніколи й слова йому не сказав. Охорона дивилася в інший бік. Це був звичайний бізнес. Тримаючи в руках BJ-17, Принц ішов до маленької кімнати без камер, клав скриньку в шухляду й замикав її на ключ. Наскільки йому було відомо, до шухляди був ще один ключ, він належав вождю, який відвідував казино щодня і забирав готівку.

В середньому скринька для готівки зі столів для блекджеку збирала за день приблизно 21 тисячу доларів, але у BJ-17 бувало навіть більше. Принц підрахував, що за рік така скринька приносила щонайменше вісім мільйонів доларів, і ці гроші зникали в невідомому напрямку.

Запис із камери спостереження, встановленої над столом, містичним чином зникав кожних три роки — на той випадок, якщо хтось почне цікавитися, хоча ніхто ніколи цього не робив. А кому це цікаво? Вони ж на території племені!

Принц був одним із трьох керівників, які складали готівку в шухляду для вождя. Усі троє були у в’язниці, їм загрожував довгий термін. Коли Гевін почав співпрацювати, решта двоє теж приєдналися. Усі троє стверджували, що не мали вибору й мусили підкоритися. Вони знали, що вождь забирає собі не всі гроші, частина з них іде на хабарі тощо. Але, працюючи в середовищі, де не заведено ставити запитання, вони створювали власні закони і щиро вірили, що їх ніколи не спіймають. Усі троє стверджували, що нічого не знали про Бонна Дюбоса.

Казино було зачинено вже три тижні. Коли дві тисячі людей залишилися без роботи, а дивіденди опинилися під загрозою, таппаккола найняли дорогих адвокатів, які, зрештою, переконали суддю, що діятимуть відповідно до закону. Вони погодилися задіяти в казино професійну команду з менеджменту накращого готелю Лас-Вегаса.

Коли вождь Каппел опинився у в’язниці й перед ним постала перспектива провести там не одне десятиліття, а плем’я зазнало приниження, таппакола почали діяти. Дев’яносто відсотків племені підписали петицію за відставку вождя і призначення нових виборів. Еліас Каппел допустив помилку, так само як і його син Біллі та наближений до них Адам Горн. Два місяці потому новим вождем переважною більшістю голосів було обрано Лімана Грітта. Після призначення він пообіцяв Вілтону Мейсу витягнути його брата з в’язниці.

Адвокати «кузенів» безрезультатно намагалися розморозити трохи їхніх коштів. Вони хотіли найняти поважних юристів, які б знайшли прогалини в законі. Суддя, в свою чергу, був не в захваті від того, що вони витрачатимуть нелегально здобуті гроші на оплату адвокатських послуг. Він рішуче відмовив і натомість призначив досвідчених адвокатів у кримінальних справах.

Як не дивно, підготувати обвинувачення у вбивстві, набагато серйозніше, ніж RICO, виявилося набагато простіше. Клайд Вестбей зник, в суді буде лише п’ять обвинувачених, а не двадцять, як при розгляді RICO. Пола Гелловей вирішила бути суворою на цьому засіданні, і як тільки «кузенам» призначать строк за ґратами або смертний вирок, планувала взятися за засуджених за RICO. Коли всіх злочинців заарештували і помістили до в’язниці, вона та її команда вірили, що справу можна завершити за вісімнадцять місяців. Суд у справі RICO може тривати загалом до двох років.

У квітні 2012 року, через шість місяців після арештів, повірений у справах почав продавати майно. Посилаючись на маловідомий федеральний закон, він організував аукціон, де були представлені дев’ять нових моделей автівок, чотири човни і два літаки. Адвокати «кузенів» протестували, стверджували, що це свавілля, адже формально провина їхніх клієнтів іще не була доведена, тож таке рішення передчасне. Це нікого не здивувало, адже подібні протести лунають від адвокатів захисту ось уже двадцять років. Справедливий чи ні, але закон є закон, тож аукціон зібрав більш як три мільйони доларів. І це був лише початок.

