Інформатор

Розділ 37

Як і домовлялися, Клайд зустрівся з Хенком Сколі на розлогому будівельному майданчику, приблизно за три кілометри на захід від Панаса-Сіті й півтора кілометри на північ від затоки. Величезні вивіски попереджали про відкриття «Медового гаю», тобто житлового комплексу з чудовими будиночками, фантастичними магазинами, полем для гольфу, і все це за кілька хвилин їзди від «Смарагдових берегів». Віддалік бульдозери рівняли ліс. Трохи ближче робітники облаштовували тротуар і стічну канаву. Поблизу головної дороги споруджувались будинки.

Клайд зупинив свою автівку й пересів у чорний «мерседес» Хенка. Вони проїхали по одній із небагатьох вимощених вулиць, проминаючи дюжини будівельних вантажівок і фургонів, припаркованих навмання у багнюці. Сотні робітників працювали, не покладаючи рук. Ближче до кінця вулиці будинки були майже завершені, а у самому кінці стояли три моделі, що сяяли, як нова копійка, — їх використовували, щоб привабити покупців. Хенк залишив авто на під’їзній алеї, і чоловіки зайшли всередину будинку. Двері в гараж були відчинені. У помешканні не було ані людей, ані меблів.

— Йди за мною, — сказав Хенк, і обоє піднялися сходами нагору.

Бонн Дюбос чекав у порожній спальні господарів. Він дивився у вікно, ніби милувався тим, з якою шаленою швидкістю на землі виростають нові будинки. Вони привіталися, потиснули руки, Бонн навіть усміхнувся і загалом, здається, був у гарному настрої. Клайд не бачив його майже рік, та за цей час Дюбос зовсім не змінився. Стрункий, гарна засмага, сорочка Поло, штани кольору хакі — звичайнісінький заможний пенсіонер.

— Що у тебе на думці? — запитав Бонн.

«Жучок» вмонтували у годинник Timex, який Клайд носив на лівому зап’ястку; він був ідентичний тому, який був у нього останніх три роки. Клайд не розгледів, які годинники мали Бонн і Хенк, і був упевнений що на його годинник вони також не звертали уваги. Чоловіки не схильні помічати такі речі, але Пачеко й технічні фахівці не хотіли ризикувати. Шкіряний ремінець був тугим через незначну вібрацію на тильній сторонні годинника. Коли фургон буде поряд, пристрій завібрує і Клайд знатиме, що агенти працюють.

Це була точна копія фургона компанії з доставки FedEx. Машина зупинилась перед сусіднім будинком. Водій, одягнений в офіційну форму FedEx, вийшов і відчинив капот, щоб усунути несправність. На задньому сидінні розташувалися ФБРівці — Еллі Пачеко і троє технічних фахівців зі своєю технікою. Коли вони були за шістдесят метрів від Клайда з годинником, Timex завібрував. Там, у кімнаті, мікрофон у «жучку» був здатен вловити навіть шепіт в радіусі десяти метрів.

За день до того Клайд провів чотири години з Еллі Пачеко та двома іншими агентами, репетируючи свою роль. Тепер його вихід. Потрібно розговорити Бонн Дюбоса, і він, Клайд Вестбей, отримає невеличкий термін, а потому проведе решту життя як вільна людина.

Клайд почав:

— Дві справи, Бонне. Я не можу знайти Зіка Формана. Два тижні тому я наказав йому зникнути і телефонувати мені час від часу. Ми розмовляли кілька разів, потім його телефон замовк. Гадаю, малий просто злякався і втік.

Бонн поглянув на Хенка, знизав плечима, перевів погляд на Клайда і відповів:

— Я це вже знаю.

У шлунку Клайда забурчало якраз вчасно, щоб приглушити вібрацію годинника. Переминаючись із ноги на ногу, він продовжив:

— Послухай, Бонне, це все моя провина, тож відповідальність за це лежить на мені. Я допустив дурну помилку, і всяке могло статись.

Бонн знову подивився на Хенка, тоді на Клайда й відповів:

— Здається, я уже сказав, що тобі слід забути про цю прикрість. Звісно, це була дурість, але що зроблено, те зроблено, і я намагаюся про це не думати. Схоже, що наслідків іще можна уникнути. Твоє завдання — керувати готелями, а для брудної роботи я знайду інших хлопців.

