Інформатор

Розділ 27

Гейсмер відхилив цей план у суботу ввечері. Він лютував, що Гантер знову пхає свого носа у справу Макдовер, і насварив Лейсі за порушення професійної етики. Вона виправдовувалася тим, що Кулі зателефонував під час вечері, тож приховати це від брата було неможливо, а він, як всі вже встигли переконалися, завжди нашорошує вуха і досить настирливий. Лейсі нагадала босу, що й він сам забагато розповів Гантеру за кавою в лікарні, поки вона була в комі. Це не було їхнє типове розслідування, тож і правила тут інші.

Справжньою проблемою було зникнення Маєрса, що загрожувало появою ускладнень у справі. Лейсі наполягала на зустрічі у неділю вранці в РСП. Гейсмер погодився, але попередив, що Гантеру там не місце. Отож брат залишився чекати в автівці, безупинно сперечаючись по телефону з банкіром, якого витягнув із ліжка.

Гейсмер трохи охолонув і був готовий слухати, тож Лейсі переказала йому останні новини від Кулі. Він розмовляв з Карлітою вранці, але ситуація не змінилася. Маєрс так і не повернувся. Вона поводилась як завжди, прибирала на палубі, мила вікна, вдавала, що все гаразд, хоча насправді спостерігала за кожним порухом навколо. З розбитим серцем, налякана і без грошей, жінка готова була повернутися додому, в Тампу, проте не могла зробити цього через брак коштів. Вона переглянула папери Маєрса, але не знала, які з них стосуються справи. Під ліжком була коробка «юридичних документів», але більшість своїх «паперів» він зберігав десь у Мертл-Біч. Карліта також знайшла два телефони і ноутбук. Кулі запевняв, що допомога не забариться, але сказав це лише для того, щоб її заспокоїти.

Лейсі наполягала, що вони зобов’язані врятувати жінку, якщо це можна зробити з мінімальним ризиком. Адже не викликало сумнівів, що вона опинилася у такій скруті саме через їхнє розслідування. Наразі їй нікому було допомогти. До того ж Карліта володіла записами, телефонами і ноутбуком, які можуть становити загрозу. Так, Гантер — людина непередбачувана, проте він погодився злітати туди і назад за власний рахунок. В іншому випадку дорога займе як мінімум десять годин в один бік. Час може стати вирішальним чинником.

— Майкле, відповідь «ні» я не приймаю, — повторювала Лейсі знову і знову.

— Чому вона не може зателефонувати до поліції, щоб його оголосили в розшук? — не відступав Майкл. — Нехай вони цим займаються. Вона може залишити човен, взявши з собою усе необхідне і поїхати додому. Якщо було скоєно злочин, то поліція має про це знати.

— Кулі запропонував їй таке рішення, але це дуже налякало дівчину. Не знаю, чому. З іншого боку, в нас мало інформації про Маєрса чи його човен. Може, Карліта не хоче, щоб навколо нишпорили копи. Може, у неї немає документів.

— Попроси її знищити записи, усе, що здаватиметься підозрілим. Хай залишить собі той телефон, яким користується, а інший викине за борт разом із ноутбуком.

— Зараз, у твоєму офісі, це схоже на розумний і правильний вихід із ситуації, Майкле. Однак ми не знаємо, що їй відомо. Можливо, ти просиш її знищити докази. В будь-якому разі вона цього не зробить. Карліта налякана і не знає, як діяти. Нам потрібно допомогти їй.

— Якщо вона поїде, що буде з човном?

— Хіба це важливо? Думаю, рано чи пізно хтось викличе копів. Вони здогадаються, що зникла людина, і зроблять те, що передбачено у таких випадках. Нам і власних проблем не бракує.

— Ти не поїдеш, Лейсі. Я не дозволю тобі знову ризикувати.

— Гаразд, тоді це зробить Гантер. Він може заїхати по Карліту і забрати її.

— Ти справді йому довіряєш?

— Так. У певних ситуаціях на нього можна покластися.

Майкл був збентежений. Знову жертви. Можливо, Маєрс залишив щось важливе. Досі в РСП не було подібних випадків. Чим тоді займаються справжні копи? Він сьорбнув кави із паперового стаканчика і сказав:

— Знаєш, Лейсі, якщо за цим стоїть Дюбос, тоді вони знають, що скарга на Макдовер була підписана хлопцем, якого вони нейтралізували. Грі кінець, Лейсі. Ми не можемо продовжувати без сторони, яка поскаржилася.

— Давай подумаємо про це завтра, будь ласка. Зараз нам потрібно привезти Карліту і все те, що міг залишити по собі Маєрс.