Тиждень потому повірений продав торговий центр більш як за два мільйони доларів із можливістю прийняття боргових зобов’язань. Ліквідація синдикату Дюбоса тривала.

За перебігом подій стежив адвокат, який представляв Верну Хетч. Невдовзі він подав 10-мільйонний позов за спричинення насильницької смерті й сповістив повіреного, що планує подати на відшкодування. Повіреному було байдуже. Це ж не його гроші. Надихнувшись прикладом Верни, Лейсі подала власний позов про заподіяння тілесних ушкоджень.

Відстежити статки Клаудії Макдовер і Філліс Тебен було не так важко, як ганятися за брудними грошима синдикату. Коли ФБРівці отримали всі записи Тебен, вималювалась чітка схема. Під прикриттям офшорних компаній жінки купили віллу на Барбадосі, квартиру в Нью-Джерсі та будинок у Сінгапурі. З цією нерухомістю вчинили, як передбачає закон, виручивши більш як шість мільйонів. Клаудія і Філліс контролювали одинадцять корпоративних банківських рахунків, прихованих по всьому світу, на загальну суму понад 5 мільйонів доларів. За наказом суду і завдяки тиску з боку Державного департаменту банк у Сінгапурі відчинив камеру схову, яка належала цим жінкам. Всередині були діаманти, рубіни, сапфіри, старовинні монети та золоті злитки. Загальна вартість цих скарбів становила 11 мільйонів доларів. Знайдене під таким самим тиском у банку Барбадосу виявилося не менш цінним — близько дев’яти мільйонів. Чотири будинки у «Кролячих перегонах» продали приблизно по мільйону доларів кожен.

В офісах ФБР у Таллаххасі вражаючі майнові статки судді Макдовер називали «Фондом інформатора». Усі цінності потроху розпродавалися повіреним, і через рік після їх арешту на балансі Фонду інформатора зібралося 38 мільйонів доларів. Навіть написані на папері, ці цифри вражали, проте оскільки з кожним місяцем сума ставала дедалі більшою, вона вже не викликала шок.

Адвокат Грег Маєрс подав скаргу, сподіваючись на винагороду з Фонду інформатора. Призначені судом адвокати Макдовер і Тебен подали стандартний протест проти продажу майна, який не увінчався успіхом. Коли все конфіскували й нерухомість перетворилася на купу готівки, в адвокатів не залишилося переконливих аргументів. Що тут можна було сказати? Як довести, що гроші не крадені? Тож вони відступили, а потім взагалі зникли.

Адвокати таппаккола стверджували, що гроші належать племені, й суддя погодилась. Проте їх ніколи б не знайшли, а корупційну схему не розкрили б, якби не сміливість Джо Елен, Кулі та Грега Маєрса. Таппакола ніхто не звинувачував. Вони самі обрали вождя-хабарника й самі обрали натомість нового. Із 38 мільйонів доларів Фонду суддя присудив інформаторам 10 мільйонів — половину Джо Елен і по 25% Маерсу та Кулі. Він також запевнив, що вони, безсумнівно, отримають іще більшу винагороду в майбутньому, коли усе, чим володів синдикат Дюбоса, буде знайдено і продано.

14 січня 2013 року, через п’ятнадцять місяців після арешту, п’ятеро «кузенів» постали перед судом у федеральному суді Пенсаколи. На той час вони вже знали, що Клайд Вестбей і Зік Форман свідчитимуть проти них. Клайд визнав себе винним у вбивстві в день, коли його заарештували, тож йому зменшать термін, який ще встановлюється. «Кузени» й гадки не мали, де ховається Зік Форман, але не переймалися цим. Для них усе скінчилося. Власне безперспективне майбутнє, ось що їх гнітило.