— Дякую, Бонне, — сказав Вестбей. — І друга справа. Хочу, щоб ти знав: я планую поїхати з міста на рік чи більше. Гадаю, усім буде краще, якщо я просто, ну, знаєш, поїду собі в подорож і зникну, поки тут усе не стихне. До того ж, розумієш, Бонне, у нас із дружиною стосунки не ладяться останнім часом, і, мабуть, це гарна нагода для нас пожити на відстані. Ми не збираємось розходитись, але вона не проти, якщо я на якийсь час поїду.

— Можливо, це непогана ідея. Я подумаю.

— Мене бентежить, що на тому відео видно моє обличчя, і я весь час думаю, що маю робити, якщо якийсь коп з’явиться в офісі й почне запитувати. Така перспектива змушує мене нервувати, Бонне. Краще вже я одразу поїду. Замінити мене є кому, і я буду перевіряти цих людей щотижня. З готелями все буде гаразд.

— Я вже сказав, що подумаю про це.

— Дякую.

Клайд повів плечима, ніби йому вже нічого було більше додати. Він ступив у напрямку виходу, тоді зупинився і повернувся до Бонна. Настав час для ролі, гідної «Оскара».

— Послухай Бонне, маю зізнатися, що я люблю свою роботу і вважаю за честь бути частиною твоєї організації, але, ну, ти згадував про «брудну роботу», і... — голос Вестбея зривався і хрипів. — Знаєш, Бонне, я просто не годжуся для таких речей, розумієш? Я не знав, що той хлопець помре. Я не знав, що усе це частина плану. Хтось попрацював з ременем і подушкою безпеки, бідолашний хлопець полетів прямісінько у лобове скло. Ти б його бачив, Бонне. На його обличчі місця живого не лишилося, кров була всюди, він здригався в конвульсіях. Хлопець дивився на мене, Бонне. Його очі промовляли до мене: «Будь ласка, будь ласка!» Він ще й досі приходить до мене у кошмарах. Я просто залишив його там. Я не відав, що роблю. Комусь слід було розповісти мені, що відбувається, Бонне.

— Тобі наказали виконати це доручення! — крикнув Бонн і підійшов ближче.

— Але я не знав, що мені доручено вбити когось.

— Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую. Якби не залякування, мене б тут не було, а ти не отримував би солідну винагороду за управління моїми готелями. Іноді, коли ведеш бізнес, потрібно тримати людей в кулаці, але буває так, що ці люди розуміють лише мову погроз. Якщо ти не хочеш цим займатися, нічого не вдієш. Мабуть, я тебе переоцінив. Я думав, що в тебе є яйця.

— І я так думав, але, мабуть, я їх загубив, коли побачив як людина стікає кров’ю, помираючи.

— Це була частина плану.

— Ти коли-небудь бачив, як людина помирає?

— Так, — з гордістю відповів Бонн.

— Дурне питання.

— Ще щось? — Бонн поглянув на Хенка так, наче хотів сказати: «Виведи його звідси».

Клайд підняв руки вгору на знак капітуляції і відступив.

— Все, все, але я й справді хочу на рік поїхати подалі звідси. Будь ласка, Бонне.

— Я подумаю про це.

У фургоні Еллі Пачеко зняв навушники й усміхнувся до техніків. Він бурмотів собі під ніс «Чудово. Це називається залякуванням, Клайде. Такі правила в цій грі, й так я усім тут керую».

Водій FedEx нарешті знайшов спосіб завести двигун. Коли Клайд і Хенк виходили з будинку, машина саме від’їжджала. Клайд це зауважив, але він не знав що там ховалися ФБРівці.

Хенк не промовив і слова, поки вони кружляли у лабіринті забудов. Рух заблокувала вантажівка з цеглою. Перед ними так само зупинився фургон FedEx. Хенк барабанив пальцями по керму і раптом сказав:

— Цікаво, що тут робить служба доставки. Ніхто ще не оселився в цьому районі.

— Певно, має якісь справи, — відповів Клайд.

Timex знову завібрував. Пачеко був неподалік і подавав знак, що слід продовжити розмову.