— Усе скінчено, Лейсі.

— Ще ні, і я не приймаю відмови.

— Я це вже чув.

— У мене є ідея. Чому б тобі разом із Гантером не полетіти у Кі-Ларго по Карліту? Погода для цього ідеальна. Брат каже, що літак вміщує до чотирьох пасажирів. Не подорож, а суцільне задоволення.

— Я не люблю маленьких літаків.

— Ти й великих не любиш. Візьми себе в руки, Майкле. Ти дуже швидко повернешся. Ми не збираємося порушувати якісь закони. Ви полетите туди, заберете Карліту, вона зійде десь по дорозі — й ви уже знову вдома.

— Ти штовхаєш мене на чотиригодинний політ у маленькому літаку, та ще й з Гантером?

— Знаю, знаю, але ж ти розумієш, наскільки це важливо.

— Навіщо так напружуватися, Лейсі? Ти ж знаєш, що ми закриємо цю справу.

— Ні, якщо втрутиться ФБР. Коли вони дізнаються, що зник ключовий свідок, то змінять свою думку.

— Звучить відчайдушно.

— Це тому, що ми у відчаї.

Майкл глибоко вдихнув і заперечно похитав головою.

— Я не можу поїхати. Ми влаштовуємо невеличке сімейне свято для моєї тещі сьогодні увечері. Це її дев’яностий день народження.

— Тоді це зроблю я. Присягаюся, ми будемо обачними. Послухай, це лише маленький політ у чудову неділю. В мене вихідний. Якщо мені хочеться політати, хто мене зупинить?

— Я дам згоду на цю авантюру за однієї умови: тобі заборонено наближатися до човна. Якщо хтось за ним стежить, то цей хтось може тебе впізнати. Гантера ніхто не знає, а от тебе — навпаки. Забери усі папери, телефони і ноутбук Маєрса. Вона тебе знає, а отже, швидше довірятиме тобі, ніж твоєму брату. І хто б на її місці думав інакше? У будь-якому разі, завезіть її кудись по дорозі, дайте гроші на таксі чи автобус і переконайте мовчати.

Лейсі уже прямувала до дверей.

— Зрозуміло.

За годину вони відлетіли з аеропорту в Таллахассі на борту «Букового барона». Гантер радів можливості політати й перебував у збудженому передчутті пригоди. Він сидів у кріслі зліва й керував літаком. На Лейсі були навушники, вона вмостилась поряд із братом і захоплено спостерігала за тим, як диспетчери спілкуються з пілотами. Вони попрямували на південь і вже невдовзі опинилися над морською затокою. На висоті близько трьох тисяч кілометрів літак вирівнявся і досяг максимальної швидкості 370 км за годину. Гуркіт поршневого двигуна трохи стих, але у кабіні гуло сильінше, ніж Лейсі очікувала.

Через дві години літак почав знижуватися, і Лейсі змогла помилуватися океаном і островом. Об одинадцятій годині він зайшов на посадку. На прохання Гантера його авіаційна компанія безкоштовно надала їм у користування автівку. Брат був за кермом, а Лейсі за допомогою туристичної мапи вказувала шлях. Кулі й досі перебував десь на околиці Таллахассі, він розмовляв із Карлітою. Коли брат із сестрою наблизилися до пристані у Кі-Ларго, Кулі продиктував Гантеру номер Карліти, щоб він міг зателефонувати, коли під’їде. У порту метушилися моряки з човнів, що йшли у море, поверталися рибальські човни з ранковим уловом. Дайвбот щойно пристав до пірсу, і дюжина дайверів почала переносити на берег своє спорядження. Лейсі залишилася в авто і роздивлялася все навколо, тоді як Гантер неквапливо прогулювався вздовж причалу, щоб згаяти трохи часу та помилуватися човнами. Карліта зійшла з «Конспірації» і змогла усміхнутися так, наче все було добре. У неї було три види багажу: рюкзак, нейлоновий мішок, швидше за все, напханий одягом, і оливкова кур’єрська сумка Маєрса. Гантер забрав у неї рюкзак і мішок, і вони без поспіху попрямували до паркувального майданчика. Лейсі, сидячи в автівці, пильно оглянула всю пристань, однак не побачила нікого, хто б міг за ними стежити. Карліта була рада її бачити — нарешті хоч одне знайоме обличчя.

Гантер, який про все завжди мав власну думку, вважав, що коли за п’ять днів не було жодної спроби контакту, то людей, відповідальних за зникнення Маєрса, тут уже давно немає. Якби вони хотіли поговорити з Карлітою або обшукати човен, то уже давно б це зробили. Минула година, відколи Гантер і Лейсі виїхали з аеропорту, а ось уже разом із Карлітою поверталися назад. О першій п’ятнадцять вони злетіли. Лейсі зателефонувала Гейсмеру, але він не відповів. Мабуть, святкує день народження тещі. Вона відправила повідомлення, де йшлося про те, що місія виконана.

