Інформатор

Розділ 21

Жоден із них раніше не був у Стерлінгу — містечку, в якому жило не більш як 3500 людей, тому потворна будівля суду справила на детективів гнітюче враження. Навряд чи вони захочуть приїхати сюди знову. Майкл поставив свою автівку біля пам’ятника героям війни і разом із Лейсі та Джастіном вийшов з неї. Детективи були впевнені, що за ними спостерігають, тому зумисне пройшли по центральному хіднику і попрямували до головного входу. Чоловіки з такої нагоди одягли темні костюми, так наче прийшли до суду на слухання якоїсь дуже важливої справи. Лейсі та Майкл взяли з собою Джастіна лише задля того, щоб із ними був хтось видний, людина, яка справить враження, що у РСП багато працівників і це серйозна організація.

Лейсі вдягла чорні штани та черевики на низькому ходу. Вона вже не накульгувала, але набряк на коліні ще не зійшов. На ній була бежева сорочка, а на голові — шовковий шарф марки Hermes. Дівчина вагалась, чи варто їй іти на цю зустріч без капелюха, шарфа, чогось такого, що приховувало б її поголену голову та порізи з багатьма швами, які ще не загоїлися. З одного боку, вона хотіла, щоб Клаудія Макдовер побачила, якої шкоди завдала, щоб вона була змушена дивитися на жертву своїх корупційних злочинів. З іншого — самолюбство Лейсі наказало їй приховати шрами.

Вони піднялися сходами на третій поверх до офісу Клаудії Ф. Макдовер, окружного судді двадцять четвертого юридичного округу. В приймальні з ними привіталась секретарка. Майкл назвав себе:

— Мене звати Майкл Гейсмер, думаю, це з вами я спілкувався по телефону. У нас призначена зустріч із суддею на сімнадцяту годину.

— Я її сповіщу її честь.

О п’ятій їх не запросили до офісу; лише через 15 хвилин секретарка відчинила двері й оголосила:

— Суддя Макдовер.

Детективи зайшли до кабінету, і Клаудія зустріла їх вимушеною усмішкою. Лейсі не потисла їй руки. У кутку великої кімнати двоє чоловіків підвелися з-за конференційного столу і представилися як адвокати судді Макдовер. Їхня присутність тут не стала несподіванкою. Майкл іще вчора зателефонував, домовляючись про зустріч, тому суддя Макдовер мала двадцять чотири години, щоб знайти адвокатів.

Старшого чоловіка звали Едгар Кіллбрю. Ганебний адвокат із Пенсаколи був високий і огрядний, одягнений у дорогий смугастий костюм, його тонке сиве волосся було зачесане назад і сягало комірця. Про нього говорили як про людину грубу та різку, його боялися, оскільки він завжди був готовий до бою і дуже рідко програвав справу в суді. Компаньйоном Едгара був Аян Арчер, неприємний тип, який нікому не потиснув руки і просто випромінював упевненість.

У незручній тиші всі зайняли місця за столом. З одного боку сиділа суддя Макдовер, справа і зліва від неї — адвокати. Майкл розмістився навпроти неї, Лейсі та Джастін поряд із ним. Потрібно було переходити до суті справи. Адже нікого тут не цікавили пусті балачки про погоду.

Майкл Гейсмер почав:

— До нас сорок п’ять днів тому надійшла скарга на суддю Макдовер. Ми провели свою оцінку й детально розглянули її. Якщо ми виявляємо, що скарга має під собою підстави, тоді ми передаємо її судді. Саме тому ми сьогодні тут.

— Ми це розуміємо. — різко підтвердив Кіллбрю. Лейсі не зводила очей з Макдовер, вона думала, чи все це правда. Усі ті хабарі в обмін на потрібні рішення; крадіжка у таппакола; вбивство Г’юго Хетча; приватні літаки і безліч готівки, будинки по всьому світу; несправедливе засудження Джуніора Мейса. Лейсі здавалося неможливим, що ця приваблива жінка, суддя з маленького містечка, може бути причетною до такого жахливого і добре спланованого злочину. Кого бачила Макдовер, дивлячись на Лейсі? Шарф, що приховує рани? Дівчину, якій пощастило вижити? Перешкоду, якої потрібно буде позбутися згодом? Загрозу? Що б там не думала суддя, вона добре зуміла це приховати. Обличчя жінки не видавало жодних емоцій.

Уся краса задуму Лейсі полягала у тому, що суддя навіть не здогадувалася, про що уже встиг розповісти «кріт». Вона не знала, що детективам відомо про гроші, приватні літаки, будинки і решту порушень. Суддя вже збагнула, що її чотири будинки викликали підозри, і тільки.