— Гадаєш, я вчинив неправильно, що наговорив усе те Бонну, сказав, що не хочу робити брудну роботу?

— Це було не дуже розумно. Бонн зневажає слабких людей. Краще б ти нічого не говорив. Ти хотів зустрітися, щоб сказати, що хочеш зникнути. Гаразд. Але уся та маячня Бонну точно не сподобалась.

— Я лише намагався пояснити, що не погоджувався на вбивства.

— Так. Але Бонн гадав, що розгледів щось у тобі. Я теж так думав. Мабуть, ми помилялися.

— І що це було? Що ж такого ви побачили?

— Хлопця, який не побоїться трохи забруднити руки.

— А сам ти з таких?

— Чому б тобі просто не заткнутися, Клайде? Ти вже достатньо набалакався за сьогодні.

«І ти теж», — подумав Еллі й знов усміхнувся.

Клайд поїхав з «Медового гаю» і, як і домовлялись, повернувся до готелю «Хвиля серфера» у Форт Волтоні. Він привітався з секретаркою, зробив кілька дзвінків і зник. Використавши чорний вихід неподалік від місця прийому вантажу, Вестбей вийшов із будівлі й застрибнув на заднє сидіння сірого авта. На передніх сидіннях були двоє агентів. Коли готель уже був позаду, водій кинув через плече:

— Хороша робота. Пачеко каже, ти був неперевершеним. Добре притиснув його.

Клайд нічого не відповів. Він не хотів розмовляти чи слухати похвали. Вестбей почувався останнім покидьком, який щойно здав колег, і знав, що найгірше попереду. Йому було важко уявити, як одного дня він зайде у переповнений зал суду і, звертаючись до присяжних, розповість історію про вбивство Г’юго Хетча, в той час як Бонн Дюбос дивитиметься на все це з місця для сторони захисту.

Він зняв годинник і передав агенту, що сидів попереду.

— Я хочу трохи подрімати. Розбудіть, коли приїдемо у Таллахассі, — попросив він.

В п’ятницю о дев’ятій ранку Лейсі не отримала жодної звістки від Джо Елен. Жінка не брала телефон, із якого дзвонила напередодні. Лейсі розповіла про все Гейсмеру, і це їх насторожило. Використовуючи внутрішню лінію в офісі, Лейсі зателефонувала до секретаря окружного суду в Стерлінгу і, трохи повисівши на телефоні, дізналася, що судді Макдовер сьогодні ще не було. Можливо, вона вела засідання в місті Екмен. Існувала вірогідність того, що Джо Елен вийшла на роботу. Лейсі зателефонувала до секретаря суду в Екмені, й отримала підтвердження, що її честь зараз тут, але не на засіданні. На сьогодні жодна справа не була призначена до розгляду.

Після ще кількох невдалих спроб Лейсі нічого не залишалося, окрім як сидіти й чекати. Вона зателефонувала Гантеру, і вони мило потеревенили. У брата не було жодних планів на вихідні, окрім звичних «потенційних контрактів», тож він сказав, що може заскочити на вечерю в суботу ввечері. Лейсі пообіцяла ще подзвонити пізніше.

Коли Джо Елен прокинулась, сонце уже піднялось високо, а її телефон розрядився. Мобільник, останній, який їй залишив Кулі, вимкнувся, а зарядний пристрій вона залишила вдома. Із приватного телефону вона зателефонувала Клаудії й дуже переконливо розповіла їй історію про проблеми зі шлунком. Схоже що суддя повірила їй і навіть поспівчувала. На щастя, того дня жодна справа не призначалась до розгляду, тож послуги стенографістки були не потрібні. Це зовсім не означало вихідний день. У Джо Елен постійно лежали купи протоколів судових засідань, які потрібно було підготувати.

Жінці конче був потрібен той клятий зарядний пристрій, а це означало повернення додому. Вона пішла з бару опівночі. Єдиним можливим компаньйоном у ліжку був сорокарічний водій вантажівки з ріденькою борідкою, яка звисала аж до його великого пуза. Джо Елен дозволила чоловікові пригостити її випивкою, але цим усе й обмежилося.