У переповненому судовому залі Пола Гелловей, яка полюбляла виступати перед публікою, презентувала обвинувачення. Її першим свідком була Верна Хетч. Лейсі викликали другою. Було представлено фото і відео з місця злочину. Дівчина давала свідчення цілісінький день, і це був виснажливий досвід. Проте й після цього вона залишилася в залі й сиділа до кінця засідання поряд з Верною. За вісім днів суду тут побували багато друзів і родичів Г’юго. Вони приходили, щоб подивитися відео крадіжки «доджа рам» та інше, зроблене камерою в магазині Фрога. Зік Форман виявився чудовим свідком. Клайд Вестбей теж добре впорався, хоча й нервував і відмовлявся дивитися на будь-кого із звинувачених. Ніхто з них не свідчив. У них був один захисник. Один за всіх, і всі за одного. Якщо вони підуть на дно, то всі разом.

Присяжні радилися шість годин і засудили усіх п’ятьох. Наступного тижня Пола Гелловей подала клопотання про призначення смертної кари, але безрезультатно. Присяжні були не проти призначити Бонну Дюбосу і Хенку Сколі найвищу міру покарання. Бонн замовив зіткнення. Хенк владнав деталі. Але так і не було доведено, чи знали брати Метони або Ронн Скінер про цей план. Відповідно до закону, члени банди спільно відповідають за злочини банди, були вони в них задіяні чи ні, але присяжні не могли покласти вину на решту трьох. Натомість їм призначили довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення.

Коли «кузенів» засудили і запроторили за ґрати, Пола Гелловей взялася за справу RICO. Більшість обвинувачених визнали провину в обмін на менший термін ув’язнення, і загалом кожен отримав по шістдесят місяців.

Вілліс Морен, хлопчик на побігеньках, якому колись довіряли, зовсім не хотів до в’язниці. Колись у нього був брат, якого зґвалтували і вбили у в’язниці, тож його самого така перспектива лякала. Під час кількох допитів він натякнув, що йому дещо відомо про вбивство Сона Разко та Ейлін Мейс, ба навіть про зникнення Дайгера Роблеса, інформатора. ФБР не було особливо зацікавлене в тому, щоб кинути Морена за ґрати, тож із ним швидко уклали угоду, пообіцявши, що він не сидітиме у в’язниці.

Морен іноді працював із Дельгадо, який був улюбленим вбивцею Дюбоса. Ходили чутки, принаймні серед ветеранів організації, що Дельгадо дуже вправний кіллер, а також що він, мабуть, і ліквідував Сона та Ейлін.

Відтак Еллі Пачеко відкрив іще один розділ в історії Дюбоса.

Через два місяці після суду, на якому розглядалася справа про вбивство, Клаудія Макдовер і Філліс Тебен в оточені адвокатів постали перед судом у Таллаххасі. Обидві жінки зізналися у хабарництві й відмиванні грошей. Тепер їх чекало ув’язнення. Спершу суддя звернувся до Філліс і після переліку скоєних нею злочинів призначив їй десять років.

Атаку судді на Макдовер було б варто зберегти для нащадків. У заготовленій промові він говорив про її «неймовірну жадібність», «патологічну брехню», «боягузливу зраду» довіри, яку їй виявив електорат. Основи стабільного суспільства, говорив він, — це чесність і справедливість, і їх належить оберігати «суддям, таким, як я і ти», захищати громадян від корупції, насилля та зла. У промові вчувалося багато різних емоцій, але аж ніяк не було співчуття. Ця гнівна тирада звучала тридцять хвилин і приголомшила багатьох присутніх у залі. Клаудія Макдовер, яка й так була стрункою, а за сімнадцять місяців перебування під слідством схудла ще більше, стійко зносила удари. Лише раз здалося, що їй стало зле — жінка раптом ніби зів’яла, але за мить знову стала такою, як і була. Вона не зронила жодної сльозинки і не відводила погляду від судді.

Клаудію Макдовер засудили на двадцять п’ять років.

У першому ряду сиділа Лейсі, з одного боку біля неї був Еллі, з іншого — Джо Елен, і їй було майже шкода цю жінку.