— Ми можемо ознайомитися зі скаргою? — запитав Кіллбрю.

Майкл роздав усім копії. Макдовер, Кіллбрю і Арчер вхопили їх і почали швидко читати. Вони не видавали своєї реакції. Якщо суддя і справді була шокована, то вона добре зіграла дивування. Нічого. Ні злості. Ні зневаги. Лише стримане, позбавлене емоцій читання обвинувачень. Адвокати, читаючи документ, зуміли зобразити відверту байдужість. Арчер зробив кілька поміток у записнику. Хвилини спливали. Напруга відчутно наростала.

Врешті Макдовер стримано сказала:

— Це абсурд.

— Хто такий Грег Маєрс? — холодно запитав Кіллбрю.

— Ми не можемо надавати інформацію про наших свідків, — відповів Майкл.

— Ну, що ж, ми самі все з’ясуємо. Я маю на увазі, що це ганебний наклеп і йому він так просто не минеться. Цей Маєрс від нас не сховається.

Майкл знизав плечима і відповів:

— Можете судитися з ким завгодно. Нас це не стосується.

Озвався Арчер. Він зумисне заговорив неприємним тоном, щоб показати усім, що вважає себе найрозумнішим серед присутніх.

— Коли ви проводили оцінку скарги, ви з’ясували щось, що дало підстави вважати її обґрунтованою?

— На даному етапі ми не зобов’язані оприлюднювати жодну інформацію. Впевнений, що ви читали про це у нашому статуті. У судді Макдовер є тридцять днів на письмову відповідь. У цей період ми продовжимо розслідування. Як тільки ми отримаємо вашу відповідь, одразу ж відповімо.

— Я вимагаю відповіді негайно! — скрикнув Кіллбрю. — Це дискредитація, наклеп і взагалі якесь паскудство. Там слова правди не знайдеш. Це діяльність вашої організації слід розслідувати за те, що ви серйозно ставитесь до таких обвинувачень, і за те, що втоптуєте у бруд ім’я однієї з найбільш шанованих суддів у всьому штаті Флорида.

— Ви і до нас плануєте позиватися? — спокійно запитала Лейсі, спантеличивши його. Кіллбрю зиркнув на неї, проте наживки не заковтнув.

— Мене бентежить питання конфіденційності, — зауважила суддя Макдовер. — Я не хвилююсь через ці обвинувачення, бо вони безпідставні, й невдовзі ми це доведемо. Але у мене склалася певна репутація, і я хочу її захистити. Це перша скарга на мою діяльність за сімнадцять років на цій посаді.

— Це ще ні про що не говорить, — сказала Лейсі; їй хотілося розпочати суперечку.

— Правильно, міс Стольц, але мені потрібні гарантії, що цієї умови буде дотримано.

Майкл відповів:

— Звісно, все має залишитися в таємниці, ми маємо справу з репутацією, а тому завжди дотримуємося статуту, тобто усі наші розслідування конфіденційні.

— Але ви будете опитувати потенційних свідків, — сказав Кіллбрю. — Підуть чутки. Я знаю, як усе влаштовано. Такі розслідування можуть перетворитися на полювання на відьом, коли ширяться плітки, від яких страждають люди.

— Люди вже постраждали, — сказала Лейсі, не відводячи очей від судді Макдовер, яка відповіла їй поглядом, сповненим байдужості.

На якусь мить здалося, що в кімнаті забракло повітря. Гейсмер вів далі:

— Ми проводимо такі розслідування щодня, містере Кіллбрю. Запевняю вас, ми знаємо, як це робиться. Досить часто чутки починає поширювати інша сторона.

— Гарна спроба, сер, але ми не з тих, хто пліткує, — відповів Кіллбрю. — Ми подамо клопотання про припинення провадження у справі, як тільки це буде можливо, і позбудемося цієї дурні.

— Я працюю у РСП уже майже тридцять років, і за цей час іще не було жодного випадку, коли Рада задовольняла таке клопотання до того, як отримала офіційну відповідь. Звісно, вам ніхто не забороняє спробувати, — відповів Майкл.

— Чудово, містере Гейсмер. А скажіть, будь ласка, на основі вашого багатого досвіду, як часто ви приймали скарги, у яких не було вказано персональні дані сторони обвинувачення?

— Його звати Грег Маєрс. Це зазначено там, на першій сторінці.

— Дякую. Але хто такий цей містер Грег Маєрс і звідки він? Тут не вказано ані адреси, ні контактної інформації, нічого.

— Будь-який контакт із містером Маєрсом з вашого боку недоречний.