Лейсі й Карліта сиділи у дальньому кінці кабіни, близько одна до одної. Як тільки літак відірвався від землі, Карліта почала плакати. Лейсі тримала її за руку і втішала, мовляв, тепер вона в безпеці. Карліта розпитувала, чи Лейсі не чула якихось новин про Маєрса. Та, на жаль, дівчині було нічим утішити її. Вона не знала нічого. Що станеться з човном? Лейсі сказала, що не може з певністю сказати. План полягав у тому, щоб сповістити поліцію про зникнення Грега Маєрса, а далі нехай вони виконують свою роботу. Вона, у свою чергу, почала розпитувати Карліту про човен. Як довго вона там жила? Де Маєрс його купив чи орендував? Придбав його прямо чи через банк? Чи хтось інший коли-небудь відвідував їх на човні?

Карліта знала дуже мало. Вона прожила на човні близько року, але й гадки не мала, звідки він з’явився. Маєрс, запевняла вона, не розповідав про свої справи. Час від часу він сходив на берег, щоб із кимось зустрітися, проте завжди повертався не більш як за годину. Він був надзвичайно обережний і боязкий. Маєрс не допускав помилок. У день, коли він зник, чоловік вирушив на берег, щоб випити, нічого більше. Він не планував із кимось зустрічатися. А потім просто зник.

Коли літак вирівнявся і Кі-Ларго залишився далеко позаду, Карліта перестала плакати й замовкла. Лейсі запитала, чи можуть вони забрати сумку та рюкзак. Карліта не заперечувала, її не потрібні були чужі папери. Вона сказала, що Маєрс не залишав на човні нічого важливого, адже його могли обшукати погані хлопці або поліція. Користуючись послугами поштової компанії — це ніколи не була експрес доставка, — він надсилав багато паперів своєму братові у Мертл-Біч. Карліта не могла сказати точно, що саме залишилося на човні, але однозначно це не було щось важливе.

За годину вони приземлилися у Сарасоті. Гантер уже викликав таксі, а Лейсі дала достатньо грошей, щоб Карліта могла доїхати до Тампи. Лейсі подякувала дівчині й міцно обняла її, вони попрощалися, знаючи, що більше ніколи не зустрінуться.

Коли літак знову здійнялися в небо, Лейсі відкрила сумку. Спершу дістала тонкий ноутбук Маєрса і увімкнула його, але виявилось, що для цього потрібен був пароль. Потім витягла одноразовий телефон і деякі документи. Один із них свідчив, що човен зареєстровано на компанію, розташовану на Багамах. Також там були гарантії, оперативні процедури та цілий стос паперів дрібним друком про страхування. У іншій папці були старі розслідування, що стосувалися корупції в суддівських лавах. Лейсі не знайшла жодного слова про Макдовер, таппакола, Кулі, «крота» чи про себе. Те ж саме було і в рюкзаку; нічого цікавого, за винятком застарілої інформації та газетних вирізок про Ремсі Мікса, він же Грег Маєрс. Вочевидь, нові матеріали він зберігав деінде, принаймні записи. Лейсі підозрювала, що у його ноутбуці було повно доказів, і якщо він потрапить не в ті руки, то може наробити багато шкоди.

Коли літак приземлився у Таллахассі, Лейсі сподівалася, що Гантер просто залишиться на ньому і продовжить свою подорож, тобто повернеться назад до Атланти. Та, безсумнівно, він про це й не думав. Поки вони їхали додому, Лейсі зрозуміла, що Гантер тепер вважає себе активним членом команди РСП. Він планував залишитися ще на кілька днів, щоб наглядати за сестрою.

Лейсі знову зателефонувала Гейсмеру, щоб розповісти останні новини. Вони домовилися зустрітися у понеділок вранці. Пізніше, увечері, поки Гантер ходив колами на її терасі й розмовляв по телефону з партнером чи адвокатом, чи бухгалтером, чи банкіром, Лейсі сіла розбирати електронні листи, і один з них її здивував. Це був лист від Еллі Пачеко з коротким текстом: «Не бажаєш зустрітися за коктейлем?»

На це дівчина відповіла: «Якщо це не стосується справ, мій робочий день уже закінчився».

«Звісно» — відповів він.

Хоча насправді вона думала про справу. Лейсі запросила Пачеко у свою квартиру, але попередила, що з нею зараз живе брат, тому ця зустріч не стане аж надто особистою.