Вона виїхала з готелю о дев’ятій, прямуючи в бік пляжів. По дорозі жінка весь час нагадувала собі, що потрібно поглядати на дзеркало заднього огляду, проте вона не надто вірила у всі ці шпигунські дурниці. Джо Елен припаркувала автівку на під’їзній алеї, що вела до її будинку, і в неї аж у животі похололо, коли вона подумала, що більше ніколи не зможе тут жити. Кожного сантиметра її приватного простору торкався чоловік із лихими намірами. Навіть якщо вона змінить замки та подвоїть охорону, все одно ніколи більше не зможе почуватися там у безпеці. Містер Армстронг полов бур’яни біля ґанку, і вочевидь був не проти трохи пофліртувати. Вона звабливо усміхнулась до чоловіка, привіталась і запропонувала:

— Випиймо чогось.

Він зайшов до будинку разом із нею і стояв у дверях, поки вона відключала сигналізацію. Джо Елен пройшла у спальню, по дорозі перевіряючи всі кімнати і говорячи без упину — розпитувала про хворобу місіс Армстронг тощо. Зарядний пристрій був там, де вона його залишила: на столику у ванній. Вона підключила телефон і повернулася у вітальню.

— Де ви провели минулий вечір? — запитав сусід. Подружжя Армстронгів було відоме своєю любов’ю до пліток та відсутністю такту. Сусіди спостерігали за усім, що відбувалось навколо, й хотіли знати про приватне життя кожного.

— У сестри, — відповіла Джо Елен, здогадуючись, яким буде наступне запитання.

— Де вона живе?

— У Пенсаколі.

Вочевидь, у будинку все було спокійно, тож Джо Елен запропонувала:

— Давайте ми краще вип’ємо лимонаду разом із Глорією.

— Ой, вона буде дуже рада.

Вони сиділи в затінку на задньому подвір’ї Армстронгів і пили лимонад через соломинку. На щастя, лишай у Глорії був у нижній частині спини, і щоб його побачити, потрібно було дуже пильно придивлятися. Джо Елен не надто хотілося перевіряти його стан.

— У тебе засмітився злив? — запитав містер Армстронг.

— Начебто ні. А що?

— Сьогодні вранці, близько дев’ятої, приїздив сантехнік.

Сантехнік? Джо Елен миттю зорієнтувалась і вирішила не хвилювати сусідів. Вона відповіла:

— Був маленький витік у трубі, але ми домовилися на понеділок.

— Наполегливий юнак, скажу я тобі. На твоєму місці я б йому не довіряв.

— Це ж чому?

— Я бачив, як він підійшов і натиснув дзвінок. Потім почав копирсатися у дверях, знаєш, навіть дістав із кишені щось схоже на лезо, здається, дуже хотів потрапити всередину. Сподіваюсь, ти не розсердишся, що я накричав на нього і підійшов ближче. Запитав, якого біса він тут робить. Чоловік поклав лезо, чи що то було, назад у кишеню і поводився так, наче все гаразд. Я сказав, що тебе немає вдома. Він пробурмотів щось, мовляв, повернеться пізніше і забрався геть. Я б на твоєму місці знайшов собі іншого сантехніка. Присягаюсь, той хлопець дуже підозрілий.

— В наш час нікому не можна довіряти, — відповіла Джо Елен і повернулася до теми лишаю, яку Глорія була готова обговорювати годинами. Поки вона розповідала про своє третє за останніх двадцять років загострення хвороби, Джо Елен подумки була далеко.

Раптом Глорія звернулась до свого чоловіка:

— А ти розповів їй про хлопця зі служби боротьби з шкідниками, що приходив учора?

— Ні, забув. Я був на полі для гольфу, а Глорія переконана, що хлопець зі служби боротьби з шкідниками був у тебе в будинку вчора щонайменше годину.

Знову ж таки, щоб не налякати сусідів і тим самим не спровокувати шквал питань, Джо Елен спокійно відповіла:

— А! Це новенький, Фредді. У нього є ключ.

— Він точно нікуди не поспішав, — додала Глорія.

Ще трохи поспілкувавшись, Джо Елен сказала, що має вже йти: їй потрібно зателефонувати до компанії, яка прислала сантехніка, і поскаржитись на нього. Вона попрощалась і попрямувала через дорогу до свого будинку. Увійшовши, одразу пішла по телефон, подзвонила Лейсі й усе розповіла.