— Я не стверджував, що шукаю з ним контакту. Ми лише хочемо знати, хто він такий і чому звинувачує мою клієнтку в хабарництві. Ось і все.

— Це ми обговоримо потім, — відповів Майкл.

— Щось іще? — запитала Макдовер. Головною тут була суддя, і їй хотілося завершити цю зустріч.

— У нас все, — відповів Майкл. — Чекаємо на вашу відповідь за тридцять днів або раніше.

Не потиснувши руки на прощання, обмежившись легким кивком, детективи встали і вийшли з кімнати. Усі мовчали, поки йшли до автівки і потім, по дорозі. Коли місто залишилось далеко позаду, Майкл нарешті порушив тишу:

— Ну, що ж, кажіть.

Джастін заговорив першим:

— Той факт, що Макдовер найняла найбільш досвідчених адвокатів ще до того, як дізналася, у чому справа, зароджує підозри. Хіба вона найняла б їх, якби не відчувала за собою провини? Та й як вона може дозволити собі це на зарплату судді? Торговці наркотиками та знані шахраї мають достатньо грошей, щоб оплатити послуги Кіллбрю, але не окружний суддя.

— Думаю, готівки в неї достатньо, — додала Лейсі.

— Незважаючи на її стриману поведінку, я помітив страх. І це не страх за свою репутацію. Якраз вона її зараз хвилює найменше. Ти згодна, Лейсі? Ти це помітила? — запитав Майкл.

— Мені не здалося, що вона злякалася. Вона надто холоднокровна для цього.

— Послухайте, ми знаємо, яким буде її наступний крок. Суддя надасть нам розлогу відповідь, у якій ітиметься про те, що вона придбала будинки дуже давно з метою інвестувати гроші. Закон не забороняє робити таке за посередництва офшорних компаній. Це трохи підозріло, проте не протизаконно чи то неетично, — сказав Джастін.

— Гаразд, але як вона доведе, що заплатила за них? — поцікавилась Лейсі.

Майкл висловив припущення:

— Знайде якісь записи. Бонн Дюбос і раніше таємно допомагав їй підробити потрібні папери, а тепер є ще й Едгар Кіллбрю, що намагатиметься напустити туману. Нам буде нелегко.

— Ми знали це від самого початку, — зауважила Лейсі.

— Нам потрібно більше інформації від Маєрса, — підсумував Майкл. — Потрібні беззаперечні докази.

— Так, а Маєрсу краще залягти на дно, — додав Джастін. — Ви ж бачили, як вони палко прагнуть його розшукати.

— Їм нізащо не знайти Маєрса, — запевнила Лейсі так, наче знала більше, ніж колеги.

Детективи провели у дорозі дві години, щоб потрапити на п’ятнадцятихвилинну зустріч, але такою була їхня робота. Лейсі хотіла ще принаймні побачити свою понівечену автівку й перевірити, чи, бува, не залишилось чогось на консолі чи в багажнику. Майкл намагався відмовити її від цього. Що б вона там не знайшла — старі диски, парасольку, кілька монет, — ці речі не варті того, щоб знову побачити місце трагічної загибелі Г’юго.

Проте, раз уже вони опинилися поблизу поліцейського відділку і мали трохи часу, Майкл вирішив заїхати привітатися з констеблем Гріттом і познайомити його з Лейсі. Грітт був на місці аварії і допомагав рятувати дівчину, тож Лейсі хотілося подякувати йому особисто. Була уже майже шоста вечора, коли детективи під’їхали до відділку, щоб був неподалік від казино. Вони підійшли до копа у приймальні й Майкл запитав у нього, чи можна побачити констебля Грітта. Той відповів, що Грітт тут більше не працює. Тепер у них новий констебль, і він уже пішов додому. — А що сталося з Гріттом? — запитав Майкл, у якого відразу зародилися підозри.

Коп знизав плечима так, наче й гадки про це не мав.

— Запитайте у вождя, але я сумніваюсь, що він вам відповість.

За два квартали звідси був утилізаційний майданчик, тож детективи відправились туди. Крізь залізну загорожу, що його оточувала, можна було розгледіти багато старого металобрухту. Однак серед тих уламків не було «пріуса» Лейсі чи пікапа, винуватця аварії. Вони зникли.

— Ой, як шкода, — пробурмотів Майкл. — Грітт запевнив мене, що тут вони будуть у безпеці. Я попередив його про можливе розслідування і гадав, що ми домовилися.

— Скільки років він тут працював? — поцікавилась Лейсі.

— Здається, чотири.

— Нам потрібно з ним поговорити.

— І ми будемо дуже обережні, правда, Лейсі?