Пачеко приїхав о пів на восьму вечора у звичайних шортах і футболці. Лейсі налила йому пива і познайомила з Гантером, якому кортіло багато про що розпитати приятеля сестри. Тож «не стосувалося справ» це невеличке рандеву хвилин зо п’ять, поки Гантер не випалив:

— Нам потрібно поговорити про Маєрса.

Пачеко відставив свій кухоль, поглянув на Лейсі й сказав:

— Добре, що не так з Маєрсом?

— Він зник п’ять днів тому, — відповіла Лейсі. — Той ноутбук на столі належав йому. Ми забрали його з човна у Кі-Ларго сьогодні вранці.

— Це довга історія, — докинув Гантер.

Пачеко пильно подивився на них.

— Це вже занадто. Розповідайте усе, що знаєте, а тоді я вирішу, що з цим робити.

Лейсі почала розповідати, при цьому Гантер поводився напрочуд тихо.

Допиваючи другий кухоль пива, Пачеко нарешті відповів:

— Потрібно захистити човен, а для цього слід сповістити поліцію. Поки що про федеральний злочин не йдеться, тож ми не можемо цього зробити.

— Але ж сповістити поліцію ви можете, правда? — запитала Лейсі. — Мені краще їм не телефонувати, бо тоді доведеться відповідати на безліч запитань. Я б не хотіла, щоб моє ім’я фігурувало у справі про зникнення людини.

— Ви уже фігуруєте в цій справі, адже у вас його ноутбук і папери.

— Але вони ніяк не пов’язані із його зникненням.

— Хтозна. Ви ж не знаєте, що там у ноутбуці. Там може бути слід, якась згадка про зустріч того дня, коли він зник.

— Чудово, — озвався Гантер. — Ми передамо це все вам, а ви вже — поліції. Там поставляться до справи серйозніше, якщо до них звернуться із ФБР.

— Це може спрацювати, — підтвердив Пачеко. — Як ви вважаєте, чи не міг Маєрс просто втекти? З огляду на його минуле і нинішню ситуацію, це не така вже й божевільна ідея.

— Звісно, я думала про це, — відповіла Лейсі. — Можливо, він злякався чогось. Можливо, йому набрид човен, чи жінка, чи вони обоє, тож він вирішив зникнути. Принаймні, Маєрс думав про те, щоб відмовитися від скарги. Коли він приїхав сюди, у мою квартиру, то запропонував облишити все і жити далі. Йому було шкода Г’юго, він звинувачував себе і говорив, що краще було б, якби він не починав усього цього. Маєрс міг залишити папери, почистити комп’ютер і рушити в дорогу.

— Ти в це не віриш, — зауважив Гантер.

— Ні. Ми говорили про це з Кулі, й він сказав, що ніколи не повірить у версію про втечу. Маєрсу потрібні гроші. Це шістдесятирічний чоловік, колишній в’язень без майбутнього. Він розраховував на величезний прибуток завдяки статусу особи, що інформувала про випадок шахрайства. Адвокат чудово знав цей закон, тож уже підраховував, скільки отримає. Він вірив, що Макдовер і Дюбос вкрали десятки мільйонів, але значну частину можна повернути. Я не знаю, скільки заплатив за човен, але дуже ним пишався. Маєрс любив подорожувати з острова на острів, досліджуючи архіпелаг Флорида-Кіс. Він був щасливим чоловіком, який незабаром мав розбагатіти. Тому — ні, я не вважаю, що він просто все покинув.

— Проте він зник п’ять днів тому, а пошуки ще навіть не починали. Знайти його по гарячих слідах уже не вдасться, — сказав Пачеко.

— І ФБР нічого не може вдіяти? — запитав Гантер.

— Може, але небагато. Спочатку цим мають зайнятися місцеві правоохоронці. Якщо виявиться, що це викрадення або щось подібне, тоді вони можуть поінформувати нас. Але це сумнівно. Я б сказав, що шанси знайти Маєрса живим мізерні.

— Це ще одна причина, чому нам варто зайнятися Дюбосом, — додала Лейсі.

— Згоден, але не я це вирішую.

— Скільки ще мерців потрібно? — запитав Гантер.

— Повторюю ще раз: не я це вирішую. Лейсі підтвердить, що я був готовий взятися за справу ще тиждень тому.

Розчарований Гантер вийшов із кімнати й повернувся на свою терасу.

— Вибачте, — сказала Лейсі.

Пачеко прийшов до неї з наміром провести час у компанії вродливої дівчини. Вийшов він, тримаючи в руках сумку та рюкзак Маєрса і без чіткого плану подальших дій.